МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
Полтавське міське управління юстиції
Медичні права та обов’язки громадян
ПОЛТАВА
2012
У брошурі розкриваються основні права та обов’язки громадян у сфері медицини, види безоплатної медичної допомоги, передбачені чинним законодавством України. Наводиться перелік міжнародних стандартів у даній сфері суспільного життя. Також розглянуто питання судового захисту прав пацієнтів та перспективи запровадження загальнообов’язкового медичного страхування в Україні.
Вказану добірку підготовлено відповідно до норм чинного законодавства України станом на 01.07.2012 року спеціалістами Полтавського міського управління юстиції для використання як широким колом читачів так і безпосередньо державними службовцями.
Медичні права та обов’язки громадян
Вступ………………………………………………………………4
Право на охорону здоров’я: міжнародні та конституційні стандарти………………………………..5 Види прав пацієнтів за Конституцією та законодавством України………………………………..8 Основні обов’язки пацієнтів за законодавством України……………………………….....………………13 Загальні права і обов’язки медичних та фармацевтичних працівників…………………….……14 Судовий захист прав пацієнтів…………………….….17 Види безоплатної медичної допомоги………….…….21 Загальнообов’язкове медичне страхування в Україні: перспективи запровадження…………………………..23
Післямова...................................................................................26
Список використаної літератури…………………………..27
ВСТУП
В умовах розбудови правової, демократичної України центральним елементом є забезпечення і гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Стаття 3 Конституції України закріпляє, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Статтею 22 Основного Закону України встановлено, що права і свободи людини і громадянина не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Звідси випливає, що практична юридична діяльність суддів, органів та посадових осіб нотаріату, прокуратури, адвокатури, державних службовців, правоохоронних органів та інших органів державної влади і місцевого самоврядування має одну головну мету – всебічне, повне і якісне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зокрема і в галузі охорони здоров’я.
Людина, звернувшись до медичного працівника бажає отримати якісну медичну допомогу, не лише зберегти, а й покращити своє здоров’я. При цьому, люди зовсім не знають своїх прав та обов’язків у даній галузі суспільного життя. Сьогодні людині легше промовчати про поганий, прикрий випадок, що стався з нею чи з її близькими, родичами, знайомими, друзями у лікувальному закладі, ніж боротися за свої права. Саме тому необхідно розглянути, які ж права і обов’язки мають пацієнти в сучасній, незалежній Україні. Окрім цього, доцільно також розглянути і правовий статус медичних працівників, адже відносини пацієнт-медпрацівник є двосторонніми та багатогранними.
Право на охорону здоров’я: міжнародні та конституційні стандарти
Пріоритет прав пацієнта як в Україні так і в цілому світі обумовлюється низкою важливих положень, які лежать в основі правового регулювання медичної діяльності:
- життя людини – це основна соціальна цінність;
- забезпечення тісного взаємозв’язку тілесного і духовного здоров’я;
- забезпечення безпеки життя і здоров’я людини;
- повага до честі і гідності людини, її недоторканність та недопустимість втручання в особисте життя;
- визнання пацієнта як рівноправного учасника у відносинах, що виникають при ухваленні рішення про медичне втручання;
- утвердження принципу взаємної довіри у відносинах пацієнта і медичного працівника;
- об’єктивний, неупереджений та оперативний розгляд фактів порушення прав пацієнтів та встановлення відповідальності за дані порушення;
- контроль і незалежна експертиза якості медичної і лікарської допомоги.
Утвердження даних принципів в царині національного законодавства відбувається в більшій мірі шляхом ратифікації, гармонізації та уніфікації відповідних міжнародних актів та врахування положень актів міжнародних громадських організацій лікарів та пацієнтів.
Серед міжнародних громадських організацій слід виділити наступні:
§ Всесвітня організація охорони здоров’я, створена у 1946 році при ООН, яка займається заходами, що спрямовані на досягнення якнайвищого рівня здоров’я у глобальному масштабі. Серед документів, прийнятих даною організацією важливо відмітити Декларацію про розвиток прав пацієнтів у Європі 1994 року. У цьому акті закріплено право кожної людини на повагу до своєї особи, на самовизначення, на збереження своїх таємниць, на захист свого здоров’я тією мірою, у якій це дають можливість існуючі заходи профілактики і лікування хвороб.
§ Всесвітня медична асоціація, створена у 1947 році, що сформувалася з громадських організацій лікарів 64 країн світу. Ця організація прийняла безліч документів, наприклад, Міжнародний кодекс медичної етики 1983 р., Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників 1985р., Заява про недбале ставлення лікарів до своїх обов’язків та інші.
§ Всесвітня асоціація медичного права, була створена у 1967 році і об’єднала медиків, юристів з галузі охорони здоров’я та інших зацікавлених осіб майже з усіх країн світу, крім СРСР. Дана структура займається розвитком права у сфері охорони здоров’я.
Дуже важливим документом у сфері забезпечення прав пацієнтів є Лісабонська декларація про права пацієнта, прийнята у вересні-жовтні 1981 року.
У післявоєнний період міжнародно-правове регулювання у даній галузі суспільного життя забезпечується виданням наступних основоположних актів: Загальна декларація прав людини 1948р., Міжнародна конвенція громадянських і політичних прав 1966 р., Європейська конвенція з захисту прав людини та основоположних свобод 1950р., Європейська соціальна хартія 1961 р. та ін.
На сучасному етапі велике значення відіграє Європейська декларація про політику в галузі дотримання прав пацієнтів у Європі, прийнята за результатами Європейської наради з прав пацієнтів Європейського Регіонального офісу, що була зібрана за сприяння ВООЗ в Амстердамі у 1994р. Даний документ і сьогодні становить загальноєвропейську схему дій та загальну стратегію з дотримання прав пацієнтів у Європейському Союзі.
Принципи медичного права, визначені в вище перечислених актах слугують орієнтиром для країн, які приводять національне законодавство у сфері охорони здоров’я у відповідність до європейських стандартів. Не є винятком і наша держава.
Основу правового регулювання у даній сфері в Україні становить Конституція України 1996 року, в якій враховані загальні принципи міжнародного права – демократизм, верховенство права, справедливість гуманізм, рівність та інші.
Стаття 49 Конституції України закріпляє, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Також в Україні прийняті та діють такі законодавчі акти, а саме: Основи законодавства України про охорону здоров’я 1992 р., Цивільний кодекс України 2003 р., Кримінальний кодекс України 2001 року, та безліч спеціальних законів («Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» 2001 року; «Про донорство крові та її компонентів» 1995 року, «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» 1999 року, «Про захист населення від інфекційних хвороб» 2000 року, «Про інформацію» 1992 року та ін.).
Види прав пацієнтів за Конституцією та законодавством України
Пацієнтом людина стає лише в тому випадку, коли вона звернулася до лікувально-профілактичної установи, в результаті чого крім загальних прав людини і громадянина у сфері охорони здоров’я у особи виникають ще й специфічні права та обов’язки.
Права пацієнтів у даній сфері можна поділити на кілька видів:
Конституційні права. Ці права належать кожній людині і громадянину незалежно від набуття статусу пацієнта (право на охорону здоров’я, право на медичну допомогу, право на медичну допомогу – стаття 49 Конституції України). При цьому, конституційні права пацієнтів доцільно поділяти на прямі конституційні права пацієнта – право на безоплатну медичну допомогу, право на медичне страхування ст. 49 Конституції України, а також опосередковані – право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48) та інші.
Загальні права пацієнтів : право на вибір методів лікування; право на вибір лікаря (у тому числі проведення консиліуму лікарів) та лікувального закладу; право на згоду або відмову від лікування; право на відкриту та конфіденційну інформацію про стан свого здоров’я (право на дотримання лікарської таємниці); право на медичну експертизу; права пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні та ін. Ці права належать всім пацієнтам незалежно від конкретної спеціальності лікаря, до якого вони звернулись.
Спеціальні права: залежать від напряму медичної діяльності, наприклад, права пацієнтів при трансплантації органів, права пацієнтів у сфері естетичної хірургії, права пацієнтів, які беруть участь у медичному експерименті тощо.
Дані права знайшли своє відображення у вітчизняному законодавстві. Відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. У державних та комунальних медичних закладах допомога надається безоплатно.
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають, що кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:
§ життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;
§ безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
§ санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
§ безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
§ кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я;
§ достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
§ участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері охорони здоров'я;
§ участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
§ можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;
§ правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;
§ відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;
§ оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;
§ можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
§ право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.
Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у сфері охорони здоров'я.
Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Відповідно до Основ, іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в сфері охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України.
Права та обов'язки в сфері охорони здоров'я іноземних громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами.
У разі, якщо відносини між медичним працівником (лікувально-профілактичною установою) та пацієнтом носять договірно-розрахунковий характер, то пацієнта додатково захищає Закон України «Про захист прав споживачів», який передбачає право на:
- отримання якісних та безпечних послуг;
- повну і достовірну інформацію про послугу і її виконавця;
- надання послуги у встановлений термін;
- стягнення неустойки за прострочення надання послуги;
- відшкодування збитків, заподіяних неналежним виконанням послуги;
- відшкодування моральної шкоди;
- судовий захист порушених прав.
Додаткові права пацієнтів передбачені також Цивільним кодексом України:
- право на охорону здоров’я (ст. 283);
- право на надання медичної допомоги (ст. 284);
- право на інформацію (ст. 285).
Спеціальні права пацієнтів регулюються відповідними спеціальними законами, наприклад, «Про психіатричну допомогу» 2000 року, «Про запобігання поширення синдрому імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення» 1991 року та ін.
Розглянемо детальніше основні права пацієнтів.
Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров'я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.
Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов’язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.
Право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здовов’я регулюється Основами законодавства України про охорону здоров’я.
Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров'я. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров'я своєї дитини або підопічного.
Медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров'я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я.
Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров'я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
У разі смерті пацієнта члени його сім'ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
Разом з тим, пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.
Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
Право на кваліфіковану медичну допомогу регулюється Основами законодавства України про охорону здоров’я, згідно з якими медична допомога надається професійно підготовленими медичними працівниками відповідно до медичних показань у закладах охорони здоров'я, що забезпечують надання медичної допомоги згідно з одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.
Основні обов’язки пацієнтів за законодавством України
Основні обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я встановлюються Основами законодавства України про охорону здоров’я. Так, громадяни України зобов'язані:
§ піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;
§ у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;
§ надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;
§ виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Слід пам’ятати про те, що лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
Отже, з даного нормативного припису можна виділити два основних обов’язки пацієнта:
- обов’язок виконання медичних приписів лікаря;
- обов’язок виконання правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я.
Також, можна ще виділити наступні обов’язки:
- виявляти в спілкуванні з медичними працівниками повагу і такт;
- повідомляти лікарю всю інформацію, необхідну для встановлення діагнозу і лікування захворювання;
- після надання згоди на медичне втручання неухильно виконувати всі розпорядження лікуючого лікаря;
- співпрацювати з лікарем при одержанні медичної допомоги;
- негайно інформувати лікаря про зміну стану свого здоров’я в процесі лікування;
- не вчиняти дій, що порушують права інших осіб.
Дані обов’язки випливають зі статті 68 Конституції України, в якій закріплено, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Загальні права і обов’язки медичних та фармацевтичних працівників
Окрім прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України, медичні працівники мають ще й свої професійні права.
Аналізуючи положення Основ законодавства України про охорону здоров’я, можна класифікувати права медичних працівників на: професійно-кваліфікаційні, професійно-трудові, професійно-охоронні, професійно-захисні.
Професійно-кваліфікаційні права – юридично забезпечені вид і міра можливостей медичних працівників у відношенні отримання відповідного рівня освіти і підвищення кваліфікації, забезпечення державою умов для реалізації цих можливостей. В цьому аспекті можна виділити такі права медиків і фармацевтичних працівників:
а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;
б) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п'ять років у відповідних закладах та установах;
в)безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов'язків.
Професійно-трудові права медичних та фармацевтичних працівників - юридично забезпечені вид і міра можливостей медичних працівників у відношенні здійснення ними своїх трудових функцій та обов’язків. У даному випадку вони мають право на:
а) належні умови професійної діяльності;
б) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;
в) встановлення у державних закладах охорони здоров'я посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки України;
г) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством.
Професійно-соціальні права медичних та фармацевтичних працівників - юридично забезпечені вид і міра можливостей медичних працівників у відношенні реалізації своїх соціальних прав при роботі за трудовим договором. Тут можна виділити наступні права:
а) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках, передбачених законодавством;
б) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;
в) пільгові умови пенсійного забезпечення;
г) пільгове надання житла та забезпечення телефоном;
д) безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту;
е) першочергове одержання медичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами та ін.
Також, дані суб’єкти медичних правовідносин мають право на судовий захист професійної честі та гідності (професійно-захисні права).
До професійно - охоронних прав медичних працівників можна віднести право на:
а) обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;
б)створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій.
Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників.
Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:
а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;
б) безплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях;
в) поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;
г) дотримувати вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;
д) постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності;
е) надавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.
У тому випадку, якщо відсутність згоди пацієнта на лікування може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.
Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані.
Медичні працівники несуть також інші обов’язки, передбачені чинним законодавством України.
Конец формы
Судовий захист прав пацієнтів
Конституція України закріпляє, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Межі відповідальності медичних працівників не закріплені в єдиному нормативному документі. Окремі норми відповідальності лікарів містять Основи законодавства України про охорону здоров’я, якими визначено, що лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта у разі відмови його від виконання приписів або при порушенні встановленого режиму лікування.
Цивільно-правова відповідальність медичних працівників регулюється Цивільним кодексом України.
Кримінальний кодекс України (далі - ККУ) містить низку статтей, за якими настає кримінальна відповідальність за вчинення злочину у даній сфері:
§ за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.
§ за незаконне проведення аборту тобто, проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти.
§ за заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого (незаконна лікувальна діяльність).
§ за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого.
§ за незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я.
§ за умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки.
Основними способами судового захисту прав пацієнтів є:
§ звернення пацієнта із адміністративним позовом на неправомірні дії органів влади, їх посадових і службових осіб;
§ звернення пацієнта із позовною заявою у порядку цивільного судочинства.
Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України, особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи законні інтереси у сфері публічно-правових відносин, має право звернутись з адміністративним позовом до суду.
При вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю чи частково.
У той же час позовна заява в суд є вимогою пацієнта про відновлення порушених при наданні медичної допомоги прав, відшкодування моральної і матеріальної шкоди, спричиненої неналежним наданням медичної допомоги. Порядок подачі позовної заяви регулюється положеннями Цивільного процесуального кодексу України.
До основних принципів подачі позовної заяви при захисті прав пацієнта належать:
§ пред'явлення позову до закладу, де були порушені права, свободи або законні інтереси пацієнта, а не до певного медичного працівника, винного (на думку пацієнта) у вчиненні таких дій;
§ позов може подати як сам пацієнт, так і його законний представник;
§ необхідно зібрати докази порушення прав пацієнта в цій установі;
§ вимоги до ЛПП (лікаря приватної практики) повинні бути обґрунтованими, тобто мати посилання на конкретні порушені права пацієнта, які закріплені в нормативно-правових актах.
Позовна заява, яка подається пацієнтами при порушенні прав і законних інтересів при наданні медичної допомоги в суд у письмовій формі, повинна містити:
§ найменування суду, до якого подається заява;
§ ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий;
§ зміст позовних вимог;
§ ціну позову щодо вимог майнового характеру;
§ виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
§ зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;
§ перелік документів, що додаються до заяви.
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.
До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.
Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. Правила щодо подання копій документів не поширюються на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
Види безоплатної медичної допомоги
Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я, медична допомога - це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами.
Кожен громадянин України має право на безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медичної допомоги, до якої належать:
§ екстрена медична допомога; первинна медична допомога;
§ вторинна (спеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я;
§ третинна (високоспеціалізована) медична допомога, що
надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я;
§ паліативна допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я.
У разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної
шкоди.
11 липня 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України N 955 затверджено Програму подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги. За даним нормативним актом медична допомога - це вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і
працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства.
Державними та комунальними закладами охорони відповідно до Програми здоров'я надається безоплатна медична допомога таких видів:
§ швидка та невідкладна - на догоспітальному етапі станціями
(відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної
медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;
§ амбулаторно-поліклінічна;
§ стаціонарна - у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний
нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;
§ невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі -
дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);
§ долікарська медична допомога сільським жителям;
§ утримання дітей у будинках дитини;
§ медико-соціальна експертиза втрати працездатності;
§ санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях.
Загальнообов’язкове медичне страхування в Україні: перспективи запровадження
Медичне страхування можна визначити як форму соціального захисту інтересів населення в галузі охорони здоров'я, яка виражається в гарантії оплати медичної допомоги при виникненні страхового випадку за рахунок накопичених страховиком коштів.
Медичне страхування поділяється за формами на обов'язкове медичне страхування і добровільне медичне страхування.
Фінансове забезпечення охорони здоров’я здійснюється з різних джерел: державного бюджету, коштів підприємств і внесків приватних осіб. Базуючись на цьому, у світі виділяють наступні моделі фінансування охорони здоров’я:
§ Державна модель фінансується переважно (до 90%) із бюджетних джерел (Великобританія, Канада). Основним недоліком цієї моделі є проблема залучення в охорону здоров’я коштів із позабюджетних джерел (кошти підприємств, фірм, компаній, працівникам яких установи охорони здоров’я можуть надавати додаткову медичну допомогу на договірній основі).
§ Бюджетно-страхова модель фінансується за рахунок цільових внесків підприємців; працездатних громадян у фонд охорони здоров’я і субсидій держави. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%), Італії (87%), Франції (71%), Швеції (91%), Японії (73%) та ін.
§ Приватнопідприємницька модель фінансується за рахунок реалізації платних медичних послуг, а також за рахунок коштів добровільного медичного страхування (США, Південна Корея, Нідерланди).
Право кожної людини на медичне страхування передбачається статтею 49 Конституції України, а відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року, медичне страхування є одним із видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Відповідно до Закону України «Про страхування» 1996 року, страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захистумайнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настанняпевних подій (страхових випадків), визначених договоромстрахування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особамистрахових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється наоснові договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхуваннявизначаються при укладенні договору страхування відповідно дозаконодавства.
Видами добровільного страхування за Законом України «Про страхування » можуть бути:
§ страхування життя;
§ страхування від нещасних випадків;
§ медичне страхування (безперервне страхування здоров'я);
§ страхування здоров'я на випадок хвороби та інші.
Види обов'язкового страхування у сфері охорони здоров’я за законодавством України:
§ медичне страхування;
§ особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікуваннявірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків.
В Україні на законодавчому рівні ще не визначене поняття добровільного медичного страхування, розроблено декілька законопроектів з даного питання. На даному етапі наша держава ще не визначилася з вибором моделі медичного страхування.
ПІСЛЯМОВА
Таким чином, слід наголосити, що в сучасному суспільному житті, зокрему, в галузі охорони здоров’я, дуже важливо знати свої права та вміти користуватися ними, а також усвідомлювати свої обов’язки та неухильно дотримуватися їх. Лише за даних умов людина може отримати якісну, кваліфіковану медичну допомогу та покращити стан свого здоров’я.
Для вирішення питань, пов’язаних з реалізацією виборчих прав можна звертатися до Полтавського міського управління юстиції за адресою: м. Полтава, вул. Стешенка, 6. Телефон: .
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України 1996 р.
2. Основи законодавства України про охорону здоров’я 1992 р.
3. Цивільний кодекс України 2003 р.
4. Кримінальний кодекс України 2001 р.
5. Закон України «Про захист прав споживачів» 1991 р.
6. Програма надання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, затверджена постановою Кабінету Міністрів України 2002 р.
7. Закон України «Про страхування» 1996 р.
8. , , / Коментар медичного законодавства України. К.- Видавничий дім «Професіонал», 2011 р. – 360 с.
