Роль філософії у самовизначенні особистості

Ліліана Кудрик

Роль філософії

у самовизначенні особистості

Вступ

Для людської цивілізації завжди були і будуть актуальними проблеми, пов’язані з світоглядною орієнтацією людини, з осмисленням нею свого місця і ролі в суспільстві, а також з відповідальністю за власні вчинки, за правильний вибір форм та напрямків власної діяльності. І тут чи не найголовніша роль належить філософії. Саме вона постійно розгортає велику і плідну критично-рефлексійну роботу, інтелектуальні роздуми над глибинними цінностями людського життя, над конкретним історичним призначенням людини, над раціональністю її дій, мораллю, способом ставлення до світу.

Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в складні умови соціального життя. Зростаюча напруга, пов’язана зі зміною ціннісних орієнтацій, необхідність пошуку і швидкого знаходження рішень, стресові ситуації – все це проблеми людського буття, збереження і розвитку особистості, її внутрішнього світу, світоглядної культури.

У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються у контексті переоцінки нашого історичного минулого, утвердження плюралізму, розмаїття думок, поглядів на різні аспекти суспільного життя. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних процесів, правильно зорієнтуватись, збагнути смисл свого

існування, людині, особливо молодій, потрібна духовна вісь, якою є філософсько-світоглядна культура.

Філософія завжди перебуває в “опозиції” до емпіричної соціальної дійсності, бачить недосконалість світу повсякденної реальності, суспільних відносин, руйнує усталені стереотипи, шукає шляхи гармонізації людини і навколишнього світу.

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети і цінності. Тому вивчення філософії є однією з головних передумов входження кожної молодої людини у загальнокультурний світовий контекст.

Філософи у всі часи і епохи брали на себе унікальне завдання: прояснити смисл людського буття, відповісти на питання, що таке щастя, добро, а також правильно зорієнтувати людину, як їй повніше і глибше реалізувати свій духовно-інтелектуальний потенціал. Крім того, філософи намагалися вирішити ще одне, не менш суттєве завдання: вивести людину зі сфери земного, буденного у світ вищий, духовний для того, щоб там вона могла віднайти істинні цінності, ідеали й збагнути, як їй жити і діяти.

І. Філософія і світогляд

Існування людини у навколишньому світі, природі і суспільстві є способом реального утвердження її сутнісних ознак, можливостей, котрі реалізуються як через її практичну діяльність, так і в процесі духовного виробництва. Саме на цій основі у людини виникає, тільки їй притаманне, специфічне духовне осмислення і переживання існуючого світу речей і предметів, суспільного середовища у формі відчуттів, сприймань, уявлень, емоцій, котрі формують відповідне світовідчуття, світосприймання і світорозуміння. У своєму узагальнюючому вигляді всі вони формують єдине цілісне утворення, яке називається світоглядом.

Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.

У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.

Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

- досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Інтерактивний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За критерієм загальності виділяються такі рівні світогляду: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський світогляд. За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, новочасний і т. ін. За ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.

Світогляд за своєю суттю є цілісним сприйняттям людиною структури буття, узагальнюючим осмисленням сенсу та мети людського життя, віднайденням людиною головних і значимих ціннісних орієнтирів. Саме на цій основі відповідно і формується лінія людської життєдіяльності, поведінки, способи і принципи пізнання світу, переконання та ідеали. За таких умов якісний рівень світогляду особистості стає виміром її духовної та інтелектуальної зрілості, внутрішнього багатства, освіченості, а також соціальної активності, гуманізму, доброти, моральної чистоти [8, c.89-96].

Факт наявності у людини певного світогляду є виявом вищої форми її самосвідомості як духовно-соціального суб’єкта історії, котрий має можливість не лише орієнтуватись у природній та соціальній діяльності, але й свідомо регулювати та контролювати свою діяльність. Перед кожною людиною постійно виникають питання: що робити? куди йти? у чому сенс життя? І тут світоглядна позиція людини, її світоглядні орієнтири стають передумовою віднайдення правильної відповіді на поставлені питання, а також івизначальним фактором успішної практичної реалізації світоглядних установок, їх втілення у життя. Отже, світогляд людини є для неї тією своєрідною духовною призмою, через яку вона пропускає, переломлює свої інтелектуально-духовні запити, осмислює і переживає все існуюче і у такий спосіб реалізує власну людську сутність.

Будучи за змістом і формою синкретичним духовним утворенням, світогляд включає у себе найрізноманітніший пізнавальний матеріал, котрий нагромаджують як природничі, так і гуманітарні науки, а також обширний пласт осмисленого людського життєво-буденного досвіду та релігійних переживань.

Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія, що сформувались на ранніх етапах людської цивілізації.

Найдавнішою формою світогляду вважається міфологія, яка була ровесницею людської історії. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і logos – слово, поняття, вчення) – форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міф об’єднав у собі початки знань, релігійних вірувань, різних видів мистецтва, філософії. Лише у пізніші часи ці елементи отримали самостійне життя і розвиток. Міф був єдиною універсальною синкретичною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. Міфи існували у всіх народів світу. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість народів.

Інтелектуальна своєрідність міфу полягає у тому, що думка виражається у конкретних емоціях, поетичних образах, метафорах. Зближуються явища природи і культури, людські риси переносяться на навколишній світ, космос і природні сили, які одухотворються, уособлюються, олюднюються.

У міфології відсутнє розмежування світу і людини, думки і емоції, суб’єктивного і об’єктивного. Це цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення сплетені в єдину образну картину світу, що поєднує реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції. Міфологічна свідомість втілювала колективний досвід осмислення дійсності багатьма поколіннями. Міфологічне світорозуміння передавалось насамперед у колективних містеріях-діяннях (обрядах, танцях). Міфи не розповідались, а колективно “переживались”, “відтворювались”. Міф виконував різноманітні функції: минуле пов’язувалось з теперішнім і майбутнім; формувались колективні уявлення того чи іншого народу; забезпечувався зв’язок поколінь; міфологія закріплювала систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні норми поведінки.

Із занепадом первіснообщинних форм суспільного життя міф, як форма суспільної свідомості, зійшов з історичної сцени, але не зник. Так само, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що разом із ним щось втрачено назавжди, людство сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, завжди будуть ностальгійні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (Г. Маркес чи Ч. Айтматов), у гіршому – породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у ХХ столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі, засобами. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.

Релігія (від лат. relegio – благочесність, побожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через подільність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний і надчуттєвий світ. Специфіка релігії полягає в особливому характері “другого” світу та його смислової ролі. Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

У релігії виникає ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприроднього світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу. Зв’язок із Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Важливою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. У релігії, поряд із світовідчуттям, добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але ця ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це пов’язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов’язку, справедливості, святості, благоговіння перед життям. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо людське життя знецінюється, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню. У такому випадку світський гуманізм, за словами М. Бердяєва, перетворюється на свою протилежність – антигуманізм. Але і засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, тому що у ньому можуть відображатися і такі негативні настрої як фанатизм, нетерпимість і вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.

Виникнення філософії спричинили такі чинники:

- психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість);

- духовні (міфологія, релігія, знання);

- соціальні (розподіл праці, дозвілля).

Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.

На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, – це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.

Філософія (грец. phileo – люблю, sofia – мудрість, буквально – любов до мудрості (дехто трактує також як мудрість любові)) – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов’язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людини [22, c.486].

У житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов’язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона – людина.

Німецький філософ Макс Шелер вважав, що саме можливістю вибору, тобто певним ступенем свободи, “вирваністю” з панування тваринних інстинктів відрізняється людина від усіх інших видів, що існують на землі [18. c. 131-193]. З розвитком суспільства, укоріненням і зростанням його внутрішніх зв’язків, ростом економічної незалежності зростає і кількість ситуацій вибору, в які потрапляє людина. Отже, можна сказати, що зростає і “кількість” філософії. Роблячи таке припущення, можна дійти висновку, що людина тим більше людина, чим ближча вона до філософії, чим тісніше пов’язана з нею, чим більше вона філософ. Кожна людина тією так чи інакше має стосунок до філософії, знає вона це чи ні.

Крім життєвої філософії, яка живе глибоко у кожному з нас, існує ще досить обширний простір знань про світ, що також називається філософією. Це філософія не своя, а інших людей, яких звичайно і називають філософами – Сократа, Платона, Аристотеля, Декарта, Спінози, Сковороди, Канта... Вже ці імена та ідеї, що стоять за ними, свідчать про неоднорідність філософії, про те, що дехто вважає великим недоліком філософії і її хворобою. “Філософію знову і знову звинувачують у тому, що вона, по суті, не рухається вперед, що ті самі філософські проблеми, які цікавили ще греків, продовжують зачіпати і нас” [4. c.245].

Якщо наука у розумінні багатьох людей може бути уподібнена до будівлі, яку постійно нарощують нові покоління будівників і архітекторів, будівлі, яка може інколи різко змінювати свій образ, але все-таки зберігає конструктивну основу і ряд своїх найхарактерніших рис, то філософія нагадує будівлю, що перебудовується кожен раз новим архітектором практично заново. При цьому за архітектором закріплене право зберігати будь-які частини попередньої будівлі, але у цілому рішуче перепланування – це незмінна у філософії умова творчості генія. Кожна з філософських систем позбавлена того, що є невід’ємною частиною будь-якої науки – міцної аксіоматичної основи. Тому не дивно, що у філософії непросто складаються стосунки з іншими науками, тому філософія не може розглядатися як одна з наук, хоча і є навчальною дисципліною.

Щодо проблеми співвідношення філософії і науки існують полярні погляди, де філософія або представлена як наука вищого ґатунку, “наука наук”, що переважає всі спеціальні науки, або, філософії не знаходиться місця серед інших наук, її відносять до сфери псевдонаук і псевдознання, а термін “метафізика” вимовляється з презирством, як синонім слова “шарлатанство”.

Традиційна точка зору на співвідношення науки і філософії могла би коротко бути сформульована так: наука народилася з філософії, отже, філософія – свого роду донаукова стихія, материнське лоно, але не наука, подібна до інших. Точні науки, що приймаються як певний зразок наукового знання, мають у своїй основі базу аксіом, якої позбавлені філософія і низка гуманітарних наук, але навіть гуманітарні науки передбачають наявність свого особливого предмета і методу (методів), чого теж позбавлена філософія.

На перший погляд, єдиним висновком може бути той, що філософії немає місця серед інших наук, але є ще один аспект проблеми, який слід брати до уваги: проблема впливу. Чи справляє розвиток філософської думки вплив на розвиток наук і якщо так, то яким чином і у зв’язку з чим це відбувається? Філософія володіє здатністю чинити на науки такий сильний вплив, що без урахування цього не може бути зрозумілий сам процес наукового розвитку, процес нарощення знання і процес зміни характеру пізнаного та його ролі у житті людини.

Філософія може розглядатися як фундамент усієї решти культури, “квінтесенція культури”. Але реальна сфера впливу філософії на науку залишається до сьогодні багато у чому не виявленою, хоча їх тісний зв’язок абсолютно очевидний. Як зазначає С. Шевцов, “філософія впливає не на ту науку, яка існує як сукупність певних фактів, що мають науковий характер, а на майбутню науку, або, інакше кажучи, філософія визначає подальший розвиток науки...”[17. c.16]

Сьогодні наука є досить автономною соціальною структурою, здатною до самостійного розвитку. Але такий розвиток ніколи не може бути цілком самостійним. Характерно, що в епохи наукових криз наука часто звертається до філософії. Подібна картина дуже наочно проявляється сьогодні у галузі штучного інтелекту: “…якщо на попередньому етапі спеціалісти з комп’ютерної науки тісно співробітничали в основному з психологами, логіками і лінгвістами, то зараз до них долучилися філософи, семіотики, культурологи, спеціалісти з етики і навіть фахівці зі східних релігій”[11. c.6].

Можна сказати, що філософія є поглядом на світ, який здатний змінювати речі навколо нас, змінювати свого носія і таким чином впливати на світ. Тому немає двох філософій – життєвої і власне філософії. Вона завжди одна, вона пронизує всю людину, всі сфери її діяльності.

Філософія за своєю суттю є системою знання з високим ступенем теоретичного узагальнення, раціонального обґрунтування власного змісту і водночас включає в себе принципи та ідеали, котрі визначають мету, засоби і характер діяльності людини, смисл її буття. У філософії сконцентровані знання, погляди, теоретичні принципи, котрі виражають найзагальніше, універсальне бачення світу, його розуміння, а також тлумачення сутності людини. Це дає підстави говорити про філософію як особливий тип і спосіб світобачення і світорозуміння, в якому чітко проглядається рівень теоретичного, абстрактно-логічного знання, що має прямий вихід на практику і слугує людині необхідним життєво-світоглядним орієнтиром і водночас мотивом її життєдіяльності, моральної поведінки. Філософія творить такий тип світогляду, котрий є особливим відображенням світу, який прямо спирається на пізнання дійсності і є фактичним результатом філософської рефлексії людини над усією існуючою об’єктивною реальністю. Об’єктом філософського світогляду є світ, природа, універсум, космос, Бог.

Отже, за характером формування та способом функціонування філософія формує теоретичний рівень світогляду, що є понятійно-категоріальним, логіко-розмисловим. Це означає, що у філософії процес пізнання чи осмислення світу, як трактування людського буття, є можливим лише через систему логічних понять і категорій, котрі є тими важливими гносеологічними координатами, завдяки яким відбувається проникнення у таємниці буття, інтерпретація дійсності та орієнтація людини у ній.

Але філософський світогляд включає у себе і ті окремі елементи, котрі існують на життєво-практичному рівні світогляду. Тут вони слугують своєрідним базисним, опорним матеріалом, без якого філософський світогляд не міг би функціонувати. Вони проходять подальше логічне осмислення, інтелектуальну переробку і підносяться на рівень теоретичного мислення.

Філософія у своєму історичному розвитку постійно спиралась на сукупний досвід людського пізнання, а також активно розвивала свої власні пізнавальні інтенції, завдяки чому їй і вдавалося створювати універсальну, узагальнюючу систему поглядів на світ. На цій основі можемо говорити про філософію як про вищу форму світогляду, в якому представлені як широкі теоретичні уявлення про світ, так і відповідні життєві установки на те, як людині жити, діяти, задовольняти свої релігійні потреби, естетичні смаки, етичні ідеали тощо. Будучи універсальним, всезагальним поглядом на світ, філософія задовольняє потреби людського розуму і вимоги серця.

До формування світогляду причетні і такі теоретичні науки, як, скажімо, математика, фізика, біологія, соціологія, котрі володіють певним світоглядним потенціалом і слугують формуванню того чи іншого способу світобачення і світорозуміння. Однак сама по собі жодна з тих наук не є світоглядом.

Одна з характерних особливостей філософії як форми знання полягає у тому, що вона у процесі рефлектування над світом, на відміну від конкретних наук, здатна виходити поза межі людського емпіричного досвіду. Жоден досвід не дає можливості збагнути світ як цілісну, безкінечну у просторі й неперехідну в часі, невичерпну у своїй різноманітності об’єктивну реальність, з якою людина постійно співвідноситься. І лише філософія розгортає свої пізнавальні інтенції у напрямку універсального світобачення, маючи своїм предметом Універсум, всезагальні засади буття. Тому філософські узагальнення мають значно ширший потенціал, аніж узагальнення будь-якої конкретної науки. Духовна історія людства засвідчує, що великі філософи, творячи свої вчення, доктрини, водночас творили й універсальні світоглядні системи, котрі мали велику теоретичну і життєво-практичну значимість для людства. Питання: що означає “бути,” “існувати”, “для чого жити?”, “як жити?” та інші філософія не просто ставила чи абстрактно рефлектувала над ними, але завжди намагалася перевести їх у площину конкретного практичного вирішення, знаходження оптимальних варіантів для реалізації людиною своїх духовних і матеріальних потреб, для раціональної побудови суспільних відносин, економічних, політичних дій індивіда та його постійного духовного вдосконалення.

Таким чином, широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків. Відповідно до особливостей тої чи іншої історичної епохи, культури народів, їх цивілізаційних, національних надбань, філософія пропонувала людству величезну кількість варіантів вирішення цих важливих проблем. Серед них були більш або менш ефективні, просто надумані, спекулятивні, далекі від життя, однак філософія за будь-яких обставин завжди була у пошуку і засвідчувала наміри допомогти людству дати відповіді на всі питання, котрі історія ставила і ставить перед ним.

Філософські картини життя дуже багатоманітні, однак усі вони будуються навколо відношення людина – світ або світ – людина (яке і є предметом філософії). Власне на цьому розрізненні базуються дві лінії у філософському знанні, які можна назвати об’єктивістською і суб’єктивістською.

Об’єктивістські концепції, незалежно від того, чи є вони матеріалістичними, чи ідеалістичними, віддають пріоритет світові, вважаючи, що він об’єктивний, не залежить у своєму існуванні і якостях від бажань суб’єктів і людського способу бачення. Істина для всіх одна: для людей, демонів, богів і будь-яких розумних істот. Об’єктивістські філософські концепції вважають, що ми всі можемо і повинні знаходити спільні позиції з питань про якість дійсності і про своє місце у ній, а ті, хто обстоює особливі позиції – помиляються, впадають в ілюзію. Яскравими прикладами об’єктивізму були філософські системи Гегеля і Маркса. Вчення цього типу дуже цінують роль пізнання у житті людей, оскільки вважають, що раціональне знання безпосередньо пов’язує нас з істиною і показує світ таким, якими він є.

Протилежністю об’єктивізмові є суб’єктивізм, коли світ, спільний для всіх живих суб’єктів, замінюється на багато “світиків”. Я – сам собі Всесвіт, я бачу дійсність виключно з власної точки зору і я безмірно самотній, тому що ніхто не може розділити зі мною мого індивідуального світу. Вся інша дійсність переломлюється через моє унікальне “я”, тому важко сказати, чи є що-небудь об’єктивне. Тут варто згадати слова давньогрецького софіста Протагора: “Людина є міра всіх речей: існуючих – що вони існують, а неіснуючих – що вони не існують”. Все залежить від мене, і світ ніби зростається зі мною, стає моєю проекцією, результатом моєї активності. Кордони між “я” і світом розмиваються при домінуванні особистісного начала. Яскравим прикладом такого суб’єктивізму виступає філософія Жан-Поль Сартра, який вважає, що “людина, не по своїй волі закинута в буття” – цілком вільна. Спільних істин і спільних правил немає. Кожен проходить через життя на свій страх і ризик, роблячи все, що забажає, і відповідає тільки перед самим собою. Підпорядкуватися спільним істинам і поглядам – означає зрадити самого себе.

Це крайня позиція, яка нехтує загальнолюдськими моральними цінностями і нормами, які людина зобов’язана поважати і намагатися дотримуватись їх у своєму житті.

Величезний “простір” між двома крайніми полюсами і є полем філософських пошуків. Однією з найважливіших проблем є питання: що у світі – від нас, а що – від самого світу? Що від суб’єктивності і що від об’єктивності? Що залежить від людини і що не залежить? Як у старій молитві: “Господи, дай мені зрозуміти, що я можу змінити, дай мені зрозуміти, що я змінити не можу, і навчи відрізняти перше від другого”. Філософія вже дві з половиною тисячі років намагається це відрізнити, але її пошуки не завжди успішні.

Філософи, бажаючи зрозуміти світ, одночасно стараються розібратися у тому, чи можливе взагалі його осягнення і як саме воно можливе? Чи можемо ми отримувати істинні об’єктивні знання, чи будь-яка наша зверненість до світу є поглядом через спотворюючі окуляри потреб і пристрастей? Великий філософ XVIII ст. Імануїл Кант висунув ідею про те, що простір і час, через які ми сприймаємо світ, є лише способом нашого людського бачення і який світ “сам по собі”– зовсім невідомо. Це позиція агностицизму (вчення про неможливість осягнення сутності дійсності). Філософи-прагматисти вважають, що головне – отримувати практичні результати, а що там насправді – зовсім не важливо. Однак, більшість філософів не погоджуються з такою відмовою від пізнання. Якщо і не пробитися до реальності “самої по собі”, то, принаймні, слід виробити єдину точку зору на те, яким світ нам уявляється.

У західній філософії в наші дні домінують і сперечаються між собою два основних підходи. Згідно з першим, жодних спільних точок зору на світ і долю людини взагалі бути не може. Кожна людина у тому числі філософ “варяться у власному соці” і не мають виходу до своїх “братів по розуму”.

Проте більш прийнятним видається другий підхід, згідно з яким можливе взаєморозуміння між людьми, а отже, і формування єдиних, загальнозначимих уявлень про те, що таке світ і людина. Як би там не було, філософи завжди спілкуються між собою, а також з іншими людьми і шукають спільну мову, спільні ракурси бачення, незважаючи на те, що “суб’єктивних світів” справді багато і вони інколи досить далекі один від одного.

Щоб не впадати у крайнощі, а дотримуватися давнього мудрого принципу “золотої середини”, можна сказати, що світ, в якому плине наше життя – це сплав суб’єктивного й об’єктивного, того, що залежить і того, що зовсім не залежить від нас, і ця складна діалектика кожен раз конкретно розглядається філософією на новому рівні і в новій історичній ситуації. При цьому філософи обговорюють проблему світу і людини понятійною мовою і ніколи нічого не приймають просто на віру. Їхня справа – у всьому сумніватися, все піддавати строгому критичному аналізові і ніколи не зупинятися на досягнутому рівні знання. У цьому філософія протилежна релігії, яка прагне точно відтворити давній канон. Філософська картина світу – це картина, яку постійно вимальовує допитливий інтелект, яка включає складне переплетіння людського і надлюдського, матеріального і духовного, хвилинного і вічного.

ІІ. Філософія – духовний орієнтир особистості

Питання про сутність і соціальне покликання філософії вирішується дуже по-різному.

У свій час філософ В. Віндембанд ще наприкінці ХІХ ст. зазначив, що філософію можна визначити як життєву мудрість, або науку про принципи, або вчення про абсолют, або самопізнання людського духу, і кожне з цих визначень буде або надто широким або надто вузьким і водночас знайдуться в історії такі вчення, які прозиваються філософією, але не підходять під жодне із визначень [6. c.3].

Філософія є особливою духовною формою, відмінною від науки. Її функціональною особливістю є задоволення світоглядних запитів людини. Останні не можуть бути уніфіковані і запропоновані у формалізованому вигляді (подібно до наукових вимірів дійсності) кожному як готовий продукт духовного пошуку. Духовний пошук не знає упину і завершення, він здійснюється повсякчас і кожним зокрема.

У філософських системах викладено персональне світобачення філософів, що мають покликання виражати свої думки у суспільно значимій формі. Їхнє мислення, як вищий ступінь філософських міркувань, стає взірцем або принаймні духовним орієнтиром для інших. Саме багатоманітність людських осмислень дійсності породжує поліфонію філософських роздумів і розумінь самої філософії. Як сказав М. Хайдеггер, “питання, що таке філософування – невід’ємне від філософії – це її довічний супутник”[16, c.156].

Чи є ця невизначеність негативною рисою філософії? Навіщо вона потрібна людині, хиткою і непослідовною у своїх роздумах, яка має у собі більше сумнівів, ніж упевненості, здатна заперечувати те, що збиралась стверджувати, постійно шукає відповіді і не завжди їх знаходить? Чи не доцільно відмовитися від цієї суперечливої і чітко не окресленої пізнавальної форми, що постійно сіє духовне сум'яття? Такі наміри в історії розвитку філософії постійно були присутні. Від державних заборон до спроб перетворити філософію в політичну доктрину, ідеологію, та інші, невластиві їй способи духовності.

Але всупереч тому, що філософію лають і постійно заперечують її існування, понад дві з половиною тисячі років вона продовжує існувати і є невід’ємною частиною духовної аури людства.

Людство завжди прагнуло і прагнутиме мудрості. Філософія – це така любов до мудрості, яка спонукає людину з її загострено совісним ставленням до світу шукати і знаходити відповіді на головні питання свого буття.

Мудрість – позатеоретична форма світоглядного філософського осмислення дійсності і розв’язання практичних питань на основі поєднання багатого життєвого досвіду і розуму. Мудрість визначається як досвідченість, що характеризується моральністю, духовністю, причетністю до вищих життєвих цінностей. Мудрість є результатом використання пізнавальних та інтелектуальних зусиль людини в їх органічному зв’язку з потребами реальної життєдіяльності.

Мудрість – різновид практично орієнтованої свідомості, яка підпорядкована завданням, нормам та правилам “праведного” життя. Генетично мудрість бере початок у синкретичних формах досвіду особи. У філософії проблема мудрості використовувалась у концепції “софійності” світу, згідно з якою творча смислонаповненість буття, його краса та довершеність визначаються причетністю до мудрості універсальної сили, що нібито керує світом. Деякі функції мудрості пов’язані з інтеграцією способу буття, зі способом думання.

Таким чином, філософія як любов до мудрості є реалізацією повноти життя людини, вона об’єднує цінності істини, краси і добра.

У давньоруській культурі, яка має яскраво виражене морально-етичне спрямування, вважали, що найвища мудрість – це Бог, отже. філософія – це є любов до Бога.

Характерним є перше слов’янське визначення філософії, дане у популярній на Русі болгарській пам’ятці ” Пространне житіє Костянтина – Кирила Філософа”: філософія – “це знання божих та людських речей, вона навчає, як людина може прийти до Бога, як ділами своїми уподібнитися за образом і подобою до Творця свого”.

У “Повісті минулих літ”, де вперше у вітчизняній літературі вживається поняття “філософ”, філософ розуміється як “проповідник християнського вчення, просвітитель, наставник”.

Вироблений з давніх часів образ філософа як цілісної особистості, у якої співпадають вчення і спосіб життя, і розуміння філософії як практичної життєбудівничої мудрості, досить стійкі в українській духовній традиції. Найяскравіше своє втілення цей образ знайшов у творчості одного з п’яти мудреців світу, визнаних ЮНЕСКО, видатного українського любомудра . Результат філософування, за Сковородою, – не знання, а життя, яке будується відповідно до вимог щастя людського: “Філософія або любов до мудрості скеровує уся кою діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Якщо дух у людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то їй усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.

Подібне розуміння філософії знаходимо і у духовного спадкоємця Сковороди, продовжувача традицій української “філософії серця” П. Юркевича.

Поняття про філософію П. Юркевич виводить з обґрунтування її необхідності, висуваючи на перший план ціннісно-регулятивну функцію філософії як науки про норми людської життєдіяльності. Поруч з тим мислитель наголошує на важливості методологічної і світоглядної функції філософії. Для того, щоб окремі вузькоспеціальні науки могли “порозумітися” між собою, знайшли об’єктивне підтвердження своїм припущенням, що базуються на здоровому глузді і приймаються на віру, для того, щоб кожне окреме знання знайшло своє відношення до цілого, необхідна універсальна наука, яка б відзначалася широтою, багатоплановістю і цілісністю бачення. Такою наукою, що “вивчає загальний метод окремих наук і їхнє припущення”, і є філософія [20, c.49].

Більшість людей, зазначає Юркевич, закидають філософії у темноту, неясність, невизначеність понять і протиставляють їй математику, в якій все просто, визначено, очевидно. Причина ж у тому, що “предмет математики не пов’язується з живими і глибинними інтересами духу; він є щось віддалене від того естетичного і морального змісту явищ, до якого таке небайдуже серце людини і перед яким людська душа нерідко перериває строгий ланцюг логічного аналізу, щоб прийняти цей зміст безпосередньо, у всій його свіжості, – прийняти простим усвідомленням його достоїнства для цілей духу [21, c.246].

Менше всього, продовжує Юркевич, у математиці може виразитися людський дух зі своїми внутрішніми інтересами. Філософія ж, яку часто називають наукою абстрактною, якраз не має того абстрактного характеру, який надає математичному аналізові його придатність для всіх народів і всіх духів, які б не були вони відмінні у своїх переконаннях, настроях, внутрішніх достоїнствах. Кожна філософська думка відрізняється тим, що вона збуджує особливі інтереси, супроводжується різними почуттями, настроями, порухами серця. Кажучи словами М. Мамардашвілі, “Є якийсь шлях до філософії, який пролягає через наші власні випробування, завдяки яким ми здобуваємо не замінний унікальний досвід” [10, c.17], який не можна зрозуміти з допомогою дедукції з наявних слів, а можна тільки пережити, пройшовши через певні страждання. Тому “жодна наука не закарбовується так рішуче характером духу особистого, національного і характером епохи, як філософія” [21, c.247]. Це спрямування філософії, яка захоплює у своєму науковому русі всі прояви людського духу і його життя, надає їй, за Юркевичем, особливого значення в історичних долях людства: у ній ми вивчаємо не окремі явища духовного життя людства, а цілісний стан духу в дану історичну епоху.

Характерно, що сенс і призначення філософії П. Юркевич намагається узгодити з вимогами загальнолюдської свідомості, яка має глибоку релігійну спрямованість. Філософія, вважає мислитель, прагне “прояснити й обґрунтувати те світоспоглядання, зародки якого є в кожній людській душі та яке з необхідністю передбачається релігійним і моральним життям людства”[19, c.10]. Вона завдячує своїм найкращим змістом тим даним, які знаходить у глибинах загальнолюдської свідомості. Проблема ж у тому, що повноту загальнолюдської свідомості важко (навіть неможливо) поєднати з точністю та обґрунтованістю наукових висновків [19, c. 11], а це означає, що філософія неминуче сягає за межі науки.

Філософська свідомість має соборну природу. Реалізуючись в індивідуумі і через індивідуума, сама по собі вона необхідно включає трансіндивідуальні, колективні, універсальні аспекти і передумови, є родовою і вселенською (загальнолюдською) свідомістю, складовою частиною загальнокультурних досягнень людства. Обстоюючи необхідність розбудови “повної і досконалої філософі” (Ортега-і-Гассет), П. Юркевич на перше місце висуває одухотворюючу функцію філософії – як “неподоланного і найістотнішого компонента власне людяності людини, її духовності” [9, c.77]. Це і є справжня філософія, яка долає вузькі межі науки і підноситься у височінь цілісного світоспоглядання.

Отже, філософія починається там, де закінчується точна науковість. Її можна визначити за М. Бахтіним, як метамову всіх наук і всіх видів свідомості [2, c. 281]. У культурно-історичному житті суспільства філософія виконує важливу функцію узгодження, інтеграції всіх форм людського досвіду – пізнавального, практичного й ціннісного. Їх цілісне осмислення вимагає іншого, відмінного від наукового типу раціональності.

Філософія охоплює людину як цілісність з усім багатством її духовного життя. І марно намагатися логічно розділити “елементи єдиного цілісного людського світоспоглядання і у живому та діяльному дусі вони такі ж неподільні, як душа і тіло...”[19, c.9]. Якщо елімінувати з філософії людину з її “життєвим світом”, це призведе до згубного роз’єднання наукового й ціннісного компонентів пізнання (що ми й спостерігаємо сьогодні, коли наукове пізнання втратило етичний смисл і гостро постала проблема гуманізації науки, інтеграції знань, поєднання наукових знань з гуманістичними цінностями [1, c.185]).

П. Юркевич, як і інші українські мислителі, намагався збагнути філософське пізнання у всіх його багатогранних виявах – як акт життєвого процесу. Процес пізнання є аспектом змісту самого буття, бо постає взаємодією окремих його видів (людей і речей) у межах єдиного світу, внаслідок якої “світ розкривається у нас самих”. Пізнання, як аспект життя, як складова культури є діяльним і цілісним, вона містить у собі зовнішню визначеність і внутрішню само визначеність, споглядальність і самосвідомість, рух від явищ до сутностей і навпаки, перехід від даних досвіду до загального правила та ідеї і у зворотному напрямку. І все це становить неподільну істину – як цілісну подію життя, в якій поєднується уявлення, поняття та особистісні смисли.

Щоб філософія могла утвердитися у такому інтегративному статусі, вона повинна відмовитися від будь-якого однобічного (механічного, матеріалістичного та ін.) світоспоглядання, визнати своїм предметом “світ як систему життєвих явищ”, світ різноманітний, сповнений життя і краси. Слід “або визнати все багатство нашого духовного життя химерним, не існуючим, або ж погодитись, що світ, який розвиває наше духовне життя з його багатством не такий матеріальний, не такий неживий і бездушний, як його зображено у механічному світоспогляданні”[19, c.19].

Тільки через рефлексію життєвості, доцільно впорядкованої органічної цілісності, може вибудуватися філософія як цілісне сприйняття особистістю світу.

Філософія, на відміну від науки, є міркуванням про смисл існуючого. На противагу науці філософія прагне зберегти людині її світ цілісним і знаходить основу цієї цілісності у поєднанні розумового, морального і естетичного (істини, добра і краси). Цілісне світоспоглядання охоплює всю людину з її розумом і серцем, є синтезом найрізноманітніших (логіко-дискурсивних та метафорично-інтуїтивних) засобів осмислення світобудови. Якщо намагатися звести філософію до науки, “з неї вихолощується дійсний смисл”[7, c.59]. Філософія, включаючи науковість як необхідний чинник, водночас є багатшою і складнішою формою життя суспільства і особистості.

Стверджуючи себе у світі, людина здійснює постійний пошук можливостей свого вкорінення у ньому. Універсум відкриває перед нею безмежні горизонти, але їх треба осягнути, освоїти, привласнити. Це й визначає постійну духовну розвідку, виміри безмежжя, поліфонічне озвучення світової тиші засобами філософії. Все це здійснюється людиною, що володіє особистим масштабом виміру Всесвіту, бо живе і діє в певний час і в певній точці космічного і соціального простору, володіє певним досвідом його осягнення, що й узагальнюється у філософських вченнях.

Унікальність особистого узагальнення може стати вселюдським досягненням, якщо у ньому викристалізувано подальший рух в освоєнні Всесвіту. Філософії важко стверджувати себе, її більше засуджують ніж визнають, бо вона може бути небезпечною для політичної влади, що претендує на всесильність і непорушність, філософія також вносить в життя людини занепокоєння і невдоволення досягнутим, що стимулює до ствердження іншого, глибшого і повнішого. Філософія не дає жити сьогоднішнім днем, вона перетворює, за виразом Г. Сковороди, синів дня в синів віку.

Філософія не є надбанням особистісного, існування, бо якраз і виступає способом залучення індивіда до загального, людини до людськості –тому що через персональне світосприймання здатна розширювати горизонти соціального бачення і культурного виміру і тому, що підносить індивідне буття до рівня буття суспільного.

Рівень пошуковості, на якому перебуває філософія – це рівень розкриття таємничого, де осягнуте ще не набуває загального визнання, де істина існує ще в одній оболонці з заблудженням, і у цій єдності міститься величезний потенціал розгортання істини. На цьому рівні діє найвища духовна сила людськості, сила уяви, що є найвищим виявом творчої здатності.

Саме філософська уява створює такі образи буття людини у світі, які стають проектами цього буття, втілюються в реальність у вигляді різноманітних способів людського само здійснення. Філософія – це політ людського духу в надхмарну височінь, на рівні якого тільки й можливе осягнення небаченого.

Через свої особливості філософія не може бути корисною людству реальними здобутками, за що її немало картають або й насильно приземляють, вимагаючи “практичних рекомендацій філософського дослідження. Але без цієї духовної розвідки, без цього польоту думки за межі вже досягнутого і такого, що може бути досягнуте завтра, без вторгнення у невідомий простір – не тільки сходження, але й існування людства неможливе, бо його самозбереження – це постійне оволодіння таємниченим потенціалом Космосу, подолання ентропії.

Філософія на відміну від науки не прив’язана до прокрустового ложа аргументації, логічно побудованих доказів, постулатів, теорем. Ще Аристотель зазначив, ознакою філософської невихованості є: нічого не приймати без доказів. Але поряд з тим філософія є способом раціонального осягнення світу. Вона володіє концептуальними побудовами, вдається до теоретичних форм викладу. Якоюсь мірою вона відповідає вимогам метатеоретичного знання і використовується в системі науки у вигляді її методологічного рівня (виконує методологічну функцію – є методологією пізнання і людської діяльності в цілому).

Те, що філософія загалом тяжіє до раціональності, відокремлює її від такої духовної форми, як релігія (хоча існує релігійна філософія). Релігія також є способом духовного задоволення світоглядних запитів людства, вона відповідає на ті ж питання людської буттєвості (як виник світ і як та для чого прийшла у нього людина? як покликана вона жити у ньому і що чекає її після смерті? і т. п.), що й філософія. Але релігія канонізує свої відповіді, заверстує їх у певні конфесійні уявлення, дає відповіді на ці питання у системі певних релігійних доктрин, надає їм однозначності і тим самим обмежує світоглядний пошук.

Філософія, навпаки, неухильно розширює його горизонти, хоч і знаходиться в колі постійно відтворюваних питань, що стосуються соціальних орієнтирів людської буттєвості. Загалом, кажуть, філософія не перестає повторювати основну канву текстів Аристотеля. Пізніше ці проблеми, над якими постійно б’ється філософія, сформулював Кант: “Хто я є? Що я можу знати? На що я можу сподіватись? Що я повинен робити?” Ці запитання виражають сутність світоглядних пошуків, хоч їх формулювання можуть бути варіативними. Відповідно конкретизувався і розширювався зміст цих запитань, акценти зміщувався то на осягнення об’єктивного світу, то зосереджувалися на проблемах суто людського існування. У них переважали то матеріалістичні, то ідеалістичні тлумачення, у центрі опинялась людина або поза людські виміри буттєвості.

Історія філософії є розгорнутою книгою цих пошуків, у ній знаходимо блискучі взірці як постановки, так і розв’язання проблем, але вони ніколи не є остаточно вичерпаними і потребують знову і знову нових вимірів та осмислень. Та жодне з них не може бути відкинуте, подолане, оголошене віджилим, бо зміст філософської культури – це всі її надбання, а збагачення здійснюється не кожним новим злетом філософської думки, а їх нескінченним діалогом і суть Софіїної філософії не у тому, щоб Хайдеггером подолати Гегеля або Беконом – Сократа, а в тому, щоб у поліфонії різних бачень почути грандіозну симфонію людського осягнення нескінченного.

Філософія є духовним простором, в якому формується ідеал – суспільно вироблена мета подальшого розвитку людства. Якщо вона з’ясовує витоки існування людини, шукає шляхи для розв’язання довічної суперечності, що існує між собою і суспільством, знаходить пояснення індивідного статусу у суспільстві, відповідає іншим потребам реанімації духовності, то таким чином виправдовує своє соціальне призначення.

Філософія є способом осмислення як суспільного, так і індивідного буття. Вона осмислює буттєвість людини у світі, формує ці смисли на всезагальному рівні. Долучаючись до смислопошуків людства, особі легше знайти смисл свого власного життя не тільки в тому, що для того, щоб визначитись, для чого жити, але й зрозуміти, що є життя у космічному й соціальному вимірі.

Смисловтрата для сучасного індивіда є не лише його індивідуальною трагедією. Нині вона призводить до суспільних катаклізмів, що супроводять безвідповідальні суспільно неосмислені дії політиків, технічних спеціалістів та кожного діяча у цьому суспільстві.

Виникає загроза появи людини особливого соціального типу – homo absurdus. Позбавлена смисложиттєвих орієнтацій, тим самим втративши свої духовні зв’язки з історією, культурою, стимульована виключно вітальними запитами, спрямована тільки на виживання – людина продовжує свою буттєвість і навіть забезпечує функціонування системи, що створює для неї умови задоволення життєвих потреб. Але попри все вона виявляється нездатною до виконання свого основного покликання – саморозвитку космосу, нарощування духовності, розгортання рефлективності.

Філософія є могутнім лікувальним засобом від хвороби смисловтрати сучасного людства з неминучим летальним кінцем, загрозливі симптоми якої сьогодні надто відчутні. Софотерапія [6, c.11] – відкриті двері виходу з цього становища, спосіб духовного відродження, подолання хвороби і самозбереження людей.

“Перша філософія” – “метафізика”, як прийнято називати її в історико-філософських текстах, необхідна як полігон власного смисложиттєвого пошуку, що відповідає запитам сьогодення і дозволяє знайти точку дотику, людини, що живе тут і тепер, до того, що існує в довкіллі: природному і соціальному. Здійснення цього духовного акту можливе і доцільне у просторі існуючих концептуальних вимірів, в полі філософських систем і спроб їх осмислення. Мисляча людина завжди до них звертається, але успіх цієї причетності значною мірою залежить від професійного філософа, що виконує роль поводиря у безмежному духовному полі напрацьованому людством. Не випадково біля джерел зародження філософії зустрічаємо фігуру Сократа, який вважав своїм завданням бути повитухою при народженні думки.

Складність ситуації в нашому суспільстві полягає в тому, що крах суспільних ідеалів, домінування індивідної спрямованості на виживання через відсутність відповідних умов життєзабезпечення різко знизили поріг духовних запитів. Філософування – залишається за межами духовного життя великої маси людей. Необхідно поглиблювати і поширлювати філософську освіченість кожної людини, подолати невігластво, духовну обмеженість, запобігати появі манкурта, “людини абсурду”.

У людини, яка тільки починає займатися філософією, може виникнути питання: навіщо витрачати час та зусилля, щоб вивчати філософію, яка має своїм предметом далекі від повсякденно-практичного буття речі? Чи не краще зосередитись на вивченні тих навчальних предметів, які забезпечать знаннями та навичками, потрібними для отримання хорошої роботи та досягнення бажаної кар’єри? Адже і робота, і кар’єра потрібні, щоб нормально жити, задовольняти наші базові потреби. А які потреби задовольняє філософія?

Коли люди говорять про умови нормального життя, вони мають на увазі насамперед задоволення базових потреб у їжі, помешканні, безпеці, спілкуванні тощо, врахуванні і забезпечення яких підтримує існування людини як живої істоти. І тут справді велике значення має кваліфікована й добре оплачувана робота, до якої готують спеціальні навчальні дисципліни, за що їх варто глибоко вивчати. Проте, як зазначають психологи, крім базових потреб, людина має і низку інших – потреби самоздійснення, самоутвердження, творчості реалізації свого потенціалу.

Для осмислення “вищих”, актуалізуючих потреб потрібна філософська точка зору. Однак, хоча філософія й аналізує “вищі” потреби, це не означає, що їх вивчення з необхідністю приводить до самореалізації, творчості тощо. Філософія лише допомагає цьому, пропонуючи людині ідеал самоактуалізації або те, що американські філософи та психологи називають ідеалом повнофункціональної особистості. Для того, щоб зрозуміти, як філософія може сприяти його реалізації, слід розглянути основні характеристики повнофункціональної особи як такої, що здатна до само здійснення, само актуалізації.

Перша ознака повнофункціональної особистості – здатність до самостійного мислення. Вона може формувати власні переконання. Вона самостійна й незалежна, оскільки не поступає залежно від того, що в неї запрограмовано або що від неї очікують інші. Така людина здатна до “апофеозу безгрунтовності” (Л. Шестов), “свободи від відомого” (Дж. Крішнамурті), вона самостійно формує свої власні думки. Вона думає, оцінює і вирішує для себе. Що може краще змалювати дух філософії та її значущість для досягнення для досягнення такої інтелектуальної і поведінкової незалежності? Саме філософія виникає як засіб звільнення від жорстких світоглядних і поведінково-особистісних залежностей.

Інша важлива характеристика – це глибока самосвідомість, місткість якої тісно пов’язана з розвитком філософського погляду на світ, на себе. Філософія закликає до постійного випробування, позбавлення ілюзій, рефлексивної переоцінки базових інтелектуальних підстав життя. Адже лише філософська рефлексія здатна привести до усвідомлення раніше не усвідомлених переконань та уподобань, порівняти їх з іншими можливими переконаннями та уподобаннями, виявити їхню обмеженість, здійснити вихід за ці межі та сформувати більш адекватні підстави існування.

Наступна риса повнофункціональної особистості – це гнучкість. Кардинальні зміни, брак сталості у світі людського буття здатні зламати лише людину з жорсткими переконаннями, але не в змозі розхитати особу, здатну до самоактуалізації. Повнофункціональна, філософськи вихована людина, здатна до постійного самоконтролю, до самоперебудови, може витлумачувати, враховувати й оцінювати впливи змін зовнішнього світу, адекватно реагуючи на них закономірними і гнучкими змінами власного внутрішнього єства. Така людина стає більш стійкою, здатною постійно відновлюватись бути стійкою перед обличчям сумнівів, безладдя, невизначеності й хаосу. Адже філософія з початку свого існування якраз і подає світ у його перспективі, розглядає кожну річ залежно від цілого, малює загальну картину дійсності, в якій є місце надії, вірі, любові, що тільки й здатні утримати людину над прірвою небуття.

Важлива характеристика повнофункціональної особистості з функціональним світоглядом полягає у її здатності до творчості. Творчість може проявлятись багатьма способами і на безлічі рівнів. Люди виявляють творчість, що б вони не робили. Філософія не тільки випробовує та перетворює наші внутрішні засади, а й визначає точку опори нашої рефлексії, яка надає можливість співзв’язків Універсаму і тим самим відкрити перспективи її розв’язання. Саме філософська рефлексія та герменевтичне тлумачення є запорукою нашого розуміння світу, глибин його буття.

Наступна риса повнофункціональнї особистості, яку допомагає сформувати засвоєння філософії, – це добре продумана система ціннісних уявлень у галузі моралі, мистецтва, політики тощо. Оскільки з моменту свого виникнення філософія цікавиться цінностями у різних сферах, вона надає можливість людям сформулювати власні ціннісні орієнтири, усвідомити сенс їх власного життя.

Як зазначає сучасний американський філософ і психотерапевт В. Франкл наявність у людини системи ціннісних орієнтирів, які визначають вищі потреби та прагнення, сенс її життя загалом, є вкрай важливою. Втрата або відсутність цінностей, навіть за умови прекрасної кар’єри, хорошої роботи, матеріального достатку та фізичного здоров’я нерідко призводить до психічних неврозів, до самогубства. В. Франкл вважає, що саме філософія є основою методу логотерапії або лікування смислом, методу, яким американський філософ користується впродовж багатьох десятиліть [5, c.30-31].

Про велику роль філософії у пошуках сенсу життя людиною, яка опинилась у критичній ситуації, є багато чесних і відвертих свідчень. Одне з них належить Боецію, який, чекаючи на страту, перед обличчям неминучої жорстокої смерті, саме завдяки філософії знайшов мужність і сили створити кращу свою книгу “Розрада від філософії”.

Заняття філософією систематизують особистий досвід, формують впорядковану систему знань, цінностей, орієнтирів. Людина настільки розуміє, наскільки розуміє ступінь значущості зовнішніх впливів на її життя, наскільки вона може субординувати ці впливи, орієнтуватись у їхньому спектрі. Філософія, зрештою, залучає людину до історії думки, знайомить з різними точками зору, що, у свою чергу, сприяє розвиткові відкритості, толерантності, людяності.

Отже, філософія виконує, крім двох основних своїх функцій – світоглядності і методологічної, ще одну не менш важливу – гуманістичну функцію, яка полягає в постійній увазі до людини та її життя. Призначення філософії – у піднесенні людини, її вдосконаленні, у становленні гармонійної, всебічно розвинутої особистості.

Висновки

Філософія – вищий теоретичний рівень світогляду, рефлексія світогляду. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації цих ідеалів, формуючи загальні принципи та норми, що висвітлюють шлях до світоглядного Храму, філософія виконує методологічну функцію, будучи методологією пізнання і людської діяльності у цілому.

Філософія у своїй світоглядно-науковій іпостасі є невід’ємним елементом культури, освітньої сфери, духовно-інтелектуального життя нашої цивілізації, і вона продовжує створювати такі необхідні людині світоглядні орієнтири.

Філософія залишається для людства вічним інтелектуальним побудником, генератором нових наукових ідей, вчень, теорій, доктрин як для гуманітарних, так і для природничих сфер наукового знання. Водночас своїм існуванням вона активно обмежує людське неуцтво, духовну сплячку, плекає благородний порив до пошуку ідеалів, до духовного і морального самовдосконалення особистості.

З філософією у світ прийшла мудрість – для того, щоб зробити його кращим, досконалішим. Щоб будувати, а не руйнувати, творити, а не нищити, будити свободу і чинити опір тиранії, торувати дорогу прогресу і гуманізму. Тисячами невидимих ниток, імпульсів творча думка філософських геніїв минулого пов’язана і з сучасністю і дає натхнення сучасній науці і культурі.

Прилучення людини до філософії є особливим способом її реального сходження до тих духовних вершин, на які зійшов людський дух і звідки відкриваються нові горизонти, стають зрозумілішими таємниці буття, значимість всього нашого існування, а також перспективи майбутнього. І не випадково вже з давніх часів, коли людина намагалася віднайти для себе стан духовного спокою (атараксії), вона збагнула, що це можливо за умови прилучення до філософії, тієї людської мудрості, що здатна внести у душу й мислення внутрішнє заспокоєння, відраду, світлу надію й оптимізм.

Величезна духовна місія філософії – це приносити людині втіху й водночас духовне самозаспокоєння, розраду, будити силу духу, мужність перед найтяжчими випробуваннями і життєвими незгодами. А коли так, то чи може людина обходитися без цієї величної і такої жаданої для неї наснажливої сили? Людина, що хоче жити, а не просто існувати, бути особистістю, а не представником безликого натовпу, мислити, а не керуватися стадними інстинктами чи загальноприйнятими шаблонами й стереотипами – не може.

Філософія залишається вагомим чинником, котрий запалює у серці людини моральність, мобілізує волю до праведного, світлого життя, до осмислення власних дій та сприяє практичній реалізації усього доброго і справедливого. Саме такий морально-духовний ідеал філософії сформувався в Україні від найдавніших часів до сучасності. Ідеалом нашої філософії завжди була людина, котра наділена не тільки розумом, а й чистим серцем (“філософія серця” Сковороди, Юркевича), є чуйною і милосердною до інших, просвітлена любов’ю до своєї землі, до свого народу, готова на самопожертву заради національної ідеї або заради віри в Бога. У вітчизняній філософії органічною частиною її змісту постійно були проблеми, пов’язані з осмисленням сенсу буття людини як розумної та духовної істоти, яка не терпіла жодного насильства над собою.

Українська філософська думка не тільки постійно впливала на розум і серце українця, але й була величезною збуджуючою силою у його ділах і помислах. Вона і сьогодні органічно вплітається у живу тканину національної свідомості, має відчутний вплив на усі процеси духовного, інтелектуального, політичного та економічного життя народу, української держави, яка робить свої самостійні кроки у майбутнє.

Вироблені у лоні філософії протягом тисячолітньої історії моральні настанови, принципи, етичні максими, котрі завжди були наповнені великим гуманістичним змістом, чистотою та величчю моральних поривань, глибокою духовністю, лягли у фундамент усієї сукупності загальнолюдських морально-етичних норм та принципів життя людини на землі. Це дає можливість філософії бути для людини життєвим орієнтиром у найскладніших ситуаціях, допомагати їй у виборі між добром і злом, справедливістю й неправдою, гуманізмом й анти людяністю, порядністю, розбещеністю, чесністю та брехнею. Жодна з існуючих нині наук не може у цьому плані зрівнятися з філософією, з її виходом саме на осмислення найвищих моральних цінностей людського буття.

Отже, філософія – це надійний, духовний орієнтир особистості, що прагне до мудрості, до оцінювання власного життя не лише у масштабах сьогодення. Вона повертає людину до вічності, наповнює її розум думками про минуле і прийдешнє, виводить за межі інтервалу її особистого існування, додає стимулу до самопізнання, самовдосконалення й самореалізації, надає осмисленості і сенсу всьому життю.

Література:

1.  Анисимов ценности: производство и потребление. – М., 1988.

2.  Бахтин словесного творчества. – М., 1979.

3.  Бердяєв М. Смысл истории. – М., 1990.

4.  Культура и ценность // Винтгенштейн. Философские работы. – М., 1994.

5.  Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / За ред. Г. І.Волинки. – К., 1999.

6.  І. Філософія: Курс лекцій. – К., 1997.

7.  На полынных полях философии // Философия и её место в культуре. – Новосибирск, 1990.

8.  Філософія і її історія. – Львів, 1996.

9.  Кувакин такое философия? Сущность, закономерности развития и принципы разработки. – М., 1989.

10.  Мамардашвили я понимаю философию. – М., 1992.

11.  Петров и искусственный интеллект: рубежи 90-х годов // Язык и интеллект. – М., 1995.

12.  Пізнай в собі людину. – Львів, 1995.

13.  Філософія: Підручник / За ред. – Львів, 1995.

14.  Філософія: Підручник / За ред. та ін. – К., 1995.

15.  Філософія: Навчальний посібник / За ред. Надольного І. Ф. – К., 1998.

16.  Основные понятия метафизики // Вопросы философии. – №9. – 1989.

17.  Шевцов философии среди наук // Наукове пізнання: Методологія та технологія. – Вип.. 1

18.  Положение человека в космосе // М. Шелер. Избранные произведения. – М., 1994.

19.  Ідея // Вибране. – К., 1993.

20.  Історія філософії права. Вступ. // Філос. і соціолог. думка. – 1996. – №3-4.

21.  По поводу статей богословского содержания, помещённых в «Философском лексиконе» // Философские произвеления. – М., 1990.

22.  Философский словарь / Под ред. . – М., 1991..