Козацька старшина слобідських полків другої половини xvii – першої третини xviii ст

В. Л. МАСЛІЙЧУК

КОЗАЦЬКА СТАРШИНА СЛОБІДСЬКИХ ПОЛКІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XVIII Ст.

ВСТУП

Проблеми історії еліти напевно є трохи не чільними в сучасній українській історіографії. Хоча й набувають вони різних відтінків під прискіпливими поглядами істориків. Певна неувага до історії вищих прошарків у радянській історіографії уже в 90-х рр. минулого століття компенсувалася такою кількістю досліджень різного рівня, що обґрунтування актуальності цієї теми видається ледь не зайвим.

Але, все таки, здається питання стосується не стільки еліт, скільки їх “реабілітацій”, пошуку незбереженого пласту “високої культури”, доведення історичності нації та тяглості історичного процесу. Хоча не менш важливим є осмислення природи, суті влади, механізму її здійснення, контролю над основними суспільними інституціями. Звідси й певне зацікавлення й на сьогодні важливими проблемами: влади й набуття матеріальних благ, різниці в поглядах різних соціальних груп, діалогу влади й суспільства.

Автор не приховує, що зараз, коли праця подана до друку (власне, пролежавши без істотних змін кілька років з внесеними деякими уточненнями й узагальненнями), він би написав її дещо інакше. Але робота видається нам більш менш цілісною, а сфера зацікавлень з плином часу дещо змінилася. Тому щодо способу дослідження й написання даної роботи слід певно вжити новомодну фразу – “Пута традиціоналізму обплутують наш дискурс”. Тобто, ми не приховуємо, що йдемо в руслі вивчення “нашої еліти”, тяжіємо до позитивізму, а поза фактажем висловлюємо власну думку, яка може бути оскаржена чи спростована.

Поруч з тим, автор, керуючись такими мотивами, намагався поглянути на спільноту, що базувалася на традиції (в даному разі на “черкаских обыкностях”), спільноту, де досвід передається у вигляді звичаю, порядку, правил поведінки, ту традиційну спільноту, яка перебувала під контролем іншомовного, чужого уряду, повсякчас стикаючись і входячи в діалог з російськими прикордонними соціальними групами, нарешті, ту спільноту, що підпала на поч. 30-х рр. XVIII ст. під інтенсивні модернізаторські заходи царського уряду. Еліта цієї традиційної спільноти – козацька старшина з непотизмом, надзвичайною вагою кровної спорідненості, з військово-демократичними звичаями та спробами відокремитися від загалу, леґітимізувати своє панівне становище і стала об’єктом дослідження.

Саме “традиційність” і визначала хронологічні рамки студій, що охоплюють період від часу утворення слобідських полків до початку реформ князя О. Шаховського 1733 р. Реформи Шаховського обрані кінцевою датою невипадково, вони розпочинають реальну систематизовану ліквідацію автономії слобідських полків, підривають основи “обикності”, сприяють раціоналізації внутрішніх відносин. Цей процес кооптації реґіону до імперії, що інтенсивно розпочався у 30-х рр. XVIII ст. тривав до скасування залишків традиційних політично-соціальних відносин в 80-х рр. XVIII ст. з певним відгомоном до початку ХІХ ст.

Важливою рисою даної роботи є те, що досліджується прикордонний реґіон – Слобідська Україна, де відбуваються перехресні взаємодії різних географічних зон, релігій, культур, мов. Реґіон з доволі суперечливим минулим і сьогоденням, з одного боку, надзвичайно вабить дослідника гуманітарія, з другого, дослідження тривалих культурних взаємодій вимагає толеранції, намагання “не судити, а розуміти”, в тому числі й поведінку української козацької старшини. Хоча історик не є вільним від упереджень, то, звичайно, і автор даного дослідження дещо залежний як від свого ще шкільного захоплення козацтвом, так і від беззастережної симпатії до українського, "рідного", "свого". Отже, дослідник намагався дослідити історію козацької старшини слобідських полків, передусім, політичне та соціальне виокремлення прошарку. Тобто, студії обмежилися політичною та соціально-економічною характеристиками старшини. Не заперечуємо, поза дослідженням залишився величезний пласт проблематики історії місцевої еліти від способу мислення до сімейних стосунків, підходи компаративістики допомогли б, напевно, знайти чимало подібного з ґенезою слобідсько-української козацької старшини як в сусідніх автономіях, так і по ланцюгу Великого кордону тощо. Автор усвідомлює невичерпність даної теми, але хоч така дещиця зробленого, сподіваємося, знадобиться як науковцям, так і просто шанувальникам старовини.

* * *

Дана робота є моєю дисертацією, захищеною 14 березня 2001 р. На пораду друзів я лише змінив 1-й розділ та вніс деякі правки до наступних, збільшивши для кращого читання їх кількість з 3-х до 5-ти. Принагідно хочу подякувати всім моїм науковим керівникам, опонентам, консультантам, експертам, рецензентам, всім, хто читав мій твір, робив зауваження, допомагав роботі над текстом, сприяв захисту, нарешті просто втішав добрим словом, слушною порадою. Щира дяка та низький уклін.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА

1.1. Історіографія

Свого часу Д. І. Дорошенко зазначав, що “Історіографія Слобідської України доволі добре розроблена в українській і російській історичній науці, з далекого погляду навіть краще, ніж певні періоди історії Гетьманщини” [99, с.214]. Частково, це дійсно так, бо розгляд історіографії Слобідської України показує широкий спектр думок на проблеми розвитку реґіону і, відповідно, на проблеми формування місцевої козацької старшини.

Одразу відзначимо те, що класифікувати історіографію історії Слобідської України доволі важко. Користуючись нагодою, бо, на нашу думку, процес творення так само, а то і більше цікавий для історика як і твір, відзначимо, що класифікувати історіографію автор намагався кілька разів. Жодна з класифікацій не отримала прихильного відгуку ні наукових керівників, ні рецензентів. Над історіографією Слобідської України не тяжів “автономістичний баласт” Гетьманщини, шанування старовини спочатку радше носило реґіональний характер, місцевий патріотизм поєднувався з наголошенням вірності російському престолу. Багато в чому ця історіографія була відгомоном наголосу нащадків місцевих старшин на своїй знатності, леґітимізації "новою шляхтою" свого становища 60-80-х рр. XVIII ст. Далі, разом з початками наукових розробок, можна говорити про існування кількох підходів до історії Слобідської України, найпліднішим з яких що правда не за кількістю теорій, а радше за числом виданих праць виявився підхід групи вчених на чолі з Д. І.Багалієм. Лише студії радянських вчених можна підвести до певного спільного знаменника. Проблеми дослідження історіографії історії Слобідської України характерні для більшості реґіональних історіографій неоднорідної історії України.

Історіографія кінця ХVIII - 50-х рр. ХІХ ст.

Вперше в історіографії тема формування слобідсько-української козацької старшини порушується в історичній передмові до “Топографічного опису Харківського намісництва” 1788 р. Описуючи управління слобідських полків, анонімний автор підкреслює, що місцеві старшини управляли справами як військовими, так і цивільними і наголошує, що слобідські “чини” мали переважно знатне походження [217, с.24].

Стирання політичних меж, розбіжностей у правових відносинах, подібність долі колишніх українських автономій, інкорпорованих до складу Російської імперії сприяли усвідомленню колишніх Гетьманщини та Слобожанщини як єдиного цілого "Малоросії й України ". Цей процес надзвичайно цікавий з огляду на початок формування модерної української нації й знайшов частково своє відображення в історіографії. Українські і російські історики кінця XVIII – поч. ХІХ ст. наголошували на єдності Гетьманщини і Слобідської України. Так, зокрема, О. Ріґельман відзначає, що слобожани від мешканців Гетьманщини ані мовою, ані звичаєм “отмены не имеют” [258, с.747]. Невідомий автор “Історії Русів” зазначав, що слобідські полки спочатку нібито перебували під владою гетьмана, але полковники тих полків випрохали у князя В. В. Ґоліцина в 80-х рр. XVII ст. особливий устрій [124, с.154].

Перша історична праця, що стосується безпосередньо слобідських полків, “Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.” (Харків 1812), належить перу І. І. Квітки [303 , с.448]. Автор, який був представником одного з найвідоміших в слобідських полках старшинського роду, з малоліття (нар. 1745 р.) перебував у козацькому реєстрі як “підпрапорний” [339, спр.467, арк.26 зв.], мусив, разом з іншими старшинами доводити свою знатність у 60-х – 70-х рр. XVIII ст. Вже під час переселення, зазначає І. Квітка, українці мали “начальство” – старшин, більшість з яких була з польського шляхетства, їх нащадки в 60-х рр. ХVIII ст. за проведеною реформою пожалувані класами “великороссийских чинов”. Причиною, через яку шляхтичі покинули Польщу, було бажання служити російському монарху [133, с.5]. І. І. Квітка говорить про існування старшинських виборів у слобідських полках, подає перший систематичний огляд реформ російського уряду, описує становище і обов’язки старшини, наводить список слобідських полковників. Твір І. І. Квітки – перший систематизований огляд історії слобідських полків; на висновках, твердженнях цього автора базуються майже всі наступні дослідники історії реґіону. Багато уваги І. І. Квітка приділяє затвердженим жалуваним грамотам про привілеї слобідським полкам. Цитування цих грамот, констатація вірності слобожан російському престолу – все це, часто без належного обдумування і критики, ставало доґмою для наступних істориків, черговою підставою для реґіонального патріотизму.

Просвітницьке сприйняття історії в першій половині ХІХ ст. впливає на історіографію. Художній історичний твір має в той час для історика не менше значення, ніж історична праця. У цьому випадку, слід звернути увагу на творчість племінника І. І. Квітки, українського письменника Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, в якій так чи інакше висвітлюється слобідсько-українське минуле. У своїх творах український класик розширює твердження дядька про переселення на слободи “панів-шляхтичів”. Особливо це відзначено у “стародавньому переказі” про заснування Харкова, де засновником низки поселень на Слобожанщині багата уява письменника зображує православного шляхтича Андрія Квітку [136]. В інших “витягах з пам’яті” – “Татарских набегах” [139] Г. Ф. Квітка-Основ’яненко занотовує, що всі події, які відбулися на Слобожанщині: осадження слобід, будівництво фортець, захист від татар, утворення козацьких полків – все це ініціатива переселенців-панів [139, с.521–522]. Просвітитель Г. Ф. Квітка неоднозначно змальовує козацьких старшин. З одного боку, козацькі “урядники”, їх дружини, діти є справедливими, шляхетними, набожними, як у зворушливому оповіданні “Панна Сотниківна” [138]. З іншого боку, важко не помітити, що у багатьох творах класика місцеве шляхетство, за виразом , “носит мрачный колорит” [284, с.202]. Козацькі старшини, незважаючи на певну симпатію до них письменника, нездалі і недолугі, яскравий приклад цьому – сотник Забрьощенко з “Конотопської відьми”, чи оповідь про порожню діжку, гудіння якої старшини сприймали як гарматну канонаду в “Татарских набегах” [135; 139, с.550–557]. А у творах, що виходять хронологічно за нашу тему, – “Пан Халявський” і “Дворянські вибори” – представники місцевого шляхетства зображені надзвичайно обмеженими і нікчемними [137; 134].

Видатний російський історик і філолог І. І. Срезневський зазначає, що в 40-х рр. XVII ст. на Слобідську Україну переселились представники шляхетних сімей, але їхнє шляхетство не означало, що вони були поляками – це були православні, “руські” дворяни [270, с.5]. І. Срезневський вперше висловлює думку, що однією з причин скасування слобідських полків було “притеснение” козаків старшиною [270, с.21], тодішню верхівку суспільства дослідник розподіляє на три “класи” – поміщиків, міських управлінців і військових [270, с.6].

Історики Слобідської України 40-х рр. ХІХ ст., (нащадки козацьких старшин) практично не виходять за межі зображення Квіток, хоча у творах того часу трапляються достатньо цікаві, нові думки. В. Пассек у своїй праці з історії Харківської губернії [222], звертає увагу на втрату Слобідською Україною “колориту”, що пов’язує з поширенням на цих землях російського землеволодіння і зайняття росіянами старшинських урядів в козацьких полках. Висловлює власні думки щодо історії місцевої козацької еліти відомий просвітитель, ініціатор відкриття Харківського університету ін. Говорячи про переселення на слободи, ін зазначає, що переселенці обирали собі керівництво і природно визнали за начальство православних панів, які також тікали від “ляхів і унії” [130, с.36]. Першим з дослідників ін наголошує на культурницькій, просвітницькій ролі місцевої знаті.

Лише у 50-х рр. ХІХ ст. з’являється робота, яка по праву може назватися більш-менш історичною, але аж ніяк не за критичним сприйняттям чи ходом думок, переосмисленням, а за наявністю багатого матеріалу і об’ємності. Маємо на увазі працю архієпископа Філарета “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” [293-297]. На відміну від попередніх видань з місцевої історії, що базувались на обмеженій джерельній базі, в цій праці використано багато архівного матеріалу: витяги з архівів семінарії, церков, монастирів, в тому числі синодики, купчі, дарчі тощо; стародавні документи, які зберігались у фондах офіційних установ, зокрема листування чугуївських воєвод другої половини XVII ст., витяги з царських грамот; нарешті документи з дворянських архівів, фамільні записки Квіток і Лесевицьких. Відзначимо, що джерелами у Філарета є і написи на книгах, подарованих церквам і монастирям, панегіричні написи на надгробках і віршований твір на похвалу Захаржевським, надрукований 1705 р., перекази про місцевих священиків і поміщиків. Тобто, праця Філарета цікава, насамперед, в археографічному плані, з фактологічного боку. Хоча автор здебільшого уникав узагальнюючих висновків після цитування великої кількості джерел, подекуди він все ж відзначає, що побут і управління на Слобожанщині були українськими, перенесеними з-за Дніпра, свої права і пільги місцева старшина здобула, керуючи обороною краю від татар. Філарет наголошує на меценатстві і благочинності місцевої знаті. Більшість надрукованих Філаретом документів дозволяли по новому поглянути на минуле реґіону і, як не дивно, при уважному прочитанні спростовували думки попередників, особливо щодо вірності слобожан царському уряду, реформ Шаховського тощо.

Дуже мало нового з історії козацької еліти Слобідської України дає робота С. Кованька [144], однак дослідник звертає увагу на русифікацію місцевої старшини, вбачаючи її причини в підпорядкуванні російським генералам, існуванні в слобідських містах воєвод.

Отже, існує декілька рис, що вирізняють дану історіографію: визнання "знатності" козацьких старшин, наголошення на "справедливості" царського уряду, романтичне захоплення минулим. Історичні твори насичені колоритними зображеннями старшин із залученням усних переказів. Слід напевно зважити на таку доволі істотну річ - "образ" козацького старшини, який "вимальовували" тогочасні історики сприймався безпосередньо читачами історичних творів, впливав на усвідомлення минулого, на історичну пам'ять.

Зацікавлення суспільством та накопичення емпіричних даних у 60-80ті рр. ХІХст.

Соціальні зміни, що відбулися в Російській імперії у 60-х рр. ХІХ ст., мали безпосередній вплив на історіографію. Саме у 60-х рр. ХІХ своєю працею про становище селян на Гетьманщині [155] почав утверджувати в історіографії погляд на козацьку старшину, як на соціальну групу гнобителів та визискувачів, аморальну, “злу силу” суспільних процесів на Лівобережній Україні другої половини XVII–XVIII ст. Невтішні думки про козацьку еліту, ґрунтовані на багатому архівному матеріалі скарг судових позовів, сприймалися його колеґами-істориками і наступниками, впливали на подальше висвітлення історії козацьких еліт України.

Ґрунтовною працею з історії Слобідської України вже з критичнішим, науковим підходом є робота П. Головинського, нащадка козацьких старшин Острогозького полку – “Слободские казачьи полки” (СПб., 1864).   Юркевич називав першою науковою роботою з історії слобідських полків [311, с. VII]. З цим, певним чином, можна погодитися, праця П. Головинського надзвичайно цікава й талановита, але їй ще бракує як наукового аналізу, так і широких узагальнень. Історик підтримує думку про переселення на територію майбутніх слобідських полків шляхтичів, що винесли з “польськими кунтушами” і погляд на простолюд як на підданих [65, с.156]. В огляді станів Головинський розподіляє панство на простих панів та шляхтичів. Шляхтичі володіли підданими, а прості пани мали лише підпомічників, але “своеволие и потворство” полковників давали змогу простим панам складати собі маєтки і підданих [65, с.65]. П. Головинський, першим з істориків, пропонує детальну періодизацію історії слобідських полків. Історію Слобожанщини він розподіляє на сім періодів [65, с.55, 77, 99, 134, 159, 175, 200]. Вважаючи слобідські полки спочатку незалежними від царського уряду структурами, історик кожен наступний період їх історії пов’язує зі зростанням рівня залежності слобідських полків від царського уряду, з поступовим скасуванням їх автономії. Переломним періодом в цьому процесі П. Головинський вважає реформи царського уряду в слобідських полках 30-х рр. XVIII ст., відповідний розділ його роботи носить назву: “Слобідське козацтво перетворене в самій своїй основі" ("Слободское козачество преобразовано в самом его основании")[65, с.159].

Невідомий автор “Исторического очерка Харьковской губернии” у 1871 р. відзначає, що важливою подією для Слобідської України було оселення тут російських і молдавських поміщиків у часи Петра Першого [121, с.150]. На поч. XVIII ст., коли військова загроза з боку татар зменшилась, полкові старшини, скориставшись пільговим становищем краю, почали гнобити козаків. Скарги на зловживання місцевих управлінців призвели до відповідних заходів уряду – реформування устрою слобідських полків князем О. Шаховським. Себто всі негаразди, що стались на Слобідській Україні в першій половині XVIII ст., автор пов’язує зі зловживанням старшин.

Деякі аспекти історії освіти та культури Слобідської України досліджує у своїх статтях [82]. Дослідник відзначає досить високий рівень освіченості місцевої знаті у XVІІІ ст.

В 1885 р. з нагоди сторіччя Жалуваної грамоти дворянству було надруковано книгу Л. В. Ілляшевича – “Краткий очерк истории Харьковского дворянства”, але ця праця ані ставить, ані розв’язує низку питань про походження і трансформацію місцевої козацької еліти. Автор заявляє, що на середину XVIII ст. козацтво віджило свій вік [119, с.52]. Період XVII–XVIII ст., хоча і займає кілька десятків сторінок, та це переважно публікація жалуваних грамот. Зауважимо, що, через відсутність критичного підходу і брак висвітлення діяльності місцевих старшин, а потім і дворянства, робота Л. Ілляшевича викликала нищівну рецензію І. Каманіна в “Киевской старине” [129, с.523–524] та неприхильний відгук Д. І. Багалія [20, с.168].

Зміни в соціально-економічному житті, піднесення українського руху на межі ХІХ–ХХ ст. пожвавили інтерес до історії Слобідської України. Поруч з цим, це пов′язано з розвитком історії як науки, гуртуванням гуманітаріїв довкола "Харьковского сборника", а потім Харківського історико-філологічного товариства. Вже на початку 80-х рр. ХІХ ст. з’являється низка робіт і матеріалів В. Гурова, М. Чижевського стосовно землеволодіння [263; 271], окремі публікації з місцевої історії П. Єфименка, О. Селіванова [107; 265], але питання історії місцевої знаті в цих роботах не розробляється. Більше уваги на слобідських старшин звертає [301]. На думку дослідника, Слобідська Україна формувалась на демократичних засадах, як і запорізьке козацтво, однак політика уряду, російські впливи, а особливо реформа Шаховського і зловживання старшин змінюють цей край (заходи Шаховського 30-х рр. XVIII ст. зокрема запроваджують тут кріпосне право). , студіюючи перепис Охтирського полку 1726 р., першим звернув увагу на доволі складну соціальну структуру слобідсько-української спільноти початку XVIII ст., невизначеність станового поділу. Дослідник відзначив існування низки соціальних груп (підпомічників, підданих, “курінчиків”), що експлуатувались старшинами слобідських полків, підкреслив значне розшарування в середовищі козацтва.

Інший дослідник, ібов, в одній зі своїх статей [288], ґрунтується на справі про ворожнечу за полковий уряд між В. Осиповим та І. Кондратьєвим наприкінці 20-х рр. ХVІІІ ст. в Сумському полку. На думку автора, перетворення старшинської влади в спадкову вже базується на звичаї, особливості управління полків і спроба порушити традицію наштовхується на опір, в якому задіяні не лише старшини певного полку (в даному разі охтирський полковник О. Лесевицький і гетьман Д. Апостол). Отже, і ібов запроваджують у науковий обіг поняття “звичаю” – своєрідних суспільних відносин, що склалися у слобідських полках на поч. XVIII ст.

Початок наукової розробки історії Слобідської України кінець ХІХ - початок ХХст.

Безсумнівно, справжня наукова розробка історії реґіону пов’язана з ім’ям Д. І. Багалія і його учнів [22; 27]. Окрім великої заслуги з приводу публікації архівного матеріалу [23; 24], саме цей вчений почав ретельну розробку історії практично всіх сторін суспільного життя Слобідської України. І. Багалія істотно доповнюються розвідками його учнів і колеґ – І. Теличенка [289], В. Барвінського [31], Є. Овчаренка [197]. За своїм походженням, на думку Д. І. Багалія, козацька старшина була дуже демократичною. Його учень В. Барвінський пов’язує виникнення старшинського стану з майновим розшаруванням козацтва, виділенням заможної частини. Політичне значення старшини зростає паралельно з посиленням її економічної могутності, яка, головним чином, базувалась на землеволодінні [31, с.14]. Засоби для збільшення старшинського землеволодіння різноманітні, як різноманітні і форми земельної власності. Подібно до ситуації в Гетьманщині, збагачення слобідської старшини пов’язане зі зловживаннями і визиском нижчих верств. Важливим поворотом в історії старшинського прошарку, за Д. І. Багалієм, стало запровадження 1714 р. посади “підпрапорних”, що юридично закріплює спадковість старшинських урядів. Дворянськість старшини до 60-х рр. ХVІІІ ст. Багалій заперечував. “Дворянство сих фамілій – се вигадки. Се усе були козацькі старшини, а не дворяни, не шляхта” [22, c.109]. В 1767 р. до дворянських списків на вибори до Комісії Нового Уложенія включили козацьку старшину, яка формально ще не мала на те прав, лише володіла землями і підданими. Юридично дворянство на Слобідській Україні виникає лише після Жалуваної грамоти дворянству 1785 р. Козацька старшина слабко вболівала за інтереси свого народу. Д. І. Багалій дотримувався думки про демократичність управління слобідськими полками у XVII ст., існування виборів старшини. Вчений і його учні розробляли питання економічного розвитку реґіону, досліджували “старочеркаські обикності” (особливості внутрішнього життя слобідських полків), проблеми землеволодіння. І.Багалієм і його учнями не лише історії Слобожанщини, але Гетьманщини і Південної України, допомогла виявити низку взаємозв’язків, подібність розвитку цих реґіонів.

В 90-х рр. ХІХ ст. історик-економіст І. М. Миклашевський у своїй монографії [177] наголосив, що виділення старшини починається ще з часу заселення Слобожанщини і пов’язане з правом “займанщини” осадчих і впливом російських порядків на переселенців.

Кілька праць з історії Слобідської України написав Є. О. Альбовський [11–14]. У книзі “Харьковские казаки” (1914) нащадок дрібних старшин Є. Альбовський вже сумнівається в шляхетності своїх предків, і навіть дещо глузує з наявності в них клейнодів і “гербів” [14, с.126]. На думку автора, російські звичаї діють вкрай згубно на слобожан, до цих шкідливих звичаїв Альбовський відносить і доносительство [12, с.114]. Прихильник українських звичаїв і гетьмана П. Дорошенка, Є. О. Альбовський критично ставиться до діяльності слобідських старшин, але відзначає їх хитання між Гетьманщиною і Москвою в часи української Руїни. Шкода, але останні роботи Є. О. Альбовського ретельно не вивчались, окрім схвальної рецензії В. Пічети [235], практично ніхто не звернув увагу на думку дослідника про відсутність “свобод” у слобожан, цілковиту їх залежність від царського уряду.

До цього часу не надруковано ґрунтовне дослідження “Приказ Великія России” (близько 1910 р.), рукопис якого зберігається в Інституті Рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського [330, спр.149]. Слобідські полки, на думку В. Данилевича, користувались правами широкої автономії, спробою обмежити цю автономію було заснування в 1688 р. “Приказу Великої Росії” в Москві. Старшина слобідських полків все більше підпадає під контроль центральних відомств. Разом з тим, за час існування Приказу (1688–1699 рр.) неодноразово давалися взнаки суперечності управління слобідськими полками, що характеризувались скаргами козаків і старшини на воєвод і спробами виборів вищих полкових чинів. Старшинський прошарок у слобідських полках формувався під значним впливом російської помісної системи.

Що варто відзначити стосовно даної фази розвитку історіографії історії слобідських полків. І й ібов обидва яскраві представники українського громадівського руху, вчений Д. І. Багалій немов починають своїми писаннями " наукове" вивчення історії реґіону з ретельним критичним дослідженням джерел, аналізом подій, нарешті спробами систематизації розрізненого матеріалу. Попри це і виразне тяжіння Д. І.Багалія до позитивізму, треба відзначити досить важливу річ. Дана історіографія "накопичення фактів", доволі слабко залежачи від політичної кон′юнктури, не є не упередженою. Історики даного напряму дещо ідеалізують окремі сторони суспільного життя. Умови побутування прикордонної спільноти, козацького устрою XVII - XVIII ст.: з позірним демократизмом, "відсутністю" примусу та експлуатації, організовані й неорганізовані форми суспільного життя (вибори старшини, церковні братства, соціальні рухи) поступово стають досить пріоритетними для дослідження ліберально налаштованих інтелектуалістів. Хоча з політизацією українського національного руху, новими впливами із Заходу (марксизм, збільшення впливу соціології), нарешті через втрату значення місцевого дворянства історіографія історії реґіону вже на початку ХХ ст. поступово розгалужувалася за різними підходами.

Історіографія 1917-20 х рр. ХХ століття

На початку ХХ ст., в добу піднесення українського національного руху, історії Слобідської України торкається видатний український історик . Вже у своїй “Історії України-Руси” неґативно висвітлює еміґраційний рух на слободи, бо “енергія екстензивна взяла перевагу над інтенсивною. Справа самостійності України була вбита – за ціну її територіального розширення” [71, с.78]. Територія Слобідської України в 50-х рр. ХVII ст. стає притулком не лише для дезертирів, але і місцем діяльності для опозиційних гетьманові елементів, яких, власне, і використовував російський уряд. В одному зі своїх загальних оглядів з історії України, стверджував, що Слобідська Україна була “ослабленою, блідшою так би сказати копією Гетьманщини” [70, с.389], слобідські полки були наче “пробним каменем” для скасування козацьких порядків і реформ на Гетьманщині.

Досить цікавою видається своєрідна передмова графа іхеля до книжки "Старинные усадьбы Харьковской губернии" [141], в якій автор відверто ідеалізує колишніх предків дворян, тяжіє до захопливості історіографії першої половини XIX cт.

У перші десятиліття після революції 1917 р. історики почали використовувати нові підходи до історії, і, хоча марксистська історіографія історії Слобідської України представлена слабко, спробуємо висвітлити основні думки істориків М. І. Яворського та івського [314; 143] стосовно слобідсько-української козацької еліти. На думку істориків, “революція” 1648 р. змінила устрій на українських землях. На Україні формуються капіталістичні відносини, а основними підприємцями стають козацькі старшини, на Слобідській Україні перехрещуються й борються два економічні впливи: “Старіший – це торговельні зв’язки з центральною Україною і через неї до Західної Європи, пізніший наступ московського торговельного капіталу” [143, с.36], останній, російський вплив перемагає (боротьбу ж бачимо зокрема 1668 р., під час повстання І. Сірка). Таким чином, козацька верства була потрібна російському уряду лише для “підготовки дворянського ладу” і коли старшини отримують дворянство, то козацтво відповідно зникає. Російський уряд, прагнучи перетворити Україну на свою колонію, нацьковує старшин на низи, низи на старшин, обмежує і поступово скасовує козацьку автономію.

В руслі пояснення класових суперечностей історію Слобідської України розглядає відомий мистецтвознавець . Дозволяючи українцям заселяти “Дике поле”, царський уряд вимагав від них обіцянок, що ті будуть вірно служити і слухатимуться воєвод. “Вершки”, себто старшини, погодились з цими вимогами, за вірну службу цар пожалував їм чини, подарунки, землі. Рядове козацтво й частина старшин дотримувались іншої політики – не визнавали московських воєвод, обороняли свої “черкаські обикності”. Таким чином, події, що відбувались у слобідських полках у другій половині XVII ст., визначає як соціальний антаґонізм між вірними урядові старшинами і рядовим козацтвом. Старшина виокремлюється у привілейований стан, виборче право слабне і звужується, права козацької черні обмежуються. Цікаво, що вияв цього соціального антаґонізму вбачає у побудові поруч зі “старшинським” Успенським собором у Харкові “козацької” кам’яної Покровської церкви, що, до речі, не підтверджено жодним джерелом і є цілком довільною гадкою мистецтвознавця [285, с.18].

У 20-ті рр. ХХ ст. висловлює свою думку про минуле Слобідської України відомий громадський діяч і письменник . Його погляд – погляд українського патріота на проблеми Слобідської України XVII–XVIII ст. На думку Г. Хоткевича, Слобожанщина – “порожня територія”, заселена в середині XVII ст. українцями (“первісними колонізаторами”), що оборонили кров’ю цю землю від татар. Цей реґіон ще й у середині XVIII ст. не був органічно пов’язаний з Московською державою. Управління не було тут “устатковане” – “то управління з одвічними отими “козачими вольностями”, то петербурзький централізм, то нарешті мішанина з двох оцих непримиримих форм” [298, с.77]. Цю плутанину, на думку дослідника, і використовували ті, “хто має хоч мало-мало яку власть в руках – гребе, скільки не лінь, а маси пасивні”, бо в силу своєї пасивності вони і опинилися на Слобожанщині, коли на Гетьманщині точилася визвольна боротьба [298, с.78].

Дослідженням історії заселення Слобідської України займався учень , котрий захистив дисертацію “Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького” (захист 1.ХІІ. 1928 [328, спр.17090, арк.1]) і опублікував монографію на цю тему 1932 р. [311]. Автор ретельно розглядає формування керівних посад у переселенських громадах, відзначає існування виборів старшини і часте втручання в цей процес російської адміністрації.

Інший учень М. Грушевського - І. Крип’якевич відзначав, що “Слобожанщина не мала визначнішої політичної історії, а з іншими українськими землями стояла тільки у слабких зв’язках” [152, с.248].

Погляди на історію реґіону під різними кутами зору загальноукраїнської історії, класових суперечностей, чи проблематики суспільного розвитку, поза всяким сумнівом, виводили дослідження історії Слобідської України на якісно новий рівень, однак уже на початку 30х рр. більшість напрямків, шкіл, вчених були знищені чи опинились поза межами України. Дана історіографія насамперед висвітлювала історію Слобожанщини як частину історії України, оперуючи поняттями про "користь" цього реґіону з огляду на тогочасні національно-визвольні змагання. Козацька еліта з огляду на свої непевні політичні переконання, класову належність ставала таким собі об'єктом неприязні й заперечення її "позитивної ролі".

Слобідська Україна крізь призму поглядів еміґрантських вчених.

Поза межами радянської України у 20–30-х рр. ХХ ст. утверджується “державницька школа” української історіографії. Незважаючи на значну увагу до історії українських еліт, козацька еліта Слобідської України не є темою для зацікавлення представників цієї течії української історіографії. Історики цієї школи здебільшого поділяли думки про історію Слобідської України. Зваженіше до слобідських полків ставився Б. Крупницький. В короткій енциклопедичній замітці він відзначав, що Слобідська Україна все ж мала автономію, а московська влада доклала всіх зусиль, щоб цю автономію обмежити. Б. Крупницький не заперечує, що слобідські полки мали і політичну історію [154, с.464–465]. Найбільш зважену позицію стосовно історії Слобідської України займає Д. І. Дорошенко, що присвятив Слобожанщині цілий розділ з свого загального нарису історії України. Саме цьому досліднику належить думка, що “слобідське дворянство, хоч і не виявило ні політичних змагань, ні громадської відваги, проте зберігало національні традиції, прив’язання до своєї старовини, до своєї мови й пошану до освіти й культури” [99, с.227], що стало підставою для майбутньої ролі Слобідської України в українському відродженні кінця XVIII – поч. ХІХ ст.

На тлі української еміґрантської історіографії істотно виділяється праця Л. Окіншевича. Висвітлюючи історію українського права, Л. Окіншевич відзначив, що соціальний устрій слобідських полків був простішим ніж у Гетьманщині, низка соціальних процесів почалися тут пізніше ніж у Гетьманщині, проходили подібно до гетьманських [204, с.150-153.].

Варто відзначити ще одну цікаву розвідку, ймовірно, еміґранта П. Ковалевського, написану з інших позицій, ніж праці українських закордонних вчених. Автор наголошує на "русскости" місцевих поміщиків, вірну службу російському цареві, а не Москві [260, c.8]. Нарешті, думки висвітлені в даній книжці надзвичайно подібні до історичних поглядів місцевого дворянства першої половини ХІХ ст.

Історія Слобідської України дещо кволо, але з певним продовженням "сценаріїв" 20-х рр. продовжувала висвітлюватися істориками на еміґрації. Характерною є певна неувага до прикордонного реґіону, дещо спрощений розгляд його історії.

Українська радянська історіографія історії Слобідської України

Дещо доґматизоване ставлення до історії місцевої еліти панувало й в українській радянській історіографії, де козацький старшина поставав насамперед класовим антиподом трудовим верствам, здирцею та свавільником. Власне радянська історіографія в своєму зображенні ґрунтувалася на твердженнях попередників, зокрема згаданого вже нами О. Лазаревського. В 40–60-х рр. ХХ ст. історію Слобідської України другої половини XVII ст. досліджує в кількох своїх розвідках К. І. Стецюк [272–275]. Особливу увагу історик звертає на соціальні процеси і класову боротьбу в слобідських полках цього часу. К. Стецюк підтримує думку Д. І. Багалія про соціальну нерівність вже у переселенських громадах українців на слободи. Дослідниця висловлює думку, що царський уряд не надавав особливого значення старшинським ранґам українських переселенців [274, с.297], стверджує про визначену територіальність слобідських полків [274, с.300].

Доволі цікавим дослідником історії Слобідської України й місцевої козацької старшини є працівник Охтирського краєзнавчого музею В. Воліс. І хоча твори цього історика важкодоступні, однак вони є яскравим, характерним свідченням української радянської історіографії. Насамперед, В. Воліс звинувачує попередніх "буржуазно-націоналістичних істориків" (Д. І.Багалія) в неправильному розумінні соціального розвитку, зокрема твердження, що "кріпосницькі" порядки принесені ззовні і що зловживання слобідських старшин пов'язані з їх особистими рисами. "Феодально-кріпацький лад" - закономірний наслідок внутрішнього розвитку Слобідської України [55, с.36].

Історією Слобідської України цікавились київські дослідники 50–80-х рр. ХХ ст. В Інституті історії Академії наук Української РСР історію Слобідської України досліджували в своїх загальних роботах , О. І. Путро, О. І. Гуржій [299; 257; 76]. В комплексній “Истории Украинской ССР” (Тр.) історія Лівобережної і Слобідської України подаються спільно. Доба XVII–XVIII ст., на думку українських радянських істориків, характеризується зростанням феодального землеволодіння, початком закріпачення селянства, що на Слобідській Україні пов’язано з політикою російського уряду, розоренням козацтва, надмірними зловживаннями старшин. Стосовно управління, то полкові і сотенні уряди в слобідських полках були такими ж, як і на Гетьманщині, старшина здебільшого домагалась обрання на керівні посади представників свого прошарку. Адміністративні зміни в першій половині XVIII ст. ставлять старшину під все більший контроль царського уряду. Політика царського уряду по скасуванню слобідських полків задовольняла класові інтереси місцевих феодалів. У роботах радянських істориків велику увагу приділено класовій боротьбі і класовим рухам.

Радянська історіографія історії Слобідської України характеризується зменшенням досліджень даної тематики безпосередньо в центрі цього реґіону, в м. Харкові. Останніми ґрунтовними працями є роботи [266–267]. Історик систематизував у них досить розрізнений матеріал з соціально-економічної історії Слобожанщини XVII–XVIII ст., розглянув зростання старшинського землеволодіння, розвиток промислів, зародження капіталістичних відносин, зміни у соціальній структурі. Але дослідження вченого мають чимало фактологічних вад, зокрема історик заперечує розповсюдження купівлі-продажу земель на Слобідській Україні в другій половині XVII ст., що легко спростовує російський історик [47, с.151]. У першій роботі , на думку К. І. Стецюк, немає “цілісності”, критикуючи своїх попередників, він за кілька сторінок повторює їх думки як свої [274, с.307]. Незважаючи на це, роботи з багатою джерельною базою вносять і чимало нового, особливо стосовно російського землеволодіння на Слобожанщині, змін в економічному становищі старшини, класової боротьби в слобідських містах XVII–XVIII ст., соціальної трансформації місцевої еліти.

Характеризуючи українську радянську історіографію, ми далекі від думки ґанити її. Ця історіографія була так чи інакше продовженням попередніх студій. Радше непокоїть рівень історичної науки, певна неувага до низки суспільних процесів, взагалі до ранньомодерної історії, централізація наукових установ та кадрів у Києві, вивезення Архіву давніх актів, основної джерельної бази з історії місцевих установ Слобідської України XVII-XVIII cт., з Харкова до Києва, ідеологічний диктат зі звинуваченнями й чіплянням "ярликів". Спадок радянського часу болісно відображається на стані історичної науки сьогодні.

Російська радянська історіографія про історію Слобідської України

Російські радянські історики, маючи порівняно з українськими більше свободи, трішки менший ідеологічний контроль ( їх важче було звинуватити в "українському буржуазному націоналізмі"), перебували у дещо кращих умовах для дослідження історії Слобідської України. Таким чином, у 50–80-х рр. в Росії з’являється низка цінних робіт з історії реґіону. В 1952 р. московський історик З. К. Звєздін публікує розвідку: “К вопросу о социальных отношениях на Слободской Украине в конце ХVІІ – начале ХVІІІ в.” [115]. Попри ідеологічну заанґажованість, історик має власне уявлення про старшинський прошарок. З. Звєздін розподіляє старшину слобідських полків на дві категорії – “стару”, задніпровську з походження й неслухняну і “нову”, лояльну до царського уряду. “Нова” старшина поступово витісняє “стару”. Вибори старшин відмирають вже в 60-х рр. XVIІ ст., а на початку XVIII ст. на Слобідській Україні утверджуються типові феодальні відносини.

В 70–80-х рр. краєзнавчі дослідження здійснюються у Воронезькому університеті (значна частина території колишнього Острогозького полку знаходиться у Воронезькій області). Певну увагу слобідським полкам і їх старшині приділяє , в ряді праць з історії російських захисних ліній і топоніміки Воронежчини [109–117], та найбільш цікавим щодо даної проблематики є навчальний посібник – “Землевладение и складывание общины однодворцев в ХVІІ в. (по материалам южных уездов России)” (Воронеж, 1977). Автор, базуючись на дослідженні норм російського помісного права і численних джерелах з московських архівів, відзначає різноманітність форм землекористування старшини і козацького загалу, засоби до збільшення землеволодінь, визнання урядом займанщини як помісної землі слобідських старшин, нарешті, такий важливий процес, як переведення помість слобідських старшин у вотчини, що вже юридично починає закріплювати права місцевої козацької еліти, зберігання старшиною монополії на землю і землекористування в другій половині XVII ст. Таким чином, на думку В. Важинського, процес трансформації української козацької старшини в загальноросійське дворянство починається вже у другій половині XVII ст. Робота цього історика змушує по-новому поглянути на зростання старшинського прошарку в російській помісній системі.

Історіографія останнього десятиліття

Розпад Радянського Союзу, проголошення незалежності України, зміна політичних і суспільних акцентів кінця 80-х – поч. 90-х рр. мають сприяти новим дослідженням з реґіональної історії. Серед робіт останнього часу відзначимо зокрема статтю С. Черкасової “З історії дворянського стану Слобідської України (на матеріалах ономастики 17–18 ст.)” (Історичні віхи Слобідської України. Х., 1997) [309]. Авторка, повторюючи думку Д. І. Багалія про утворення власне дворянського стану на Слобідській Україні лише в другій половині XVIII ст., на прикладі ономастики показує “відречення” козацької старшини від національних традицій, що виявляється у русифікації прізвищ.

У 90-х рр. продовжує дослідження історії України київський історик О. І. Гуржій [74; 75; 77]. У своїх роботах він доволі часто посилається на приклади Слобідської України, поєднуючи її історію з історією Гетьманщини. З цього приводу О. І. Гуржій досліджує історію нижчих соціальних груп, селянства, що за статусом були подібними в обох реґіонах, відповідно до цього з’ясовуючи рівень залежності цих груп від старшини, дослідник торкається, хоча побіжно, історії старшинського прошарку. Історик наголошує на значному впливі на соціально-економічні процеси Слобожанщини російської соціальної системи.

Навіть при побіжному огляді в історіографії Слобідської України можна виявити певні прогалини порівняно з розробкою історії Гетьманщини. Насамперед, це стосується історії місцевої козацької еліти. Якщо історик Гетьманщини має у своєму розпорядженні значні генеалогічні і просопографічні дослідження з історії місцевої козацької старшини і [156–158; 181–184], довідники-реєстри місцевих управлінців Ю. Ґаєцького та ї [318; 151], детальні праці про перехід місцевої козацької старшини у загальноросійське дворянство Д. П. Міллера і З. Когута [179; 145], ретельні студії над соціальними групами козацької еліти, таких як розвідка Л. Окіншевича про значкове товариство на Гетьманщині [203], то нічого подібного з історії слобідсько-українського шляхетства не існує. Дана робота має на меті хоча б частково заповнити цю “білу пляму” в історії українських реґіональних еліт XVII–XVIII ст.

1.2. Джерельна база дослідження

Документація центральних установ.

Важливою джерельною базою для нашого дослідження є законодавчі акти, більшість з яких опублікована ще до 1917 р. в багатотомних зібраннях як “Полное собрание законов Российской империи” – СПб., 1830–1831 (Перше зібрання Т.1–9), низка збірників паперів Петра Першого та Сенату в роки його правління [88–97; 228–234], протоколи Верховної таємної ради 1725–1730 [249–256], папери кабінету міністрів імператриці Анни Іоанівни [37–46] тощо.

Для дослідження нами використані описи документів центральних російських установ XVII–XVIII ст., зокрема, описи документації Розряду, що зберігались до революції в Московському відділі Архіву Міністерства юстиції [207–216], низку описів архіву Баранова [18; 218–219] тощо.

Галузеві матеріали з історії управління, листування стосовно політичних подій і господарства на Слобідській Україні надруковано в ряді збірників Д. І. Багалія, М. Новомберзького [23–26; 189–191]. Значна кількість документів опублікована в загальних спеціальних зібраннях [57; 108]. Особливо слід відзначити збірку джерел С. І. Шидловського – “Материалы для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине 1693–1726” (СПб., 1896) [300]. Документи, представлені упорядником, містились переважно в Архіві Морського міністерства Росії і чомусь рідко використовувались дослідниками. Багато документів цієї збірки висвітлюють подробиці арешту бригадира , яскраві прояви неприязні старшини до еміґрантів-“волохів” у 1711–1712 рр., зміни у старшинському прошарку Харківського полку в цей час тощо.

У радянський час надруковані документи з історії класових рухів С. Разіна і К. Булавіна, що частково стосуються Слобожанщини [148; 149] тощо.

Значну частину матеріалів з московських архівів для цього дослідження використано за копіями, що зберігаються в київських архівах, чи у виписках вчених. Всі ці копії – документи, ретельно скопійовані, або підготовані, з численними перевірками і правками, до друку. Зокрема, частково у цій роботі використані підготовлені до друку, але неопубліковані матеріали до збірок “Воссоединение Украины с Россией”, що зберігаються в Науковому архіві інституту історії АН України (Оп.3. Спр.3–10). Більшість цих документів скопійована з фонду Розряду (в основному Бєлгородського столу), переважно з них беремо дані про управління українських служилих громад на південному прикордонні Московської держави, а також відомий острогозький перепис 1652 р. [332, спр.10].

Багато матеріалів з історії Слобожанщини міститься в копіях документів, зроблених на початку ХХ ст. В. Данилевичем (зараз зберігаються в особистому фонді (ф. ХХІХ) історика в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського). В справах 3, 148, 151 зібрано чимало даних з історії управління Слобожанщиною (в тому числі стосовно старшинського прошарку), переважно зі справ Бєлгородського столу Розряду (центральної установи, що керувала слобідськими полками в XVII ст.), деякі стовпці цього зібрання, наприклад 411, скопійовані майже повністю, у справі 158 особистого фонду В. Данилевича – копії з документів Сівського, Приказного, Малоросійського столів Розряду. Чимало цікавого для дослідження дають матеріали зі справи 8 особистого фонду вченого, - це копії, зроблені для Жеребцовим з Архіву Головного штабу в Москві (зібрання Військової колеґії, справи “рекрутского повытья”. Оп.25), що стосується атестації і справ щодо старшин від 1726 р. (з часу підпорядкування полків Військовій колегії) і до реформ 60-х рр. ХVШ ст. Окрім того, В. Данилевич зробив численні виписки з документів зібрань П. Головинського та Є. Тев’яшова [330, спр.2, спр. 158].

Документація місцевих установ.

Багато документів місцевих установ було надруковано до революції в спеціальних виданнях [26; 178]. Ці видання містять відписки і накази старшинам і воєводам, численні скарги, звіти, пояснення козацьких старшин, купчі, дарчі, описи маєтків, справи довкола переходу старшини у дворянство, документи з полкових канцелярій тощо. Особливість цієї групи джерел полягає в тому, що багато автентичних документів, що свого часу використали Філарет, Д. І. Багалій та інші дослідники, було згодом втрачено або дуже попсовано (як у випадку “Чугуївського листування”), отже, публікації дають чудову нагоду використовувати надзвичайно цінні свідчення XVII–XVIII ст.

Багато збірок документів, частина з яких безпосередньо стосується Слобідської України, видруковано у Воронежі місцевими краєзнавцями Александровим, Второвим, де Пуле, Вейнбергом, Загоровським [173; 175; 57].

Щодо архівних матеріалів, розміщених в українських архівах, мусимо відзначити певні особливості їх використання. Чимало історичних документів не вціліло до нашого часу. У відписках ХVШ ст. вже згадується про пожежі в Ізюмській (1717 р.) [330, спр.8, арк.26] і Охтирській (1727 р.) полкових канцеляріях [263, с.601–602], під час яких згоріла тамтешня документація. Майже всі документи Сумського полку згоріли під час пожеж 1840–1843 рр. [295, с.313]. Не вціліла значна кількість архівних зібрань, якими в сер. ХІХ ст. користувались та Філарет. В ХХ ст. загинули майже всі справи Дворянського зібрання Харківської губернії, невідома доля 100 стовпців графа Толстого з місцевої історії [166, с.506]. Себто всі архівні фонди збереглися неповністю, часто впорядковані недбало.

Так, неповністю, зокрема, збереглося так зване “Чугуївське листування” – зібрання всіляких вказівок і відписок чугуївських воєвод, що використовували Філарет і М. Петров [226; 227], зараз це фонд 1791 Центрального державного історичного архіву в м. Києві (далі ЦДІА). Між тим, багато справ цього зібрання стосуються досить складних відносин української старшини і козацтва з місцевими воєводами. Певні відомості, переважно купчі, знаходимо в бідніших фондах Зміївської, Харківської, Сумської ратуші і “приказних ізб” (ф.2111, 1777, 1718 ЦДІА в Києві). Чимало документів стосовно діяльності слобідських старшин переховується у фонді 1638 Воронезької губернської канцелярії і фонді 1819 Бєлгородської губернської канцелярії ЦДІА. Слід відзначити документи з фонду 1638 – листування старшин Харківського та Ізюмського полків з царськими урядовцями у 1711–1719 рр. (Опис 1, спр.26, 35; Опис 2, спр.17, 24), перепис старшин Ізюмського полку (Опис 2, спр.20), скарги слобідських козаків на зловживання старшин (Опис 1, спр.22), низка земельних і майнових справ 1704–1720 рр. (Опис 1, спр.36; Опис 2, спр.1, 17, 25, 34).

Звичайно, щодо першої половини ХVІІІ ст. більшість використаних нами справ міститься у фондах канцелярій слобідських полків (ф.380 Сумська полкова канцелярія, ф.1721 – Ізюмська, ф.1722 – Охтирська, ф.1723 – Острогозька). Зібрання цих канцелярій є досить уривчастими. Так, на справи Охтирської полкової канцелярії натрапляємо, окрім згаданого 1722 фонду ЦДІА, в особистому фонді (ф.2063 ЦДІА, Спр.36), окремі незакінчені справи у фонді 284 Державного архіву Харківської області (ДАХО) і відділі рукописів Харківської центральної наукової бібліотеки (далі РВ ХЦНБ). Компактно справи канцелярій збереглися з середини 30-х рр. ХVІІІ ст. (Ізюмської канцелярії з 1763 р.). У фонді Сумської канцелярії майже все – майнові справи і скарги обивателів, у фонді Охтирської чимало справ кінця ХVІІ – поч. ХVШ ст., вочевидь доданих штучно. Теж саме в Ізюмській канцелярії – справи 1693–1727 рр. (хоча проміжок 1727–1752 рр. документами не представлений), у цих фондах немає старшинських атестатів. У той же час атестати, за браком інших даних, частково збереглися в фонді Острогозької полкової канцелярії, хоча перший з них датовано 1736 р.

Найкраще документи нашої тематики збереглися у фонді Харківської полкової канцелярії (ф.1725 ЦДІА). Це низка переписів (спр.12, 22), атестати старшин (спр. 29, 188), матеріали про Гилянський похід та збірники купчих тощо. Але для характеристики справ цього фонду слід привести цитату з роботи Є. Альбовського: “Справи ці покреслені і забруднені, дуже важко читаються і головне, завдяки цим закресленням, часто не можна з впевненістю вирішити, що було відправлено і виконано, а що залишалось незмінним” [12, с.124].

Оскільки значний вплив на життя у XVII–XVIII ст. мала церква, то про побутовий бік діяльності старшин свідчить низка документів із фонду 2009 (Бєлгородська духовна консисторія) ЦДІА.

З огляду перспективи нами використана низка документів із фондів 1780 (Комісія по впорядкуванню слобідських полків 1733–1743 рр.), 1568 (Комісія ревізії Харківського полку 1745 р.) тощо, що знаходяться в ЦДІА.

У зв’язку з тим, що навіть у 70–90-х рр. XVIII ст., у судових тяжбах довкола поміщицьких маєтностей, для доведення прав власності часто використовувались документи початку XVIII ст., то важливими для дослідження є документи, що знаходяться у фондах судових установ (ф.1892 ЦДІА (Харківський верхній земський суд), ф.284 (Опис 2), ф.292 (Опис 2), ф.282 (Опис 2), ф.287 (Опис 2) Державного архіву Харківської області).

Родинні архіви.

Змістовними і насиченими інформацією є родинні архіви, які виділені у окремі фонди ЦДІА: ф.2025 – Донець-Захаржевських і ф.1814 – Ковалевських. Ці зібрання цінні, насамперед, своїми купчими, а також окремими документами з генеалогічними подробицями і питаннями про землеволодіння.

Найбільш збереженим з родинних фондів є фонд 1717 (ЦДІА) родини Кондратьєвих, свого часу частково описаний Д. П. Міллером [178]. Документи цього фонду – переважно копії XVIII ст. – містять багато згадок про розроблення величезних володінь Г. Кондратьєва на поч. XVIII ст., сварки між старшинами, підстави для спадковості урядів тощо. Вважаємо, що справи фонду ще стануть матеріалом для солідної наукової роботи.

Родовідні книги.

Відзначимо дуже нечисленну групу джерел – родовідні книги. Кілька таких книг, що надають нам уявлення про історію місцевого шляхетства разом з доказом на дворянство, міститься у фонді 14 (оп.11) ДАХО, більш змістовними є книги частини загального Родовідника Харківського намісництва 1785–1786 рр., які зберігаються в Рукописному відділі Харківської Центральної Наукової бібліотеки.

Документи особистого походження.

Щоденників слобідських старшин практично не збереглося, хоча маємо відомості про їх існування, до нашого часу дійшли лише витяги Філарета з “фамільних записок” Квіток і згадки про ці записки у Г. Ф. Квітки-Основ’яненка [138, с.320; 118, с.189–194]. Але чимало інформації про слобідських старшин містять щоденники діячів гетьманського реґіменту Марковича і Апостола [17; 167–169].

В цілому джерельна база дає змогу здійснити дослідження про козацьку старшину слобідських полків.

РОЗДІЛ 2

УТВОРЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ СТАРШИНСЬКОГО ПРОШАРКУ

СЛОБІДСЬКИХ ПОЛКІВ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – ПОЧАТОК XVIII ст.)

2.1. Слобідські полки другої половини XVII ст.: узгодження терміну.

Досліджуючи історію формування старшинського прошарку в слобідських полках в другій половині XVII ст., слід дати відповідь на питання про те, що треба розуміти під слобідськими полками даного проміжку часу.

Слобідсько-українська козацька старшина формувалась на прикордонні зростаючої могутньої Московської держави зі східним світом, представленим васалом потужної Османської імперії – Кримським ханством. Питання “Великого кордону”, у випадку прикордонної історії України зараз стає все більш актуальним [53; 84; 85]. Вдаючись до певних аналогій стосовно кордону між двома світами, можна знайти подібні умови і особливості формування еліти в Хорватії, на межах імперії Габсбурґів з Османською імперією – так звану військову “Границю” (“Militärgrenze”). Її населення – “граничари” (переважно православні серби) – дуже схоже на слобідське козацтво. Прикордонні спільноти на початку свого існування мають подібні особливості: виборну еліту під контролем імперських структур, (на “Границі” виборне начало навіть затверджене законом 1630 р. [33, с.326; 310, с.121; 126, с.247; 160, с.140–144]), спроби центральних відомств впорядкувати військовий устрій підрозділів, традицію привілеїв, вільне пересування населення, заселення кордону поруч з основною етнічною групою представниками інших етносів (на “Границі” угорцями і русинами наприкінці XVIII ст.) тощо. Навіть основні привілеї як на “Границі”, так і у слобідських полках скасовувалися приблизно в один і той же час – в 60-х рр. XVIII ст. Формування еліти прикордоння не є певним лише слобідсько-українським феноменом, однак, говорячи власне про діалог систем і культур (в даному разі російської і української), слід відзначити, що стосовно історії України цей процес має безперечно вагоме значення, з огляду на подальшу історію українців у Російській імперії.

Слобідську Україну вже в другій половині XVII ст. деякими істориками (, К. І. Стецюк, ) прийнято вважати визначеною територією зі своїми межами [311, с.34; 274, с.300; 267, с.4–5]. Але, на цей час існує лише один визначений литовський чи малоросійський кордон, між Московським царством і Річчю Посполитою за розмежуванням 1647 р. [311, с.35–36]. Вважати північною межею Слобідської України Бєлгородську лінію недоречно. Українці, підпорядковані слобідським полковникам, селились інколи на північ від цих укріплень, водночас в містах по лінії (крім Охтирки і Острогозька) переважало російське населення, не підпорядковане українській владі. Особливо не випадає говорити про якісь межі Острогозького полку. В 1667–1670 рр. острогозькому полковнику підпорядковувались українські мешканці сіл Яндовища й Перлівки біля Воронежу, Землянська, Лівн (міст поза лінією, в “запіллі”), міст по лінії – Корочі, Усерду, Уриву [330, спр.151, арк.174; 148, с.32, 38, 39, 46, 48]. Надалі існує згадка і про підлеглих острогозькому полковнику “черкас” Ольшанська, Коротояка, Нового Осколу, а в 80-х рр. XVII ст. – Воронежу [63, с.110; 65, с.151; 172, с.126, 130]. Обвівши на карті територію по цих містах, отримаємо величезний простір, на якому, за підрахунками В. Важинського, українські переселенці становили лише 12% від загальної кількості населення [47, с.57]. На початку XVIII ст. межі полку і сотенні міста змінюються, за сприяння уряду починається переселення українців з вищеназваних міст на південь від Острогозька і, якщо в другій половині XVII ст. Острогозьк був чи не найпівденнішим містом в полку, то в сер. XVIII ст. – це майже найпівнічніша точка. Такі географічні зміни вплинули і на етнічний склад населення, наприкінці XVIII ст. в Острогозькій провінції мешкало понад 80% українців [128, c.212].

Важко визначити для другої половини XVII ст. і межі Харківського та Ізюмського слобідських полків через існування між цими полками російського Чугуївського анклаву, недостатню освоєність місць по р. Сіверський Донець, негаразди з підпорядкуванням українського населення в містах Нижегольську і Валуйках [208, с.453, 521; 300, с.58; 209, с.463; 210, с.204]. Так само Охтирський полк не мав чітко визначених меж. Наприклад, у місті Вольному українці підпорядковувались одночасно полковнику і воєводі. В Охтирському полку слабку роль відігравав навіть “малоросійський кордон” (колишня межа Речі Посполитої та Московського царства), адже впродовж другої половини XVII – початку XVIII ст. слобожани “захопили” частину земель Полтавського і Гадяцького полків Гетьманщини, місцевостей потойбіч “кордону” [330, спр.148, арк.63; 327, спр.1668, арк.446; 287, с.114] тощо. Зовсім не витримує критики стосовно цього часу південна межа – Українська лінія, – яка почала споруджуватись лише в 30-х рр. XVIII ст. Нарешті, східні межі по Дону, Богучару тощо, також взяті зі значно пізніших від XVII ст. межувань, а інтенсивна їх колонізація почалася лише на поч. XVIII ст. [25, с.155; 65, с.138, 147]. Таким чином, розглядати слобідські полки відносно другої половини XVII ст. як територіальні одиниці не зовсім доречно. Брак визначеності території слобідських полків усвідомлювався і царським урядом, що бачимо стосовно визначення компетенції Приказу Великої Росії в 1688 р., якому хоча і наказувалось відати “великоросійські міста”, в даному розумінні міста, в яких населення, підпорядковане полковнику, домінувало, чітко територія не визначалась. Якщо Приказу підпорядковувалось практично все служиле і неслужиле населення: полкові козаки, міщани, росіяни в Сумському, Охтирському, Харківському полках, то в Острогозькому Приказ “відав” лише полковником і “полковые службы черкас” [330, спр.150, арк.146–148].

Під слобідськими полками даного часу слід розуміти не територію, яку ще не було окреслено, а категорію населення – “черкас полковой службы” українських козаків, підпорядкованих слобідським полковникам. Друга половина XVII ст. – доба інтенсивної колонізації українцями просторів на схід від московсько-польського кордону 1647 р., переміщення населення, постійної зміни кількості населення міст, частина мешканців яких підпорядковувалась полковнику. Бо, на відміну від гетьманського, слобідському полковнику підпорядковувалось не все, а лише частина населення, поруч з яким на певних етапах існували (через нетривкість станового поділу суспільства) значні прошарки населення, підпорядковані місцевим воєводам, або і бєлгородському (російські служилі (діти боярські тощо), українці “городовой служби”(міщани), “завоєводчики”). Відсоткову кількість цих прошарків визначити важко. За підрахунками В. Важинського, що вважав полки територіальними одиницями, росіян в Сумському полку на кінець XVII ст. було 14%, в Ізюмському – 13%, в Охтирському і Харківському – по 4%, в Острогозькому – 88% від загального числа жителів [47, с.57]. Розширення повноважень і цивільної влади полковника в кінці XVII – на початку XVIII ст. призвело до низки змін, зокрема, до підпорядкування українців-міщан і частини російського населення полковій адміністрації, а в Острогозькому полку – до переселення українців з міст, де переважало російське населення, на південь, до Калитви і Богучара. Тобто слобідські полки з територіальними обрисами оформлюються тільки на початку XVІІІ ст.

Відносно харктеристики населення Слобідської України другої половини XVII ст., на наш погляд, можна використати концепцію Великого кордону – контактної зони між осілим і кочовим способом життя. Звичайно, українські переселенці на Дике поле “осідали” в певних місцях. Але, важко не помітити, що землеробство – основне заняття осілого населення, попри наявність землеволодіння, не відігравало вирішальної ролі в господарстві [50, с.6], значно більше слобожани займались промислами, які вимагали не постійного, а лише сезонного проживання (пасічництво, млинарство, випас худоби, виварка селітри і дьогтю, винокуріння, торгівля сіллю тощо). Крім того, за несталості соціальних стосунків аж до 80-х рр. XVIII ст. існував перехід переселенців з місця на місце “по прежнему их обыкновению” [37, с.95; 245, № 000, с.874], в одній з інструкцій царського уряду 1735 р. цей звичай характеризується так: “ибо оные малороссияне жительством уволены, кто где похочет и переходить им по прежнему обыкновению с места на место позволено свободно” [244, № 000, с.487].

Відносно терміну “слобідські полки”, то в документах до початку. XVIII ст. він вживається рідко [14, с.97; 112, с.14; 27, с.405], і перші конкретні назви трапляються лише 1700 р. [330, спр.151, арк.70]. До цього часу полки відання бєлгородського воєводи і Розряду називали "черкаскими“, а міста, де жило населення, підпорядковане полковій адміністрації, згадують як “украинные”, “польские”, “великороссийские” тощо. Не поширеною була і назва “слободские полковники”, переважно в документах їх звуть “черкаские полковники” Бєлгородського полку.

Кількість полків була різною. За переписом 1660 р. їх шість (Сумський, Охтирський, Колонтаївський, Зміївський, Харківський, Острогозький) [312, с.136], крім того існує лише одна згадка про Воронезький полк 1660 р. [78, с.635; 330, спр.151, арк.152]. За переписом 1667 р., Охтирський полк не згадується [24, с.146], з листа сумського полковника Г. Кондратьєва відомо, що “174 р.” (1666–1667) в Охтирці обрано полковника і відновлено полк [330, спр.151, арк.197]. В 1669–1677 рр. існує Балаклійський полк [330, спр.151, арк.183–185, спр.148, арк.43–44; 112, с.67]. В 1683 р. відбулася спроба утворення Новополатовського полку [78, с.636; 25, с.117]. В 1681 р. з колишніх слобід Балаклійського полку, приєднаних в 1677 р. до Харківського, з побудовою Ізюмської укріпленої лінії, почалося виділення Ізюмського полку, розмежованого з Харківським 1699 р. [342, Оп.2, ст.117, скл.8–10; 23, с.83; 296, с.187]. Однак по 1711 р. Харківський та Ізюмський полк управлялися династією Донців-Шидловських і зв’язки між ними були дуже міцними. В умовах прикордонної російської помісної системи такі зміни в кількості слобідських полків можна пояснити несталістю і нереґулярністю козацької служби. І тільки 1693 р. згадуються 5 полків – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький, що існували і далі [330, спр.148, арк.76], але, до обмеження і скасування воєводського управління 1706–1710 рр., не як територіальні, а передусім як помісні військові одиниці.

Таким чином, говорячи про слобідські полки другої половини XVII ст., слід мати на увазі несталі військово-помісні одиниці, управління яких також було несталим: впорядковувалось впродовж даного проміжку часу. Власне оця нестійкість, нестабільність, невреґульованість була напевно досить важливою рисою для характеристики суспільних відносин і, зокрема, для такого соціального процесу як виникнення й стратифікація еліти. Тут не можемо відзначити й той факт, що ця позірна невреґульованість насправді базувалась на звичаї – вільного пересування населення, демократичного вибору старшини, особливостях прикордонного “здобичницького життя”. Тобто, йдеться певною мірою про традиційну спільноту, в діях якої значно менше “ratio”, ніж у модернізованому суспільстві пізнішого часу. Намагання пояснити відносини в спільноті багато в чому змушують звертати увагу на раніші часи і мати до діла з дещо інакшими ніж зараз соціальними інститутами: насамперед йдеться про численні риси родової військової демократії, стосунки в спільноті як стосунки у великій родині, перевага родинних зв’язків над клієнтичними тощо. Зміна цього “старого порядку” на раціональний устрій припадає саме на час існування слобідських полків…