«Хочеться, щоби було багато добрих і чесних людей…»

«Хочеться, щоби було багато добрих і чесних людей…»

Чи важко бути священиком? Чому людина обирає собі такий шлях? Що спонукає чоловіка, хлопця відректись від звичайного життя? Це питання хвилювало мене з самого дитинства, з того часу, як мій хресний брат Євген – спортсмен і красень, улюбленець усіх дівчат, який неперевершено грав на гітарі, мало не ночував на футбольному полі, займався бальними танцями, а мене, тоді ще мале дівчисько, щовечора катав на велосипеді – вступив до семінарії, а потім, відмовившись від нареченої, закінчив духовну академію і став отцем Євлогієм, якого вже ніколи не зможу назвати просто Женьком…

Пам’ятаю, як плакала його мати, змішуючи сльози жалості та радості за сина, одночасно пишаючись ним та шкодуючи, що ніколи вже не пізнає всіх радощів життя…

Нещодавно мені пощастило побувати в Нестерівцях, на службі у Святомиколаївській православній церкві. Було Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня. В цей день уже традиційно в Нестерівцях відбувається благословення дітей, що йдуть до школи – Перша Сповідь, Перше Причастя. Церква святково прикрашена, просто потопала в квітах. Перед входом на подвір’я – арка, переплетена зелом і теж уквітчана. Через увесь двір, сходами до храму – килими. Дівчатка в білих довгих сукнях, мовби маленькі наречені, винесли плащаницю. Хрещені батьки привели майбутніх першокласників, урочистих, схвильованих, яких на вході зустрічав сам настоятель – протоієрей отець Петро. До кожного мовив лагідне слово – і замість переляку на обличчях діток радісні усмішки. Під плащаницею, в оточенні численних парафіян прямують килимами, а маленькі діточки з кошиками сиплють їм під ноги пелюстки квітів…

В храмі – яблуку впасти ніде, хоч приміщення велике, гарне. Церковний хор співає багатоголосо. Атмосфера урочиста, але відчувається простота і доброзичливість, на душі одразу стало спокійно і радісно.

Довідавшись, що я – кореспондент, люди стали просити: «Напишіть про нашого батюшку! Ви ж бачите, який він!» «Який? – питаю. – Хіба якийсь незвичайний?» Дивляться здивовано, майже з образою (як це хтось може не знати?) «Наш батюшка – найкращий! Добрий та веселий! Все робить для людей! Завжди підкаже, допоможе. А проповіді які цікаві! Приклади з життя наводить. І з дітьми працює. Це ж отець Петро організував таке свято для першачків! Він постійно вигадує щось цікаве».

Познайомившись ближче зі святим отцем, я переконалась, що отець Петро насправді надзвичайний священик: непосидющий, творчий, талановитий…

Народився Петро Дмитрович Бабій 16 березня 1967 року в селі Сновичі Львівської області в духовній родині. Батько, Дмитро………, був дяком, щоправда, в різних конфесіях – так склались життєві обставини. Петро і його старший брат Михайло зростали в благодатній атмосфері духовності, Божого слова.

Петрик був дуже талановитою дитиною, ще у два рочки почав читати, дідусь навчив рахувати. З дитинства ходив до церкви, а позаяк мав гарний музичний слух і дзвінкий мелодійний голос, то з великим задоволенням більше десяти років співав у церковному хорі, починаючи з 7-го класу.

В ті роки показного атеїзму не схвалювалось відвідування церкви. Зовсім заборонити не могли, але намагались створити якомога несприятливіші умови для вірян. Але Петрові це було байдуже. Він з дитинства відчував, що не такий, як інші діти. В його класі навчалось 38 учнів, і всі «віруючі». Час тоді був такий: похрестиш дитину – виженуть з роботи, а про те, щоб шлюб узяти, і мови не було. Навіть колядувати забороняли. Та Петра це не зупиняло. Організовував хлопців, ходили з різдвяною зіркою ряжені від хати до хати, співали колядки, щоправда, не раз приходилось переховуватись в кущах від міліції.

Був ніби звичайним хлопцем: веселий, товариський, вродливий, з дівчатами зустрічався, займався спортом. Завжди гарно вчився, школу закінчив лише з чотирма «четвірками». Десять років обирався старостою класу. Як всі діти, був піонером, комсомольцем, хоч всі знали, що ходить до церкви. Після школи хотів вступати до Львівського інституту фізкультури, бо ж був кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики і мав 2-й дорослий розряд по футболу. Також мріяв про юридичний: хотів утверджувати істину. І до сьогоднішнього дня живе з закладеним ще в дитинстві відчуттям справедливості.

Коли зрозумів, що хоче бути священиком? Мабуть, з раннього дитинства мав таке бажання в глибині душі. На моє питання, що стало поштовхом до прийняття такого важливого рішення, відповів: «Молитва матері. Мама моя кормила мене груддю біля церкви. Погодує – і на службу. В мене не було вихідних. Мама молилася за мене, батько навчав». Коли почав співати в хорі, відчув спів, почав шукати голос, шукати свій шлях. Але боявся труднощів. Вступити до семінарії було дуже важко: потрібно було зібрати багато документів, та й ставлення в суспільстві було неоднозначним.

Після служби в армії Петро Дмитрович отримав у технікумі фах майстра газового господарства і вступив до Львівського політехнічного університету. Одружився з гарною дівчиною Світланою, випускницею Бродівського педучилища. 26 лютого 1989 року вінчались, хоч тоді це було ще заборонено, особливо для вчителів. Але Світлана Григорівна лишила все: роботу, кар’єру – і пішла за чоловіком, не питаючи ні про що і не знаючи, що на них чекає в майбутньому.

Серйозно задумався, щоб стати священиком, після одруження, коли вже народилась донька Мар’яна. Не міг ділити: або робота, або церква. Тому, отримавши запрошення, поїхав разом з родиною на Сумщину, де і проходив послушаніє в місті Глухові у отця Богдана, який є зараз Глухівським благочинним. В 1991 році отримав рукоположення у владики Никанора в Сумах і був відправлений у село Баничі Глухівського району, де під церкву і житло для священика було виділено приміщення старої лікарні. Не жалівся на труднощі ніколи. Будувалися, будували церкву. Матушка Світлана навіть буряки сапала, будучи при надії.

Всі підтримували молодого священика, але він сам часто замислювався: «Чи я зможу? Чи витримаю? Страшно… Як я вийду між люди? Як проповідь скажу?» І таки не сказав першої проповіді, мало не плакав, просився у батюшки в Глухові, щоб вийшов замість нього. Та згодом переборов свій страх і тепер з посмішкою згадує той випадок.

В 1993 році вступив до Київської духовної семінарії, маючи вже 2 роки «священицького стажу». Тоді так можна було, бо після проголошення Незалежності держава повернулась обличчям до релігії: будувалися церкви, відкривались нові парафії, а священиків не вистачало. Одразу після закінчення семінарії в 1997 році вступив до Київської духовної академії. Навчався заочно, будучи вже настоятелем Нестеровецької церкви. Погодився на перевід у Нестерівці у 1993 році, аби бути ближче до батьківського дому.

По приїзді новому священику дали Нестерівці і Ставище, але він від Ставища відмовився, бо не був певен, що встигатиме. Та за деякий час благочинний сказав: «Бери Зеленче». Тепер протоієрей отець Петро опікується парафіянами сіл Нестерівці, Зеленче і Харитонівка.

У Нестерівцях уже була церква, велика, нова, побудована протягом років. Простора, світла, канонічно розписана, з гарною акустикою Святомиколаївська православна церква вражає новоприбулих своєю красою та урочистістю. За 18 років свого перебування тут отець Петро зробив немало для облаштування та благоустрою храму: придбали іконостас, жертвенник, тетрапод, престіл, зробили опалення, провели газ, побудували огорожу, розбили клумби.

В селі Зеленче церква будувалась у роках, і тут багато сил приклав настоятель. Зараз збирають кошти на газифікацію церкви.

Мені, як людині новій, котра вперше побачила церкву Казанської ікони Божої Матері, насамперед кинулось у вічі те, що парафіяни з великою любов’ю і турботою ставляться не тільки до самого храму, а й до церковного подвір’я, так само, як і в Нестерівцях. Все потопало в живих квітах, на подвір’ї чорнобривцями викладено вітання зі святом, а люди – привітні, щирі, гостинні. Отець Петро намагається створити таку атмосферу, щоби парафіяни приходили до церкви з радістю, могли відпочити, насолодитись: «Щоби не було вимушено, а було торжественно».

На мою думку, дуже розумне і далекоглядне прагнення Петра Дмитровича об’єднати світське і духовне. Було б дуже добре, аби ми всі не ділилися надвоє, а гармонійно поєднували мирське життя, громадські обов’язки з Божими заповідями. «Ми живемо в миру, а хочемо святості», – каже батюшка.

Одним із головних завдань церкви бачить виховання підростаючого покоління. «Чим дітям в селі займатись? – журиться. – Тільки по барах сидять». Проте в обох церквах я побачила дуже багато молоді. Мабуть, від настоятеля чимало залежить, чи ходитимуть люди до храму. Сподобалось, що батюшка не робив зауважень дітям, що грались у церкві: «Їхнє Царство Боже!» Також викликає подив і захоплення кількість послушників у церкві, тільки цьогоріч їх прийшло десять.

Декілька років поспіль Петро Дмитрович викладав у Зеленченській школі факультатив «Основи християнської етики». На жаль, зараз заборонено залучати священнослужителів до навчально-виховного процесу. Зате отець Петро веде в Нестерівцях гурток «Просвіта», який не можна визначити тільки як драматичний, бо крім того, що вихованці гуртка поставили «Наймичку» за Т. Шевченком, підготували вертеп, вони ще й співають світські й духовні пісні, навіть записали диск за допомогою Володимира Гудими, завідуючого Будинком культури. Справжню насолоду отримують парафіяни, коли дівчатка з «Просвіти» (до речі, всі три батюшкових доньки теж входять до цього гуртка) співають у церкві.

Вся родина Бабіїв дуже талановита! Матушка Світлана Григорівна працює в Нестеровецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів вчителем трудового навчання і фізкультури, веде гурток «Вишиванка». Її роботи беруть участь у щорічних виставках-конкурсах декоративно-вжиткового мистецтва району та області, виставлені в Дунаєвецькому музеї. Також у школі відкрито виставкову кімнату, де представлено творчий доробок знаної вишивальниці.

Три доньки Петра Дмитровича мають неабиякі вокальні здібності. Старша – Мар’яна – працює головним бухгалтером у рекреаційному центрі сімейного типу з відновлення здоров’я дітей-інвалідів «Берег надії», що знаходиться в селі Головчинці Летичівського району. Оксана цього року вступила до Київського національного університету культури і мистецтв на факультет народного співу. Займається естрадним вокалом, солістка гурту «Надія». Вже справжня артистка, улюблениця всього району. На моє запитання, чому не брала участь в шоу «Голос країни», жартома відповіла: «Навіщо мені «Голос країни»? Я – голос села!» Восьмикласниця Тетяна – наймолодша – хоче бути лікарем, можливо, педіатром. Та поки що гарно навчається в школі і дарує радість людям своїм небесно-чистим голосом.

Співочий хист дівчата перейняли у тата, який теж дуже гарно співає, ще й пише пісні. Нещодавно, наприклад, написав «Гімн села Зеленче».

Питаю у Тані, чи важко бути донькою священика. «Я така сама, як всі діти, – відповідає. – Тільки молимось, мабуть, більше. І батька слухаємось, бо дасть бити поклони до 300. Ми – батюшкові діти, маємо давати приклад». Петро Дмитрович дуже любить донечок і неабияк ними пишається. Гадаю, найдорожчими і найважливішими для справжнього батька є слова його дітей: «Ми беремо приклад з тата!»

Отець Петро – активний громадський діяч. З 1995 року – депутат сільської ради. Чотири роки був членом виконкому. Завжди відстоює інтереси громади, не ховається за спини інших. Наприклад, він один з тих, хто не дав розпродати колективне господарство в період перерозподілу матеріальних цінностей.

До батюшки постійно звертаються люди зі своїми бідами і проблемами. Всім намагається допомогти, нікому не відмовить. Часто в церкві просить вірян прийти на допомогу комусь з односельців, підтримати в біді. А якщо має можливість, то й сам оббиває пороги різних закладів та інстанцій.

Петро Дмитрович – звичайна людина. Захоплюється футболом, намагається не пропускати матчі улюбленої нестеровецької команди. Нещодавно йому, як вірному вболівальнику, навіть подарували форму і футбольний м’яч.

Цікавиться історією. Може годинами читати напам’ять Шевченкові вірші. Із задоволенням дивиться телевізор: новини, передачі про природу, телеканал «Глас» і, звичайно, старі фільми, які вже стали кінокласикою: «Знахар», «Діамантова рука», «Москва сльозам не вірить»…

Часом рибалить, збирає гриби. Водить авто, та мандрувати десь далеко не любить. Не жив би в місті, бо там – ніби скутий в чотирьох стінах… Такий, як ми, як більшість з нас…

Але й не такий. Просто не може дозволити собі бути таким, як всі. До священика людина приходить за порадою, допомогою. Тільки він один може повінчати, охрестити, сповідати… «Я – священик. На мені Благодать, – каже отець Петро. – Ми всі люди, хочемо їсти, мусимо пити. Але Священство превише всього. Не шукав собі і не шукаю, а прошу Господа, щоби дав моїм дітям. І приход щоб був благословенний».

«То чи важко бути священиком?» – питаю знову. Посміхається поблажливо: «Поставили, дали благословення – а ти молись, трудись. Ідеш до життя, до вічного спасіння. Всього миру спасти неможливо, але хочеться, щоби було багато добрих і чесних людей».

Маргарита Шевернога