„Грузини в Одесі: історія та сучасність”

З книги О. Музичка

„Грузини в Одесі: історія та сучасність”.

ПЕРЕДМОВА

Працюючи над цією книгою, я дедалі більше переконувався в її гострій актуальності. Сьогодні доводиться дуже часто чути про багатоенічність Одеси, що надає місту особливої аури, але якщо уважніше придивитися до стану суспільної свідомості, історичної науки, краєзнавства, то стає очевидним, що майже вся увага одеситів сконцентрована на історії та сучасності найчисельніших національних громад (євреїв, болгар, греків, німців, поляків, росіян, українців). Вивчення історії менш численних національних громад Одеси мало помітно в сучасних історико-географічних і культурологічних дискусіях. Іноді, Одеса зображується навіть як «місто російської слави», якому приписується споконвічне панування російської національної ідеї, російського етносу, російської мови. Інші національні громади Одеси в рамках цього підходу або заважали реалізації «російської ідеї» або, у всякому разі, лише відтіняли її велич. Мало відображає сутність одеської історії інший підхід, в рамках якого Одеса зображується як центр перемоги космополітизму та толерантності, рай на землі, де не було місця відособленості національних громад, боротьби за свої національні інтереси та боротьби між цими громадами.

Здається, не погрішу проти істини, якщо відзначу, що майже всі одесити не знають про грузинську складову історії свого рідного міста. Нерідко доводилося чути доброзичливо-здивовані або, навпаки, роздратовані вигуки представників різних груп одеського суспільства у відповідь на запитання або інформацію про історію одеських грузинів. Багато з моїх співрозмовників були щиро переконані в тому, що грузини з'явилися в Одесі тільки з розпадом СРСР, причому винятково в ролі торговців на базарах. Інакше кажучи пропаганда багатьох засобів масової інформації в дусі «кавказької загрози» цілком досягає своєї нечистоплотної мети.

Цьому не варто дивуватися, адже в Одесі дуже мало таких цивілізованих атрибутів історичної пам'яті як меморіальні дошки (виключення – дошки С. Дондуа та А. Дудучава), пам'ятників, назв вулиць та площ, пов'язаних з діяльністю видатних представників грузинської діаспори Одеси. В радянські часи ще згадували про зв'язки Одеси з грузинами-більшовиками, але у 1990-ті рр. це стало неактуальним. Якщо не зважати на русифіковане до невпізнанності ім’я князя І. Джавахішвілі в назві Жевахової гори та Жевахової вулиці, у сьогоднішній Одесі немає вулиць, які б носили ім'я одеського грузинського діяча.

При цьому, звичайно, не можна сказати, що грузинські персонажі в історії Одеси були повністю зігноровані в історіографії. У цьому плані безумовними лідерами є професори Новоросійського університету, а також студенти та випускники медичного факультету[i]. Ще у 1950-х рр. у новітній історіографії першим про одеський етап життя професорів-хіміків П. Мелікішвілі та В. Петріашвілі писав одеський історик Й. Портной. Його статті були опубліковані в Грузії грузинською мовою. Надалі ці хіміки залишалися лідерами серед одеських грузинів по згадуваннях у роботах різного жанру. Характерно, що на дві найпопулярніші узагальнюючі роботи з історії Одеси є лише одна згадка (але й тільки!) про одеських грузинів, і саме про цих професорів-хіміків[ii]. Той же Портной ще у 1940-х роках чи не перший і єдиний з усіх одеських істориків згадав про існування грузинського земляцтва в Новоросійському університеті[iii]. В узагальнюючих роботах з історії Новоросійського університету коротко згадувався також історик С. Аваліані.

Цей «університетоцентризм» був розведений хіба що згаданими книгами та статтями про грузинських комуністів – учасниках революційної епопеї в Одесі у 1917 – 1920 рр. Очевидно, що ці роботи були написані у винятково заідеологізованому стилі. Про грузинських професорів та студентів і, меншою мірою, про деяких інших персонажів згадували й грузинські історики[iv]. Більшість авторів використовували досить обмежене коло джерел. Незважаючи на те, що всі згадані, майже на сто відсотків біографічні роботи, прийняті мною до уваги та допомогли в написанні цієї книги (за що ми дякуємо всім авторам), вони навіть не наблизили читача до розкриття більш масштабної теми «історія одеських грузинів».

У дуже змістовному та об'ємистому двотомнику про історичні зв'язки України та Грузії, виданому на початку ХХІ ст., про грузинів в історії Одеси згадано лише мимохідь[v]. Вакуум так і не був заповнений. Не допомогло навіть проголошення 2005 року роком Грузії в Україні. Тому, коли кілька років назад вийшла моя перша стаття про грузинську сторінку історії Одеси, я мав у своєму розпорядженні дуже обмежену історіографічну базу, що не змінилося й донині[vi].

Якщо історія одеських грузинів в «дорадянські часи» хоча б до деякої міри досліджена, то радянський період є «террою інкогнита», за винятком декількох біографій. Це цілком природно, тому що інформація про нещодавні часи ще не встигнула «відкластися» в архівах та книгах. На цьому тлі навіть про новітню історію одеської грузинської діаспори написане більше завдяки брошурі за редакцією Г. Капанадзе та відповідних згадках у книзі «Мости дружби. Україна-Грузія» (Київ, 2007).

За неперевіреною інформацією від одного з представників сучасної одеської грузинської діаспори, одеські грузини неодноразово намагалися заповнити очевидну лакуну у своїй історії шляхом написання книги.

Тепер ця година, на щастя, настала – книга лежить перед читачем. У ній уперше досліджена роль грузинів у суспільно-політичній та культурній історії Одеси протягом усього періоду існування цього міста. Крім новаторської теми, у книзі вперше освітлена ціла низка питань: приблизна динаміка чисельності грузин в Одесі, своєрідний «грузинський пантеон» Одеси, тобто коло діячів, які зіграли істотну роль в історії міста, особливості національної свідомості та суспільно-політичних поглядів одеських грузинів, діяльність грузинського земляцтва, студентів-радикалів, Грузинського товариства та консульства в Одесі, роль Новоросійського університету в історії Грузії та таке інше. Як видно зі змісту книги, я не відмовився від усталеної біографічної традиції у вивченні історії грузинського народу в Одесі, але й не абсолютизував її. Так чи інакше, мене передусім цікавило життя конкретних людей, що відбито й у назві книги. З іншого боку, ця назва, не втримала мене й від висвітлення, так би мовити, додаткових питань, але в дійсності вкрай необхідних для розкриття теми в цілому. Історія одеських грузинів багато в чому залежала від ступеня інтенсивності зв'язків між Грузією та Одесою, і водночас впливала на ці зв'язки. Очевидно, Одеса та її сільська та містечкова округа були тісно пов'язані між собою, зокрема, грузини-городяни та селяни. Тому в цій книзі читач знайде згадки й про такі питання як контакти між Одесою та Грузією в різних сферах життя, а також грузинах Одещини.

Іноді, підставою для виявлення грузинів у різних одеських організаціях та установах, за відсутності даних про самосвідомість людини, служила наявність у документах типово грузинських прізвищ. Грузинська ономастика є досить консервативною та тому є досить достовірним критерієм. Але, очевидний і деякий ризик такого підходу. Грузинське прізвище не дає підстав для однозначного висновку про рівень грузинської національної свідомості певної особи. Тому було принципово важливо встановити й місце народження людини, її національну самоідентифікацію. Особливо актуальною ця інтелектуальна операція була відносно жінок з грузинськими прізвищами, тому що перевірка неодноразово показувала, що мова йшла всього лише про дружин грузинів. Але й у цьому випадку ми одержували важливі приклади міжетнічних зв'язків. Іноді джерело містило більш повні дані про національні погляди людини, особливо відносно інтелігенції, але часто – ні. Тому поняття «грузин» у цій книзі використане в подвійному сенсі – з одного боку, це людина грузинського етнічного походження, з іншого – що усвідомлювала себе частиною грузинського народу, носієм його культури. Щодо грузинської інтелігенції ці поняття найчастіше збігалися.

Усвідомлюю, що історик не може досягти абсолютної неупередженості та навряд чи на це взагалі може претендувати. Тому в цьому тексті, у значно більшому ступені, аніж в багатьох моїх попередників, звучать критичні нотки відносно комуністів та комуністичного періоду в цілому, не метаються громи та блискавки в грузинів – жителів Одеси періоду румунської окупації, вітаються дії спрямовані на реалізацію ідеї незалежності Грузії, розвитку грузинської культури, підкреслюються зв'язки грузинів з українськими патріотами. Безумовно, ці особливості тексту книги, зумовлені моїм світоглядом. В руках іншого історика ряд фактів міг би «заговорити» і по-іншому.

Але непорушними принципами для мене залишалися повнота та точність у цитуванні та систематизації історичних джерел, комплексність у висвітленні історичних явищ та біографій. Я намагався уникнути зайвих славослів'їв або спопеляючої критики історичних персонажів або подій, не вважаючи це завданням історика. На мою думку, читач одержав головне –багато нових фактів, цитат, фотографій, які допоможуть йому познайомитися з усіма етапами історії грузинів Одеси, скласти свою думку про роль грузинської діаспори та її окремих представників в історії міста. Ці риси дослідження, на мою думку, є визначальними для складного поняття «об'єктивність історика».

Саме завдяки цим принципам при написанні книги використане широке коло історичних джерел, багато з яких невідомі або маловідомі. Для вивчення більшості питань використана низка фондів Державного архіву Одеської області, особливо фонд Новоросійського університету. Допоміжний характер мали матеріали з Відділу рукописів Одеського державного історико-краєзнавчого музею, Державного архіву при Раді міністрів Автономної республіки Крим, Відділу рукописів інституту Російської літератури (Санкт-Петербург), Відділу рукописів Російської національної бібліотеки та інших. Були простудійовані вкрай важливі матеріали російсько-імперських та радянських переписів населення, зокрема, неопубліковані з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України у Києві. Використані унікальні матеріали з Галузевого державного архіву Управління Служби безпеки України в Одеській області про репресованих грузинів.

Широко використані спогади, автобіографії, некрологи грузинських діячів та їхніх сучасників, представників інших національностей, праці, приватне та ділове листування грузинських діячів, матеріали преси (інтерв'ю, огляди, звіти і тому подібне). Більшість з цих матеріалів опубліковані, але малим тиражем та в рідкісних виданнях. При дослідженні радянського та сучасного етапу історії грузинської діаспори Одеси не можна було залишити без уваги й таке складне джерело як усна інформація. За всієї суперечливості та уривчастості цих даних, вони дозволили відновити більш повну картину історії. Особливо цінними були спогади нині живих героїв біографічної частини цієї книги або їх родичів (Ж. Дудучава, Л. Горгіладзе, правнука першого грузинського консула Рюрікова та інших). При написанні деяких біографій нашими фактичними співавторами були власне герої цих біографій (Г. Гоцирідзе, Л. Корашвілі, А. Осіашвілі, Є. Парцхаладзе, Д. і Л. Романадзе, О. Кутателадзе).

Стан джерел майже не дозволив дослідити настрої та побут грузин Одеси, які не належали до інтелігенції. Але це зауваження, на жаль, універсально для більшості подібних робіт.

Таким чином, мозаїка з розпорошених та фрагментарних джерел дозволила створити досить повну історію грузинської громади Одеси. Безумовно, враховуючи, новаторський характер книги, ми далекі від думки, що проблема вичерпана. Навпаки, ми впевнені у необхідності подальших досліджень.

Вертаючись до перших рядків передмови, підкреслю, що завдання цієї книги подвійне: наукове – заповнити очевидну лакуну в історіографії Одеси, повернути в історію призабуті імена, розширити коло історичних джерел, а також суспільна – наповнити конкретним змістом розповсюджену тезу про внесок багатьох національностей у розвиток Одеси, сприяти відродженню та увічненню історичної пам'яті про гідних громадян міста. Останнім бажанням пояснюється ще одна особливість книги – краєзнавча, тобто досить часта вказівка на «грузинські адреси» Одеси, будинки, де жили герої книги, місця їх поховань, адреси грузинських установ.

Не можемо відмовити собі в задоволенні висловити подяку людям, які надали мені найбільшу підтримку в написанні цієї книги. Насамперед, авторові та натхненникові проекту Генеральному консулові Грузії в Одесі Зурабу Георгійовичу Квачадзе. Незважаючи на юридичну освіту Зураба Георгійовича, багато його порад, зауважень та пропозицій за своєю влучністю та глибиною нагадували думки професійного історика. З. Квачадзе та його колеги з консульства проробили величезну організаційну роботу, забезпечуючи мене необхідними документами, допомагаючи в розшуку людей та багато в чому іншому. Велику моральну підтримку надав мені директор Регіональної філії Національного інституту стратегічних досліджень в Одесі Олексій Олексійович Волович.

Вже не в перший раз користуюся приємною можливістю висловити вдячність безцінним помічникам: директору Центрального державного архіву закордонної україніки, кандидату історичних наук Владиславу Георгійовичу Берковському, кандидату філологічних наук, доценту Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, керівнику науково-дослідної програми "Одеський мартиролог", голові Одеської обласної редколегії науково-документальної серії "Реабілітовані історією" Лідії Всеволодівні Ковальчук, архівістам Державного архіву Одеської області, особливо директору Івану Івановичу Ниточко та заступнику директора, кандидату історичних наук Лілії Григорівні Білоусовій, завідувачу читального залу філії на вулиці Піроговській («Партархів») Валентині Петрівні Деречиній. Велику допомогу в пошуку необхідних матеріалів надали мені співробітники Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України в Києві, Галузевого державного архіву Управління Служби безпеки України в Одеській області, Одеської національної бібліотеки (особливо відділів «Одессика», Музею рідкісних видань та рукописів та залу ретроспективної періодики) та Наукової бібліотеки Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Не маю морального права не висловити величезну вдячність моїй родині: мамі Лілії Іванівні, дружині Людмилі та доньці Софії, яким довелося не тільки надавати різноманітну посильну допомогу в процесі роботи над книгою, але й відчути та витримати на своїх плечах і нервах всю напругу, пов'язану з воістину стаханівськими темпами її написання.

IV розділ

ГРУЗИНИ В НОВІТНІЙ ІСТОРІЇ ОДЕСИ

Національні рухи в республіках СРСР і, насамперед, у Грузинській РСР, підсилили колапс Радянської імперії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. Відродження незалежності Грузинської держави 9 квітня 1991 р. вплинуло на одеських грузинів, які до цього часу вже мали глибокі традиції захисту своїх національних прав, особливо в революційні 1917 – 1921 рр.

12 грудня 1992 р. відбулися загальні збори грузинів (35 осіб з 44 активістів) Одеської області («осіб грузинської національності»). Президію зборів склали Л. Самхарадзе та . Педагог та суспільний діяч Вахтанг Ілліч Пурцхванідзе відзначив нагальну потребу створення товариства Грузії. В. Пурцхванідзе підтримали ідзе, , відзначивши гостроту обстановки та необхідність на місці надавати соціальну допомогу біженцям та іншим особам грузинської національності, що потребують допомоги, підтримувати постійні добрі відносини з органами державної влади Одещини та України.

Присутні одноголосно вирішили створити грузинське національно-культурне товариство «Сакартвело». Була обрана робоча рада товариства у складі 11 осіб: виконуючий обов'язки голови ради Годерзи Геннадійович Капанадзе, заступник голови, підприємець Герман Абрамович Карчава, відомий винороб Важа Георгійович Іукуридзе, полковник міліції Валико Бухутієвич Кимеридзе, інженер-економіст, багаторічний завідувач матеріальної частини Одеського інституту народного господарства Тамазі Семенович Кокая, інженер-економіст Зураб Олександрович Турманідзе, Мераб Гівієвич Чикваїдзе, полковник міліції Зураб Бухутієвич Кардава та інші.

Головою товариства був одноголосно вибраний Леван Михайлович Самхарадзе[vii]. Л. Самхарадзе став найстаршим серед керівників національно-культурних та просвітницьких товариств Одеси.

Перший голова «Сакартвело» народився у 1925 р. Воював на фронтах Другої світової війни. Одружився на українці, яка багато років працювала на суднобудівному заводі Одеси. Л. Самхарадзе прослужив в армії 32 роки до 1974 р. Кавалер багатьох орденів та медалей[viii]. Через 10 років відомий громадський діяч Одеської області А. Фетеску називав Л. Самхарадзе «по військовому дисциплінованим та підтягнутим, по-кавказски холоднокровним та цілеспрямованим, по-східному мудрим та по-людськи добрим, що як не можна краще персоніфікуює «Сакартвело». Він любить життя та людей, цінує мир та друзів і поняття Україна, Грузія, Одеса для нього нероздільні… Закладаючи основи відродження культури свого народу в регіоні, він зумів створити належний імідж грузинської організації»[ix]. Можливо, Л. Самхарадзе належала й ідея назви суспільства, яку він пояснював так: «Сакартвело – ти відразу почуваєш, як у назві відбивається буйний біг гірських рік, суворість гір, бездонність синього неба. Звертаючись до глибокої старовини, як до живого джерела, ми прийняли цю назву для нашої організації, щоб ніколи не забувати історичне коріння, культуру, мову та традиції наших предків»[x].

Зусиллями робочої ради 29 січня 1993 р. за розпорядженням представника президента України в Одеській області В. О. Ільїна було зареєстровано Грузинське національно-культурне товариство «Сакартвело». З цього дня грузинська діаспора бере ще більш активну участь у національно-культурному житті Одеси. Однак важливою проблемою для товариства була відсутність власного приміщення. У 1990-х рр. члени товариства збиралися переважно на вулиці В. Бєлінського.

Товариству вдалося встановити дружні стосунки з іншими національно-культурними товариствами, зокрема, єврейським та польським[xi]. Товариство надало допомогу тисячам біженцям з Абхазії та Південної Осетії, які почали влаштовувати своє життя заново[xii]. Важливою подією в житті товариства було відкриття грузинської недільної школи 9 листопада 2001 р. за адресою Французький бульвар 8 (зараз - на вулиці Софіївській). Недільна школа створена завдяки меценатові, виноробові ієву. У церемонії відкриття взяли участь генеральний консул Грузії в Одесі Георгій Джапаридзе, глава грузинського національно-культурного товариства "Сакартвело" Леон Самхарадзе, керівники управлінь з питань національностей та освіти. Серед почесних гостей був всесвітньо відомий оперний співак Паата Бурчуладзе. Якобішвілі, педагоги, діти та вся громада з радістю приймали гостей, поздоровлення та побажання. На сцені звучали грузинські пісні, скоряли серця гостей своїми запальними танцями юні танцюристи ансамблю «Сакартвело». По неділях учні вивчали грузинську мову, історію грузинської культури, грузинські обряди, пісні та танці. Вже через півроку після відкриття школу відвідували регулярно понад 60 учнів. Гостями школи були П. Бурчуладзе, піаністка Елісо Версаладзе. Грузинську мова та історію в школі викладали Русудан Росафовна Чиквінидзе, Марина Жоржикіївна Сордія, музику - Ліа Георгіївна Чибалашвілі, танці - Ліа Анзорівна Чикваїдзе. Завдяки роботі цих та інших викладачів деякі учні школи добилися значних успіхів: Асмати Чибалашвілі – студентка Одеської музичної академії, дипломант конкурсів, Гоча Сордія та Іраклій Угрехелідзе – призери по карате та кікбоксингу[xiii].

У 2007 р. зусиллям товариства в селі Тарасівка Одеської області в братській могилі був виявлений лейтенант Дмитро Шервашидзе. Спільними силами грузинської діаспори та сільської ради було встановлено погруддя грузинському захисникові Одеси. На його честь була названа єдина вулиця маленького села. Активну роль зіграла й недільна школа, учні якої читали грузинські та українські вірші. Разом з місцевими дітьми був організований чудовий концерт. Д. Шервашидзе став символом дружби між молодим поколінням України та Грузії. Молодь кожного року 9 травня приходять з квітами до братської могили, а також влаштовує святковий концерт.

Успішно здійснювалася одна з головних місій товариства та недільної школи – збереження та відродження національної свідомості серед тих, хто в різний час з різних причин залишив Батьківщину й оселився на Одещині. У 2006 р. учні недільної школи разом з усією діаспорою брали участь у святкуванні трьохсотріччя від дня народження великого грузинського поета Д. Гурамішвілі у Миргороді. До кінця цього ж року стан здоров'я голови товариства , на жаль, погіршився та на засіданні робочої ради 5 лютого 2007 р. було ухвалене рішення про обрання нового голови товариства «Сакартвело», енергійної творчої людини Акакія Якобішвілі.

Недільна школа, як і вся діаспора, веде досить активне життя в Одесі, бере участь у всіх заходах та конкурсах міста та області (які відзначені грамотами та дипломами). У 2009 р. школа зайняла друге почесне місце в конкурсі «Джерело майстерності» серед недільних шкіл, організованому Управлінням внутрішньої політики міської Ради. Незважаючи на обмежені матеріальні можливості, школа забезпечена книгами, зошитами та усім необхідним реманентом – завдяки допомозі Генерального консульства Грузії в Одесі та апарата державного Міністра Грузії по зв'язках з діаспорою. Здійснювати мрії та плани було б неможливо без таких патріотів-ентузіазистів як нинішній директор школи Джина Мінджорая, педагогів: Меги Лашхия та Хатуна Сичинава, чудового музиканта Малхаза Гварамадзе, керівників ансамблю грузинського танцю «Сакартвело» Акакія Якобішвілі та Ірми Хуцидзе.

Згаданий ансамбль був заснований у 2001 р. в Одесі й став гордістю товариства. Офіційно про себе ансамбль заявив 26 травня цього ж року - на день незалежності Грузії й дав свій перший концерт. Усі ці роки ансамбль очолюють голова Одеського грузинського національно-культурного суспільства «Сакартвелло» Акакій Борисович Якобішвілі та його дружина Ірма Дмитрівна Хуцидзе.

Шлях колективу до досконалості був не з легких, але величезна любов до грузинських танців та визнання глядачів допомагали триматися на творчому олімпі. За цей час колектив зумів завоювати симпатію не тільки співвітчизників, але й інших національностей. Завдяки різноманітному репертуару, інші народи ще більше довідалися про Грузію. Колектив легко пізнаваний і широко затребуваний не тільки в рідній Одесі, але й по всій Україні. Про це свідчать багаторазові виступи в різних містах України. Улітку 2005 р. ансамбль успішно виступив на декількох фестивалях у Словаччині, у 2006 р. в Угорщині, у 2007 р. став лауреатом фестивалю грузинської культури в Києві, а в лютому 2008 р. дав два сольні концерти в місті Ренн (Франція). Восени того ж року ансамбль брав участь у фестивалі «Чвенебуреби» у Грузії. Крім того колектив є кількаразовим лауреатом першого ступеня міського та обласного огляду «Таланти твої Україна», а також переможцем різних фестивалів та конкурсів. В ансамблі однаково барвисто танцюють діти всіх національностей, що проживають в Одесі. У колективу «Сакартвело» підростає молоде покоління, деякі з них ровесники та навіть молодше ансамблю. Ансамбль знаходиться за адресою вулиця Спиридонівська 10, Будинок Дитячої Творчості «Дивосвіт». Працює у вівторок, четвер та суботу. Важливим досягненням ансамблю є відкриття власного інтернет-сайту (http://sakartvello. *****). На сайті розміщаються не тільки вузькоспеціальні відомості про танці, але й про культуру та історію Грузії в цілому, відкрита гостьова книга, яка є місцем віртуального спілкування між представниками грузинської діаспори, діаспори та жителями Грузії, в основному молоді.

У планах ансамблю розширити репертуар народними грузинськими піснями, відвідати з гастролями Грузію, запросити до співробітництва акомпаніаторів з досвідом роботи в грузинських колективах і всіх бажаючих навчитися граціозним, ніжним та темпераментним танцям.

Значні успіхи товариства «Сакартвело» були відзначені вже у 2002 р. під час святкування його десятилітнього ювілею. Поздоровлення товариству надіслали видатний діяч української та грузинської культури Рауль Чалачава, у той час – заступник голови державного комітету України по справах національностей та міграції, голова товариства грузинської культури «Мамулі» у Миколаївській області Е. І. Чемія-Пилюк, від білоруських, ромских, гагаузьких та єврейських колег, одеської адміністрації, церкви, грузинських дипломатів. Основна думка всіх вітаючих полягала в тому, що діяльність товариства була вирішальним фактором для створення сучасної грузинської діаспори в Одесі[xiv].

Багатьом успіхам «Сакартвело» зобов'язане «невтомному «реактивному двигуну» товариства Годерзи Геннадійовичу Капанадзе. Він народився 22 лютого 1948 р. у Тбілісі. У 1973 р. закінчив Грузинський політехнічний інститут за фахом інженера-металурга. Працював помічником першого віце-прем'єр міністра Грузії кабінету міністрів Грузії ( рр.), заступником директора департаменту міністерства закордонних справ Грузії ( рр.), радником генерального консула Грузії в Одесі (1998 – 2000 рр.). Брав участь у роботі благодійного фонду «Майбутнє». Власник дипломів Одеської обласної державної адміністрації за внесок у вирішення національних проблем. Лауреат сьомого загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання». Віце-президент Міжнародної асоціації грузинсько-українських культурних зв'язків імені Давида Гурамишвили[xv]. Саме його зусиллями у 2002 р. було здійснено важливе ювілейне видання, в якому були систематизовані дані про товариство «Сакартвело», основних представниках грузинської діаспори Одеси. До 2005 р. суспільство поєднувало вже три тисячі людей. Ця цифра здається завищеною, але з огляду на все товариству дійсно вдалося об'єднати більшість грузинів Одеської області.

Головною та найбільш новаторською ініціативою Г. Капанадзе було видання першої в історії грузинської діаспори Одеси грузинської газети. Газета «Нова Грузія» видавалася з 2000 по 2007 рр. як щоквартальник тиражем 500 до 7 тисяч екземплярів. Редакція перебувала на вулиці Велика Арнаутська 18 та в приміщенні грузинської недільної школи. У 2005 р. газета видавалася під назвою «Сакартвело». Засновником газети виступило товариство «Сакартвело». Головним редактором газети був Г. Капанадзе, а заступником головного редактора програміст, випускник Одеської академії харчових технологій імені М. Ломоносова Нодарі Амиранович Лухумаідзе.

Різноманітні та цікаві за змістом статті газети друкувалися на українській, російській та грузинській мовах. Зокрема, статті та інтерв'ю Рауля Чилачави українською мовою, «Витязь у Тигровій шкірі»у перекладі на російську мову Шалви Нуцубідзе, вірш Акакія Церетелі в перекладі на російську мову М. Бажана. Велика увага приділялася історії Грузії, біографіям яскравих представників грузинської діаспори Одеси. Слід зазначити й надзвичайно високий рівень поліграфії газети (мелований папір, кольорові, високоякісні ілюстрації, великий формат), що вигідно виділяло грузинську газету на тлі інших газет, фактично зводило на рівень журналу. У 2006 р. газета одеської грузинської діаспори була нагороджена дипломом ІІІ ступеня на VII Всеукраїнському конкурсі « Українська мова – мова єднання» у номінації «На очах у всього світу» за публікації, присвячені року Грузії в Україні[xvi].

Сьогодні активність та популярність товариства зростає зусиллями молодіжної ради – ініціатора багатьох національних вечірок, що сприяють зміцненню та розвитку дружби серед молоді інших національностей.

У 1998 р. виникло ще одне сильне вогнище грузинського впливу в Одесі – неофіційний культурно-спортивний центр «Сакартвело» (ресторан «Сакартвело», об'їзна дорога, розвилка на станцію Усатово, район Конюшинового мосту по Київській трасі). Його засновником був власник однойменного ресторану відомий спортсмен Амур Давидович Дудучава. Під дахом центру збиралися спортсмени, ветерани спорту, гості міжнародних турнірів тв змагань трикратний олімпійський чемпіон Олександр Медведь, дворазовий олімпійський чемпіон Олександр Колчинський, дворазовий олімпійський чемпіон Леван Тедіашвілі, дворазовий олімпійський чемпіон Валерій Резанцев, олімпійський чемпіон Ельбрус Тедеєв і багато інших зірок та ветеранів світового спорту. Протягом багатьох років Амур Дудучава надавав всебічну допомогу ветеранам спорту та молодим спортсменам. У 1999 р. у Тбілісі центр "Сакартвело" організував зустріч ветеранів Греко-римської боротьби, на яку з'їхалися спортсмени з усього колишнього Радянського Союзу.

При центрі відкритий і успішно виступає вокально-інструментальний ансамбль "Горець", діє постійна експозиція "Грузинські національні костюми" та "Сакартвело - мій край рідний". Культурний центр «Сакартвело» на конкурсі "Національна красуня Одесщини-2003" представив учасницю Фатиму Дудучава з програмою "Грузинський національний обряд", яка зайняла гідне 2-е місце. У конкурсі "Одеська родина-2004" від імені центру була представлена родина Дудучава та виграла цей конкурс, ставши найкращою одеською родиною. У 2005 році родина Дудучава ввійшла в книгу "Золотий фонд України", як краща етнонаціональна родина. У 2006 році центр "Сакартвело" став лауреатом професійного конкурсу "Чорноморська перлина" у номінації "Краща національна кухня". У 2007 році за благословенню Предстоятеля Української православної церкви, Блаженнійшего Володимира, Митрополита Київського та всієї України та митрополита Одеського та Ізмаїльського владики Агафангела, а також за підтримки Генерального консульства Грузії в Одесі та культурного центру відбулася передача ікони "Господь Вседержитель" у Кутаїський храм Петра та Павла та ікони "Іверської Божиеї Матері" у Києво-Печерську Лавру. У 2008 році митрополит Одеський та Ізмаїльський владика Агафангел благословив та вручив грамоту за праведні справи у славу Святої Матері Православної Церкви одному з керівників центру "Сакартвело" Жужуні Дудучава. Тепер центр «Сакартвело» поєднує людей різних професій, національностей та віку, нараховує понад 300 людей. Основними цілями та завданнями центру є популяризація та передача національних традицій, культури, історії грузинського народу молодому поколінню, популяризація спорту (усіх видів боротьби), історії спорту, молодіжний рух, рух ветеранів спорту, проведення культурно-спортивних заходів. Наприкінці лютого 2010 р. у центрі відбувся вечір пам'яті А. Дудучава за участю помітних представників грузинської діаспори Одеси, Генерального консула Грузії в Одесі З. Квачадзе та інших. Незабаром очікується офіційна реєстрація центру під назвою «Культурно-спортивний центр імені Амура Давидовича Дудучава».

Крім ресторану «Сакартвело», знання про грузинську кулінарію, пісню та танці й навіть культурі в цілому несуть багато грузинських ресторанів Одеси. Наприклад, у ресторані «Чито Гврито» в історичному центрі Одеси в «Пасажі» увесь обслуговуючий персонал, кухар, офіціанти, бармени – грузини. Приходячи в «Чито Гврито» відвідувач наче потрапляє до Грузії. Тут співають грузини, сучасне грузинське багатоголосся, розливається грузинське вино[xvii]. Ще більш сильним центром поширення виноробної культури Грузії є центр культури вина Шабо, створений відомим грузинським виноробом Важей Іукуридзе.

З 1998 р. місію координації та консолідації грузинської діаспори Одеси виконує Генеральне консульство Грузії в Одесі. Уперше ідея заснування консульства Грузії в Одесі була висловлена під час візиту міського голови Едуарда Гурвіца в Грузію у 1996 р., у результаті якого був підписаний договір про встановлення дружніх зв'язків між Одесою й Тбілісі[xviii].

Позитивне рішення прискорило також відкриття поромної переправи Іллічівськ-Поті у 1997 р.[xix]. З Одеси в грузинський Поті ходить судно Greifswald - один з п'яти найбільших залізничних поромів у світі (довжина 190 м).

Відразу ж після 1991 р. Одеса стала важливим центром дипломатії, у тому числі контактів між Грузією та Україною. Так, у квітні 1992 р. глави урядів Грузії, Болгарії, Румунії, Росії, України та Туреччини підписали Конвенцію по захисту Чорного моря від забруднення. У квітні 1993 р. в Одесі була прийнята міжурядова декларація про захист Чорного моря. У ній відзначалася необхідність створення системи спільного керування прибережною зоною та констатувалося, що причорноморські країни повинні виробити та проводити національну політику в рамках цієї системи. У грудні 1996 р. в Одесі відбулася українсько-грузинсько-азейбарджанська конференція з транспортних питань[xx]. Дещо згодом в Одесі відбулась зустріч керівництва Державного комітету зі справ охорони державного кордону України та Департаменту охорони Державного кордону республіки Грузії. Українці подарували грузинським колегам катер «Гриф»[xxi].

Відзначимо, що Одеса була об'єктом підвищеної уваги з боку грузинських дипломатів, які демонстрували своє позитивне сприйняття цього міста. Так, посол Грузії в Україні Григол Катамадзе відзначав, що «Одеса в моєму сприйнятті своїм колоритом нагадує Тбілісі. Так само, як і в традиційних тбіліських кварталах, у старих одеських дворах завжди пліч-о-пліч жили, розділяли радість і горе люди різних національностей. Грузинський гумор відрізняється такою ж характерною рисою, як і одеський. Толерантність і гостинність грузин і одеситів теж багато в чому збігаються»[xxii]. Кількаразові візити Г. Катамадзе в Одесу, його інтерв'ю пресі, сприяли зближенню Одеси та Грузії, зокрема, роботі консульства[xxiii].

Відкриття консульства відбулося 26 травня 1998 р. У консульський округ Одеського консульства включені Автономна республіка Крим, Одеська, Херсонська та Миколаївська області. Хоча в тодішній пресі відкриття консульства сприймалося як абсолютно новий факт в історії українсько-грузинських відносин, фактично цей акт був відновленням першого Грузинського консульства та місії в Одесі 1918 – 1921 рр.

Перше приміщення консульства перебувало на вулиці Ланжеронівській 21, надалі на вулиці Лева Толстого 30. З квітня 2009 р. консульство працює в будинку на вулиці Маріїнський 4.

Першим грузинським консулом в Одесі був фахівець в області географії транспорту, кандидат наук, автор 50 наукових праць і трьох книг, багаторічний викладач Тбіліського університету Тенгіз Сергійович Джанджгава. З 1991 р. він був дипломатом. У нього була можливість вибирати місце подальшої служби, і він обрав Одесу. Показово, що в консульський апарат увійшли представники товариства «Сакартвело». Радником при консулові по консульських і торгово-економічних питаннях був Годердзи Геннадійович Капанадзе, адміністративним директором Мераб Гівієвич Чикваїдзе, який займався візовими питаннями та питаннями, пов'язаними з отриманням громадянства Грузії та виходом з нього. Однак вже наприкінці грудня 1998 р. Т. Джагджава загинув в автокатастрофі на трасі Одеса-Південний[xxiv].

Новим консулом в Одесі був призначений Георгій Давидович Дзнеладзе, який працював на цій посаді до 2001 р. При консульстві Г. Дзнеладзе налагодився рух порома Одеса-Поті, у 1999 р. Тбілісі та Одеса стали містами-партнерами.

З 2001 по 2005 рр. Генеральним консулом Грузії в Одесі працював Георгій Ревазович Джапаридзе. 6 квітня 2001 він посадив на Гагарінському плато кавказький горіх, який служив символом зміцнення дружніх відносин між Грузією та Україною. При сприянні консула була підписана угода про співробітництво між Одеською областю та Аджарською автономною республікою Грузії, налагоджена співпраця між Одесою та Грузією в сфері туризму. Документ припускав зміцнення відносин у торгово-економічній, науково-технічній та гуманітарній сферах[xxv]. Останній рік консульської місії Г. Джапаридзе припав на 2005 р., проголошений роком України в Грузії. До осені 2005 р. консул сприяв проведенню заходів у рамках цієї акції.

Восени 2005 р. Г. Джапаридзе змінив Зураб Сергійович Маршанія, який виконував свої обов'язки до початку 2007 р. Він народився 1 січня 1956 р. у Тбілісі. Закінчив Тбіліський медичний інститут (1979) і Тбіліський державний університет (1994). Одержав дипломатичний ранг Надзвичайного та Повноважного Посланника (1998). Працював у клініках Тбілісі та Гардабані (), Науково-дослідних інститутах Москви та Тбілісі (). У 1991 – 1994 рр. був консультантом та радником президента Грузії, у рр. - главою торгово-економічної місії Грузії у Литві, рр. - Генеральний Консул Грузії в Литві, Латвії, Естонії, у рр. співробітник центрального апарата Міністерства закордонних справ Грузії. У 2006 р. З. Маршания сприяв заходам в рамках проведення року України в Грузії. Консул брав активну участь у низці міжнародних круглих столів, конференцій. Залишаючи Одесу, Зураб Маршанія підкреслив, що за рік роботи в Одесі в напрямку поглиблення економічних зв'язків є значні успіхи. Є гарні перспективи».

З травня 2007 р. по теперішній час на посаді Генерального консула Грузії в Одесі працює надзвичайний та повноважний посол Зураб Георгійович Квачадзе. Він народився 25 квітня 1971 р. у Тбілісі, що символічно, на вулиці Богдана Хмельницького (аналогічна вулиця є в Одесі та у багатьох містах України). У 1994 р. він закінчив юридичний факультет Тбіліського державного університету, у 1999 р. – курс з питань юридичних аспектів боротьби з поширенням небезпечних речовин у навчальному центрі ФБР у Будапешті, у 2000 р. – курс комунікації про інтеграцію Грузії до НАТО у швейцарському місті Шпіцові. З 2000 р. працював у міністерстві закордонних справ Грузії. У рр. – перший секретар Правового департаменту. У 2001 – 2002 – віце-консул Посольства Грузії в Україні, Республіці Молдова та Румунії. У 2004 – 2005 рр. – радник консульського департаменту. У рр. – радник, керівник консульської служби Посольства Грузії в Україні.

Квачадзе у 2007 р. посол Грузії в Україні Г. Катамадзе намітив такі головні завдання нового консула як «налагодження зв'язків, культурних та ділових, не очікуючи рішень з гори, а знаходячи їх на рівні обласних, міських та районних влад. Досягнувши взаєморозуміння та співробітництва внизу, переходити на інший рівень набагато простіше»[xxvi].

Виконуючи ці завдання, Генеральне консульство Грузії в Одесі з 2007 р. зосередилося на зміцненні взаємин у галузі економіки, культури, з консульських питань. З. Квачадзе і його колеги наголошують на розвитку відносин між регіонами України та Грузії. Наприклад, грузинське місто Кобулеті та Південний (Южне) стали містами-побратимами. Делегація на чолі з губернатором Одеської області Миколою Сердюком представила економічний потенціал Одеської області під час візиту в Батумі. Була проведена робота над налагодженням дружніх відносин між Херсонською областю та Менгрелією.

Пріоритетним напрямком діяльності консульства залишалась економіка. У 2007 р. з ініціативи консульства Грузію відвідала представницька делегація одеських інвесторів, завдяки чому в Грузії відкрилися магазини одеських підприємців. За словами Зураба Маршанія, вже у 2007 р. Одеса відігравала ключову роль у товарообігу між Грузією та Україною. П'ята частина загального товарообігу Грузії з Україною припадала саме на Одесу[xxvii]. В квітні 2008 р. товарообіг Одеси з Грузією виріс з 50 мільйонів доларів у 1999 році до 500 мільйонів, у чому, мабуть, була й заслуга Генерального консульства Грузії в Одесі[xxviii].

Сприяючи зближенню Одеси та Грузії в сфері культури, Генконсульство Грузії в Одесі намагалося представити Грузію найкращими грузинськими артистами[xxix] .

Організовані консульством збори, сприяли створенню позитивного іміджу Грузії в Одесі, консолідації грузинської діаспори, встановленню економічних зв'язків. У липні 2007 р. консульство організувало врочистий прийом в ресторані «Лондонський» з приводу 15-річчя дипломатичних відносин між Грузією та Україною, під час якого З. Квачадзе відзначив, що Одеська область, зокрема, Іллічівська переправа, стала для Грузії та інших кавказьких держав «вікном у Європу»[xxx]. 27 травня 2008 р. консульство організувало яскраве та резонансне святкування Дня незалежності Грузії в Одесі. Дата збіглася з 10-літнім ювілеєм Генконсульства Грузії в Одесі. За указом президента М. Саакашвілі, З. Квачадзе нагородив вищою нагородою Грузії, Орденом Честі, Важу Іукуридзе, Рубена Гулієва, Левана Самхарадзе та Георгія Абшелава. Прекрасний спів Тамари Гвердцители прикрасив торжество[xxxi]. У 2008 р. була проведена акція з презентації грузинської продукції в Одесі йтабізнес-форум ділових кіл Грузії в Одесі.

Досвід роботи в Україні дозволив Зурабу Георгійовичу відзначити: «я патріот своєї країни, але тепер я також і патріот України». У свою чергу українці висловили свої теплі почуття до Грузії у травні 2007 р., здіснивши на козацькій чайці «Спас» подорож до Грузії та назад, таким чином, поздоровивши грузинський народ з Днем незалежності. З. Квачадзе проводжав та зустрічав українських друзів, нагородивши їх почесними грамотами[xxxii].

Дуже складні випробування довелося пережити Генеральному консульству в Одесі та грузинській діаспорі міста в цілому під час агресії Росії в Грузію влітку 2008 р. Під стінами консульства відбувалися щоденні мітинги прихильників та ворогів Грузії. Більшість одеських мас-медіа зайняли відверто ворожу позицію щодо Грузії. У таких умовах З. Квачадзе відстоював чітку прогрузинскую позицію, прагнучи розвіяти антигрузинську пропаганду. 12 серпня 2008 р. у будинку генерального консульства Російської Федерації в Одесі близько 50 представників грузинської діаспори провели мітинг, під час якого закликали Грузію та Росію до миру та справедливості. Також у мітингу взяли участь представники Одеської обласної організації Всеукраїнського об'єднання «Свобода», які зажадали чіткої позиції від української влади з приводу «агресивної політики Росії»[xxxiii].

Зі складних випробувань 2008 р. грузинська діаспора Одеси вийшла ще більш консолідованою та готовою до нових успіхів. Таким чином, за всіх консулах діяльність Генерального консульства Грузії в Одесі зберігала спадкоємність і цілісність в основних напрямках: зміцнення економічних зв'язків між елітами Південної України та Грузії, створення позитивного іміджу Грузії серед населення Південної України, сприяння консолідації грузинської діаспори Одеси, пропаганда кращих досягнень грузинської культури, захист інтересів грузинських громадян, поліпшення транспортної інфраструктури між Грузією та Одесою. Всі ці завдання у відносно короткий історичний термін успішно реалізовані та будуть реалізовуватися надалі. Важливо відзначити, що грузинські консули кінця ХХ – початку ХХІ ст. фактично продовжили всі напрямки діяльності, ініційовані Е. Ушверидзе у 1918 – 1921 рр.

Діяльність названих центрів грузинської діаспори Одеси слід визнати одним з найважливіших факторів зростання у 1990-х рр. чисельності одеситів, які усвідомили себе грузинами. Порівняно з даними останнього Всесоюзного перепису населення 1989 р., за даними першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. чисельність грузинського населення Одеси зросла на 16 %. З 34, 2 тисячі грузинів України в Одеській області проживали 2, 8 тисяч. Серед них були представники різних професій і шарів суспільства Одеси та області. У містах області проживало 80 %, а в обласному центрі 70% (майже 1950 тисяч). 38,2 % з них вважали рідною грузинську мову, 56 % - російську, 4,1 – українську і 1,7 – інші. Таким чином, проблема збереження грузинської мови для одеської грузинської діаспори залишається гостро актуальною.

Крім названих лідерів грузинської діаспори (див. також окремі нариси), у різних сферах життя Одеси помітні позиції займали у 1990-ті – 2000-ті рр. і займають нині заступник, а з 2006 р. директор будівельної компанії «ЗАРС» Давид Муртазович Бочорішвілі, лікар Одеської обласної лікарні Зураб Дмитрович Бугридзе, кандидат медичних наук, лікар Одеського науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії імені академіка В. П. Філатова Ліана Тевратовна Горгиладзе, головний конструктор ВАТ "Нептун" Олександр Апполонович Джанашия, доцент кафедри аналітичної хімії ОНУ імені І. І. Мечникова Олександр Миколайович Захарія, доцент, кандидат філологічних наук, завідувачка кафедри французької філології Мальвіна Джангизовна Маринашвили, керівник комунальної позашкільної установи «Спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа Олімпійського резерву по вільній боротьбі» Бесики Трифонович Мархулія, начальник управління Державної служби охорони при Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області Мезен Іорданович Таварткиладзе, бізнесмен, керівник представництвом компанії "Рісоїл" Шота Хаджишвілі, директор Одеського судноремонтного заводу № 2 Володимир Вахтангович Хантадзе, викладач музики Одеської музичної школи № 11, творець ансамблю «Срібні флейти» Лія Георгіївна Чибалашвілі та інші.

Прикладу дорослих слідували найбільш молодші представники грузинської діаспори Одеси та Одещини. Три роки поспіль у рр. присуджувалася стипендія за досягнення видатних успіхів у сфері культури та мистецтва в номінації Музичне мистецтво, солістці ансамблю української пісні та танцю чотирнадцятилітній Ірмі Гагоїдзе з Іванівського району Одеської області[xxxiv]. Олександра Корашвили (1996 року народження) була багаторазовим призером юніорських змагань з тенісу, зокрема, чемпіонкою Європи з великого тенісу серед юніорів, переможцем Кубка Кремля в Москві серед юніорів у парному розряді у листопаді 2009 р.[xxxv]. Чотирнадцятилітня Ганна Парцхаладзе стала кандидатом у майстри спорту з фігурного катання. Сосо Чибалашвілі був призером багатьох учнівських науково-пізнавальних і спортивних конкурсів.

З молодого покоління грузинської діаспори Одеси найбільших успіхів добилася згадана Асматі Чибалашвілі, сестра Сосо. Батьки назвали її на честь сестри Автандила з поеми Шота Руставели «Витязь у тигровій шкірі». Асматі народилася 17 лютого 1986 р. у грузинському місті Телаві. У 5 років, ще не знаючи нотної грамоти, почала імпровізувати а складати музику на фортепіано. У 1992 р. поступила у місцеву музичну школу. У 7 років брала участь у передачі «Прагнете - вірте, прагнете - ні» центрального телебачення Грузії. В 1994 році на підставі рекомендацій союзу композиторів Грузії, мер міста Телави направив її в м. Одесу для подальшого навчання. C 1995 по 1997 р. вона вчилася в дитячій музичній школі № 4, з 1997 по 2000 рр. - у дитячій музичній школі № 2 Одеси. Також вчилася в недільній грузинській школі. Продовжувала складати музику (п'єси для фортепіано, флейти й фортепіано, скрипки й віолончелі, сюїта « Муха-Цокотуха» для фортепіано й ін.). Одержала безліч премій і нагород на конкурсах юних композиторів: I місце у фестивалі «Таланти твої, Україна» (Одеса, 1995); Лауреат обласного конкурсу юних композиторів (Одеса, 1995); I місце в конкурсі «Кожний може випробувати себе» (Одеса, 1997); I місце в обласному конкурсі «Кожний може випробувати себе» (Одеса, 1998); I місце в міському конкурсі композиторів (Одеса, 1998); I місце в обласному конкурсі юних композиторів ім. Ю. Знатокова (Одеса, 1999); Переможець заключного етапу II Всеукраїнського літературно-творчого віче «Собори наших душ» (Київ, 1999). Стала стипендіатом одеського обласного відділення українського фонду культури.

Після закінчення екстерном одеської середньої школи № 26, у 2001 р. вона поступила до Одеської державної музичної академію імені ї, яку закінчила у 2006 р. з відзнакою та одержала ступінь магістра музичного мистецтва. У тому ж році вона поступила в асистентуру-стажування Національної музичної академії імені П. І. Чайковського. Музику Асматі виконує низка музичних колективів. Вона пише музику до фільмів і комп'ютерних ігор. В Одесі вона не забувала про свою Батьківшину. Виступала на концерті в Одесі на честь Дня Незалежності Грузії, у 2002 р. одержала грамоту від Посольства Грузії в Києві за популяризацію грузинського мистецтва в Україні, розвиток україно-грузинських взаємин. Феномен талановитої грузинки привертав увагу низки одеських газет[xxxvi].

Протягом всієї новітньої історії між Одесою та Грузією підтримуються різноманітні контакти, налагоджені, насамперед у 1980-ті рр. Свої досягнення одеситам демонстрували кращі грузинські спортсмени, кінематографісти, артисти, співаки. У місті Південний (Южне) та Одесі виступав фольклорний ансамбль «Алванурі», місто відвідували з концертами Вахтанг Кикабідзе, Паата Бурчуладзе[xxxvii], Зураб Соткилава, Резо Габріадзе, Грузинський Національний Балет під керівництвом І. І. Сухишвілі. Успіхів в Одесі досягали ватерпольна збірна Грузії, боксер Автандил Хурцидзе[xxxviii].

З культурою Грузії одесити також могли ознайомитися на книжково-ілюстративній виставці в Одеській державній науковій бібліотеці імені М. Горького «Грузія-Україна: серця в міцному союзі». На ній представлені здобутки грузинських письменників, книги та альбоми про Грузію, її історію, культуру та традиції[xxxix]. У травні 2008 р. в Одесі відбувся фестиваль грузинського кіно, під час якого були переважно продемонстровані фільми відомого грузинського режисера Резо Габріадзе[xl].

Дружні контакти встановилися між багатьма установами та людьми з Одеси та Грузії. Позитивним прикладом наукових контактів можна вважати відносини між Одеською філією Національного інституту стратегічних досліджень та грузинськими вченими та дипломатами. 27 жовтня 2006 р. інститут організував міжнародний круглий стіл «Співтовариство демократичного вибору: сучасний стан і перспективи розвитку», на якому виступив консул З. Маршанія, а також виникла гостра дискусія між ним і російським консулом в Одесі О. Грачовим. Низка грузинських вчених і дипломатів взяли участь 23-24 жовтня 2009 р. у міжнародній конференції Україна та Грузія в контексті політичних, економічних та безпекових трансформацій: наслідки та перспективи»: старший радник Посольства Грузії в Україні Гела Думбадзе, доцент Тбіліського державного університету Георгій Мчедлішвілі та працюючі в Бельгії та Будапешті Міхел Мірзашвілі та Давид Микеладзе.

Традиційні зв'язки в сфері збереглися між одеськими та грузинськими медиками. За спогадами В. Файтельберг-Бланка, у 1990-ті – перші роки ХХІ ст. в Одеській медико-фармацевтичній асоціації імені академіка Богомольця активно працювали 5 грузин – юрист Зураб Кицкадзе, реалізатор Лайла Кугоберідзе, фармацевт Кукурі Кумахія, завідувачі відділів Автандил Хакіашвілі та Ліван Нохадзе[xli].

Одеський хірург Володимир Володимирович Грубник дружив з головним хірургом міста Горі Джимшером Володимировичем Квелашвілі. Грубника були Зураб Дмитрович Бугридзе та Шалва Тенгизович Гіуашвілі[xlii]. Голова правління благодійного фонду «Майбутнє», депутат Одеської міської ради, директор спортивної школи олімпійського резерву, почесний громадянин Одеси, Борис Литвак вийшов за рамки своїх професійних зв'язків, подружившись з режисером Резо Габріадзе. Грузинський майстер допомагав Одеському центрe реабілітації інвалідів. За визнанням Б. Литвака, центр також встановив контакти з багатьма іншими діячами культури Грузії – художником Є. Кікнавелідзе, кілька виставок якого з успіхом пройшли в центрі, ансамблем «Сакартвело», Генеральним консульством Грузії в Одесі[xliii].

Отже, у важкі роки становлення Грузинської та Української держав одеським грузинам, як і в ще більш важкі 1917 – 1921 рр., вдалося створити основи існування будь-якої діаспори: національно-культурне товариство, школу, газету. Вкрай важливим фактором для консолідації одеської грузинської діаспори, для полегшення її зв'язків з Батьківшиною було заснування Генерального консульства Грузії в Одесі. І якщо у 1990-ті рр. ці інституції перебували в процесі складного становлення, то тепер можна говорити про їхнє стабільне існування. Подальше зміцнення грузинської діаспори Одеси перебуває в тісній залежності від розвитку загальної ситуації в Грузії та Україні. Тільки за умови подальшого зміцнення незалежності цих держав, існування в них національно-демократичних урядів, грузинська діаспора Одеси зможе реалізувати свої далекоглядні плани розвитку національної культури та підтримки тісного зв'язку з Батьківшиною при одночасному збереженні лояльності до Української державності та культури.

ПІСЛЯМОВА

Сподіваємося, що читання основних розділів цієї книги не залишило в читача сумнівів у значному внеску грузинів в історію Одеси, а також у тому, що сучасна грузинська діаспора міста є гідним продовжувачем кращих традицій своїх предків.

Це зауваження є тим більш доречним, якщо взяти до уваги нечисленність грузин в Одесі протягом усієї історії міста. Поступаючись чисельно багатьом національностям Одеси, грузини мали помітне представництво в багатьох сферах життя, причому стабільно, протягом майже двох сотень років. Так, наприклад, багато національних громад Одеси не мали такого яскравого представництва в сфері науки та освіти (В. Петріашвілі, П. Мелікішвілі, С. Аваліані, К. Тунтія, Е. Парцхаладзе, Т. Горгіладзе та інші). У другій половині ХХ століття грузини закріпилися в таких галузях господарства як будівництво (чи не половина сучасної Одеси побудована під керівництвом грузинів!) і виноробство. У ХХ столітті можна говорити також про такий феномен як величезний вплив грузинів на розвиток морського флоту в Одесі, що знову ж таки має мало аналогів серед інших національностей Одеси. Але ще більш монументальним виглядає внесок грузинів у розвиток медицини в Одесі. Грузинські лікарі стояли біля витоків цілих галузей медицини. У 1920-ті роки грузини відіграли видатну роль у розвитку кінематографу в Одесі (І. Кавалеридзе та І. Перестіані), а в другій половині цього сторіччя грузин П. Хіджакадзе був засновником сучасного одеського телебачення. Г. Гоцирідзе заклав основи сучасних успіхів симфонічного оркестру Одеської філармонії.

Більшість з грузинських вчених та діячів мистецтва були не тільки одеськими та грузинськими, але й всесвітньо відомими фахівцями, тим самим сприяючи збільшенню культурного потенціалу Одеси.

В усі періоди своєї історії одеські грузини підтримували тісний зв'язок з Грузією, що стало однією з передумов збереження грузинської культури в Одесі. Одеса стала своєрідним культурним коконом для грузинів, які більш міцними, верталися у всеозброєнні знань та досвіду на свою Батьківшину та працювали надалі на її благо.

Якщо індивідуальний вплив грузинів на розвиток Одеси за всіх часів залишався стабільним, то більш звивистими шляхами йшов процес консолідації грузинської громади Одеси. Власне, до кінця ХІХ – початку ХХ століть не має підстав говорити про одеських грузинів як про консолідовану, компактну, групу, тобто діаспору в повному сенсі цього слова. Приплив грузинських студентів у вищі навчальні заклади Одеси та, насамперед, у Новоросійський університет, формування наукових традицій та шкіл, політизація суспільного руху, зростання національної та корпоративної самосвідомості, випробування революціями, погромами, смертями видатних представників грузинського населення – усі ці обставини в сукупності консолідували одеських грузинів у більш яскраво виражену групу. У короткий історичний період 1890-х – 1921 рр. грузинам Одеси вдалося створити та розвинути такі помітні в житті міста структури як земляцтво (незважаючи на свій студентський статус, фактично воно перетворилося на головну інтегруючу та представницьку організацію всіх одеських грузинів, про що свідчать тісні контакти земляцтва з грузинськими робітниками, викладачами, епізод із захистом К. Марджанішвілі), національно-культурне товариство, національні військові формування (кавказька дружина 1905 р., грузинські загони 1918 р.). Нарешті, показово, що саме одесит Е. Ушверидзе, а не спеціально надісланий для цієї мети з Грузії діяч, створив та звів на пік популярності Генеральне консульство першої демократичної республіки Грузії у 1918 – 1921 рр.

Однак, на відміну від, наприклад, поляків, вірменів, євреїв, грузинам довгий час не вдавався створити такий важливий важіль розвитку своєї культури як власна преса. Будучи інтегрованими в православний духовний простір Російської імперії вони також не мали такого вкрай важливого консолідуючого фактора як власна церква.

У таких аспектах як суспільно-політичні та національні погляди серед одеських грузинів існували дві течії. Частина грузинів, особливо в першій половині ХІХ ст., була досить асимільованою та русифікованою. Інтереси Росії для них все більш витісняли інтереси Грузії. Будучи людьми грузинського походження, зберігаючи деякі етнічні риси, ці грузини дедалі більше віддалялися від національно-патріотичного значення поняття грузин. Спадкоємцями цих людей були грузинські комуністи Л. Картвелашвілі та інші, а також російсько-імперські чиновники. Серед цієї групи переважали консервативні або навпаки занадто радикальні погляди, які в будь-якому разі не висували на перший план національні грузинські цінності. Друга, більш численна, група прагнула не тільки зберегти свою мову та культуру, але й ще більш міцно сконсолідуватися у грузинську національну громаду. Основою погляду цих людей були соціал-демократія та націонал-демократія. Розмежуванню цих груп сприяли події рр. Фактично перемогла перша група, що й спричинило в цілому негативні наслідки для процесу консолідації грузинської діаспори Одеси в радянські часи.

У радянські часи грузини, хоча й мали можливість для того, щоб підтримувати зв'язки з Грузією, займати важливі посади, вчитися в Одесі, змушені були, так би мовити, «принести в жертву» такі заборонені комуністами з 1930-х – до 1980-х рр. атрибути діаспори як національні земляцтва, товариства, школи, пресу й, звичайно, церкву та консульство. Це мало негативний вплив на ступінь консолідованості грузинської діаспори в Одесі. Не випадково, на початку 1990-х років деякі грузини говорили про необхідність створення не просто згаданих організацій, а самої грузинської діаспори в Одесі.

Тільки з відновленням незалежності Грузії та України у 1991 р., розробкою законодавства про національні меншини, налагодження дипломатичних відносин між державами та їх регіонами серед одеських грузинів знову намітилося бажання до відтворення атрибутів діаспори. Як і в історії будь-якої діаспори, на жаль, негативні процеси в економіці та політиці на Батьківшині, мали й деяке позитивне значення для діаспори, адже сприяли припливу в Одесу додаткової кількості грузин. З 1991 року дотепер одеським грузинам не тільки вдалося відродити національно-культурне товариство та консульство, але й створити принципово нові для себе структури: грузинську недільну школу, ансамбль, газету, культурно-спортивний центр. Всі ці структури є запорукою подальшого процесу консолідації грузинської діаспори Одеси. Загалом, історія одеських грузинів відповідає такій рисі їх характеру (відзначеного багатьма грузинами) як яскравий індивідуалізм, перевага самовираження над консолідацією. Але сучасна історія показує, що одеські грузини перебувають на вірному шляху органічного та плідного сполучення цих цінностей, однаково необхідних для успішного розвитку діаспори.

Якщо говорити про ступінь зв'язків грузинської діаспори Одеси з іншими національними громадами міста, то досить очевидною є своєрідна дихотомія. На найбільш дружньому фланзі стосовно грузинів, протягом усієї історії Одеси, у тому числі й новітньої, перебували українська та єврейська громади. Навпаки, найбільшу погрозу місцеві грузини відчували з боку радикальних проросійських організацій, починаючи з «Союзу російського народу» початку ХХ століття до сучасної партії «Родина». З іншими громадами в грузинів складалися досить рівні конструктивні відносини.

Для місцевої одеської влади у ХІХ – на початку ХХ століть місцеві грузини були певною проблемою, як волелюбний та неординарний народ, який не бажав повністю вписуватися у вузькі рамки. У сьогоднішні ліберальні часи креативні якості грузинського народу є додатковим ресурсом для розвитку Одеси.

 

[i] Hausmann G. Universitat und stadtische Gesellschaft in Odessa, : Sociale und nationale Selbstorganisation an der periferie des Zarenreiches. – Stuttgart, 1998; І., П’янкова ікішвілі (Меліков) Петро Григорович // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник. - Т. 3. - Одеса, 2005. - С. 327-331; І., П’янкова іашвілі (Петрієв) Василь Мойсеєвич // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник. - Т. 3. - Одеса, 2005. - С. 456-459; , Васильєва ітідзе С. К. // Професори Одеського (Новоросійського) університету. Біографічний словник. - Т. 1. - Одеса, 2005. - С. 316; , Из истории медицинских связей Украины и Грузии: грузины - преподаватели и питомцы Новороссийского университета // Вісник Сумського Державного університету. – 2006. - № 8. – С. 42-43.

[ii] Герлігі П. Одеса. Історія міста, . – К., 1999; Історія Одеси / Колектив авторів. Голов. ред. . - Одеса: Друк, 2002. – С. 246.

[iii] Одесский университет за 75 лет (). – Отв. ред. . – Одесса, 1940. - С. 88.

[iv] , . Очерк жизни и научно-общественной деятельности. – Тбилиси, 1978. – С. 144-150; , Мегрелишвили Авалиани // Авалиани вопрос в Закавказье. – Т. V. – Тбилиси, 1986. – С. 4-27; Випускники Одеського (Новоросійського) університету. – Одеса, 2005. – Вип. 1. – 264 с.

[v] Хроніка – 2000: Український культорологічний альманах: Україна-Грузія.– К., 2001.– Вип. 43–44; Хроніка – 2000: Український культорологічний альманах: Україна-Грузія.– К., 2002.– Вип. 47–48.

[vi] Є. Грузини у суспільно-політичному та культурному житті Одеси у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (1860-ті роки – 1920 рік) // Причорноморський регіон у контексті європейської політики. – Одеса – Ополє – Вроцлав, 2008. – С. 334-350.

[vii] 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 9.

[viii] Син Грузії закоханий в Одесу // Думська площа. – 1999. – 21 травня.

[ix] 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 36.

[x] Сакартвело – это значит Грузия // 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 22.

[xi] Поздравление Тадеушу Залусскому – председателю польского общества в Одессе имени А. Мицкевича // Нова Грузія. – 2007. – март.

[xii] В Грузию отправлено 100 тонн гуманитарной помощи, собранной в Одессе и области содружество сторонников социального возрождения // Порто-франко. – 1996 - № 9.

[xiii] 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 43-45, 47.

[xiv] 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 14, 17, 18, С. 19, 34-35.

[xv] Капанадзе Мости дружби. Україна – Грузія. – К., 2007. – С. 84.

[xvi] Нова Грузія. – 2006. – серпень. – № 2.

[xvii] www. /news/sport/11867.

[xviii] Одесский вестник. – 1996. – 30 октября.

[xix] Паромная переправа свяжет Украину и Грузию // Одесские известия. – 1996. – 5 декабря. Паром Ильичевск-Поти; В феврале в Одессе откроется генконсульство Грузии // Одесский вестник. – 1996. – 28 декабря.

[xx] Демократична Україна. – 1997. – 18 лютого.

[xxi] Грузинские пограничники получили в подарок Украинский сторожевой катер // Одесский вестник. – 1997. – 5 апреля.

[xxii] Катамадзе Восток и Запад на Великом Шелковом Пути! // 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 18.

[xxiii] В Одессе будет открыто консульство Грузии и торговый дом «Тбилиси». Интервью с Г. Катамадзе // ОВ. – 1997. – 25 декабря; Григол Катамадзе: "В Одессе, как и в Кутаиси, говорят одно, а делают другое"http:// www. /news/ .html; Посол: «Грузия ценит дружбу с Одессой» // viknaodessa. /news/?news=16628

[xxiv] Смерть грузинского дипломата // День. – 1998. – 29 декабря.

[xxv] Одесская область будет сотрудничать с Аджарией // http://www. reporter. /news/16577

[xxvi] Украина – Грузия: море соединяет берега // Моряк– 11 мая.

[xxvii] http://www. /ru/news/5663/

[xxviii] Зураб Квачадзе в Одессе: "Из вилл воров в законе в Грузии сделали санатории для полиции" // http://www. /print/news/1022421.html

[xxix] Европейско-грузинская дорога // Деловая Одесса. – 2008. – 18 июля.

[xxx] Вечерняя Одесса. – 20июля.

[xxxi] Немного Кавказа в Одессе // http://www.bugaz.od.ua/gzpo/article-1224.htm

[xxxii] Зураб Квачадзе: Чёрное море соединяет украинский и грузинский народы! // http://www. reporter. /cgi-bin/view_inter. pl? i_id=156.

  [xxxiii] Грузины Одессы призвали Россию и Грузию к миру // http://pda. *****/190855.html

[xxxiv] Новая Грузія. – март 2006 г. № 1.

[xxxv] http// turnir. /tennis/uniori

[xxxvi] Итак, она звалась Асмати... // "Всемирные одесские новости"июль; Соната для звезды с оркестром. // "Пресс Курьер"8 октября.

[xxxvii] Поет Паата Бурчуладзе // Юг. – 1993. – 12 ноября.

  [xxxviii] http://www. /news/sport/11867; Сегодня. – 2009. – 20 марта.

[xxxix] Здравствуй, Сакартвело! // Одесский вестник.- 2005. – 24 февраля.

[xl] Грузины открыли в Одессе фестиваль кино // http://www. gromsyla. / content /view/ 880/1/

[xli] Файтельберг- К миру – по Военно-Грузинской дороге // 10 лет «Сакартвело». – Одесса, 2002. – С. 21.

[xlii] Школа профессора Грубника – школа профессионализма и человеколюбия // Нова Грузія. – 2006. – март. - № 1.

[xliii] Сотрудничество с грузинскими мастерами – это радость и польза // Нова Грузія. – 2006. – март. - № 1.