Затверджую
завідувач кафедри теорії і методики практичної психології
______________ к. пс. н.
«_______»_____________________200 р.
ПЛАН
проведення лекційного заняття з навчальної
дисципліни «Психофізіологія»
Спеціальність – «Психологія управліня», «Практична психологія»
Курс – 1
Група (и) –ПП-11, ПП-12, ПУ-11, ППД-11.
Тема 5/1: „Психофізіологія відчуття та сприйняття”
Питання:
1. Кодування інформації в нервовій системі..
2. Нейрофізіологічні механізми сенсорних систем.
3. Топографічні аспекти сприйняття
Час – 2 год.
Основна література:
Анохин по физиологии функциональных систем. М.: Медицина, 1975. (ред.) Психофизиология: Учебник для вузов. 2-е изд., перераб. и доп. М.: 2001. Хьюстон и основные эксперименты по изучению мозга и поведения. М.: Высшая школа, 1991. Беленков целостности в деятельности мозга. М.: Медицина, 1980.5. Філіппов ізіологія людини: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003. — 136 с.
6. Кокун ізіологія. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури. 2006. – 184с.
, , Гоголицын коды психической деятельности. Л.: Наука, 1977.Додаткова література:
Глезер и мышление. Л.: Наука, 1985. , , Корсаков процессы мозга и психическая деятельность. М.: Наука, 1984. Лебедев закономерности восприятия и памяти. М.: Наука, 1985. Лурия организация мозга // Естественнонаучные основы психологии / Под ред. , , . М.: Педагогика, 1978. Меерсон зрительные функции. Л.: Наука, 1986. , Леушина полушарий и опознание зрительных образов. Л.: Наука, 1990. , , Гусев потенциалы, восприятие и циклические процессы / Физиология человека. Т. 13, № Языки мозга. М., Прогресс, 1975. , Вайткявичус . От нейрона к нейрокомпьютеру. М.: Наука, 1989. Сомьен Дж. Кодирование сенсорной информации в нервной системе млекопитающих. М.: Наука, 1975. Рутман потенциалы в психологии и психофизиологии. М.: Наука, 1979. Глаз, мозг, зрение. М.: Мир, 1991.Навчальна мета: Ознайомити студентів з психофізіологічними механізмами запам’ятовування.
Виховна мета: Виховувати розуміння значущості психофізіології та її місце серед інших дисциплін.
Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом
Інформаційно-технічне забезпечення: дошка, крейда.
ПЛАН
проведення заняття
№ п/п | Зміст | Час (хв.) |
1 | 2 | 3 |
І | Вступна частина: перевірка наявності курсантів (студентів), їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю; | до 10 |
ІІ | Основна частина: 1. Кодування інформації в нервовій системі Висновки до 1-го питання 2. Нейрофізіологічні механізми сенсорних систем. Висновки до 2-го питання 3. Топографічні аспекти сприйняття Висновки до 3-го питання. | 60 20 20 20 |
ІІІ | Підсумкова частина заняття 1) висновки до семінару; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності курсантів (студентів) і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття. | до 10 |
Вступ
Людина сприймає навколишній світ за допомогою спеціалізованих сенсорних систем — аналізаторів. Сприйняття — це процес і результат формування суб'єктивного образу предмета або явища, що діє на аналізатор.
Класифікація аналізаторів здійснюється на основі місця розташування рецепторів.
Рецептори — це спеціальні чутливі нервові утворення, що сприймають подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища й перетворюють їх у нервові сигнали.
За локалізацією рецепторів аналізатори діляться на екстерорецептивні та інтерероцептивні. У першому випадку джерела стимуляції перебувають поза організмом, у другому - інформація надходить від внутрішніх систем й органів. Ззовні на організм діють зорові, слухові, тактильні, смакові, нюхові стимули, а також сила тяжіння.
Екстерорецептивні аналізатори і їхні характеристики
Модальність | Локалізація рецепторів | Тип рецепторів | Параметри |
Зір | Сітківка | Палички | Освітленість |
Слух | Завитка | Волоскові клітини | Висота Сила звуку Тембр Локалізація звуку |
Рівновага | Вестибулярний орган | Макулярні клітини | Обертання Сила ваги |
Дотик | Шкіра | Закінчення Руффіні Диски Меркеля Тельця Пачіні | Тепло Тиск Вібрація |
Смак | Язик | Смакові сосочки на кінчику язика Смакові сосочки в підстави язика | Солодкий і кислий смак Горький і солоний смак |
Нюх | Нюховий епітелій у носі | Нюхові рецептори | Квітковий |
1. Кодування інформації в нервовій системі
Інтенсивне вивчення нейрофізіологічних механізмів сприйняття стало можливим у зв'язку з виникненням методів реєстрації мікро - і макропотенціалів мозку, тобто активності окремих нейронів і сумарної біоелектричної активності мозку. Можливо тому дослідження механізмів сприйняття численні й включають кілька рівнів аналізу: від одиничного нейрона до цілого мозку, причому кожному рівню відповідає свій варіант аналізу перцептивного процесу. Однак незалежно від того, на якому рівні вивчаються процеси сприйняття, одне з головних місць займає проблема кодування. При цьому основне питання полягає в тім, яким чином відбувається прийом і перетворення сенсорних стимулів й у якому вигляді відбивається сприйнятий і перетворений стимул у ЦНС людину.
Вчення Мюллера.
Проблема перетворення інформації в нервовій системі привертала увагу дослідників дуже давно. Перші ідеї в цій області були запропоновані ще в середині минулого століття вченням Мюллера про специфічну енергію органів відчуття. Суть його полягала в тому, що чутливість до подразнення залежить не від подразника, що впливає, а від властивостей задіюваних нервів. Наприклад, зоровий нерв передає відчуття світла, навіть якщо його дратувати механічним шляхом (ударом в око). Мюллер і його послідовники думали, що кожне відчуття виникає при розрядах специфічних нейронів мозку, що мають власні "лінії" зв'язку з периферичними органами. Різні комбінації цих елементарних відчуттів повинні були створювати більше складні види сприйняття. Зрозуміло, ці уявлення в основному мають історичний інтерес.
Принципи "Міченої лінії".
У цей час фізіологія сенсорних систем дуже просунута (у порівнянні з іншими розділами) область нейробіології, проте основна проблема, по суті, не змінилася. Яким чином імпульсация, що йде від спеціалізованих рецепторів органів почуттів, передає інформацію різних типів? Труднощі посилюються тим, що, хоча рецептори модально спеціалізовані й чутливі до певного типу стимуляції (звуку, світлу, тиску й т. д.), нерви, по яких "прямують" імпульси, в основному однакові, і самі імпульси, що поширюються від цих рецепторів у головному мозку, мають постійні характеристики.
Найбільш проста відповідь припускає, що мозок довідується про тип стимулу, що впливає, на підставі того, у який кінцевий пункт призначення в корі великих півкуль приходить нервова импульсация. Так, потенціали дії, що надходять у зорові області кори, несуть інформацію про зорові стимули, а подібні імпульси, що надходять у слухові зони, — про звуки й т. д. У найбільш повному вигляді ці припущення втілилися в принципі "міченої лінії", відповідно до якого допускається прямий морфологічний зв'язок і відповідно передача інформації від рецептора до певного центрального нейрона, що відповідає за визначення якості стимулу.
Однак, яким чином мозок розрізняє різні якості кожного зі стимулів у межах однієї модальності, тобто яким чином мозок диференціює різні зорові або різні звукові подразники? Такі тонкі розрізнення здійснюються на основі особливих форм організації імпульсної активності нейронів, які одержали назву кодів.
Код як засіб передачі інформації
Кодування інформації в нервовій системі — це перетворення специфічної енергії стимулів (світла, звуку, тиску й ін.) в універсальні коди нейронної активності, на основі яких мозок здійснює весь процес обробки інформації. Таким чином, коди — це особливі форми організації імпульсної активності нейронів, які несуть інформацію про якісні й кількісні характеристики діючого на організм стимулу.
Проблема утворення кодів та їхнього функціонування в ЦНС становить у наш час центральне ядро проблеми подання й перетворення інформації в організмі людини й тварин.
При вирішенні питання про природу того або іншого коду виділяються чотири головних питання:
o Яку конкретну інформацію представляє даний код?
o За яким законом перетвориться дана інформація?
o Яким чином передається перетворена інформація?
o Яким чином здійснюється її інтерпретація
З погляду одного з відомих фахівців в області сенсорного кодування Дж. Сомьена (1975) найпоширеніша в сенсорних системах передача інформації за допомогою частоти розрядів нейронів. Можливі й інші варіанти нейронних кодів: щільність імпульсного потоку, інтервали між імпульсами, особливості організації імпульсів в "пачці" (групі імпульсів) — періодичність пачок, тривалість, число імпульсів у пачці й т. д. Існує чимало даних, підтверджуючих, що перераховані характеристики нейронної активності міняються закономірним чином при зміні параметрів стимулу. Однак проблема кодування не зводиться тільки до аналізу різних варіантів імпульсної активності нейронів. Вона набагато ширше й вимагає більш поглибленого аналізу.
2. Нейронні моделі сприйняття
В даний час існують цілком точні дані про конкретні нейронні механізми, що здійснюють сенсорний аналіз і побудову сенсорної моделі зовнішнього середовища. Вони пов'язані з так званою концепцією детекторного кодування.
Симультанне й сукцессивне сприйняття.
Всі види сприйняття несуть інформацію про час, тобто про той момент, коли з'явився стимул й як довго він діяв. Інакше кажучи, сприйняття — це процес, початком якого служить момент дії стимулу на рецептор. Завершенням сприйняття є образ стимулу — об'єкта і його впізнання (ідентифікація). Тривалість одного акту сприйняття може бути дуже короткою, майже миттєвою, особливо, коли об'єкт сприйняття добре знайомий. У такому випадку говорять про одномоментне (симультанне) сприйняття. Якщо людина зіштовхується з невідомим стимулом, тривалість сприйняття може істотно збільшуватися. Потрібен час, щоб провести детальний сенсорний аналіз, висунути й перевірити кілька гіпотез із приводу діючого стимулу, і лише після цього ухвалити рішення щодо того, що ж являє собою сприйманий стимул. У цьому випадку говорять про послідовну обробку інформації й сукцессивне сприйняття.
Детекторна концепція
Головним поняттям у детекторній концепції кодування служить подання про нейрон-детектор. Нейрон-детектор — високоспеціалізована нервова клітина, здатна вибірково реагувати на ту чи іншу ознаку сенсорного сигналу. Такі клітини виділяють у складному подразнику його окремі ознаки. Поділ складного сенсорного сигналу на ознаки для їхнього роздільного аналізу є необхідним етапом операції впізнання образів у сенсорних системах. Нейрони-детектори були виявлені в 60-і рр. спочатку в сітківці жаби, потім у зоровій корі кішки, а згодом й у зоровій системі людини.
Інформація про окремі параметри стимулу кодується нейроном-детектором у вигляді частоти потенціалів дії, при цьому нейрони-детектори мають вибіркову чутливість стосовно окремих сенсорних параметрів.
Види нейронів-детекторів.
Найбільш детально нейрони-детектори досліджені в зоровій системі. Мова йде, у першу чергу, про орієнтаційно - і дирекційно-чутливі клітини. За відкриття феномена ориентаційної вибірковості нейронів зорової кори кішки її автори Д. Хьюбел і Т. Визел в 1981 р. були визнані гідними Нобелівської премії. Явище орієнтаційної вибірковості полягає в тім, що клітина дає максимальний по частоті й числу імпульсів розряд при певному куті повороту світловий або темної смужки. У той же час при інших орієнтаціях стимулів ті ж клітини відповідають погано або не відповідають зовсім. Ця особливість дає підставу говорити про гостроту настроювання нейрона-детектора й передбачає діапазоні реагування. Дирекціонально-вибіркові нейрони реагують на рух стимулу, демонструючи перевагу у виборі напрямку й швидкості руху
За своєю здатністю реагувати на описані характеристики зорових стимулів (орієнтацію, швидкість і напрямок руху) нейрони-детектори діляться на три типи: прості, складні й надскладні. Нейрони різного типу розташовані в різних шарах кори й розрізняються за ступенем складності й локалізацією в ланцюзі послідовної обробки сигналу.
Крім цього, описані нейрони-детектори, які реагують в основному на стимули, схожі на ті, що зустрічаються в житті, наприклад, рух тіні від руки, циклічні рухи, що нагадують змахи крил і т. д. Сюди ж належать нейрони, які реагують лише на наближення та віддалення об'єктів. Виділені також нейрони — детектори кольору. Найбільш часто зустрічаються нейрони, чутливі до синього кольору (з довжиною хвилі 480 нм), зеленого кольору (з довжиною хвилі 500 нм) і червоного (з довжиною хвилі 620 нм).
У вищих центрах мозку виявлені також зорові нейрони, особливо чутливі до стимулів, подібним з людським обличчям або якимись його частинами. Відповіді цих нейронів реєструються при будь-якому розташуванні, розмірі, кольорі "лицьового подразника". Важливо відзначити, що ці нейрони перебувають не тільки в неокортексі, але і в більш глибоких структурах мозку — у базальних гангліях, таламусі й ін. Іншими словами, серед зовнішніх стимулів є найбільше "вагомі", найбільш "зручні" для обробки нейронними механізмами сприйняття.
Передбачається також, що існують нейрони зі зростаючою здатністю до узагальнення окремих ознак об'єктів і полімодальні, тобто забезпечені здатністю реагувати на стимули різних сенсорних модальностей (оптико-слухові, оптико-сомато-сенсорні і т. п.).
Описано нейрони-детектори й в інших сенсорних системах: слуховій і сомато-сенсорной. У першому випадку мова йде про детекцію положення джерела звуку в просторі й напрямок його руху. У другому, активність нейронів детекторів пов'язана з визначенням руху тактильного стимулу по шкірі або величиною суглобного кута при зміні положення кінцівки.
Незважаючи на те, що наявних даних про механізми детекції й у зорової, і особливо в інших модальностях (слуховой, соматосенсорной, нюхової) явно недостатньо, проте багато дослідників у цей час розглядають принцип нейронної детекції як універсальний принцип будови й функціонування всіх сенсорних систем.
Узагальнена модель сенсорної системи.
Детекторний принцип кодування покладений в основу "узагальненої моделі сенсорної системи, що виконує активний синтез у процесі внутрішнього відображення зовнішнього стимулу" (Соколов, Вайткявичус, 1989). Модель відтворює всі етапи процесу переробки інформації від виникнення збудження на виходах рецепторів до формування цілісного образу.
Перетворення інформаційного потоку в ній здійснюється за допомогою декількох типів формальних нейронів (детекторів, гностичних нейронів, нейронів-модуляторів, командних, мнемичних і семантичних нейронів), пов'язаних між собою стабільними й пластичними зв'язками двох типів: інформаційними й модулюючими.
Передбачається, що зовнішній подразник через органи почуттів створює розподілене збудження на виході рецептора. У результаті первинного аналізу із цього потоку збудження виділяються окремі ознаки стимулу. На наступному етапі відбувається організація цілісного образу, у ході цієї стадії в зоровій системі людини за окремими фрагментами виникає гіпотеза про те, що це може бути. Гіпотетичні припущення про об'єкт (очікуваний образ) витягається з пам'яті й зіставляється з тією інформацією, що надходить із сенсорної системи. Далі приймається рішення про відповідність або невідповідність гіпотези об'єкту, перевіряються уточнюючу гіпотезу ознак.
Концепція частотної фільтрації.
Що стосується роботи зорової системи описаний також інший імовірний механізм сприйняття: частотна фільтрація. Припускається, що зорова система, у першу чергу кора мозку, настроюється на сприйняття просторової інформації різного частотного діапазону. Інакше кажучи, імовірно, що зорова система людини містить нейронні комплекси, які наділені властивостями двовимірних просторово-частотних фільтрів, що здійснюють аналіз параметрів стимулу за принципом, що описується рівнянням Фур'є. Причому існує, очевидно, безліч відносно "вузьких" фільтрів, настроєних на сприйняття різних просторових частот.
Перевага системи, заснованої на частотному аналізі, полягає в тому, що вона спрощує дізнавання знайомих об'єктів, які мають збільшені або зменшені розміри. При цьому передбачається, що в системі пам'яті фіксується тільки гармонійний склад (переліки хвильових складових, отриманий у результаті розкладання), він не залежить від реального розміру об'єкта й це робить упізнання стимулу більше економним.
Дискусійні питання.
Обидві концепції (детекторна й частотної фільтрації) не дають чіткої відповіді на одне питання: як з деякого числа елементів, будь це реакції нейронів-детекторів або коефіцієнти Фур'є, створюється цілісний образ, тобто невизначеним залишається механізм візуального синтезу й константності зорового образу.
Один із засновників детекторної концепції Д. Хьюбел так характеризує цю проблему: "…часто запитують, які найбільш правдоподібні припущення щодо того, яким чином розпізнаються видимі об'єкти, чи стають клітини при переході до більше центральних рівнів усе більше спеціалізованими, так що на якомусь рівні можуть найтися клітини, що реагують на особу одного-єдиної конкретної людини — наприклад, чиєїсь бабусі? Таке подання, називане "теорією бабусиної клітини", навряд чи можна приймати всерйоз. Чи можемо ми виявити окремі клітини для бабусі всміхненої, засмученої або зайнятої пошиттям? Або окремі клітини, що відбивають поняття або визначення "бабусі"? І якби в нас дійсно були "бабусині клітини", куди вони посилали б свої вихідні сигнали?
Нейронний ансамбль як основа перцепції.
Як можливе рішення пропонується наступний механізм. Сприйманий об'єкт активує певну групу клітин — "нейронний ансамбль", кожен член якого може належати також до інших ансамблів. Оскільки відомо, що руйнування невеликої ділянки мозку звичайно не веде до зникнення певних спогадів, можемо припустити, що клітини одного ансамблю не зосереджені в одній корковій зоні, а розкидані по багатьом зонах. Таким чином, "бабусі", що займається шиттям", повинен відповідати більший ансамбль, що включає бабусю по визначенню, окрему бабусю й процес шиття. Пропонована схема, однак, носить швидше гіпотетичний характер.
Поряд із цим, експериментально доведене існування спеціалізованих нейронів у мозку людини. Численні дані такого роду були отримані в клінічних дослідженнях зі співробітниками (1985, 1988). Більш того, ними був сформульований загальний психофізіологічний принцип, відповідно до якого кодування змісту психічної діяльності здійснюється комбінаціями частот імпульсної активності в паттернах розрядів нейронів мозку й у характеристиках їхньої взаємодії. Зокрема, наприклад, було показано, що паттерни поточної частоти розрядів нейронів деяких структур мозку при сприйнятті вербальних стимулів здатні відбивати акустичні й загальні значеннєві характеристики слів.
Проте в дослідженнях сприйняття, виконуваних за допомогою реєстрації активності нейронів, проблема формування й упізнання образа залишається мало вивченою.
3. Топографічні аспекти сприйняття
В основі цього підходу лежить відомості про системний характер взаємодії структур мозку в забезпеченні психічних функцій (, , , й ін.). Проблема участі різних відділів мозку, у першу чергу кори, у забезпеченні сприйняття вивчається експериментально за допомогою різних методів: електроенцефалографії й викликаних потенціалів, комп'ютерної томографії, прямого подразнення кори мозку, аналізу порушень сприйняття при локальних ураженнях мозку.
Блок прийому, переробки й зберігання інформації
Однінієї з першихих топографічнихих концепційй можна вважатити концепціюю ії про три функціональні блоки головного мозку людини:
o перший блок (стовбур мозку) забезпечує регуляцію тонусу й бадьорості;
o другий (задні відділи кори) - отримання, переробку й зберігання інформації, що надходить із зовнішнього світу;
o третій (передні відділи кори) - програмування, регуляцію й контроль психічної діяльності.
Функціональне забезпечення сприйняття пов'язане з діяльністю другого блоку. Морфологічно він представлений задніми відділами кори більших півкуль і включає "апарати" зорової (потиличної), слуховой (скроневої), загально чутливої (тім'яний), а також соматосенсорной (постцентральной) зон кори. Всі перераховані "апарати" побудовані за загальним принципом: вони включають первинні проекційні зони ("коркові кінці аналізаторів") і асоціативні вторинні й третинні зони.
Загальною особливістю первинних зон є топічна організація, тобто кожній ділянці такої зони відповідає певна ділянка периферичної рецепторної поверхні. Проекція сітківки утворює ретинотопическу організацію потиличної зони, проекція кортієвого органу — тонотопічну слуховой зони, проекція рецепторної поверхні шкіри — соматотопічні сомато-сенсорної зони. Такий принцип організації забезпечує своєрідне картування сітківки, кортієвого органу й шкірної поверхні.
Краще інших вивчена соматотопічна організація соматосенсорної зони. Добре відомий соматосенсорний гомункулус - схематичний "чоловічок", що відбиває просторову представленість різних ділянок тіла в цій зоні кори. Фактично він представляє карту цієї зони, що була отримана під час операцій на мозку людини за допомогою прямої електричної стимуляції. Така стимуляція викликає в людини відчуття, які розподілені по різних ділянках тіла, але нерівномірно — найбільше представлені в корі функціонально найбільш значимі ділянки рецепторної поверхні (обличчя, язик, рука).
Останнє характерним є для всіх проекційних зон. Так, наприклад, у потиличній зоні більшу частину займає проекція центральної ділянки, де переважно зосереджені колбочки, що забезпечують високу контрастну чутливість і кольоровий зір.
Таким чином, при сприйнятті стимулу не відбувається рівномірно збудження всієї проекційної зони: активуються, головним чином, ті нейрони, до яких надходить інформація від збуджених периферичних елементів — рецепторів. Цей первинний етап нерідко позначають як сенсорний аналіз.
Принципово міняється характер обробки інформації при переході до вторинних асоціативних зон кори. Будучи модально специфічними, ці зони, за образним твердженням ії, перетворюють топічну проекцію подразнення у функціональну організацію. Це значить, що опрацювання інформації в асоціативних зонах відбувається на іншій основі. Можна припустити, що при переході інформації від первинної проекційної зони до асоціативного змінюється природа кодів, у яких обробляється інформація. За рахунок яких саме механізмів здійснюється реорганізація потоків імпульсної активності нейронів поки невідомо. Вище говорилося про існування нейронів різної спеціалізації (мнемічних, семантичних, гностичних й ін.), нейронних ансамблів, здійснюючих функції узагальнення при сприйнятті. Однак недостатньо експериментальних даних для опису нейронних процесів, що супроводжують обробку інформації у вторинних зонах кори. Проте діяльність цих зон зв'язується з інтеграцією роз'єднаних збуджень первинної проекційної кори й формуванням цілісних образів сприйняття. Функції третинних зон пов'язані із процесами міжмодального узагальнення й побудови картини світу.
Морфофункціональні рівні й етапи обробки інформації.
Процес обробки інформації має багато етапів і починається на рівні рецепторів: чутливих елементів шкіри, сітківки, кортієвого органу в завтиці й т. д. Крім того, кожен аналізатор включає цілий ряд подкіркових ланок (зокрема, на рівні таламуса), де проводиться початкова обробка інформації. Тільки після цих стадій (тобто здійснюваних на підкірковому рівні) уже частково оброблена інформація надходить по провідних шляхах у проекційні зони кори й з них уже у вторинні й третинні. Така загальна послідовність стадій має свою специфіку для кожного виду чутливості.
Так, у зоровому аналізаторі виділяють дві системи обробки інформації про зовнішній світ. Перша з них відповідає за впізнання об'єкта, друга визначає локалізацію об'єкта в зовнішнім зоровому полі. Виконуючи різні функції зорового сприйняття, ці системи відрізняються за своєю морфологічною будовою. Хоча обидві системи починаються в сітківці, але перша система бере початок від так званих клітин типу Х, друга система — від клітин типу Y. Далі ці системи мають своє представництво в різних підкіркових центрах: перша система продовжує обробку інформації про форму об'єкта в латеральних колінчастих тілах таламуса, звідки інформація надходить у зорові центри кори: первинну проекційну зону, вторинні асоціативні поля, і відтіля в нижньоскроневу зону кори. При вибірковому враженні окремих ділянок перерахованих зон страждає сприйняття окремих якостей об'єкта: тільки цвіту, тільки форми або рухи. Інтеграція всіх роздільно оброблюваних ознак об'єкта відбувається в нижньоскроневій корі, що відповідає за остаточне формування цілісного зорового образа об'єкта.
Друга система має іншу мозкову топографію. Від сітківки волокна цієї системи направляються у власні підкіркові центри — верхні двогорбкові тільця середнього мозку. У цій структурі здійснюється не тільки зорове сприйняття просторових характеристик об'єкта, у ній же перебувають центри, що управляють рухом очей. Активізація цих центрів запускає саккаду — швидкий стрибкоподібний рух очей, амплітуда й напрямок якої забезпечує влучення стимулу в центральне поле зору. Це необхідно, тому що саме центральне поле зору має найкращі здатності до сприйняття высококонтрастных складних стимулів. Подальша обробка інформації в цій системі пов'язана з діяльністю іншого таламического ядра - так називаної подушки й тім'яної області кори більших півкуль. У цій області відбувається інтеграція інформації від первинної зорової кори й центрів, що контролюють рухи ока. Злиття двох потоків інформації створює константний, тобто постійний екран зовнішнього зорового поля. Завдяки цьому образ, що переміщається по сітківці під час руху ока залишається незмінним.
Таким чином, на основі взаємодії інформації, що надходить із різних відділів зорової системи й системи керування окоруховою активністю, здійснюється побудова цілісної й стабільної картини світу.
Модель зорового сприйняття, що враховує морфологічну будову аналізатора, запропонував (1985). Він виділяє чотири рівні переробки зорової інформації: від зорових центрів підкірки, що реалізують елементарний сенсорний аналіз, — через проекційну кору, де здійснюється просторово-частотний аналіз, до третього рівня, на якому відбувається сегментація зорового простору на окремі фігурні елементи, і від нього — до вищих зорових центрів нижньоскроневої задньотімяної ділянок кори, що здійснює впізнання й навчання, — такий шлях перетворення й опису зорової інформації зі схеми Глезера.
Запропонована модель далеко не єдина в описі передбачуваних механізмів, що забезпечують цілісність зорового сприйняття. Проблема полягає в тому, що кожен аналізатор має вертикально організовані ланки (розташовані на шляху від рецептора до первинної проекційної зони), горизонтально організовані ланки (первинні, вторинні й третинні зони кори) і латерально організовані ланки (симетричні підкіркові утворення й зони кори в лівій та правій півкулі). Однак у переважній більшості випадків пропоновані моделі обмежуються однією або двома з перерахованих складових.
Перцептивна спеціалізація півкуль.
Особливості функціональної спеціалізації лівої й правої півкуль мозку широко досліджуються. Детальний аналіз цієї проблеми висвітлений у книгах ї і ї(1981, 1994), ї (1987), С. Спрингера і Г. Дейча (1983) та багатьох інших.
У найбільш загальному вигляді міжпівкулева відміннять укладається в ряд дихотомій:
o абстрактний (вербальнологічний) і конкретний (наочно-образний) способи переробки інформації;
o довільна й мимовільна регуляція вищої психічної діяльності;
o усвідомленість-неусвідомленість психічних функцій і станів;
o сукцессивна і симультанна організація вищих психічних функцій.
Нервова система людини влаштована таким чином, що кожна півкуля мозку одержує інформацію головним чином від протилежної сторони тіла. Цей принцип контралатеральної проекції відноситься як до загальної тілесної, тактильної чутливості, так і до зору й слуху, хоча що стосується останніх картина не настільки однозначна. Однак використання відповідних методик дозволяє вибірково подавати інформацію тільки в одну півкулю й виявляти тим самим значні розходження у функціональних здатностях двох півкуль.
Найбільш вивчені міжпівкульні взаємозвязки при зоровому й слуховому сприйнятті. Як показують клінічні дослідження, руйнування центральних зорових зон в одній з півкуль веде до втрати протилежної половини поля зору (правої при лівосторонньому ушкодженні й лівої — при правосторонньому). Знаючи місце ушкодження зорової кори, можна прогнозувати, яка буде втрата зору. Однак передбачити реакції людини на таке ушкодження складно, оскільки нервова система людини має компенсаторні можливості.
Серед гіпотез щодо природи міжпівкульних розходжень при зоровому сприйнятті поширені дві: одна позв'язує ці розходження з вербалізацією сприйманих стимулів, інша — розходження беруть початок в особливостях стилю роботи кожної півкулі — аналітичного для лівого й цілісного глобального для правого. У цілому домінує точка зору, що перевага тієї або іншої півкулі при сприйнятті зорових стимулів визначається співвідношенням двох етапів переробки: оптико-просторового, у якому переважає права півкуля, і процесів вербалізації, реалізованих лівою.
Здійснюють спроби пояснити міжпівкульні розходження на основі спеціалізації нейронів у перцептивному процесі. Відомою в цьому плані є модель, що приписує півкулям головного мозку певну спеціалізацію щодо обробки різних просторових частот. За цими припущеннями частотна фільтрація по-різному здійснюється в зорових центрах тієї й іншої півкулі. Права півкуля з більшим успіхом обробляє низькі просторові частоти й, отже, більшою мірою пов'язане зі сприйняттям контурів об'єктів й їхніх великих деталей. Ліва, навпроти, більш успішно обробляє високі частоти, і більшою мірою відповідально за сприйняття дрібних деталей зображення.
У цілому варто укласти, що права "просторова" і ліва "тимчасова" півкулі мають свої специфічні здатності, що дозволяють їм вносити важливий внесок у більшість видів когнітивної діяльності. Очевидно, у лівої більше можливостей у часовій і слуховій сферах, а в правої в просторовій і зоровій. Ці особливості, імовірно, допомагають лівій півкулі краще знаходити й відокремлювати деталі, які можуть бути чітко охарактеризовані й розташовані в тимчасовій послідовності. У свою чергу одноразовість сприйняття просторових форм й ознак правою півкулею, можливо, сприяє пошуку інтегративних звязків і схопленню загальних конфігурацій. Якщо така інтерпретація вірна, то, очевидно, кожна півкуля переробляє ті самі сигнали по-своєму й перетворює сенсорні стимули у відповідності зі специфічною для себе стратегією їхнього подання.
Викладач кафедри
Теорії та методики практичної психології В
