Посібник до вивчення курсу «Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів»

Ссылка на резервное размещение материала

ФАКУЛЬТЕТ ПСИХОЛОГІЇ

КАФЕДРА МЕДИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ, ПСИХОДІАГНОСТИКИ ТА ПСИХОТЕРАПІЇ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 6.010100 Дефектологія

КУРС 4

НАЗВА ДИСЦИПЛІНИ Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів

ПРІЗВИЩЕ ВИКЛАДАЧА І.

ВИД МАТЕРІАЛУ

ОБСЯГ МЕТОДИЧНИХ МАТЕРІАЛІВ (уМБ)

П. І.Б. ТА ПОСАДА ОСОБИ, ЩО РОЗМІЩУЄ МАТЕРІАЛИ

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

90-річчю ДНУ присвячується

І. Ф.Аршава, М. І.Черненко, ієнко

ПОСІБНИК ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ

«Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів»

Дніпропетровськ

РВВ ДНУ

2008

УДК

ББК

П 61

Рецензенти: канд. психол. наук, доц. І. Г. Батраченко

канд. мед. наук, доц. С. І. Соколовський

П 61 Аршава І. Ф. Посібник до вивчення курсу «Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів» [текст] / І. Ф. Аршава, М. І.Черненко, ієнко. – Д.: РВВ ДНУ, 2008. – 24 с.

Описані питання психологічної реабілітації хворих та інвалідів.

Призначений для студентів-психологів та студентів-дефектологів ДНУ

Темплан 2008, поз 114

Навчальне видання

Ірина Федорівна Аршава

Микола Іларіонович Черненко

Вікторія Володимирівна Корнієнко

Посібник до вивчення курсу «Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів»

Редактор

Техредактор іна

Коректор

__________________________________________________________________

Підписано до друку 2008. Формат 60 * 80 / 16. Папір друкарський. Друк плоский. Ум. друк. а. Ум. фарбовідбит.

Обл.-вид. арк. Тираж 100 пр. Зам.№

__________________________________________________________________

РВВ ДНУ, просп. Гагаріна 72, м. Дніпропетровськ, 49010.

Друкарня ДНУ, вул. Наукова, 5, м. Дніпропетровськ, 49050

© Аршава І. Ф., І.,

Корнієнко В. В., 2008

ВСТУП

Медична (клінічна) психологія – це наука, що вивчає психологічні особливості хворої людини, психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи та реабілітації хворих, взаємовідносини між лікарем і хворим тощо. розрізняє розділи медичної психології: психологія хворого, психологія лікувального впливу, норма і патологія психічної діяльності, патопсихологія, психологія індивідуальних розрізнень, вікова клінічна психологія, сімейна клінічна психологія, психологія девіантної поведінки, психологічне консультування, психокорекція і психотерапія, неврозологія та психосоматична медицина.

Останнім часом суттєво збільшилася кількість хворих на невротичні розлади з проявами психовегетативних порушень. Останні нерідко можуть спричинити розвиток соматичних захворювань (гіпертонії, виразкової хвороби шлунку тощо). У зв’язку з цим уже організовані й продовжують створюватися психосоматичні відділення, у яких лікарі працюють разом із медичними психологами.

Дослідження багатьох учених показали, що на сьогоднішній день майже немає захворювань та анатомічних дефектів, які б не супроводжувались тими або іншими психологічними розладами, а тому останні повинні враховуватися під час реабілітації хворих та інвалідів.

Згідно з висновками експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, реабілітація – це система медичних, психологічних, педагогічних і соціально-економічних заходів, направлених на усунення та можливу компенсацію обмежень життєдіяльності, викликаних порушеннями здоров’я зі стійкими розладами функцій організму.

Реабілітація має основну мету: відновлення соціального статусу хворої людини, у тому числі й інваліда, досягнення нею матеріальної незалежності й соціальної адаптації. Виділяють такі взаємопов’язані види реабілітації: медичну, що включає фізичну, психологічну, педагогічну, професійну та соціально-економічну.

Реабілітація хворих та інвалідів у багатьох країнах, зокрема і в нашій стала частиною загальнодержавної системи. У Польщі, Росії реабілітація виділена в окрему галузь практичної медицини – реабілітологію. Всесвітня організація охорони здоров’я та інші структури Організації Об’єднаних Націй регулярно проводять міжнародні конгреси з реабілітології, на яких розглядаються питання розширення медичної, соціально-трудової і психологічної реабілітації хворих та інвалідів у сучасному суспільстві, удосконалення їх освіти та охорони здоров’я, профорієнтації, професійного навчання та раціонального працевлаштування, а також – питання профілактики інвалідності.

Будь-яка хвороба є руйнівним процесом в організмі людини й характеризується поганим самопочуттям емоційної сфери та особистості в цілому. Відновлення психічного здоров’я передбачає усунення наслідків переживань, небажаних установок, непевності у своїх силах, тривоги про можливе погіршення стану й рецидив хвороби тощо.

Основні принципи психічної реабілітації такі: партнерство-втягнення хворого або інваліда в лікувально-відновлювальний процес; різноплановість зусиль на відновлення різних сфер життєдіяльності; єдність психосоціальних і біологічних методів впливу; поетапний перехід від одного реабілітаційного заходу до іншого.

Актуальними завданнями психологічної реабілітації є відновлення особистісних установок хворого або інваліда, що направлені на подолання наслідків хвороби, наслідків протезування органів, важких хірургічних операцій, різних хронічних захворювань або анатомічних дефектів; психолого-корекційна робота, орієнтована на компенсацію втрачених професійних та соціально-адаптивних якостей.

Важливе значення в реабілітації інвалідів має розробка психологічних аспектів індивідуальної програми цього процесу. Психологічний аспект постає як забезпечення психологічного супроводження в ході досягнення мети реабілітації. Задача цього аспекту є підвищення реабілітаційного потенціалу особистості хворого, тобто створення максимальних умов для прийняття ним оптимальних рішень і дій стосовно досягнення поставленої мети.

1. ВИЗНАЧЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

У законі України “Про реабілітацію інвалідів” термін “Психологічна реабілітація” тлумачиться як система заходів, спрямованих на відновлення, корекцію психологічних функцій, рис особи, створення сприятливих умов для розвитку та утвердження особистості.

Під час проведення психологічної реабілітації враховується великий комплекс психологічних і біологічних факторів:

– етіологія, патогенез та перебіг хвороби (розлади соціо-біопсихологічного гомеостазу особи внаслідок патологічного процесу з типовою сукупністю специфічних синдромів, характерними змінами, які призводять до обмеження життєдіяльності індивідуума);

– взаємодія психічних і соматичних процесів під час виникнення й розвитку хвороби;

– вплив захворювання на психіку людини та формування в неї уявлення про свою хворобу й розвиток психовегетативних розладів;

– стан динаміки усвідомлення індивідуумом своєї хвороби та інвалідності;

– бажання до одужання або зменшення тяжкості інвалідності;

– формування адекватних особистих установок хворого, пов’язаних із його лікуванням та інвалідністю;

– застосування для реабілітації компенсаторних і захисних механізмів особистості;

– психологічна взаємодія лікувальних методів і заходів для максимального позитивного впливу на фізичний і психічний стан хворого;

–  психологічні аспекти організації лікувального середовища;

–  відносини хворого з родичами, персоналом лікарні, іншими хворими.

Психолого-педагогічна реабілітація, являє собою систему психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на визначення, встановлення способів оволодіння знаннями, уміннями та навичками, надання психологічної допомоги, зокрема щодо формування самоствердження і належної самооцінки особою своїх можливостей, засвоєння правил суспільної поведінки шляхом проведення з хворими системної навчально-виховної роботи.

Психологічна реабілітація також тісно пов’язана із соціальною реабілітацією, що включає систему заходів, спрямованих на створення й забезпечення умов для повернення особи до активної участі в житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної та родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації і т. д.

2. ВНУТРІШНЯ КАРТИНА ХВОРОБИ ПРИ СОМАТИЧНИХ ХВОРОБАХ ТА АНАТОМІЧНИХ ДЕФЕКТАХ

Для кожної людини характерний певний тип психічного реагування на хворобу або анатомічний дефект. Як указують більшість психологів пов’язане це в першу чергу з оцінкою важкості хвороби або дефекту. При цьому має місце феномен «об’єктивної» та «суб’єктивної» оцінок, які, проте, не можуть бути виражені в кількісних показниках.

Враховуючи ступінь розвитку медицини, а також критерії летальності, можливої інвалідності та втрати працездатності дефекти та захворювання розподіляють на менш та більш тяжкі. Наприклад, рак шлунка важче, ніж гастрит; втрата мізинця лівої руки значно легша, ніж втрата ока і т. д.

На суб’єктивне ставлення до хвороби або анатомічного дефекту впливають такі фактори: стать, вік, професія, темперамент, характер та особливості людини.

ія назвав суб’єктивне ставлення особи до захворювання «внутрішньою картиною хвороби». Суть цього поняття зводиться до інтелектуальної інтерпретації діагнозу, когнітивної оцінки важкості й клініко-соціального прогнозу хвороби та формування на цій основі емоційного й поведінкового паттерну. Це поняття у пацієнта ґрунтується на розумінні механізмів виникнення неприємних і больових відчуттів (чуттєвий рівень), знанні хвороби та її реальної оцінки для майбутнього (інтелектуальний рівень), а також емоційної реакції на хворобу або дефект (емоційний рівень) і виборі дій і поведінки в нових для людини умовах, направлених на видужування та компенсацію наявного дефекту (мотиваційний рівень).

Об’єктивна тяжкість хвороби – це інформація про летальність за певної тяжкості розладів або дефектів, можливість інвалідизації і хроніфікації хвороботворного процесу.

Слід зазначити, що хвора людина рідко повністю довіряє медичним даним. Вона прагне аналізувати ситуацію через призму суб’єктивної тяжкості хвороби, базуючись на відомих тільки їй або її субкультурній групі (сім’ї, мікроколективу) ставленні до захворювання.

На думку фактори, що формують суб’єктивне ставлення пацієнта до хвороби, розподіляються на дві групи: соціально-конституційні та індивідуально-психологічні. До перших належать вплив статі, віку та професії людини, а до других - особливості темпераменту, характеру особистості.

2.1. Стать

Численні факти вказують на те, що стать впливає на суб’єктивне ставлення до хвороби та формування типу реакції на неї. Наприклад, відомо, що жінки краще переносять біль, тривале обмеження рухів і стан нерухомості. На формування певного ставлення до болю, крім статі, впливають стан розвитку суспільства та його культури, чекання болю. Відомо, що в країнах Західної Європи пологи пов’язують з одним із найбільш сильних больових відчуттів у жінок. У той же час у народів Африки жінки ставляться до пологів як до звичайного фізіологічного явища й переносять їх з мінімальними больовими відчуттям або зовсім без болю.

Хвороба чи каліцтво в пацієнта суттєво змінюють суб’єктивну цінність різних частин тіла та органів. З психологічної позиції зору самооцінка людини та виховання груповими та сімейними традиціями цінності різних частин власного тіла можуть бути психотравмуючими факторами в разі виникнення будь-якого дефекту в «дорогому органі». Проведені психологічні дослідження свідчать, що найбільш цінними для людини є ноги, очі та руки. Психічно хворі з більшою байдужістю оцінювали своє тіло, ніж здорові люди; так само – жінки порівняно з чоловіками. Особи різної статі неоднаково оцінюють свої органи та частини тіла. Так, чоловіки вважають статеві органи та язик найбільш важливими. Тільки з віком ця оцінка трохи знижується. У жінок такі оцінки менш визначені. Проте, для літніх жінок найважливішим органом є язик. Установлено, що цінність різних частин та органів тіла, змінюється під впливом суспільних процесів.

2.2. Вік

На сьогодні встановлено, що для кожної вікової групи характерний реєстр важкості захворювань – їх своєрідний розподіл хвороб за соціально-психологічною значимістю..

Так, для дітей, підлітків та молоді найбільш тяжкими психологічно є хвороби та дефекти, що змінюють їх зовнішній вигляд і роблять непривабливими. Це пов’язано із системою цінностей та розподілом пріоритетів. Оскільки для цієї вікової категорії одна з домінуючих потреб є задоволення особистою зовнішністю, то найбільш тяжкі психологічні реакції виникають не на хвороби або стани, що загрожують життю, а на те, що змінює зовнішність: шкірні та алергічні хвороби, травми, опіки, операції, які спотворюють тіло. Тільки для дітей, підлітків та молоді характерний такий психопатологічний синдром, як дисморфоманія - хибна впевненість людини (найчастіше дівчат) у наявності в неї потворності.

У людей зрілого віку найбільш важка психологічна реакція на хронічні та хвороби, які призводять до інвалідності (соматичні, онкологічні тощо), що також пов’язано із системою цінностей і відображає бажання задовольнити такі соціальні потреби, як благополуччя, незалежність, самостійність та ін. Зрозуміло, що задоволення цих потреб може бути заблоковане появою будь-якої хронічної або такої, що призводить до інвалідності, хвороби. В зв’язку з цим для осіб зрілого віку психологічно тяжкими є хронічні, соматичні, онкологічні та інші хвороби.

На другому місці за важкістю психологічної реакції на хворобу у зрілих людей – так звані “стидні” недуги, такими зазвичай вважають психічні та венеричні. Психологічні реакції на такі хвороби пов’язані з переживаннями хворих про те, як зміниться соціальний статус та авторитет людини, коли про це дізнаються оточуючі. Список «стидних» хвороб не вичерпується тільки вказаними. Деяким особам, наприклад, соромно, що вони хворіють, іншим (переважно керівникам) - хворобами серця (інфаркт) тощо, оскільки такі хвороби можуть загальмувати підвищення на службі (кар’єрний ріст)..

Для людей похилого віку психологічно важкими є хвороби, які можуть призвести до смерті (інсульт, інфаркт, злоякісні пухлини). Психологічна реакція наявна, в таких випадках не лише в разі виникнення обмежень життєдіяльності, а й тоді, коли є загроза самому існуванню людини.

2.3. Професія

Люди, особливо в зрілому віці, дуже часто оцінюють тяжкість хвороби залежно від впливу її симптомів на працездатність у даний момент і в майбутньому. У цьому випадку найважливішим є той орган тіла, необхідність якого обумовлена професійно. Наприклад, співак або лектор будуть психологічно важко реагувати на ангіну чи бронхіт. Ступінь важкості реакції на хворобу в таких випадках залежить від того, наскільки суттєво впливають симптоми хвороби на якість виконання професійних обов’язків. Для спортсмена або людини, яка виконує фізичну роботу, підвищено значущим буде остеохондроз хребта, а не депресія, а для людини творчої професії – навпаки; машиніст баштового крану гостріше переживатиме з приводу запаморочення внаслідок гіпертонії або атеросклерозу, ніж контролер або черговий.

2.4. Особливості темпераменту

Згідно з визначенням темперамент – це характеристика психічної діяльності людини: темп, ритм та інтенсивність властивих їй, психічних процесів і станів. Важливими в типі психологічної реакції на хворобу є такі складники (особливості) темпераменту як емоційність, терпіння болю як ознака емоційності, обмеження рухів і нерухомість як ознака активності.

Біль є результатом взаємозв’язку, ноцицепторних і антиноцицепторних систем та інших механізмів мозку. Суб’єктивне відчуття болю суттєво впливає на ступінь зосередження уваги людини на ньому і, як результат цього, на його перенесення.

Для кожної людини характерний свій поріг больової чутливості: деякі особи відчувають біль у разі незначних ушкоджень (низький поріг), інші – лише у випадку серйозних (високий поріг). Дуже часто поріг больової чутливості корелює з емоційністю. Низькі больові пороги властиві холерикам та меланхолікам, а більш високі – сангвінікам і флегматикам. Екстраверти сприймають усі рівні стимуляції, у тому числі больові, менш інтенсивно, ніж інтроверти.

Загальна рухова активність або імпульсивність обумовлені спадковими психофізіологічними факторами й характеризуються режимом рухової активності, швидкістю рухів та ін. Деякі дослідники погане перенесення стану вимушеного обмеження рухів вважають екстраверсією або інтроверсією. У багатьох хворих вимушені обмеження рухливості, або взагалі нерухомість унаслідок хвороби (прикутість до ліжка, необхідність дотримання постільного режиму) можуть спричинити психологічну фрустрацію, особливо в тих, чий руховий режим характеризується активністю та інтенсивними фізичними навантаженнями.

2.5. Особливості характеру

Крім особливостей характеру на суб’єктивне ставлення до хвороби впливає також сімейне виховання, зокрема щодо питань реакції на недугу, способів її перенесення, визначення місця параметра «здоров’я – хвороба» в ієрархії цінностей дитини.

Існують дві протилежні сімейні традиції виховання суб’єктивного ставлення до хвороби: стоїчна та іпохондрична. У разі дотримання першої поведінка дитини направлена на самостійне переборювання нездужання, поганого самопочуття. Дитину хвалять, коли вона не звертає уваги на біль і продовжує займатися тим, чим займалася до його виникнення. «Стоїчна» традиція базується на девізі: «Не плакати (скаржитися, жалітися)». Протилежна цій, іпохондрична сімейна традиція, являє собою формування надцінного ставлення до здоров’я. Батьки заохочують бути уважним до стану свого здоров’я, хворобливих проявів, виявлення перших ознак недуги. Дитину привчають у разі найменших змін самопочуття звертати власну увагу, а також увагу оточуючих (спочатку батьків, а потім вихователів, вчителів, своєї пари та ін.) на хворобливі прояви. Основним девізом у цьому випадку є: «Будь пильний, у противному разі захворієш і помреш».

Сімейні традиції визначають своєрідне ранжування хвороб за ступенями їх тяжкості. Наприклад, найбільш тяжкими можуть вважати не об’єктивно тяжкі, а ті, від яких найчастіше вмирали або якими часто хворіли члени сім’ї. Так, суб’єктивно найбільш значимою може бути гіпертонія, а не злоякісна пухлина або психічне захворювання. Особливо це стосується сімей, у яких є особи з тривалою та стійкою ремісією після лікування онкологічного захворювання або навіть такі, які видужали. У сім’ях з іпохондричною традицією, психологічно тяжкою є онкопатологія, а судинні захворювання на другому плані.

2.6. Характерні риси особистості

До особливостей людини належать її ціннісні орієнтації, моральні критерії та інші, соціально обумовлені феномени. Із тих, які впливають на формування суб’єктивного ставлення до хвороби, на першому місці є світогляд і філософська позиція що до сенсу життя та життя після смерті. Наприклад, психологічні реакції на захворювання відрізняються в дуже віруючих людей і атеїстів. Перші більш адекватно ставляться до хвороб, які призводять до смерті. Другі часто реагують із досадою на хворобу, оскільки вона може спричинити до втрати працездатності й навіть смерті. Такі люди починають шукати винуватців захворювання, створюють навколо себе ворожу обстановку, а самі на все це реагують неадекватно.

Психологи виділяють декілька груп світоглядних установок щодо походження захворювань. Перша група:

– хвороба як кара;

– як випробування;

– як повчання іншим;

– як розплата за гріхи предків.

Усі ці трактування походження хвороб засновані на вірі у зв’язок між поведінкою людини, її моральністю та виникненням недуги. Спостерігається пасивність особи. Вона вважає, що не може протистояти хворобі за винятком можливості кардинально змінити свою поведінку, і спокутувати вину та замолити гріхи.

Друга група світоглядних установок - це уявлення про хворобу, як порушення життєдіяльності, викликане спадковістю або навколишнім середовищем:

– хвороба як неминучість;

– хвороба як збіг обставин;

– хвороба як особиста помилка.

У рамках цієї позиції усі процеси у тому числі і їх походження, розглядаються через призму зовнішньої і внутрішньої заданості. Дуже багато людей упевнені, що погана спадковість є фатальним фактором у генезисі захворювань. Усе, що відбувається з людиною, прихильниками цієї позиції трактується на основі спадково-конституціонального принципу причинності («І твій батько так шкутильгав», «Уся в матір – далекозора»).

У цій групі установок є протилежна тенденція: повністю відкидати значення спадковості й розглядати виникнення хвороби, ґрунтуючись на зовнішніх факторах і поведінці людини. Слід зазначити, що обидві описані позиції відображають обивательські погляди і є дуже консервативними та стійкими. Позиція «Сам винен», як правило, пов’язана з «локусом контролю» людини.

Третя група світоглядних установок оцінки механізмів захворювання базується на містичному підході до процесів етіопатогенезу:

– хвороба внаслідок заздрощів;

– хвороба внаслідок ревнощів.

Причинами хвороби вважають упереджене ставлення близьких людей (сусідів, знайомих, родичів, товаришів по службі) до хворого, екстраполяцію «негативної енергії» людей, які заздрять або ревнують.

Дуже поширеним є містичне тлумачення походження хвороб, коли в багатьох пацієнтів відсутній науковий підхід до аналізу причин його захворювання, і вони вважають, що їм наврочили, на них подіяв енергетичний валепіріт і т. д.

До характерних рис особистості належить також антиципаційна адаптивність – уміння передбачати хід подій, поведінки у оточуючих людей і власні реакції у випадках різних змін. Антиципаційною здатністю називають уміння будувати програму своїх дій, наприклад, у випадках появи тяжкої хвороби, яка може суттєво змінити звичайний життєвий стереотип – призвести до інвалідності або смерті. До антиципаційної програми включається готовність до будь-якого результату хвороби: гіршого, небажаного або кращого, бажаного. Слід зазначити, що хворі, для яких характерна антиципаційна здатність, складають декілька програм власних дій, передбачаючи різні варіанти наслідків хвороби й готуючи себе до будь-якого з них.. Їх роздуми приблизно такі: «Що я буду робити, якщо у мене виявлять рак?»; «Чим я буду займатись, якщо в мене виявлять захворювання, яке не дасть можливості займатись моєю улюбленою роботою?» і т. д. У тих самих випадках, коли пацієнт не розробляє антиципаційної програми щодо негативних результатів хвороби, реальний факт недуги може стати для нього серйозною психічною травмою і викликати неадекватну психологічну реакцію.

Такі особливості людини, як рівень освіти і рівень її культури, також впливають на оцінку суб’єктивної тяжкості хвороби. Особливості стосується рівня медичної освіти й культури. Негативними в психологічному плані - є крайнощі: висока або низька медична освіта й культура.

Наприклад, починаючи вивчати клінічні дисципліни, багато студентів – медиків “знаходять” у себе симптоми хвороб, які вивчають. Думка, що вони тяжко хворіють, не покидає їх. Вони проходять обстеження в спеціалістів, поки не впевняться у відсутності тяжкої недуги. Цей приклад, на наш погляд, дуже яскравий тому, що показує, як високий рівень медичних знань може викликати неадекватну реакцію на окремі симптоми хвороби (наприклад, кашель).

Слід зазначити, що як низька, так і висока медична культура з однаковою вірогідністю можуть зумовити важку психологічну реакцію на хворобу. Проте механізми психологічних реакцій будуть різні: в одному випадку це пов’язано з браком, а в іншому – з надлишком інформації про хвороби, їх тяжкість, перебіг і наслідки.

3. ТИПИ ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАГУВАННЯ НА ХВОРОБУ

На основі оцінки впливу на психологічне реагування трьох факторів (природи соматичного захворювання, типу особистості, зокрема типу акцентуації характеру, і ставлення до даного захворювання в референтній для хворого групі) А. Є. Личко і Н. Я. Іванов розробили типологію психологічних реакцій на хворобу. Типи об’єднані за блоками.

Перший блок включає типи ставлення до хвороби, за яких соціальна адаптація суттєво не порушується. Це гармонічний, ергопатичний та анозогнозичний типи.

До другого і третього блоків належать типи реакцій, які характеризуються психічною дезадаптацією.

Другий блок включає типи реагування переважно з інтрапсихічною спрямованістю: тривожний, іпохондричний, неврастенічний, меланхолічний і апатичний. Особливістю даної групи є те, що емоційно-афективна сфера відношень у хворих клінічно проявляється в дезадаптивній поведінці: дратівливій слабкості, тривожності, пригніченому стані, «поринання» в хворобу, відказу від боротьби з хворобою і т. д.

Третій блок характеризується з інтерпсихічною спрямованістю. До цього блоку належать типи з таким сенсибілізованим ставленням до хвороби, яке в найбільшому ступені залежить від преморбідних особливостей людини: сенситивний, егоцентричний, паранояльний і дисфоричний. Хворі з цими типами ставлення до хвороби в разі різних емоційно-афективних реакцій відзначаються дезадаптивною поведінкою, яка призводить до порушення їх соціального функціонування.

Необхідно зауважити, що ставлення до хвороби охоплює всі ознаки, притаманні психологічним ставленням, і включає когнітивний, емоційний і поведінковий компоненти. Когнітивний компонент містить знання про хворобу, її усвідомлення, прогнозування, розуміння її ролі і впливу на життєве функціонування хворого, передбачуваний прогноз. Емоційний компонент – це відчуття й переживання хвороби та пов’язаної з нею ситуації. Поведінковий компонент – це реакції на хворобу, які сприяють адаптації або дезадаптації до неї і вироблення певної стратегії поведінки в життєвих ситуаціях у зв’язку з хворобою (прийняття або неприйняття ролі хворого, активна боротьба з хворобою, ігнорування, песимістична установка і т. д.).

Коротко опишемо типи психологічних реакції на захворювання.

Гармонічний.

Об’єктивна оцінка свого стану без перебільшення його тяжкості, але й без недооцінки хвороби. Прагнення у всьому активно сприяти успіху лікування. Небажання обтяжувати інших доглядом за собою. У випадку несприятливого прогнозу інвалідність – переключення інтересів на ті сфери життя, які залишаються доступними хворому. У разі негативного прогнозу – зосередження уваги на долі близьких, своїй справі.

Для гармонічного типу психічного реагування характерний реалізм у сприйнятті симптомів і розумінні тяжкості захворювання. При цьому пацієнт повинен ґрунтуватися у своїх реакціях на відомі медицині факти про можливості вилікування від конкретної хвороби, про походження симптомів тощо.

Дисгармонічні типи реагування на хворобу відзначаються пасивністю хворого. Пацієнт ніби “вручає” себе медичному працівникові, не докладаючи власних зусиль для оздоровлення. Він розцінює свій організм як механізм, річ, яку він здає в ремонт і пасивно чекає на її повернення, як нової.

Тривожний.

Безперебійні занепокоєння і підозрілість щодо неблагополучного перебігу хвороби, можливих ускладнень, неефективності й навіть небезпечного лікування. Пошук нових способів лікування, потреба додаткової інформації про хворобу, методи терапії, безперервний пошук «авторитетів». Хворого більше цікавлять об’єктивні дані про хворобу (аналізи, висновки спеціалістів), ніж власні відчуття. Настрій тривожний, пригнічений.

Тривожний тип психічного реагування на хворобу є одним із найпоширеніших. Він характеризується змінами буденного перебігу життя, які з’являються внаслідок захворювання. Тривога проектується на майбутнє і часто викликана страхами, що хвороба надовго й суттєво змінить звичний спосіб життя. Проявом тривоги може бути підвищений інтерес пацієнта до медичної літератури, прискіпливість до медичного персоналу, спрямованість на повторну переперевірку отримуваних від лікарів відомостей про його хворобу.

Іпохондричний.

Зосередження на суб’єктивних больових та інших неприємних відчуттях. Прагнення постійно розповідати про них оточуючим. На їх основі - перебільшення дійсних і вигаданих хвороб і страждань. Перебільшення побічної дії ліків. Одночасні бажання лікуватись і невіра в успіх, вимоги ретельного обстеження і страх шкоди й болючості процедур.

Пацієнт з іпохондричним типом реагування схильний до егоцентризму. Під час бесіди з будь-якою людиною він звертає увагу розмовника на незвичність і важкість ознак хвороби. Іпохондрик відчуває полегшення, якщо до нього ставляться доброзичливо й співчутливо. Крім того, для людей цього типу характерна схильність до деталізації свого самопочуття в процесі описування його лікарям та іншим людям. Мотивом подібного викладення своїх скарг є страх пропустити що-небудь важливе, суттєве для розуміння спеціалістом його стану й правильної діагностики. Негативну реакцію іпохондрика викликає недовіра до його скарг із боку оточуючих, їх докори в симуляції та перебільшенні тяжкості розладів із метою мати з цього вигоду.

Меланхолічний.

Пригніченість хворобою, зневіра у видужання, можливе покращання, в ефект лікування. Часті депресивні висловлювання, дуже близькі до суїцидальних думок. Зневіра в успіху лікування навіть у разі сприятливих об’єктивних даних.

Меланхолічний, або депресивний, тип реагування на хворобу в багатьох випадках обумовлений тим, що пацієнт володіє негативною інформацією про наслідки недуги. Часто цей тип характерний для медичних працівників на підставі різноманітних знань, отриманих ними у процесі навчання й практики. Націленість на погані наслідки хвороби, нездатність застосовувати механізми саногенезу призводять до песимістичного настрою.

Апатичний.

Повна байдужість до своєї долі, наслідків хвороби, результатів лікування. Пасивне підкорення процедурам і лікуванню під впливом чийогось настирливого спонукання. Втрата інтересу до всього, що хвилювало раніше.

Апатичний тип реагування на хворобу правильніше назвати гіпопатичним, тому що справжньої повної байдужості у хворого не помічається. Як правило, байдужість обумовлена депресією і фіксацією на особистому стані. У пацієнта зникає інтерес і активність відносно всіх сторін життя за винятком здоров’я. Повністю апатичний, тобто з втратою інтересу до всього, зустрічається дуже рідко.

Неврастенічний.

Для поведінки хворого характерна дратівлива слабкість. Нервові збудження в разі болю, неприємних відчуттів, невдач під час лікування, несприятливих даних обстеження. Роздратування часто виливається на першого і ліпшого й завершується часто каяттям і сльозами. Неврастенічний (правильніше – астенічний) тип психологічного реагування найбільш поширена та неспецифічна відповідь організму й особистості на захворювання. Дратівливість хворого зумовлена, як фізичними явищами (яскраве світло, голосні звуки, різкі запахи), так і ставленням до нього оточуючих. Пацієнт стає вередливим, вимогливим. Він шукає ласки, співчуття, заспокоєння. Схильний до спалахів гніву, якщо його сподівання щодо поведінки оточуючих людей не виправдовується («Ви спеціально шумите, хочете мене в домовину звести», «Вам байдужа доля матері»).

Обсесивно-фобічний.

Тривожна підозрілість передусім торкається побоювань не реальних, а малоймовірних ускладнень хвороби, безуспішного лікування, а також можливих (але малообґрунтованих) невдач у житті, роботі, сім’ї у зв’язку з хворобою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні. Захистом від тривоги стають прикмети та ритуали, забобони.

Пацієнт надає особливого значення дрібницям, що перетворюються для нього на своєрідні символи (наприклад, розцінює шанси свого видужання залежно від того, у якому порядку ввійдуть до його палати лікар і медсестра; від того, тролейбус якого маршруту підійде до зупинки раніше тощо). Невротичні прикмети пов’язані з підвищеною тривожністю хворого і спрямовані на захист від них.

Сенситивний.

Надзвичайна заклопотаність хворого можливим неблагополучним враженням, яке можуть справити на оточуючих відомості про його хворобу. Побоювання, що люди почнуть його уникати, вважати неповноцінним, зневажливо ставитися, розпускати плітки або поширювати несприятливі відомості про причину й природу хвороби. Страх стати тягарем для близьких через хворобу, страх недоброзичливого ставлення з їх боку у зв’язку з цим.

Основою сенситивного ставлення до хвороби є рефлексивний стиль мислення, орієнтація на погляди й оцінку оточуючих людей. У зв’язку з цим суттєвими стають не власні больові або неприємні відчуття через хворобу, а реакція на інформацію про хворобу з боку референтної групи. Такі пацієнти, шкодячи своєму здоров’ю, соромляться звертатися до лікаря або медсестри («Для чого їх відволікати через дрібниці?») навіть у випадках загрозливого для життя стану. Спостерігається несміливість, сором’язливість, надмірна скромність хворих цього типу.

Егоцентричний.

«Вихід в хворобу», демонстрація близьким і оточуючим своїх страждань і переживань із метою повністю оволодіти їх увагою. Вимоги цілковитої турботи – тільки про хворого. У спілкуванні з людьми швидко переводять розмову на себе. В особах, які також потребують уваги й піклування, бачать тільки конкурентів і ставляться до них неприязно. Постійно бажають показати свій особливий стан, свою винятковість у зв’язку з хворобою.

Егоцентричний тип реагування на хворобу інколи називають істеричним, оскільки основним мотивом поведінки людини стає притягнення до своєї персони уваги оточуючих. Хвороба часто використовується з метою докоряння іншим людям, їх шантажування. Скарги хворі описують дуже яскраво й супроводжують їх манерною жестикуляцією та виразною мімікою. Емоції пацієнта мають гротескний характер.

Ейфорійний.

Необґрунтовано підвищений настрій, веселість, метушливість, балакучість, часто вдавані. Зневага, легковажне ставлення до хвороби й лікування. Надія на те, що «само собою все саме минеться». Бажання отримати від життя все, не зважаючи на хворобу. Легкість порушення режиму, хоч воно може несприятливо відбитись на процесі хвороби, безпечність щодо власного здоров’я.

Подібне реагування може мати захисний характер

Анозогнозичний.

Активне відкидання думок про хворобу, можливі її наслідки, а невизнання очевидного в проявах хвороби, приписування його випадковим обставинам або несерйозним захворюванням. Відмова від обстеження та лікування. Бажання «обійтись своїми засобами».

Анозогнозія спостерігається дуже часто. Вона може відображати внутрішнє неприйняття статусу хворого, небажання звертати увагу на реальний стан речей. З іншого боку, така поведінка може відображати хибну думку людини щодо не важливості ознак хвороби. Цей тип реакції на хворобу характерний, наприклад, для алкоголіків.

Ергопатичний.

«Зосередження на роботі». Навіть у разі яскраво вираженої тяжкості хвороби й страждань такі люди стараються будь що продовжувати працювати. Трудяться із ще більшою ретельністю, ніж до хвороби, роботі віддають весь час, намагаються лікуватися й проводити обстеження так, щоб це залишало можливість працювати.

Деякі пацієнти розцінюють будь-яке нездужання через призму виклику своє «Я», тому вони намагаються не піддаватися хворобі, активно переборювати себе, долати слабкість і біль. Їх позиція зводиться до того, що немає такої хвороби, яку неможливо подолати своїми силами. Такі пацієнти часто є принциповими противниками ліків і з гордістю про це заявляють.

Паранояльний.

Упевненість у тому, що хвороба є результатом якогось злого наміру. Крайня підозрілість до ліків і процедур. Намагання приписувати можливі ускладнення лікування або побічну дію ліків халатності або злому наміру лікарів і персоналу, у зв’язку з цим звинувачення їх і вимоги покарати.

Паранояльний тип реагування на хворобу відображає світоглядну позицію хворого, який бачить таємний смисл його недуги та причини її виникнення. Він має місце переважно на основі особистісних характеристик пацієнта.

4. КОРЕКЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ РОЗЛАДІВ

поділяє психологічну реабілітацію на такі етапи:

– корекція оптимального психологічного контакту, оскільки в процесі реабілітації може виникати необхідність уточнення або зміни відносин у системі «лікар-хворий» для досягнення конкретної реабілітаційної мети. указує, що ці питання стосуються психологічного консультування, під яким розуміється процес, спрямований на допомогу людині в пошуку шляхів вирішення її проблем і труднощів психологічного характеру. Виділяють три основних підходи психологічного консультування:

а) проблемно-орієнтувальне, що фокусується на аналізі суті й зовнішніх причин проблеми, пошуку шляхів її вирішення;

б) особистісно-орієнтовальне, направлене на аналіз індивідуальних причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів попередження їх у майбутньому;

в) консультування, орієнтоване на виявлення ресурсів для вирішення проблеми;

– корекція профорієнтації, якої потребують реабілітанти у випадках необхідності переорієнтування на нові форми навчання або іншу професію, місце та вид роботи і т. д. У цьому процесі враховуються такі фактори: можливі напрямки подальшої професійної діяльності неповно функціональної особи, стан її здоров’я, рівень загальної і професійної освіти, кваліфікація, професійний маршрут, сімейний і матеріальний стан, ситуація та динаміка ринку праці, нешкідливість і безпечність нової професії, здатність у повному обсязі виконувати посадові та функціональні обов’язки на новій роботі, відповідність професії здібностям і бажанню за нею працювати реабілітанта;

– корекція стану фрустрації, яка може мати місце у хворих під час тривалого реабілітаційного процесу, у ході якого можливі невдачі, відступи, зміни мети і завдань реабілітації та ін. У зв’язку з цим можуть виникати вторинні фрустрації, які потребують своєчасного втручання психолога. Він повинен виявити причини, що викликали фрустрацію, оцінити фрустраційну реакцію та ситуацію. Залежності від цих факторів фахівець за допомогою психологічних методів виводить хворого зі стану фрустрації. В окремих випадках є необхідність підсилити таку корекцію медикаментами;

– корекція мотиваційної сфери (рівня потреб, самооцінки, шкали цінностей, реальної і абстрактної перспективи і т. д.). Така корекція потрібна тому, що реабілітаційна мета повинна бути не тільки зрозуміла для хворого, але й прийнята ним, тобто має стати його метою, завданнями, які й змінять направленість особистості;

– корекція внутрішньої моделі хвороби. Модель може змінюватися під час проведення реабілітаційних заходів за умови стійкого оптимального психологічного контакту, під дією отриманих результатів індивідуальної програми реабілітації і зусиль реабілітолога. Змінюються уявлення щодо прогнозу захворювання та його компенсаторних можливостей, реакція на хворобу, ставлення до неї, автопсихологічна картина хвороби в цілому.

Корекція проводиться з урахуванням типів психологічного реагування на хворобу. Так, хворі гармонічного типу практично не потребують психотерапевтичного впливу. Для них достатньо підтримуючої терапії у вигляді психологічного супроводження. Хворі ергопатичного й анозогностичного типів потребують клієнтоцентрованого психотерапевтичного підходу, який дозволяє пом’якшити розходження між реальним та ідеальним «Я» пацієнта, приділити основну увагу почуттям хворого та навчити адекватно виражати їх. Крім того, з деякими хворими можна розглянути ціннісну ієрархію особистості та цінності відповідно до життєвої ситуації, що склалася. Із метою уникнення пацієнтом логічних помилок і хибних поглядів та попередження невротичних симптомів застосовуються методи раціональної психотерапії. Для всіх вищенаведених типів реагування на хворобу медикаментозна корекція не потрібна.

Щодо хворих тривожного, неврастенічного, меланхолічного, апатичного та обсесивно-фобічного типів реагування на хворобу застосовується комплексний мультицентровий підхід, який включає елементи психодинамічного, екзистенціального та когнітивно-біхевіорального підходів. Психотерапевтична корекція зводиться до усунення саморушійного мислення, вироблення більш раціонального й терпимого погляду на себе та інших, реконструкції особистості, заснованій на розробці проблем минулого та сучасного, виділення конфліктів. Терапія невротичних розладів проводиться шляхом набуття втраченого людиною через різні причини сенсу життя. Механізм розвитку психологічних проблем і невротичних симптомів пояснюється моральними пошуками людини та її «екзистенціальною кризою». Екзистенціальна терапія відновлює втрачену духовність, свободу, відповідальність або сприяє її набуттю. Реагування на хронічне соматичне захворювання дуже часто потребують лікування в психіатра з використанням медикаментозних препаратів (антидепресантів, переважно селективних інгібіторів зворотного захвату серотоніну, транквілізаторів, малих нейролептиків). При цьому ті або інші препарати призначаються залежно від тяжкості основного захворювання, головних клінічних синдромів, ступеня їх виразності та характеру, важкості вегетативних розладів.

Для хворих сенситивного, егоцентричного, ейфорійного, паранояльного типів реагування на хворобу найбільш ефективний еклектичний підхід лікування, який включає раціонально-емотивну, транзактну, біхевіоральну і гештальт-терапію. Таке лікування сприяє:

1)  позбавленню від ригідних сценаріїв, стереотипів і створенню умов для розробки більш вільних рішень, які ґрунтуються на нових знаннях;

2)  виправленню помилкової зміни інформації і модифікації переконань у напрямку їх раціоналізації і формування життєвого здорового глузду;

3)  усвідомленню теперішнього та відповідальності за свій життєвий шлях;

4)  усуненню результатів помилкової інформації і змінам неправильної поведінки на більш адекватну.

Більшість дослідників вважають, що хворі перелічених типів реагування на хронічні соматичні захворювання, що призводять до інвалідності, найважче піддаються корекції самої соматичної хвороби і її внутрішньої картини. У всіх цих випадках проводиться довгочасне й послідовне медикаментозне лікування атипічними нейролептиками, протисудомними препаратами, комбінацією нейролептиків із антидепресантами, антидепресантами з протисудомними або ноотропними препаратами. Поєднання тривалої психотерапевтичної та медикаментозної терапії у процесі лікування (реабілітації) хворих сенситивного, егоцентричного, ейфорійного, паранояльного типів реагування на хворобу дає позитивні результати;

– корекція системи соціально-психологічних відносин. Такий вид корекції необхідний тому, що тривале існування особи в стані хворого формує відповідну соціальну роль і зумовлює стабілізацію життєвого стереотипу, що проявляється шляхом діяльності у соціальних групах (сім’ї, колективі, колі друзів). У зв’язку з цим у процесі реабілітації потрібна періодична корекція соціальних ролей – «утриманця», «хворого», «інваліда» і т. д. Вона дозволяє на різних етапах реабілітації регулювати поведінку хворого, наближуючи її до ситуаційно-адекватної.

5. РОЗРОБКА ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО АСПЕКТУ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДА (ІПР)

Психологічний аспект індивідуальної програми реабілітації (ІПР) інваліда включає комплекс заходів, направлених на вивчення характеру і виразності психоемоційних порушень, які часто розвиваються в процесі захворювань, та їх лікування. Основним завданням психологічного аспекту індивідуальної програми реабілітації є підвищення реабілітаційного потенціалу особистості хворого – створення максимальних передумов прийняття реабілітантом оптимальних рішень та дій стосовно досягнення мети, передбаченої ІПР.

Спочатку визначають реабілітаційний потенціал особистості хворого. Із цією метою оцінюються особистісні характеристики реабілітанта, стан його психічних процесів та внутрішню картину хвороби.

У разі високого реабілітаційного потенціалу, а також щодо хворих із гармонічним типом реагування на хворобу заходи з психологічної реабілітації в ІПР, як правило, не плануються. Це пов’язано з тим, що хворі потребують в основному медичної та соціальної реабілітації і зроблять все можливе для цього.

У випадках, коли має місце низький або значно занижений реабілітаційний потенціал хворого, коли реабілітант здатний чи не має наміру розширяти сферу життєдіяльності (наприклад, у разі схильності до алкоголізму, наркоманії) заходи психологічного аспекту реабілітації повинні бути спрямовані не лише на корекцію внутрішньої картини хвороби, на досягнення кінцевої мети реабілітації, а й на боротьбу зі шкідливими звичками. Тільки в дуже тяжких випадках алкоголізму та наркоманії заходи психологічного аспекту ІПР не плануються у зв’язку їх низькою ефективністю. Крім того, реабілітантам обирають медичні та соціальні заходи, що не потребують значних зусиль.

У випадку помірного реабілітаційного потенціалу хворого вивчаються причини його зниження і проводиться психокорекційна робота, спрямована на їх усунення, яка є особливо важливою для таких осіб

Отже. психологічний аспект ІПР здійснюється різними методами і спрямований на оптимізацію психологічного контакту, корекцію внутрішньої картини хвороби, зменшення стану фрустрації, нормалізацію мотиваційної сфери, у тому числі і профорієнтації та поліпшення системи соціально-психологічних стосунків.

Реалізують психологічний аспект ІПР психологи реабілітаційних центрів, лікарі-реабілітологи, соціальні працівники, співробітники служби зайнятості, а також інші спеціалісти.

Оптимальний психологічний контакт встановлюється в разі правильного вибору спеціаліста з реабілітації, який, на думку хворого, є відповідальним експертом у процесі прийняття важливих рішень у рамках реалізації ІПР (оперативне втручання, дорогі курси лікування та ін.). Часто під час реабілітації для хворого дуже авторитетною (більше ніж психолога) є позиція лікаря, соціолога або співробітника служби зайнятості. Але психолог у всіх цих випадках оптимізує контакти із урахуванням особистості рис та комунікації реабілітанта.

У ході проведення корекції внутрішньої картини хвороби психолог намагається формувати у реабілітанта адекватне ставлення до недуги (обмежених можливостей, особливих потреб) та раціональну реакцію на зміни життєдіяльності, викликані хворобою або наслідками травми. До того ж змінюється корекція автопсихологічної картини хвороби з урахуванням фази переживання її в часі та можливої амбівалентності такого переживання. Залежно від нозологічної форми захворювання та ступеня виразності функціональних порушень, від особливостей людини та соціальної ситуації, що склалася, хворого (інваліда) орієнтують на пряму або непряму компенсацію порушень стану здоров’я, що має місце в реабілітанта.

Проведення корекції стану фрустрації часто здійснюється в рамках встановлення оптимального контакту з хворим (інвалідом) під час виправлення внутрішньої картини хвороби (наприклад, у ході з’ясування реальних перспектив перебігу хвороби і можливостей повної або часткової реабілітації), але може виступати і як самостійне завдання психокорекційної роботи. У процесі корекції стану фрустрації досить ефективно допомагають так звані групи підтримки в рамках різних об’єднань інвалідів, коли індивідуальний позитивний досвід вирішення різних проблем життя стає доступним для тих хворих, які тільки-но, стали інвалідами. Ці групи підтримки сприяють не лише зменшенню фрустрації, але й зниженню тривоги.

Особливої уваги потребує корекція мотиваційної сфери хворого (інваліда). Ця робота спрямована на розширення та оптимізацію мотивацій реабілітанта. При цьому в кожному конкретному випадку відповідно до реальної особистісної перспективи піддаються корекції рівень претензій і самооцінка. У зв’язку зі змінами життєвого стереотипу (обмеження життєдіяльності, можливе перенавчання, зміна сімейної ситуації тощо) відбувається перегляд життєвих цінностей. Цінності, ідеали, установки реабілітанта, особливості його самооцінки, рівня претензій, які мали місце до хвороби (інвалідності), можуть бути застосовані для підкріплення мотивацій у процесі тривалої та активної реабілітаційної роботи.

На мотиваційну сферу реабілітанта впливає також профорієнтація. Вона передбачає комплексний підхід, уважне врахування психологічних бажань хворого, соціальної ситуації регіону та можливостей інваліда

У разі правильно спланованої та проведеної психологічної корекції відбувається оптимізація мотиваційного, інтелектуального та емоційно-вольового аспектів реабілітаційного потенціалу особистості хворого, який активно включається в реабілітаційний процес.

Оскільки у хворого (інваліда) внаслідок захворювання або дефекту змінюються соціально-психологічні ставлення, то їх корекція зводиться до підсилення адекватних (психологічних) реакцій особистості, профілактики формування патопсихологічного реагування і підвищення реабілітаційного потенціалу найближчого соціуму (сім’ї).

Ефективність психологічного аспекту ІПР оцінюється, як правило, опосередковано – шляхом досягнення кінцевої мети медико-біологічних та соціальних заходів.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  Аршава І. Ф. Експериментально-психологічні та психофізіологічні методи дослідження в авіаційній психології і медицині: Метод. рекомендації. – Д.: РВВ ДНУ, 2002. – 24 с.

2.  Ипатов картина болезни при хронических соматических инвалидизирующих заболеваниях и методы ее коррекции: Метод. рекомендации ⁄ , , . – Д.: Пороги, 2004. – 27 с.

3.  Методологические основы психофизиологической адаптивности и значение ее оценки для трудовых рекомендаций инвалидам: Метод. рекомендации / , , и др. – Л., 1983. – 23 с.

4.  Организация и методика разработки индивидуальной програмы реабилитации: Учебно-метод. пособие / , , Г. Деденева, – СПб, 1999. – 83 с.

5.  І., Аршава І. Ф. Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів: Підруч. –Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2007. – 608 с.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………... 3

1.  Визначення психологічної реабілітації…………………………….. 5

2.  Внутрішня картина хвороби при соматичних хворобах та анатомічних дефектах……………………………………………………………… 6

2.1.  Стать………………………………………………………………. 6

2.2.  Вік…………………………………………………………………. 7

2.3.  Професія………………………………………………………… . 8

2.4.  Особливості темпераменту………………………………………. 8

2.5.  Особливості характеру…………………………………………… 9

2.6.  Характерні риси особистості…………………………………….. 9

3.  Типи психологічного реагування на хворобу……………………… 12

4.  Корекція психологічних розладів…………………………………... 17

5.  Розробка та реалізація психологічного аспекту індивідуальної програми реабілітації інваліда (ІПР)…………………………………………… 20

Список рекомендованої літератури……………………………………. 22