І місце
Чернова Ангеліна (м. Новогродівка, Донецька обл. )
Не треба слів! Хай завжди буде діло!
(сторінки життя та творчості Олени Теліги)
Душа - вулкану кратер,
А серце - магма й пил.
Думки - небесний прапор,
Слова летять без крил.
Така людина - вічна,
Бо в ній - живе усе.
Її життя - то свічка,
Що істину несе.
Богдан Козак
Чи не замислювались ви, чому одних жінок не помічають, а інших обожнюють? Це питання вічне і не просте. І філософи, і поети шукали відповідь на нього, але здається, так і не знайшли.
Історія знає імена дивовижних жінок: Ярославна, Роксолана, дочки Ярослава Мудрого: Єлизавета та Анастасія, онука Володимира Мономаха-Єфросинія і багато інших. Усі вони – жінки-українки, які підкорили Європу своєю гордістю та незалежністю, своїм розумом та освіченістю. Такими жінками були і українські поетеси. На початку нашого століття - Леся Українка, десь посередині – Олена Теліга, а в наш час – Ліна Костенко. Усі вони – дивовижні люди, які взяли на себе, неймовірний тягар національної долі і утримали його ціною неймовірних зусиль.
Якщо творчість Ліни Костенко і Лесі Українки відома українському народу, то поезія Олени Теліги - навпаки. Олена писала, як думала, і як думала, так і жила. Слово – вчинок! Життя, як слово! Її поезія – це її світосприйняття. Працюючи над біографією Великої українки, неминуче переймаєшся філософським питанням: чому, у жінки непересічного таланту, надзвичайної вроди, розуму, була така трагічна доля, і такий жорстокий життєвий шлях? Ім`я Олени Іванівни Теліги довго замовчувалося: непотрібне воно було владі. У силу різних обставин, не всі ще, навіть українці, знають, хто така Олена Теліга.
Подорожуючи Києвом, так сталося, що я потрапила на місце розстрілу і поховання « поетки національного відродження ». Стоячи восени біля пам`ятного хреста і слухаючи екскурсовода, я зрозуміла, що про Олену Іванівну варто знати, варто писати, за для того, щоб її життєвий подвиг запалював серця людей любов`ю до рідної держави, пробуджував свідомість. А це означає, що слід повертати суспільству забуті або заборонені імена. Саме в цьому полягає актуальність представленої роботи. Я дуже хочу щоб Олена Іванівна Теліга зайняла належне їй місце серед національних героїв України, щоб її життя і творчість знали усі ті, кому не байдужа історія рідної держави. Я схиляю голову перед цією мужньою жінкою, що свідомо обрала тернистий і небезпечний шлях боротьби в ім`я визволення нашої країни. О. Теліга запала в моє серце назавжди, тому що вона « купала душу у холодній зливі » і « палила серце в хуртовині сніжній », а її поезія - « не чіпала лише раба».
Від імені свого покоління, я відчуваю моральний борг. Так хочеться, щоб в нашій країні, розумним і талановитим, була відкрита щаслива дорога визнання, любові і розуміння. Теліги дуже сучасна, бо вона прийшла в Україну з російського середовища, із тієї занедбаності всього українського, вирвалася на волю вільного розуміння любові до рідної землі, до свого народу, з яким тебе з`єднав Господь. Сьогодні не зайвим буде нагадування про ті випробування, які випали на долю Олени Теліги і той високий моральний орієнтир, який допоміг їй вистояти й утверджувати себе і свій народ. Такі обставини вказують на своєчасність і потрібність знайомства з життям і творчістю Олени Іванівни Сьогодні у нашій країні сотні й тисячі людей мають зробити подібний вибір: україномовні й російськомовні чи російськомовні, які щойно починають говорити українською, мають усвідомити свою приналежність до історії українського народу. Життя і смерть Олени Теліги мають ще раз нагадати: вибір нашого майбутнього – у нас самих. І найбільшою безвідповідальністю було б відмовитися його зробити.
У цій роботі, я намагаюся охопити увагою деякі біографічні деталі з життя Олени Теліги, та вибірково представити її літературну спадщину, то ж завданнями даної роботи є:
1. знайомство з біографічними деталями з життя поетеси ;
2. визначення місця доробку Олени Іванівни в національному літературному процесі, мотиви поезії Олени Теліги.
«Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!»
Біографія Олени Іванівни Теліги – це дорога через терни до зірок, і якщо ми сьогодні уявно пройдемо її стежками, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії. В лютому цього року виповнилося 70 років з моменту загибелі Олени Теліги від рук німецьких нацистських окупантів.
ОЛЕНОЧКА Шовгеніва… Хто вона? Що ми знаємо про неї сьогодні? Олена – донька своїх батьків. Кажуть, що стоячи перед дулами автоматів, людина миттєво перелистує сторінки свого життя. То може і Олена, зі зв’язаними руками, за кілька хвилин до смерті, згадала своє дитинство у Санкт-Петербурзі, де народилася в сім’ї талановитого інженера гідротехніка Івана Шовгеніва. «Мій батько був невеликий на зріст, рухливий. Він навіть у похилому віці з хворим серцем і астмою вражав усіх, хто зустрічався з ним своєю рухливістю, енергійністю і любов’ю до життя», - згадувала Олена.
Мати, Юлія Степанівна, походила зі старої священицької родини з Поділля, де десятиліттями формувалася духовність народу. Саме від неї Олена почула першу українську пісню, яка назавжди поселилася в її серці:
Туман яром, туман долиною…
За туманом нічого не видно, за туманом…
Перші роки життя сонячні і безжурні. Улюблениця батька. Росла в обставинах заможного батьківського дому, під опікою гувернантки, в товаристві старших братів (Андрія та Сергія ). Олена виховувалася у високо культурному оточенні, яке формувало її дух і отримала гарну освіту. Освіту в сім’і ставили на перше місце. Змалку вивчала іноземні мови: німецьку, англійську, французьку. Любила відвідувати театри, змалку багато читала. Науку сприймала з великою охотою, хоча іноді й допікала гувернанткам та вчителям надмірною непосидючістю. Віршувати почала ще дитям. До певної міри парадоксально, але, навчаючи доньку французької, німецької та російської мов, батьки не дбали про те, щоб вона вміла говорити своєю, українською. Пізніше вона їм за це дорікала. Щоліта вона виїздила чи то на Кавказ, чи то до Фінляндії. Батьки обожнювали свою донечку, так само, як і брати. 1917 рік… Київ. Тут родину застала революція. Іван Шовгенів стає міністром УНР. Прапори! Мітинги! Надії! Але замість жаданої волі полки Муравйова прийшли і принесли нову владу, що зруйнувала мрії й людські душі. Почалася велика хвиля української еміграції, голод, переслідування, обмін речей на хліб.
Так я зустріла п’ятнадцяту весну свого життя
І чула, як мої дитячі дні
Минають швидко, як малі ягнята.
Олена поступає у київську гімназію. Ученицею вона була доброю, хоч своєю рухливістю справляла багато клопоту вчителям. Саме у гімназії, дівчина вперше починає вивчати українську мову. Але цю школу Олена так і не закінчила, тому що влада видає наказ, згідно якому «все дети должны учиться в единственных трудовых обычных школах». Рідною мовою дівчина остаточно оволоділа вже в Чехії. Після однорічних курсів вона склала екстерном шкільний іспит, до якого входило шістнадцять дисциплін. Тут – іще один невеличкий парадокс. На "відмінно" з них усіх оцінено було чотири: алгебру, геометрію, тригонометрію, аналітику та доповнюючі відділи алгебри (це, уявіть собі, в поетеси!). Саме в іншій країні, дівчина усвідомлює себе українкою. Мабуть тому і поступає на історико – філологічне відділення Українського педінституту імені М. Драгоманова у Празі. Навчаючись у вищому навчальному закладі, наша героїня знайомиться з талановитими письменниками «празької школи»: з Н. Лівицькою – Холодною, О. Стефановичем, І. Ірлявським, Ю. Дараганом і тоді ж починає писати вірші. Хоча перші спроби були ще у дитинстві. Але Оленка прятала їх, не показувала нікому, оскільки її брат теж писав вірші, і був визнаним домашнім поетом. Олена вважала, що два поета в сім’ї – це забагато. Серед прекрасних жінок рідко трапляються прекрасні поетеси. Вона була винятком із цього правила. Вона була дуже цікавою людиною, а її поезія передавала її характер. Олена - людина повна темпераменту, натура – Кармен, елегантна і гарна. Очі зелені, голос – альта. Таке поєднання кольору очей і голосу – вибухова суміш. Олена була вище середнього на зріст, шатенка, любила танці, і тому, у життя входила, як в ажурний танок. Дивлячись на її фото, люди бачили дуже вродливу дівчину: красиву, як богиня Венера. Не дивно, що модельєри запрошували її бути моделлю на їх показах. Природно жива, як струмок балакуча. Одягалася зі смаком. і Були її чари, передусім, у життєрадісності, іскристому гуморі, сміхові, доброму й уважному ставленні до людей. Вона любила дотепи, жарти, гарно танцювала, прекрасно читала свої поезії, була блискучим промовцем, завжди вміла передати свій запал і віру слухачам, розворушити навіть найсухішу аудиторію. Олена швидко ставала душею товариства, її любили всі. “Вона вміла бути винятково жіночною, майже наївною, дуже ніжною, – пише У. Самчук, – але разом… це був кремінь, що викрешував іскри”. Ні хвороба легенів, ні погіршення після скарлатини слуху, ні холод, ні голод воєнного лихоліття – ніщо не могло примусити Телігу признатися, що в її житті щось не так, як вона хотіла.
Її вродою захоплювалися друзі й вороги – від теоретиків українського націоналізму до білогвардійських емігрантів. Зрештою, комплімент чудовій зовнішності Олени Теліги зробив постфактум навіть один із гестапівців, які розстріляли її в Бабиному Яру. 8 вересня 2012 р. їй виповнилось би 106 років, але життя Олени закінчилось на 36 році. Біографія Олени Іванівни Теліги – це дорога через терни до зірок, і якщо ми сьогодні уявно пройдемо її стежками, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії. В лютому цього року виповнилося 70 років з моменту загибелі Олени Теліги від рук німецьких нацистських окупантів. Біографія Олени Іванівни Теліги – це дорога через терни до зірок, і якщо ми сьогодні уявно пройдемо її стежками, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії.
"Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя"
Як ми знаємо, поетеса була петербуржанкою, українська мова для неї – іноземна. Але в її житті стався такий катарсис, який став поворотним в її житті. Ось як про це писала сама Олена: «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене «ревіндикованою». А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі й далі... І чи ж не є цей довгий шлях моєї одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петербург чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Совєтським Союзом. » Олена була гідною патріоткою України, бо тільки справжній патріот може без боязні так писати так про Росію:«Тож імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому – нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих – так. Але не для мене, не для вас... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!»
Для того, щоб досконало володіти мовою України, наша героїня вирішує брати уроки української мови у своїх друзів, подруг. Найзавзятіше взявся за це кубанець, старшина армії УНР – Михайло Теліга. З майбутнім чоловіком Олену познайомив товариш. При знайомстві студентка запитала по – московські: « Ви галічанін?» Почула спокійну і тверду відповідь: « Ні, я кубанець!» Почалася звичайна розмова двох молодих людей.
Уроки української від бандуриста не пройшли дарма. «Любов свобідна, Михайлику», - писала Олена в листі до коханого, незабаром пішли чутки про їхнє майбутнє весілля. Святкування було пишним: знайомі і напівзнайомі гості, православна церемонія. Весілля відбулося 1 серпня 1926 року.
Завдяки чоловікові Олена ввійшла в середовище українських націоналістів, де творився новий образ української духовності. М. Теліга хотів бачити дружину не тільки товаришкою свого особистого життя, а й своїх змагань. У парі зі своїм чоловіком стала вона коханою дружиною і борцем за український ідеал. Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Одруження пішло на користь Михайлові Телізі. Він заховався в тінь своєї дружини, що з часом стає дедалі популярнішою. Михайла – бандуриста знали як Олениного чоловіка. І його це ображало.
У Польщі одруженим жилося нелегко. Так про це пише у своїх спогадках Юрій Клиновий: «Коли Оленин чоловік інженер Михайло Теліга був довгий час без праці й жив з дружиною надголодь, вона танцювала українські танки в нічних кабаре під акомпанемент бандури свого чоловіка». Згодом Олені вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1938 році у вогні визволених змагань постає Карпатська Україна. ОУН скеровує на Срібну Землю кращі свої кадри, серед яких Олег Ольжич. Олена Теліга не брала безпосередньої участі в подіях Карпатської України, але пафос революційної боротьби, тріумф і трагедія молодої Карпато-Української держави мали великий вплив на формування світогляду поетеси і її політичних переконань. Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Після трагедії на Карпатській Україні в Олени Іванівни не було жодних сумнівів щодо політики Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розрахувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу. У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше Теліга безпосередньо зіткнулася з фашизмом. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися « щедрістю » окупанта. Це викликало обурення. Рабства поетеса не терпіла органічно. У кожну працю, за яку бралася, Олена вкладала всю душу. У час смертельної небезпеки була незламною і твердою, ніколи не втрачала сили духу. Під час бомбардування Варшави спокійно виходила з будинку. При арешті у Спілці письменників “усіх підбадьорювала… Час від часу розповідала веселі безжурні речі, й чути було її дзвінкий сміх” (О. Жданович) Не боялася нічого, не йшла ні на які компроміси, завжди одверто висловлювала свої думки. “У неї був сильно розвинутий інстинкт порядности і чистоти”, – відзначав У. Самчук.
У Варшаві поетеса брала активну участь у громадському житті, очолювала літературно - мистецьке товариство «Зарево» і під керівництвом О. Ольжича працювала у Проводі організації українських націоналістів. На той час у Олени Іванівни була одна мета: виборення незалежності України. Теліга вважала, що її призначення - творити українську духовну революцію.
З грудня 1939 року поетеса працювала в Культурній референтурі ОУН А. Мельника.
Розкол ОУН, що стався 1940 року внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 року поблизу Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня – вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. "Олена Теліга живе мов на Клондайку, - згадує Олег Штуль. - Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою - в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі - в житті реалізувала свої засади до останнього". Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Це не могло не викликати підозр фашистів: на початку 1942 року «Літаври» вони закрили. Активність ОУН у Києві, її самостійницькі домагання викликали репресії з боку німецької окупаційної влади, розпочалися арешти. Над Оленою Телігою зависла небезпека. О. Ольжич наполягав, щоб вона залишила Київ. Але вона свідомо пішла на смерть: не тільки відмовилася виїхати з Києва, а й пішла на призначені нею збори Спілки письменників, а на попередження про арешт відповіла: «На мене чекають люди. Я не можу втекти, бо хтось би міг сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця»
9 лютого 1942 році Олена Іванівна увійшла в приміщення Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці і була заарештована. За годину туди прийшов чоловік – Михайло. Він назвався письменником, щоб бути разом з дружиною. Поетесу та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. « Вона померла за ідею, її чоловік - за неї »- скажуть потім друзі поетки. Розповідають, що у камері №34, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху було викарбувано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. Коли виводили – в’язні з інших камер чули крик: «Хто вийде живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані».
Затим був галас конвоїрів, звуки ударів, грюкіт дверей – і все затихло. Поетесу розстріляли разом з чоловіком та однодумцями 21 лютого 1942 році (Олег Жданович, який залишив спогади про поетесу, припускав, що це було 13 лютого ). Вона п’ять місяців не дожила до свого 36- річчя.
Кажуть, що один з німецьких офіцерів після смерті Олени Іванівни казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.
Ніби передчуваючи долю, задовго до смерті, вона пророче написала:
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не земне умирання.
Проте, мені здається, не можна сказати, що смерть була найяскравішим фактом її біографій.
Мотиви поезії Олени Теліги
Дмитро Донцов розгледів її талант і відкрив Олені шлях у літературу. Олена Іванівна одразу засвітилася в свідомості сучасників як мистецьке явище, високе і неповторне в літературі періоду модернізму. Сорок поезій і з десяток публіцистичних статей – це краплина в морі ХХ сторіччя. Поезії Олени Теліги наскрізь автобіографічні. Ліричний герой їх – сама поетеса, тому з повним правом можна сказати, що творчість Теліги – це її життєпис, це всуціль почуття. Наскрізна тема поезії поетки – протест проти байдужості, сірості, , пргнення повноти життя, аще боротьба ігероїзм, любов до рідної землі, до свого народу, життєва мужність, трагедія еміграції, роль жінки в житті і суспільстві. Жертва за ради Вітчизни – основна тема поезії Олени Теліги і водночас основна тема до кінця її життя. В поезії О. Теліги поєднана ніжність, жіночність, мужність, пристрасть, громадськість. Це поєднання надає чарівності віршам поетеси. Найвідоміші вірші того часу: « Радість», «Весняне», «Тільки вечір злітає на місто», навіть деякі були надруковані в « Літературно – науковому віснику». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності – орієнтир творчості Олени Іванівни. Саме у вірші «Поворот» рветься душа поетеси до свого (українського) народу: Заметемо вогнем любові межі. Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом. Поезія Олени Іванівни, тісно пов’язана із боротьбою за національне визволення рідного народу. Її вірші - це заповіт усім нащадкам. Наприклад, «Сучасникам»:
«Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби – спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль.
Зломи раптовий порив».
Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям: «Відповідь», «Безсмертне», «Засудженим». У своїх віршах авторка не вимагає від своїх послідовників повного зречення власних інтересів заради боротьби, лірична героїня каже, що вміє і страждати, і радіти, і бути ніжною, але, коли цього потребує ситуація, коли перед нею ворог, - вона не має права бути слабкою:
Вітрами й сонцем
Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів.
Не дістав від мене жодний ворог.
Вольова людина, віддана ідеям національного відродження України, життєлюба, нескорена - ось такий образ жінки, змальовувала у своїй поезії О. Теліга. Своїми віршами поетеса будила національну свідомість, допомагала людям зрозуміти, що насправді відбувається у країні, готувала себе і всю націю до боротьби, тому що була переконана, що вибороти власну державу зможе лише сильна нація, згуртована волею до перемоги. У віршах Олена Іванівна висловлює своє нестримне бажання повернутися на Батьківщину, хоч розуміла, що більшовицьке панування розкололо націю на ворогуючі табори.
Емігрантська поезія Теліги - напружена і драматична, у ліриці поетеси панує вічний бунт, боротьба за оновлення світу і людини в ньому.
Одна з головних тем лірики Олени Іванівни - роль жінки у суспільстві, в житті нації, жінка – це дружина й помічник чоловіка - воїна, це новий тип особистості, саме без неї – не може бути перемоги, а в перемогу Олена вірила! В перемогу нації, в перемогу слова…
Поезія О. Теліги – це скарб нашого народу, тому що її поезія пересипана перлинами, які не губляться, навіть у ХХІ сторіччі:
- « Життя кружляє на вузькій межі »;
- « У темні роки панування сталі » ;
- « Сонний день всі думки придушив ».
Не даремно літературна критика називає творчість О. Теліги поезією мужності. Зокрема, Ю. Шерех зазначав: «Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів – батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов’ю до України, ні разу не вживши слово Україна; можна писати пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія – не називає, а пориває». І це добре знала Олена Іванівна. У людини, яка прожила в еміграції, надто загострене почуття любові до Вітчизни. Поетеса линула думкою на рідну землю, вболівала за долю всієї України. Ностальгія не дозволяє спати, але водночас примушувала братися за перо. І вона писала, писала … «Пломінний день», «Вечірня пісня», «Життя», «Безсмертне», «П’ятий поверх», «Сонячний спогад», «Чорна площа». У своїх віршах поетеса була гранично точна і відверта:
Не любов, не ніжність і не пристрасть…
Але серце – збуджений орел!
Голосом «збудженого орла» стала для нас публіцистика О. Теліги. В своїх статтях поетеса ставила перед собою важкі й болючі питання: чому Україна зазнала поразки, чи це просто випадок історії, коли доля не усміхнулась її народові, чи історична закономірність, яка випливає з неповних особливостей національного характеру народу?
Тема її публіцистики - протест проти байдужості, сірості, прагнення до повноти життя, а ще - боротьба, героїзм і любов до рідної землі. Вражають мене і її статті: « Якими нас прагнете», «Братство в народі», «Нарозтіж вікна», «Сила через радість».
У своїх публікаціях Теліга передає свій душевний стан, свої почуття; головну мету, яку ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, - будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала, у статті «Партачі життя». Річ під такою назвою не може не насторожити. Таке сказати в 1941 році - це виклик суспільству і своєму оточенню. Олена Іванівна на той час уже була обвінчана з долею України. Усі запальні людські проблеми вона бачила очима української націоналістки. Національні проблеми стали дуже особистими і болючими. І основними.
В основу реферату «Партачі життя» покладено євангельське зерно - з посланням апостола Павла до Коринтян. Правда, в авторки нема посилань: зерно покладене у неї в серці:
Усе мені можна, - та не все на пожиток.
Усе, мені можна, та будує не все!
Нехай не шукає ніхто свого власного,
але кожен для ближнього.
Ця життєва моральна максима органічно переходить на поле духовної творчості: «Нехай жодне слово гниле не виходить з уст ваших, а тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно падало благодать тим, хто чує».
Поетка – емігрантка була прихильницею високої духовності, не дозволяла собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом».
Взагалі публіцистика Олени Іванівни – це не трактат, не збір усталених правил, але це вічно актуальна річ, яку варто час від часу озвучувати і сьогодні.
Сучасники про Олену
Дуже мало ми знаємо про неї, випірнувши з тих років, коли під темною завісою від народу приховувалося багато імен його героїв. Почитаємо ж, що писали про неї ті, хто її знав добре. Звернемося до збірника "Олена Теліга" виданого 1977 року Українським Золотим Хрестом в Америці, а 1992 року перевиданого видавництвом ім. О. Теліги фундації ім. О. Ольжича.
"Вона стала одною з чи не найбільших постатей, які започаткували нову добу в житті українського народу. Після Лесі Українки Олена Теліга найбільша жіноча постать в українській літературі. Своїм творчим життям і героїчною смертю вона стала новим символом невмирущості української нації. Як тип нової жінки-героїні, вона не замкнулася у рамки великої поетеси, але рівночасно зі своєю творчістю, стала в ряди українського політично-революційного руху, програмою якого була боротьба за повну свободу української нації. Олена Теліга була і загинула як дійсний революціонер в рядах Організації Українських Націоналістів".
Дмитро Донцов в книзі "Поетка вогненних меж" так "Розумна, палка, невтомний борець за свободу України і українського слова, талановита поетка, вона мала велику особисту привабливість й чисто жіночий чар... . У ній бачили нову Лесю Українку. Скромна, дуже проста в поведінці, дуже товариська, вона легко здобувала симпатію. "
Оксана Лятуринська у статті "Поезії Олени Теліги" передає власні враження щодо життєвого кредо поетеси: "Люблю в ній животворчість, чинність, відвагу, щедрість. Жити, жити й не міняти життя за мідяки. Роздавати усміхи, розсипати усміхи, розсипати перли. Як крилата Ніке, поривати за собою...
Це не пусті слова, ій були відкриті істини, що й тепер не даються до сприймання многим. Це штовхало пливти "крізь темні води й полум'яні межі". "Чи дійсно вже немає цієї барвистої постаті, великої доньки свого народу, й передусім - великої поетки, яка свою поезію органічно пов'язала з чинною боротьбою за долю свого народу й уміла, як мало з її сучасників, в поезії не зрадити революцію, а в революції - поезію; її поетичне слово не лише вело інших, але й вело її несхибними дорогами аж до самої смерти. " Велика дружба пов’язувала Уласа Самчука з Оленою Телігою. Йому до дрібнесеньких деталей запам’яталася їхня перша зустріч, яку Самчук називає «фатальною»: «Заходжу до каварні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз... легко й звинно вбігає дівчина років двадцяти у прозорому, ясно-зеленому, плястиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: «Олена!» Я знав кілька Олен... але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить,
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.
Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чирський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимсь акцентом, голосом, сказала:
– То це так виглядає Самчук? – вимовляючи моє прізвище – «Самчюк»...
– Ви, здається, розчаровані? – відповів я.
– Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»... А між іншим... «Кулак». Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази...
– Для мене це несподіванка, – сказав я.
– А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев...
– А це всього лиш Улас, – казав я далі.
– Зовнішність може бути оманною, – вставив Чирський.
Вона дивилась мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.
Розмова тривала далі і не лише цього дня, а в різних виглядах, місцях і змісті, і ніхто не міг тоді сподіватися, що це буде для нас доленосним. Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, я почав бувати у Теліг дома... познайомився близько й інтимно з таким кубанським і уенерівським козаком, як Михайло, від якого вона дістала своє картинне прізвище; ми бавилися, фотографувалися, їздили на прогулянки за місто. У нас витворилися інтимні інтереси. Олена вечірньою добою за столиком і чаркою, у каварні Бізанця, могла безпечно оповісти мені докладно і барвисто свої пригоди, а в тому числі й любовні, яких вона не цуралася, а вважала за своє велике добро, але не завжди могла повісти їх людям, хоч і хотіла повісти, бо любила дружбу, ніжність, щирість, приязність і тепло, як контраст до її бравурної, майже гусарської постави героїзму:
Але для мене – у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бренить, зате коли сміюся, –
То сміх мій рветься джерелом на волю...
Це останнє «джерелом на волю» я хотів би замінити «джерелом прозорим», бо її сміх був справді щирим і прозорим. Карикатура Едварда Козака представляла її в той час як грайливу дівчину у стрічках, за якою біжить юрба парубків, з моттом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою».
Але це було так і не так. Любила вона таких хлопців і навіть таку череду, але разом уміла дуже чітко і дуже категорично розрізняти людей від людей, ставити між ними відповідні знаки, чи навіть «гострі межі», чи – «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх». І вміла тих людей вибирати, пізнавати і покоряти.
І знову-таки це не була поза, легковажна кокетерія, данина добі або бляшана музика, якої у нас було тоді більше, ніж треба. Усе, що вона висловлювала у своїх віршах чи в своїй поведінці, було у неї автентичне. Для мене вона була великою несподіванкою і відкриттям. Починаючи від того «Кулака», я був гостро вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею... І тому нічого дивного, що ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями».
Ірина Падох в книзі "Остання постанова Олени Теліги" наступним чином характеризує поетесу: "Оригінальна в образах та ідеях, цілісна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своій статурі "прудконогої Діяни" ("кругом пані" - казав Шевченко), горда в наставленні до життя, вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам. "
Олену завжди оточувало багато людей, які згодом ставали її найліпшими друзями: Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Наталія Левицька – Холодна, Оксана Лятуринська, Олег Кандиба – Ольжич, Улас Самчук, Василь Куриленко, Дмитро Донцов та інші. Такі примітні постаті українського літературного життя в еміграції міжвоєнного періоду, як Улас Самчук та Олена Теліга, не лише знали одне одного. Часом доля зводила їх, часом розводила. Не завжди вони могли порозумітися, зокрема в питаннях політичних. Сам Улас Самчук так оцінював їхню дружбу: «Але, хоч як би там було, залишалися друзями й симпатизували одне одному, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. А так ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань. І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо, коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила». Самчук виявився правим: О. Теліга з її безпосередністю, щирістю, прямолінійністю не підходила для життя в окупованому гітлерівцями Києві – місті, про яке вона мріяла й до якого прагнула. Тут її спіткала смерть від німецької кулі в Бабиному Яру. У своїх спогадах «На білому коні. На коні вороному», де йдеться про події Другої світової війни, У. Самчук велику увагу приділив саме О. Телізі. Можна сказати: вона – одна з головних героїнь цього твору.
Дмитро Донцов, до глибини душі схвильований непоправною втратою, так писав про поетесу: «Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького». А Ірина Падах дізнавшись про смерть Олени Іванівни, писала: «Чи дійсно вже немає цієї барвистої постаті, великої доньки свого народу, й передусім – великої поетки, яка свою поезію органічно пов’язала з чинною боротьбою за долю свого народу…».
Олена Теліга про…
…дитинство:
«Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду. Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть за водою. І так дитина вчиться жорстокості, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті».
…любов:
«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно. З листа Михайлові Телізі
…ґендерне питання:
«Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу „сонної весталки“, „простої земної мадонни“. Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору – в перерві». «Якими нас прагнете?», 1935
«Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Сей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». «Сліпа вулиця. Огляд жіночої преси», 1938
…творчість:
«Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати образ, а лише передати настрій». З листа Д. Донцову «Книжка – духовна зброя – сміливо стає поруч залізної зброї. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку духовною зброєю, мусимо пам’ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвідчених руках вона може скалічити, а то й знищити не ворога, а її власника». «Книжка – духовна зброя», 1941
Олена Теліга як символ національної честі
Олена Іванівна Теліга повернулася із забуття у безсмертя. Її ім’я повертається в рідну Україну з небуття, з попелу і пожарища війни. В 1992 році на місті розстрілу фашистами української націоналістки Олени Теліги, встановили пам’ятний хрест.
1993 рік. В Києві було створено перший осередок нині відомого Всеукраїнського жіночого товариства іменні О. Теліги. І вже за його клопотанням ім’я Олени Теліги присвоєно бібліотеці №15 для дітей та юнацтва у столиці, київський спеціалізованій середній школі № 97 з поглибленим вивчанням англійської мови, де на четвертому поверсі відкрито музей поетеси, середній школі №1 у місті Федосії; засновано Міжнародну літературно – мистецьку премію О. Теліги, першим лауреатом якої стала видатна українська поетеса Ліна Костенко. Традиційними стали всеукраїнські конкурси на краще виконання творів Олени Теліги» Щоб далі йти дорогою одною», які щороку в лютому проводить Товариство. Вечори пам’яті Олени Іванівни проводяться в тих містах і селах, де живуть люди, не байдужі до своєї історії. І вперше в Україні на урядовому рівні було вшановано пам'ять О. Теліги в дні відзначення її 90 – літнього ювілею. В 2007 році Національним банком України було видано ювілейну монету «Олена Теліга », номінал 2 гривні. На реверсі монети зображено портрет Олени Теліги, праворуч від якого розміщено написи: .
А 31 серпня 2009 році у Києві відкрили пам’ятник Олені Телізі на території «Студентської галявині » біля навчального корпусу № 12 Національного технічного університету. Автором проекту виступив відомий український скульптор В. Щур. Пам’ятник споруджений за кошти колишнього випускника НТУ «КПІ» мецената Д. Андрієвського. Також у Чехії було відкрито пам’ятну дошку в місті Подебради на будинку, де Олена навчалася у 19роках.
Ім’ям прекрасної українки названо одну з вулиць на Сирці у Києві, створено історико – літературний музей її імені, документальний фільм про Олену Телігу, її родину та соратників, в якому використані тексти листів, віршів поетеси, а також фрагменти публіцистичних статей. А ще багато сучасних поетів присвятили свої поезії видатній націоналістці: Б. Козак, А. Багряна, Г. Черінь.
Книжкове Видавництво імені Олени Теліги ввійшло в інформаційний простір України спокійно і виважено, без галасу і надриву, зайнявши свою цілком самостійну і вивірену «нішу», за якою була глибінь національно-патріотичної тематики. У 2004 році воно відзначило своє перше 10-річчя. Видавництво імені Олени Теліги – одна з небагатьох україномовних видавничих організацій, діяльність якої спрямована на утвердження, широку пропаганду української національної та державотворчої ідеї. Це – базовий фундамент для всіх напрямів літератури, пропонованої Видавництвом читачеві, – від книг з питань історії, політики, філософії до культурологічних, освітянських, дитячих видань
Висновок
Олена Іванівна стала відомою в Україні і за її межами, вірші Теліги перекладені англійською, французькою, польською, білоруською, грузинською та іншими мовами.
В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. 21 лютого 2012 році виповнилась чергова річниця, як у Бабіному Яру розстріляли відому українську поетесу. Роковини трагічної смерті Олени Теліги – це аж ніяк не роковини смутку, тому що ця людина вічна, так само як і її поезія. Творчість О. Теліги завжди буде мене приваблювати самобутньою образністю поетичної мови, відкритістю й чесністю авторки, пристрастю й непоборним духом своїм. А ще більше – ніжністю і ліризмом, глибоким і проникненням в душу людини…
Україна незалежна з 1991 року. За цей час надруковано багато книжок, зі сторінок яких, перед нами встають українки попередніх поколінь, на долю яких випали неймовірні випробування, яких несправедливо принизили, які шукали долі в чужих краях. Олена Теліга – справжнє відкриття нашої української історії та літератури. Хотілося б пригадати цю жінку, тому що її яскраве життя є не лише якимось пам`ятним знаком, а й прикладом любові до Вітчизни, прикладом любові, яка не є словом, яка є ділом і дійсністю. Її життя показує, що можна жити не заради себе, не для своїх інтересів, а жити заради якоїсь високої, яскравої мети. Маємо надію, що нова цивілізація, яка уже кристалізується у нашому столітті, створить умови людського існування, за яких жінка буде звільнена від потреби абсолютної жертви, що її втілює і життя, і поезія, і смерть О. Теліги.
І якщо б не Олена Теліга, у нас з вами була б зовсім інша історія….
Хронологічна таблиця
життя та творчості О. І. Теліги
ДАТА | ПОДІЯ |
1906 | Народження Олени Шовгенової в місті Іллінську, що під Москвою. |
1911 | Переїзд родини до Санкт-Петербурга. |
1918 | Шовгенови їдуть до Києва. |
1920 | Еміграція батька і старшого брата до Чехії. Олена з мамою та молодшим братом залишається в Києві |
1921 | Початок голоду на Україні та еміграція всієї родини до Чехії |
1926 | Поєднання своєї долі з Михайлом Телігою |
1927 | В літературному товаристві про Олену вперше говорять як про поетесу. |
1928 | Переїзд подружжя до Варшави |
1929 | Смерть матері |
1930 | Працює у нічних кабаре та манекенницею |
1933 | Поява фрагменту оповідання «Або-або», як першої спроби написання літературного твору |
1938 | Участь в утворенні й розбудові культурної Референтури ОУН. |
1939 | Переїзд подружжя до Кракова. Зустріч з Ольжичем |
1940 | Участь у літературно-мистецьких акціях |
1941 | Приїзд до окупованої німцями столиці України і очолювання Спілки письменників |
1942 | Страта фашистами у Бабиному Яру |
1999 | Вихід з друку найповнішого видання поезії Олени Теліги. |
