План заняття

План ЗАНЯТТЯ № 1

Група:	23, 23д ЗБК
Тема заняття:	Блок 1. Ділова українська мова. ГЕ. О9 Модуль 1. Роль мови в діловому спілкуванні. Українська мова – національна мова українського народу. Мова і професія. Професійна лексика. Загальнонаукова і вузькоспеціальна термінологія. Однозначність і багатозначність термінів. Іншомовні слова в українській мові. 3.05ЗП. Р.01 Роль мови в діловому спілкуванні. Українська мова – національна мова українського народу. 3.05ЗП. Р.01.01
Мета заняття:
Дидактична -	розширення знань про українську мову як національ­ну мову українського народу, виховання поваги до укра­їнської літературної мови; набуття знань про особливості офіційно-ділового сти­лю, класифікацію документів, структуру тексту доку­мента, вимоги щодо складання й оформлювання діло­вих паперів;
Виховна -	Виховувати особистість
Розвиваюча -	забезпечення оволодіння графічними, орфографічни­ми, орфоепічними, лексичними, граматичними, стиліс­тичними та пунктуаційними нормами сучасного україн­ського ділового мовлення.
Вид заняття:	лекція
Форма проведення заняття:
	Лекція з елементами бесіди
Міжпредметні зв’язки:
Забезпечуючі	Українська мова. Політологія. Історія України
Забезпечувані	Ділова українська мова
Методичне забезпечення:
Література	Основна: 1.  , , Шевчук і ділові папери. - К.:А. С.К.,1998 2.  Головач оформлення документів: Для підприємств і громадян. - Донецьк: Сталкер,1997 3.  Ділова українська мова: Посібник для студентів вузів/ , , та ін.- Чернівці, 1996 4.  Ділова українська мова: Тестові завдання./ , та ін.; За ред. . – К.: К., 2002. – 216 с. 5.  Коваль ділового мовлення: Писемне та усне ділове спілкування. - 3-тє вид. - К., 1992 6.  Коваль ділового мовлення. - К. :Вища шк., 1974 7.  Пономарів істика сучасної української мови. - К.: Либідь, 1992 8.  Російсько-український словник ділової мови /Уклад.: О. Мокровольський, О. Шокало. - К.: Редакція журналу “”Український світ”, 1992 9.  Український правопис. - 4-е видання. - К., 1993 10. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів/ Уклад.: , І. Л.Михно, іт, . - К.: Довіра: УНВЦ “Рідна мова”, 1997 Додаткова: 11.  Антоненко - Як ми говоримо. - К.:Либідь,1991 12.  Ділове спілкування: Навчальний посібник.-К., 1992 13.  Культура української мови: Довідник/ За ред. івського. - К., 1990 14.  , Кисіль їнська мова і культура мовлення.-К.: Вища шк.,1995 15.  Потелло їнська мова і ділове мовлення. - К.: МАУП, 2001 16.  Сербенська усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с. 17.Словник труднощів української мови/ За ред. . - К.,1989
Технічні засоби навчання	комп’ютер

ХІД ЗАНЯТТЯ

1. Організаційний момент

1.1 Привітання студентів

1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття

·  Законодавчі акти України про вивчення державної мови.

·  Мова як суспільне явище. Функції мови у суспільстві.

·  Сучасна літературна мова (визначення, норми, риси, походження, форми).

·  Основні стильові різновиди української мови (риси, сфери застосування, мовні засоби).

·  Офіційно-діловий стиль української мови (визначення, риси, функції, сфери застосування, подібність та розбіжність з іншими стилями).

3. Мотивація навчання

Студенти повинні знати:

> роль мови у суспільному житті, розрізняти поняття «на­ціональна мова» і «літературна мова», мовні норми;

> функціональні стилі української літературної мови, найважливіші риси, що визначають діловий стиль;

> види документів за класифікаційними ознаками; основ­ні правила оформлювання реквізитів; вимоги до тек­сту документа, оформлювання сторінки.

4. Актуалізація опорних знань. Мовленнєва практика.

Дати аналіз тексту. Наголосити на основні мовні особливості.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР19 сер­пня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення

в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку­ментами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, їнської Радянської Соціалістич­ної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної укра­їнської держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Кон­ституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

24 серпня 1991 року їни

5. Коментар відповідей та робіт студентів

6. Вивчення нового матеріалу (лекція)

Законодавчі акти України про вивчення державної мови

Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи.

Серед шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Наша мова, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Іноземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934 р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце, після французької та перської. Українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок. Основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко, який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури.

“Закон про мови”, який було прийнято 1989 р., попри всі негаразди набуває юридичної сили і дає змогу українській мові посісти належне їй місце державної мови, що й закарбовано в 10 ст. Конституції України 1996р. :”Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюють у сьогоденні.

Мова як суспільне явище. Функції мови у суспільстві

Оскільки мова – явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричиняє зникнення нації, котра не вберегла свою, дану Богом, мову. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для цього суспільства, так і для самої мови.

Мова охоплює всі сфери суспільного життя: освіту, науку, мистецтво та ін. Вона тісно пов’язана з поступом суспільства. Збагачення мови є однією із сталих ознак її розвитку. Ось чому мова більше набуває, ніж втрачає, бо те, що зникає з активного вжитку, ще довго лишається в її запасі, а часом постає знову, повертається з новим лексичним значенням.

Мова – акумулятор усіх змін у політичному й економічному житті суспільства, знаряддя розвитку мислення в процесі пізнання об’єктивного світу, отже – засіб творення духовної культури. Це складний і тривалий процес, що має різні форми вияву. Тут великого значення набувають національні особливості.

Національна мова входить до поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція розвитку суспільної думки, науки, мистецтва знаходять відбиття у мові. Саме це засвідчує історія українського народу, його багата культура.

Мова – обов’язковий компонент еволюції суспільства, вона відбиває досягнення творчої думки і є сполучним елементом усіх поколінь. Щоб дослідити співвідношення мови й культури в суспільстві, треба вивчати функції мови, її роль у суспільному житті. Дуже вагомий і важливий тут – національний офіційно-діловий стиль мови, який відображає рівень освіти нації та її культури. Його вивчення, правильне використання значно підвищують престиж української нації, особливо тепер, у період побудови нової держави.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Українська мова – одна з найпопулярніших слов’янських мов. Вона привертає увагу мовознавців світу не лише мелодійністю, а й широкими можливостями віддання змістових нюансів. Нею захоплюються, її вивчають, досліджують не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Як відомо, кожна літературна мова, задовольняючи культурні потреби окремої людини і суспільства, виконує ряд важливих функцій:

-  комунікативну – як засіб спілкування. У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою;

-  когнітивну (гносеологічну) – як засіб пізнавання. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Ця функція полягає не лише в сприйнятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки;

-  емоційну (експресивну) – як засіб вираження почуттів. Ця функція полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше повстаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. “Говори – і я тебе побачу”, - запевняли мудреці античності.

-  Ідентифікаційну функцію, що виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний “портрет”, у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ототожнення в межах певної спільності. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз’єднання, сепарації, відокремлення, конфліктування й навіть ворожнечі;

-  Мислетворчу функцію. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мовних засобів. Недарма кажуть: ”Хто ясно мислить, той ясно висловлюється”. Мислить людина тією мовою, яку краще знає – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови.

-  Естетичну функцію. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

-  Культурологічну функцію. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

-  Номінативну функцію. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією – “омовленням” світу. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й її помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо.

Ці функції виявляються в конкретних ситуаціях, коли мовець застосовує певний набір мовних засобів, які якнайкраще виражають мету і завдання цієї ситуації. Безперечно, таких життєвих ситуацій безліч і описувати всі використані або можливі в них мовні засоби недоцільно. Проте напевне можна сказати, що протягом багатьох віків у межах літературної мови виробились функціональні різновиди, які відповідають сферам суспільного життя: виробництву, побуту, науці, мистецтву, засобам масової інформації.

Мова - сучасна літературна

(визначення, норми, риси, походження, форми)

Літературна мова – відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.

Від часу свого виникнення стара (що продовжувала традиції мови Київської Русі) і нова (утворена на народнорозмовній основі) українська літературна мова гідно служила нашому народові в усіх царинах його матеріального й духовного життя.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполучення й будь-яке речення. Але слід пам’ятати, що мовна норма – категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства. Норма – це сукупність загальнопов’язаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цій засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів.

Нормалізація літературної мови включає в себе широке коло наукових проблем, пов’язаних насамперед із виникненням мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуванням за певних суспільно-історичних умов.

Мовні норми	Регулюють правильність	Приклади
Орфоепічні й акцентні	Належної вимови звуків і звукосполучень, наголошування та інтонації	Інцидент, а не інциндент
Графічні	Передача звуків на письмі	Робочі, а не робочи; чотирма, а не чотирьма
Орфографічні	Написання слів відповідно до останнього видання “Україн - ського правопису”	Гніт у бочці – гніт у лампі; феєрверк, а не фейєрверк
Лексичні	Слововживання у властивих їм значеннях за змістом на сучасному етапі	Надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима
Морфологічні	Уживання морфем	Найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року
Синтаксичні	Керування, узгодження, поєд - нання і розміщення слів, речень	Повідомлення надіслані за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані
Стилістичні	Відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування	Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга
Пунктуаційні	Уживання розділових знаків

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Літературна мова має дві форми вживання:

1.  Писемну.

2.  Усну.

Культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики. Особливо слід зупинитися на орфографічних нормах.

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1)  фонетичним (пишуться так, як і вимовляються): випробувати, підрозділ, дата, бланк;

2)  морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається, безстроковий, зчитувати;

3)  історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4)  смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам’ять – на пам’ять, Кривий Ріг – кривий ріг.

Основні стильові різновиди української мови

(риси, сфери застосування, мовні засоби)

Слово стиль широко вживається в сучасному мовленні (стиль професіонала, стиль роботи, молодіжний стиль, музичний стиль, готичний стиль, стиль керівництва тощо). У всіх цих та інших прикладах слово стиль означає різновид чогось з характерними відмінними рисами. У мові поняття стилю пов’язане з поняттям функції. Отже, функціональний стиль – це такий різновид літературного мовлення, який характеризується стійкими особливими рисами, що зумовлені завданнями спілкування.

Питання про систему та кількість функціональних стилів залишається відкритим. Традиційно розрізняють усні й писемні (книжні) стильові різновиди літературної мови. До усних відносять розмовно-побутовий та офіційно-ораторський стилі, до писемних - науковий, художній, публіцистичний і офіційно-діловий. Проте однорідність публіцистичного стилю часто ставиться під сумнів, окремими стилями вичленовують інформаційний та суспільно-політичний різновиди. Подекуди виділяють законодавчий стиль, епістолярний (стиль листування). Спірним залишається запитання про межі стилів. Межі стилів часто нечіткі.

У науковому стилі головна ознака термінологічність. Навколишній світ описується через терміни. Часто даються визначення різних понять, процесів, явищ тощо. За деякими підрахунками, іменників у науковому тексті в чотири рази більше, ніж дієслів. Повторення одних і тих же слів у невеликому відрізку мовлення, що в художньому тексті неприпустимо, у науковому стилі обумовлено необхідністю точно й однозначно виражати думку. Переважають складні речення, що підкреслює книжний характер наукового стилю і дозволяє точно, логічно, послідовно й аргументовано викладати інформацію.

Науковий стиль використовується в наукових працях, статтях, повідомленнях, доповідях, підручниках, енциклопедіях та ін.

Мета – передати наукову, науково-технічну інформацію.

Художній стиль від інших відрізняє його образність. Для передачі думки використовують різноманітні художні тропи (епітети, метафори, символи та ін.). Лексика художнього стилю різноманітна: історизми й архаїзми (смерд, жупан, ланіти, вия, перст), діалектизми (жалива – кропива, маржина – худоба), оказіоналізми – буквально, випадкові слова (яблуневоцвітно [Тичина], бажання буйносміле [Семенко], надзвичайниця [Еллан-Блакитний] та ін.).

Художній стиль використовується для художніх творів різних жанрів: оповіданнях, повістях, романах, віршах та ін.

Мета – передати читачеві-слухачеві почуття (емоції) автора чи того, хто говорить, відтворити живу картину, охарактеризувати істоту або неістоту чи явище.

Публіцистичний стиль має на меті зробити певний вплив на свідомість людей, суспільства. Цій меті підпорядковані такі мовні риси публіцистичного стилю: короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання, вигуки, суспільно-політична лексика (суспільство, вітчизна, ліберальний та ін.). Часто текст публіцистичного стилю побудований на діалозі з конкретною або уявною особою.

Публіцистичний стиль використовується у газетах, масово-політичних журналах. Цим пишуться статті, нариси, рецензії, репортажі, звернення, фейлетони.

Мета – активно вплинути на формування громадської думки.

Розмовно-побутовий стиль характеризується невимушеністю і простотою форми. Тут зустрінемо чимало стягнених словосполучень і речень (“Літературка” – “Літературна газета”). Переважає розмовна лексика (розбишака, дурниці, замазура та ін.). Розмовно-побутовий стиль не виходить за межі літературної мови. Використання нелітературних елементів (жаргонізми, діалектизми, неправильні форми слів та ін.) є питанням культури.

Розмовний стиль використовується в бесідах, що проходять невимушено.

Мета обмінятися думками, висловити свої враження в колі близьких людей.

Офіційно-діловий стиль відрізняється високою стандартизацією.

Стиль законодавчо-розпорядчих документів, - відзначав академік , - “мова законів” - вимагає – перш за все точності і неможливості будь-яких кривотлумачень; швидкість розуміння не є вже у такому випадку винятково важливою, оскільки зацікавлена людина без усякої спонуки прочитає всяку статтю закону і двічі, і тричі.”

Офіційно-діловий стиль використовується у написанні законів, постанов, статутів, програм, наказів, протоколів, заяв, автобіографій та інших ділових паперів.

Мета – передати повідомлення для ствердження офіційними адміністративними органами.

Виділяють також епістолярне мовлення – стиль особистого листування, який характеризується вживанням розмовної, побутової лексики, емоційно-оцінної лексики, звертання тощо.

Кожен із стилів має свої характерні особливості і реалізується у властивих йому жанрах. Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Проте функціональні стилі не існують відокремлено один від одного. У будь-якому з них переважають загальномовні міжстильові засоби, незважаючи на те, що кожен вирізняється специфічними елементами, властивими тільки йому.

Офіційно-діловий стиль української мови (визначення, риси, функції, сфери застосування, подібність та розбіжність з іншими стилями)

Якість і структура стилів непостійна і змінюються від століття до століття, від епохи до епохи. Після Жовтневої революції в установах продовжували працювати багато службовців дореволюційної Росії, ділова мова містила в собі безліч канцеляризмів та архаїзмів (“Дано Петрову Івану Яковичу, що він дійсно є особою, котрою себе іменує, що підписом і прикладенням печатки засвідчується”). Тому минуло чимало часу, перш ніж позбавились від старого і непотрібного у мові і стилі.

Офіційно-діловий стиль відрізняється від інших високим рівнем стандартизованості, що виявляється як у складанні текстів, так і в їхньому оформленні. Щодо мови, то стандартність означає використання сталих зворотів (кліше). Наприклад, - Ми, що підписалися нижче; вжити суворих заходів; винести догану та ін. Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності та достовірності інформації.

Кожен текст, складений у діловому стилі, повинен бути стандартним (або типовим) та інформативним. Виклад інформації у діловому тексті робиться відповідно до таких принципів:

·  Об’єктивність змісту.

·  Повнота інформації у стислій формі.

·  Логічність і послідовність.

·  Обґрунтованість.

·  Нейтральний тон.

·  Типізація мовних засобів і стандартних термінів.

Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків: віддієслівних іменників (поділ, розподіл, підрахування, використання, дотримання, уніфікація), безособових дієслів (взято, прийнято, підписано, укладено), назв осіб за їх функцією (позивач, відповідач, замовник, виконавець) та ін.

Офіційно-діловий стиль має специфічні відмінності від розмовного мовлення та інших стилів літературної мови. При підготовці тексту документа обов’язкове дотримання таких основних принципів. Службові документи, як правило, оформляються від імені юридичної особи установи або її структурного підрозділу. Форми вираження суспільних інтересів у службових документах повинні відповідати нормам адміністративного права.

Офіційно-діловий стиль має підстилі:

·  Інформативний.

·  Дипломатичний.

·  Законодавчий.

·  Адміністративно-канцелярський.

Тексти в офіційно-діловому стилі повинні бути змістовними, точними. Для цього характерні усталені мовні звороти, стандартні початки і закінчення документів, поділ на частини. В ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль позбавлений образності й емоційності. Побудова речень відзначається лаконізмом. Речення чіткі й нескладні.

Стиль законодавчих паперів значно відрізняється від канцелярського. В канцелярсько-діловій мові виразно виявляється безпосередній зв’язок мови з виробничою діяльністю людей.

Матеріали, викладені у цьому стилі, задовольняють потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових стосунках між інституціями й установами, у громадській, виробничій та інших видах діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, у діловому листуванні.

Офіційно-діловий стиль — це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, розписок тощо. Основна функція офіційно-ділового стилю - інформативна (повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків - офіційно-ділового забарвлення.

Офіційно-діловий (з лат.- служба: 1) урядовий 2) службовий) стиль - це різновид мовлення, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері. Тобто це мова законів, постанов, адміністративних документів, усне спілкування в установах, організаціях тощо.

Які ж функції цього стилю? Це, звичайно, комунікативна, тобто мова виступає засобом спілкування, зв’язку між членами колективу організації, установи або між установами. Але основною функцією ОДС є настановчо-інформативна, тобто в процесі спілкування кожна із сторін дає певну інформацію і, відповідно, конкретні настанови.

ОДС реалізується в багатьох жанрах, які можна об’єднати в такі структурні підстилі:

а) законодавчий (Конституція, закон, укази);

б) дипломатичний (нота, заява, міжнародна угода);

в) адміністративно-канцелярський (заява, оголошення, наказ).

Основне призначення ОДС - регулювати ділові стосунки в державно-політичній, громадській, економічній, законодавчій, управлінській, адміністративно-господарській сферах та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МОВНИХ ЗАСОБІВ

ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ

В офіційно-діловому стилі переважають стилістично нейтральні мовні засоби:

— стандартна канцелярська лексика;

— складні речення;

— відсутні емоційно забарвлені слова;

— виклад гранично точний, лаконічний.

Для ділового стилю характерна специфічна фразеологія, тобто стійкі словосполучення, які в інших сферах не вживаються, своєрідні мовні кліше типу: оголосити подяку, порушити питання, винести рішення, налагодити стосунки, підвищувати кваліфікацію, накласти стягнення тощо. Вони сприяють стандартизації мови, але треба особливо уважно ставитися до перекладу штампів і кліше ділових паперів з однієї мови на іншу. Вони здебільшого мають специфіку в кожній мові. В такому випадку стануть в нагоді словники.

При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких - достовірність та об’єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.

Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.

Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів.

Точність мовлення вимагає співвіднесеності змісту висловлювання з реальною дійсністю. Вона залежить від уміння висловлювати однозначно думки, вживаючи слова, словосполучення, речення відповідно до норм літературної мови. Точним мовлення може бути за умови знання предмета-мовлення, знання мови, володіння її лексичним багатством. Найбільше можливостей для вираження точності мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми.

Доречним є текст, в якому мовні засоби відповідають меті, темі, логічному змістові, ситуації мовлення.

Мова службових документів повинна задовольняти такі вимоги:

— дотримання норм офіційно-ділового стилю і сучасної літературної мови, перш за все тих із них, які допомагають висловити думку більш чітко і повно.

Як норми нерідко виступають і такі варіанти мови, котрі найдоцільніші, найдоречніші, а тому й переважаючі. Так, скажімо, при доборі варіантів на зразок "подати допомогу - допомогти", "припуститися помилки - помилитися" слід зважати на традиції стилю, яким користуються у даному випадку.

— наявність слів, які вживаються переважно в офіційних документах, що закріпилися в адміністративно-канцелярському мовленні (на зразок "належний", повинний", "вищевказаний", "що нижче підписалися").

— використання термінів і професіоналізмів (зумовлене тематикою, змістом службових документів), у першу чергу юридичних і бухгалтерських.

— широке вживання складних відіменних прийменників, що виражають стандартні аспекти змісту, наприклад: "з метою надання допомоги", "у порядку надання допомоги".

— обмежене вживання ускладнених синтаксичних побудов - речень з дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами, з різного роду переліками.

Основне призначення ОДС - регулювати ділові стосунки в офіційних сферах спілкування та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Результатом багатовікового розвитку в ОДС сформувалися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію та відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

— широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, взяти участь, регламентація дії);

— наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

— обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;

— синонімія повинна бути зведена до мінімуму і не викликати двозначності сприймання;

— наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

— чітко регламентоване розміщення і будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

— окрім складних речень із сурядним і підрядним зв’язком широко використовуються прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Таким чином, мовленню у сфері управління притаманна низка специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинним правовими нормами.

7. Підсумок заняття. Закріплення знань студентів

Вправа 1. Прочитайте текст статті 10 Конституції України. Дайте визначення державної мови.

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонуван­ня української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілку­вання.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Вправа 2. Прочитайте висловлювання про мову. Яке зна­чення має мова в житті суспільства та людини?

«Мова є формою існування людської свідомості, найіс­тотнішою з ознак, якими людське суспільство відрізняється від тваринного стада.

Мовна діяльність є основним засобом організації та координації всіх інших видів суспільної діяльності, в тому числі в галузі виробництва, обслуговування, побуту, культури. освіти, науки» (О. Мельничук).

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давне життя, і свої сповідання, розум, досвід, почування» (Панас Мирний).

«Мова — то цілюще народне джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.

Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури» (В. Сухомлинський).

«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (О. Гончар).

«Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для сво­го вищого духовного життя і сам її відкидає й відрікається, чинить над собою самовбивство» (Я. Шафарик).

Вправа 4. Прочитайте, порівняйте визначення і з'ясуйте відмінність між ними.

1. Літературна мова — унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці, одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її фор­мами-діалектами (територіальними, соціальними), просто­річчям, мовою фольклору.

2. Державна мова - закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, в сфері зв’язку та інформатики (Укр. мова. Енциклопедія).

Вправа 5. Прочитайте, випишіть приклади орфографічних (правописних). стилістичних (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування), граматичних (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми) норм.

Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті й буває предметом публічного) обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потре­бує постійного дбайливого догляду, культивування.

Але в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благопо­лучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багато­страждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого під­ступного витіснення її з публічного вжитку.

Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питан­ня про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до кло­потів професійного вдосконалення мовців, як у «нормаль­них» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі і є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспіль­ного функціонування української мови.

Ці дві сторони справи щільно взаємопов'язані. Витіснен­ня української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування Ті функціональних можливостей, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності, небезпечно змен­шують «конкурентноздатність» української мови в публічному і приватному мовленні, компрометують її, дають додаткові аргументи її недоброзичливцям.

Тому видатні українські письменники й мовознавці по­слідовно протистоять «псуванню» української мови, обстою­ють її право бути собою і розвиватися, реагувати на зміни життя і суспільно-комунікативних потреб, виходячи з влас­ної природи, а не з чужої моделі (І. Дзюба).

Вправа 6. Перепишіть слова, поставте правильно наголоси, звірте зі «Словником наголосів». Запам'ятайте ці слова.

І. Випадок, новий, фаховий, середина, ненависть, текстовий, беремо, валовий, виразний, вісімдесят, дошка, кінчити, контрактовий, котрий, щипці, ознака, обруч, нести, мета­лургія.

II. Легкий, кухонний, курятина, приятель, ринковий, те­рези, черствий, кидати, феномен, твердий, кроїти, ненавис­ний, Полтавщина, порядковий, предмет.

Вправа 7. Відредагуйте подані речення відповідно до норм літературної мови.

1. Для капітального ремонту нам підійде любий матеріал.

2. Ми діяли згідно законів України.

3. У відповідності з рішеннями у жовтні учні профтехучилищ проходять практику.

4. Відношення між учнями і вчителями мають бути до­брозичливими.

5. Я згодився на її предложення.

6. Його усунули з цієї посади.

7. Учні не зрозуміли смислу слова.

8. У цьому році я завершую школу.

9. Зустрінемося через пару днів.

10. Це можна зробити при всіх обставинах.

8. Домашнє завдання

Вправа 3. Доберіть із різних джерел і запишіть 4—5 ви­словлювань учених, письменників, відомих політичних діячів про українську мову. Підготуйтесь до бесіди «Значення мови в житті людини».