Літературний джаз (стр. 11 )

Ґео Шкурупій начебто й був достатньо радянським, проте... У вірші Євгена Маланюка «Веснянóї діждусь літургії...», датованому 1924 роком, знаходимо вже наче натяк на нову назву антології. Але це ще наразі всього-навсього «літургія весни», а ще не та жадана «літургія кохання». Юрій Липа своєю «Молитвою за кохану жінку» теж певним чином наче передчуває назву, але ще не провіщає її. Олекса Стефанович представлений пентаптихом сонетів, навіяних античними мотивами.

Ключовим, якщо можна так висловитись, доданим автором є Богдан-Ігор Антонич, адже саме його диптих дав назву цілій антології, властиво – його «Дві глави з літургії кохання» подарували антології ключове формулювання зі своєї назви. Та й недаремно його добірка відкривається твором «Елегія про ключі від кохання». Пригадую, тато дуже переймався тим, що саме Антонич не може потрапити до антології української любовної лірики через свою позарадянськість. І не було на те ради, зате тепер є. Це своєрідний метод компенсації, коли в іншому місці чи в інший час паритетно або багатократно надолужуєш те, що в певний час чи в певному місці було неможливим. А тепер маємо сотні глав із літургії кохання.

Львівські колеги і Володимир Гаврилюк обидва наче зазнали благотворного подуву того методу компенсації. І не власне під цими палітурками, а крупніше й раніше. Адже саме Володимир Лучук упорядкував перше в Україні видання поезій Святослава Гординського «І переливи барв, і динамічність ліній...» (1990), написавши до нього передмову «Святослав Гординський повертається додому». І саме він підготував до видання збірку вибраних поезій Володимира Гаврилюка (а я вже її довпорядковував, готуючи до друку, додавши твори з періодики та дотогочас не публіковані вірші). Передмовою до Гаврилюкових «Поезій» (1994) слугувала батькова стаття «Поруч із зорею Антонича».

Наталя Лівицька-Холодна вчинила справжній прорив у (так би мовити) жіночій інтимній ліриці, видавши збірку колосальних за рівнем одвертості віршів «Вогонь і попіл» (1934). Олег Ольжич та Олена Теліга постають перед нами в ліричніших іпостасях. Троє чудових ліричних поетів пішли з життя зовсім молодими в сорокові роки. Андрій Гарасевич (р. н. 1917) влітку 1947 року під час альпіністського маршруту в Альпах зірвався з гори Вацман з висоти вісімсот метрів. Богдан Беднарський (р. н. 1921) влітку 1949 року помер після п’яти безуспішних операцій у баварській лікарні; захворів, утікаючи вплав від насильницької «репатріації». Мирослав Кушнір (р. н. 1922) восени 1944 року підірвав себе гранатою, щоб не здатися більшовицьким карателям.

Додано добірки поетів Нью-йоркської групи: Емми Андієвської, Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака та Богдана Бойчука, до яких тяжіє й дещо молодший бельгієць Роман Бабовал. Збагачують палітру антології також вірші поета з Пряшівщини Степана Гостиняка та вихідця з Холмщини Івана Чернецького. А от дисиденти, хоч і жили в радянському хронотопі, проте аж ніяк не могли бути радянськими, були радше антирадянськими Це Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Василь Стус... До цієї когорти тяжіють Василь Голобородько, Микола Холодний, Григорій Чубай. Через свої запізнілі дебюти не зовсім вписалися в часові рамки Іван Іов і Микола Мірошниченко. От і всі вкраплення.

А починаючи від Оксани Забужко, напливає комплектна лавина п’ятдесяти трьох авторів. Обіцяв перерахувати всіх, але не дотримаюсь цієї формальності. Я ж їх і так перерахував у змісті, біобібліографії та над добірками. Зупинюся легесенько тільки на представницях прекрасної статі, бо ж яке кохання без них. Оксана Пахльовська в дечому дисонує з Оксаною Забужко: камерність супроти розмаху. Марія Шунь вірна своєму стилеві плетіння химерних екзерсисів. Вікторія Стах утвердила своє реноме вічної революціонерки. Олена Галета приємно вразила пронизливими до щему віршами. Ярина Сенчишин урівноважено медитує. Леся Демська крізь слово дивиться у всесвіт. Мар’яна Савка ґлямурно слідкує за стилем. Галина Петросаняк літає в емпіреях кавової пари. Маріанна Кіяновська пристрасно карбує рядки. Галина Крук одвертішає від вірша до вірша. Ірина Старовойт скурпульозно аналізує почуття. Дарка Сироїд пристрасна й мудра водночас.

Приблизно таким чином виглядають доповнення до «Оріону золотого», які вмотивували й виправдали його метаморфозу в «Літургію кохання». А до передісторії «Оріону золотого» принагідно випливли на поверхню деякі штришки із моїх щоденникових записів. Щоправда, щоденник, за логікою речей, мав би вестися щодня. Але менше з тим. У мене було декілька періодів, коли я тимчасово вів щоденник. Перша спроба почалася саме в день столітнього ювілею Станіслава Людкевича в січні 1979 року та протривала (завдяки юнацькій терплячості чи незайнятості) відносно довго. Потім на початку 1983 року я доволі регулярно вів щоденник, і ще вряди-годи. Ага, ще вносив записи до свого «Бортжурналу» на стику років і на початку 2002 року. А в окремому зеленому блокнотикові маю записи «Зимова (1986 р.) поїздка в Ірпінь» від 24 січня до 8 лютого. Саме звідти наведу деякі коротенькі нотатки, що прямо або опосередковано стосуються «Оріону золотого»: «1. ІІ. 86. <...> До тата приїхав Ігор Римарук (у справі редагування любовної антології) <...>. 5. ІІ. 86. Були з татом у Григорія Порфировича Кочура. Людина-оркестр, щоб не сказати: людина-університет; знає все про все, принаймні в області літератури, бо про інше ми й не вели мови. – Г. П. показав нам один брак у “Золотому руні” (антол. ант. поезії): там на одній ілюстрації поставили Геракла вверх ногами. – Г. П. переглядав зміст любовної антології, читав уголос не Вінгранов[ський], а Вінгранівський. Коли дійшли до наймолодших, то про Римарука сказав, що він – симпатичний поет. Показав антологійку ~ “Нова укр. лірика”, яку упорядкував М. Зеров. Порадив – який саме вірш любовний Драй-Хмари вибрати до антології, і принагідно прочитав з пам’яті один його вірш, написаний вже в тюрмі, і якимось дивом переданий у Київ (вірш починається так: “Обвугленими сірниками...”) <...>. Г. П.: як там Микола? (Лукаш, мається на увазі), був у мене і каже, що вже декілька днів не працює, а я потерпаю <...>. 6. ІІ. 86. Приїхали до мене Назар і Роман. 7. ІІ. 86. Ходили втрьох по Києву. Заходили в “Молодь”. Локальний патріотизм – обідали у “Львівській брамі”». Сюди вплівся також лугосадівський контекст, зокрема наші відвідини видавництва «Молодь»,у якому антологія «Оріон золотий» (редактором якої був Ігор Римарук) була підписана до друку 2 вересня того ж року, а фактично з’явилася в останні робочі дні того року, про що свідчить, зокрема, й надпис мого тата на книжці, подарованій моїй мамі на її день народження: «Перший примірник цієї книжки – Оксані – з любов’ю і вдячністю за допомогу – В. Лучук. 2. І. 1987». Саме з цим першим ультрараритетним примірником я і працював, перетворюючи «Оріон золотий» на «Літургію кохання».

У межовій ситуації років я, в силу обставин, долучився до упорядкування антології української еротичної поезії «Біла книга кохання», яку задумала й уже почала впорядковувати Вікторія Стах. Знаменно, що найперші тексти вона вибрала саме з «Оріону золотого» (й ті, що потрапили до видання, й ті, що не пройшли через начебто занадто виражену еротичність). Навіть грубезна картонна папка, до якої збиралося відібрані білокнижно-кохальні тексти, первісно була папкою для других примірників (тоді ще все друкувалося на машинці) машинопису «Оріону золотого». Напис на тій папці Біла книга кохання був наче палімпсестом на не цілком зіскобленому написі Оріон золотий (другий примірник). Вікторія Стах зібрала теж чимало ексклюзивних поетичних текстів, масив яких я паритетно доповнив тим, що вибрав із відомих і доступних мені матеріалів, а також видобув із авторів наживо, керуючись і користуючись вікторіанським зразком і прикладом. Друком вийшов лише брошурний анонс цієї антології влітку 1992 року. Через якийсь десяток років ми з Вікторією, в силу вже нових обставин, відчистили корпус антології від непотрібного шмельцу, додавши дещицю новіших (написаних за те десятиліття) та нововидобутих поетичних текстів. Таким чином, у вже остаточному варіанті маємо 141 автора із 313 творами. Тих текстів тут ви майже практично не знайдете, хіба десь потім, під іншою палітуркою. Ще наприкінці 1991 року я написав був передмовку до тієї антології «Дещо про еротику в поезії», яку навести тут не лише не зайво, а й цілком доречно: [див. текст вище].

Таким чином виглядають мої розмірковування (нагадую, понад п’ятнадцятилітньої давності) про еротичну поезію. А наша спільна з Вікторією Стах антологія української еротичної поезії «Біла книга кохання» й далі чекає на суд читачів. Але того суду вона дочекається, лише вдягнувши поліграфічні шати. А діждеться-таки колись. Принагідно може виникнути природне запитання: чим відрізняється еротична лірика (поезія) від любовної? Відповідь на це питання існує, проте з певним застереженням. Отже, варіант відповіді: еротична лірика є відвертішою від лірики любовної та базується не лише на емоційному сприйнятті об’єкта бажань, а й на тілесних відчуттях, переплавлених у слово. І застереження (без варіантів): грань між любовною лірикою й еротичною часто-густо може бути розмитою, тобто деякі вірші з однаковим успіхом можна віднести і до любовної, і до еротичної лірики. Це співвідношення може набрати й такого дещо математикізованого вигляду: відповідь (варіант) + застереження (безваріантне) = постулат + варіабельність.

Певний досвід укладання літературних текстів про кохання мені довелося здобути й на самісінькому початку нового тисячоліття. У моєму упорядкуванні 2002 року вийшов альманах кохання «Королівський ліс», об’ємисте видання на 376 сторінок у стильному оформленні Юрія Коха. Властиво, це була книга друга альманаху «Королівський ліс», неформального неперіодичного органу Львівського осередку Асоціації українських письменників. Це видання було якщо не результатом, якщо не плодом, то бодай симулякром мого трохи задовгого перебування на посаді координатора Львівського регіонального відділення АУП. Перший випуск «Королівського лісу» упорядкував Віктор Неборак, йому ж належить і сама ідея цього проекту львівського альманаху. Перший «Королівський ліс» у Небораковому виконанні був, так би мовити, універсальним, тобто без завідома увиразненої тематики, на відміну від другого випуску, уважно сконцентрованого на темі кохання. Із трьох десятків добірок мого альманаху кохання половина є поетичними, а з цієї половини третина є перекладними. Тобто згрубша на третину цей альманах складається з новітньої (до того фактично ніде не публікованої) української любовної поезії (у її львівському вимірі). У передмові (пролозі) до цього альманаху мені написалося зокрема й таке: «Усі дороги не обов’язково ведуть до Риму, зате всі дороги неминуче ведуть до раю або ж до пекла. І на кожній із життєвих доріг трапляється кохання. Раніше чи пізніше, однократно чи столико, більше чи менше. А коли вже доля так чи інак пов’язана з літературою, тоді й кохання хоч-не-хоч, а таки якось та й впливає на літературну долю. І фіксується писемно, і зблискує кольоровими шкельцями. А ті шкельця перемішуються в калейдоскопі, витворюючи незліченну кількість різноманітних версій і варіацій». А ще тоді мені вигадалося простеньке гасло, яке зараз доречно навести, змінивши лише одне-однісіньке ключове (яке саме, само собою зрозуміло) слово: «Кохайтеся і кохайте, та ще антологію цю читайте!»

Наприкінці хочу висловити спеціальні подяки. Перш за все я вдячний Ігореві Римаруку за те, що він ще понад п’ять років тому підкинув мені думку розширити батьків «Оріон золотий» для евентуального видання, в якому він знову був би редактором. Хоча до реалізації того нашого примарного проекту так і не дійшло, проте я (попередньо дещо скоротивши) настільки розширив «Оріон», що вийшла практично нова, майже цілком інша антологія. Тепер той ілюзорний проект став цим реальним проектом. Я вдячний своєму братові Тарасові за суттєву технічну допомогу у підготовці доданих текстів ще в ті часи, коли я не мав відповідної апаратури у приватному посіданні. Також я вдячний Веніамінові Еппелю, який мені (вже начебто традиційно) допоміг розшифрувати деякі темні місця біобібліографії. І, зрозуміло, найспеціальніша подяка Богданові Будному за видавничу відвагу.

27 травня (на Трійцю) – 10 червня 2007

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

(до видання: Лучук І. Історія світової поезії. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009)

На самісінькому початку літа 1985 року, закінчуючи четвертий курс Львівського університету, я здавав екзамен із зарубіжної літератури ХХ століття. Наша викладачка поблажливо запропонувала підготувати кожному про всяк випадок списочок із десятка позапрограмних авторів, про твори яких можна було додатково розповісти в тому разі, коли відповідь на витягнутий білет виявиться недостатньою. Таким чином надавалася спромога покращити результативність. Я поперечитував майже всі програмні твори, а з позапрограмних мені не склало великої праці підготувати два списки: на одному аркуші я маковими літерами вписав рівно сотню поетів, про твори яких міг висловитися без якихось значних застережень, а на другому листку занотував назви півсотні прозових творів відповідної кількості авторів. Чекаючи своєї черги на іспит, я проконсультував зі своїх списків усіх бажаючих однокурсників (а таких виявилося щось із десяток, і всі з них здали на відмінно, до речі). Коли ж я увійшов до екзаменаційної авдиторії, то мені дістався білет про щось нормальне, а теж про антифашистську прозу чи ще якусь схожу дурню. Про нормальне я й відповів нормально, а от про дурню майже мовчав. Викладачка мені прозоро натякнула на додатковий списочок, але на мене наче мана найшла – блок найшов, як тоді казали. Я навіть рукою не потягнувся до лівої бокової кишені своєї світло-сірої в косу риску маринарки, де лежали складені вчетверо вікопомні аркуші. За що й отримав добре, а не відмінно, як то було на всіх попередніх іспитах із зарубіжної літератури. Коли дівчата-секретарки через рік потому, перед випуском з університету вдруковували до виписки з диплому мої оцінки, то автоматично вписали відмінно, після чого мусили бритвочкою ліквідовувати цю начебто закономірність (нікому й до голови не приходило, що в мене із зарубіжки може бути не відмінно) і палімпсестно вдруковувати поверха позначку добре. Після екзамену ми, звичайно, пішли на пиво. Поблизу університету біля ресторану «Фестивальний» було наше улюблене місце зі столиками під парасольками, та й пиво там було постійно, на відміну від інших місць (що було не дивно, як на ті часи). Перед тим у Жовтневому проїзді (тепер Крива Липа, а колись то був Пасаж Гавсмана) я з іншими пиворізами купив достатньо пиріжків з лівером по чотири копійки (так званих тошнотиків), але з кульочками завжди було напружено, тож пиріжки я загорнув у ті два вже непотрібні аркуші з лівої кишені. Вони так і не вистрілили у відповідний момент на екзамені, як театральна дубельтівка. Але вони ще ой як вистрелять! Пива ми випили, пиріжки з’їли, я був трохи розстроєний екзаменаційною оцінкою, але не дуже, бо відчував, що повівся екстраординарно, значить – правильно. Раптом подув вітерець, ті два засмальцовані листки здуло зі столу й понесло від «Фестивального» в бік університету. Я повернувся в пластиковому кріслі, щоб прослідкувати за листочками, які зникали в повітрі, наче цигарковий дим. Далі їх гнало по тротуару, аж поки вони за університетом зовсім не зникли з овиду. От саме тоді мене й осінив задум написати свою «Історію світової поезії». Мабуть, саме тоді. Принаймні вже в наступному семестрі я прочитав молодшим сербокроатистам короткий (експериментальний) курс світової поезії (читав по-українськи, а твори наводив у сербських і хорватських перекладах).

Колись я зухвало вважав, що коли б мене на певний час (на якийсь рік, припустім, чи бодай на квартал) вислати на безлюдний острів із відповідною кількістю провіанту, але без жодної книжки, щоб я нарешті написав свою «Історію світової поезії», то я завиграшки впорався б із цим завданням. Воно то так, історію я б написав, але це була б фікція, ґрунтована на викривлених масивах інформації, збереженої недосконалою пам’яттю. Ця віртуально написана історія була б цілком іншою, ніж та, яку я скомпонував за своїм письмовим столом, обклавшись цілими купами та стосами книжок. Книжна мудрість, тобто вміло чи інтуїтивно почерпнуті з книжок знання, мусить бути не лише за спиною (в пам’яті, тобто відгуділому минулому), але й перед очима (в перспективі, тобто в досяжному майбутньому), щоб можна було за наймізернішої потреби щось перевірити, щось нове взнати, щось знане переосмислити тощо. Словом, книжки постійно мусять бути під руками, бо без них ні круть, ні верть. Кажучи фігурально, володіючи відповідною (таки необхідно величезною) кількістю відповідних книжок, володіючи кузнею з інструментарієм (своїм робочим писемним верстатом), нову книжку краще й легше склепати з готового металу, а не викопувати руду й переплавляти її в допотопних горнах за добре забутими технологіями. Зрозуміло, необхідно мати знання, вміння, здібності – про це навіть зайво розводитися, бо це можна прирівняти до обов’язкової програми у фігурному катанні, лише досконало оволодівши якою, можна братися за художнє ковзання.

Для цієї книги властива неприхована, відверта інтертекстуальність. Відсилання й алюзії до попередніх текстів (як до стародавніх, так і до зовсім недавно написаних і щойно опублікованих) перманентно відлунюють на сторінках книги, вступаючи з ними в діалог завдяки цитації, переосмисленню в новому контексті, в новому, за перепрошенням, дискурсі. Виникає асоціація з історією стародавнього світу, наштовхуючи на довільне, спонтанне термінологічне формулювання: клаптикова ковдра. Зважаючи на можливе ужиткове застосування книги у вольовій охотній самоосвіті чи у вимушеному розширенні ерудиції, такий асоціативний термін виявиться ба й доречним. Тут якось навіть мимохіть прилаштувався постмодерний підхід. Адже саме постмодерністська інтертекстуальність дає ту свободу, усвідомлюючи яку, можна свою тимчасову проміжну візію вважати (теж, зрозуміло, тимчасово) ледь не істиною в останній інстанції. Принаймні, тут і зараз витворюється така ілюзія; а ілюзія, як відомо, є солодкою химерою. Зрештою (хоч від цього і крутиться в голові, наче від неможливості осягнути філологічним розумом безмежність Всесвіту), інтертекстуальність може стосуватися й майбутнього, тобто тих думок, текстів, цитат і книжок, які ще начебто не існують реально, але вже є передбачені, передчуті й невидимо вплетені у тканину тексту актуального, наявного, сформованого під конкретними палітурками. У тому ж таки постмодерному сенсі ця книга скомпонувалася як пастиш із власних роздумів і спостережень, фактографії та художньої (все ж поезієзнавчої) прози, цитат і переповідань, поетичних ілюстрацій. Теж можна її назвати й суцільною цитатою, адже так чи інак кожен текст є наче тканиною, зітканою з цитат давніх і новочасних, чужих і власних. Зрозуміло, що найріднішими тут є автоцитати, зрештою – вони мають першорядне значення завдяки тому, що послужили першопоштовхами для компонування окремих частин та їхніх конгломератів. Ще по-різному можна назвати цю книгу. Це може бути й колаж, адже їй властива поліфонічність, інформаційна насиченість і внутрішня варіантність, крім того, що вона є конструкцією цитат, ремінісценцій, алюзій із відносною рівністю всіх елементів і складових. Це може бути теж і компендіум, адже в книзі наявний стислий виклад основ історії світової поезії, та й вона є заодно й поезієзнавчим посібником. Це може бути також і компіляція, яка власне і є одним із різновидів інтертекстуальної практики. Компіляція хоч і має малопочесне ім’я, проте є почеснішою від плагіату; тут, до речі, плагіатом і не пахне (я його й на дух терпіти не можу), бо постмодерний інтертекстуаліст нічого не привласнює, він автоматично є власником усього, що йому лягає на думку, під перо, на клавіатуру. (Все добре сказане – моє, – писав Сенека; Петрарка ж писав, що всі сказані ним слова – не його). Це, зрештою, може бути й просто коментар; але так було б уже занадто просто. Якщо це й коментар (або ж фрагментарний коментар), то він є не лише поясненням текстів, тлумаченням творів, він є радше нотатками на певну тему, яка тут хоч і розпливчасто глобалізована, проте й відносно чітко конкретизована. Можна висловити сміливе припущення (яке схожим чином, либонь, ословлювалося вже стократно чи тисячократно), що літературознавство від найдавніших своїх глибин і в найширших своїх просторах було і є власне коментарем до коментарю, а поезієзнавство й поготів.

Явища, поняття та персоналії для розгляду чи бодай згадування в книзі (як і поетичні текстові ілюстрації) я вибирав, звичайно, на свій розсуд, керуючись власними знаннями й уподобаннями. Авторський суб’єктивний відбір, безумовно, певним чином співпадає з об’єктивною картиною, рамки якої розпливаються в тумані, а там за туманами – нові рамки в нових туманах знову розпливаються. Деякою мірою на відбір впливала наявність (чи навпаки відсутність) українських перекладів поетичних текстів, авторських чи анонімних. Я не збирався охоплювати одним махом (хоча й одним махом сімох побивахом) неохопне, проте дещо таки вдалося охопити: біг через гребельку – схопив води крапельку, біг через місточок – схопив кленовий листочок. Структура книги напрочуд проста. До кожного з десяти розділів книги додано по антологійному апендиксу – проміжній вставці з поетичними ілюстраціями, тобто тими творами, які я відсіяв для видання. Деякі перекладні версії довелося робити самому спеціально, щоб заповнити зяючі лакуни. З цими апендиксами все начебто зрозуміло – вони є вставними додатками з відповідними поетичними текстами й у своїй сукупності творять наче мініантологію світової поезії. Стосовно самих розділів книги, мушу коротесенько й наперед аргументувати їхнє розташування, бо самим розділам і їхнім внутрішнім параграфам властиві певні хронологічні зсуви, тобто відчувається напозір стихійна хронотопна вібрація, яка проте виправдана особистісними засадами архітектоніки фоліанта. Територіально домінантною є поезія Європи, хоча й Азії заслужено відведено достатньо місця, а ще зовсім трішки Африці й Америці. Із топосом усе більш-менш ясно, а от хронос потребує ремарок. Загальні рамки в основному строго хронологічні. Перший розділ присвячено (крім загальних, а ля методологічних, параграфів) найдавнішій відомій нам поезії людської цивілізації, а десятий розділ – поезії ХХ століття. Другий розділ розглядає давньоєврейську поезію (яка увійшла до Святого Письма), давньоіндійську, «Авесту», «Дао Де цзін» та ще трьох китайських поетів, які в часі дуже відірвалися від Лао Цзи, проте туди доштуковані задля «китайської єдності», бо потім їм би місця могло і не знайтися, хоч вони й творили значно пізніше грецьких і римських поетів із третього розділу, а ближче до санскритських, арабських, перських і візантійських поетів із розділу четвертого. П’ятий розділ присвячено європейській середньовічній поезії, а шостий – поетам Відродження. У сьомому розділі перкинуто місток між Заходом і Сходом десь від пізнього середньовіччя до ХVІІІ століття, коли забриніли на обрії нові часи. Восьмий розділ простежує лінію від бароко до романтизму. А розділ дев’ятий споглядає зародження модерної поезії в межах ХІХ – початку ХХ століття. З десятого вже згаданого розділу постмодернізм та іже з ним перекидають кладку в нове тисячоліття. Така загальна архітектоніка книги, яка утряслася після припасовування нових версій багатьох попередніх відкинутих автоцензурою варіантів. Бібліографія вказує не лише на джерела, з яких вибрано поетичні ілюстрації, але й на ті маячки, за якими легше орієнтуватися в морі цього конкретного інтертексту. Перевидання (глибоко надіюсь, що такі будуть) своєї «Історії світової поезії» я маю намір значно переробляти й доповнювати вже зі становища оновленого інтертекстуального досвіду. Як це буде виглядати – буде видно. Принаймні, точно знаю, що зможу відмовитися від послуг свого alter ego Уліссея і що антологійні апендикси компенсую чимось іншим, адже з часом має вийти грандіозна тритомна «Антологія світової поезії в українських інтерпретаціях», яку ми впорядковуємо разом із Борисом Щавурським.

Ця книга є моєю першою спробою такого масштабу та спрямування. А жодна спроба, тим паче перша, не застрахована від помилок. Це не строго наукова монографія, і не прикладний посібник для початківців. Це все ж і радше письменницька книга, хоча і з цілими розсипами наукових елементів, та й цільовим відносно дидактичним призначенням. Це поезієзнавчий витвір, опус постмодерного інтертекстуала, авторська візія, особистісний вибір. Коли наприпочатку дев’яностих років минулого століття я вигадав був поезієзнавство, то шукаючи й застерігаючи для нього місце десь поміж наукою й художньою літературою, небавом дійшов висновку, що «в ідеалі поезієзнавство і само хотіло б бути поезією». Раз є таке благородне бажання, то гріх було б його не задовольнити. У контексті ж варіацій на теми Аристотеля я колись відстоював (і таки, зрештою, відстояв, але лише сам перед собою) священне авторове право на помилку в поезії, квінтесенційно сформульоване таким реченням: «Коли левиця з гривою женеться за оленицею з рогами – це може бути поетичною картиною навіть у тому випадку, коли б насправді олені полювали на левів».

7 липня (на Івана Купала) 2007

ОВИД УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДЛЯ ДІТЕЙ

(передмова до видання: Зелене Око. 1001 вірш: Антологія української поезії для дітей / Упоряд., передм., довідки про авт. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 5-18)

Яке б сучасне українське видання для дітей я не відкрив (чи то читанку, чи збірник, чи хрестоматію, чи тощо), то практично в кожному знаходжу вірші моїх батьків – Володимира Лучука й Оксани Сенатович. Найчастіше обох разом, або принаймні окремо татові чи мамині. Більшість їхніх дитячих віршів були присвячені моєму братові Тарасові (старшому від мене приблизно на два з половиною роки) й мені малому. У багатьох тих віршах фігурували наші імена, що й не дивно, адже вірші писалися в першу чергу для нас, а вже потім крізь нас фокусувалися на ширший читацький загал. Коли ж виникав начебто надмір тарасіади й іваніани, то допускалися й інші імена. Для прикладу, мамин вірш «Іринчина робота» (робот ІР) у першодруці мав назву «Іванкова робота». Ми виростали в суцільній поетичній атмосфері (як дитячій, так і дорослій), наш довколишній мікрокосмос був буквально перенасичений віршами. У мою натуру скепсис закрався ще в дошкільному віці, коли я на якійсь домашній (зрозуміло, що заодно й поетичній) забаві видав сентенцію: «Що за хата? Нічого мудрого не почуєш – самі вірші». У той же ж дописемний період (за родинними легендами) я скомпонував чи не першого свого віршика: «Літак / летів навспак». Тато приблизно десь в той час (вточє, як любив він казати по-холмськи) склав свого вірша-рака, тож мій раковий літак був невипадковим, а ще, мабуть, він був рефлексією на перші (вже таки писемні, бо першокласницькі) вірші мого брата десь із осені 1970 року. Один із них називався «Біда»:

Котиться, котиться

гадюка м’ячиком.

А їжачок – хап!

Інший мав назву «За городом»: «Є будяк колючий, / а кропива пекуча, / як ти». Можливо, то саме я був пекучим, але менше з тим. Мій же ж перший писаний вірш виник через кілька років. Пригадую, я складав його усно (мабуть-таки, не без татової допомоги) пішою дорогою на город на Майорівці, де тоді були письменницькі дачі. Записав його чорнильною ручкою на чистій сторінці альбому, в який вклеювалися вирізки публікацій татової рубрики «Малечі на добрий вечір» у львівській молодіжній газеті. Вірш мав назву «Як сушили хлопці сніг»:

Насушили хлопці снігу,

мали в хаті влітку зиму.

З переляку чимчирик

взув на носа черевик.

А навіщо взув на носа?

Щоб не дзьобати ним проса.

Де ж росте зимою просо?

Там, де ходять діти босо.

Де ж є влітку та зима?

Там, де сушать сніг дарма!

Я ще нашкрабав під віршем щось на кшталт гусячого пера, під яким написав слово «кінець» (себто кінець вірша), поставив повний підпис і датування «Іван Лучук. 1973 рік», а ще домалював на тій сторінці відповідні ілюстрації: хату зі сніжинками на печі, чимчирика (схожого на по-індичому відгодованого голуба) з черевиком на дзьобі, саму піч без хати, але вже з патьоками талого снігу, і сонце, яке остаточно перетворило сніг на калюжки в хаті, але вже без печі. Чимчирик був моєю дитячою вигадкою та моїм тодішнім чарівним фаворитом, а в цій книзі він присутній в раковій іпостасі. До речі, про вірші-раки, тобто про паліндроми варто сказати окремо й наперед, бо це методологічно й принципово важливо, адже й сама назва серії поетичних антологій «Дивоовид» є паліндромною. Та й найдавніший автор цієї антології «Зелене Око» Іван Величковський є зокрема й зачинателем української паліндромії, яку мій тато відродив віршем-раком, а я з компанією продовжив її культивування. При цій нагоді зацитую свій сюжет «Паліндром» із читанки «Золоте джерельце» (1995):

«Ми вже дуже добре вміємо читати зліва направо. А якщо спробувати справа наліво? Тобто у зворотному напрямку. Прочитати можна, але ніякого змісту в тому нема. Та є такі слова, які можна читати і зліва направо, і справа наліво, а звучання і зміст залишаться ті самі. І називають ці слова паліндромами. Наприклад, слово КОРОК – це паліндром, бо прочитати його можна однаково і від початку до кінця, і від кінця до початку. Або імена – Анна, Пилип: це також паліндроми. Цілі вислови, які читаються однаково вперед і назад, теж є паліндромами. Хтось колись сказав: “Я несу гусеня”. І вийшов паліндром. Але бувають ще й цілі вірші, які складаються з паліндромів, і називаються вони вірші-раки (бо віршовий рядок біжить вперед, а рак лізе назад). Чудовий зразок вірша-рака створив поет Володимир Лучук:

На ринок дід Кониран

сіно ніс,

курка – біб, а крук

сир і рис.

Кіт утік.

У цьому вірші кожен окремий рядок – паліндром. А існують й такі вірші, які є суцільними паліндромами. Як от у поета Назара Гончара:

Карикатура – казка,

рак за кару таки рак.

Бачите, тут вже паліндромом є не кожен окремий рядок, а цілий дворядковий віршик. Отже, варто запам’ятати, що слово, вислів, віршовий рядок або цілий вірш, який читається однаково вперед і назад, має назву паліндром».

Добірка паліндромних віршів для дітей у вересневому числі газети «Діти Марії» за 1993 рік мала супровідний шкіц Тараса Лучука «Вірші-раки»: «Що таке вірш – знає навіть мала дитина. Інша річ – рак. Ще коли в нас річки були чисті, то раків було – хоч руками лови. Запхаєш руку в нірку або під корчик і схопиш рака за панцир, або він тебе схопить своєю клешнею за палець. Значить, рак – то такий звір, який живе у чистій воді в норі під корчем, кусається не зубами, а клешнями, на тулубі має панцир, а до того ще п’ять пар ніг і хвіст. І рухається рак не так, як ми – вперед, а задом – навспак. І серед віршів є такі, які нагадують раків. Читаються вони не лише так, як у школі вчать – зліва направо, а й набагато цікавіше – справа наліво. Ви зрозуміли, що читати їх можна так чи інак – завжди буде однак. Спробуймо вхопити вірша-рака за хвоста: вчепиться він своїми клешнями-буквами за палець і полізе навспак?» У нашій антології присутні три строго паліндромні вірші, про найдавніший із яких я писав багато разів, зокрема у шкіці під назвою «Звідки прирачкував літеральний рак» у січневому числі «Дітей Марії» за 1995 рік: «Ще в кінці XVII століття, а саме в 1691 році, український поет Іван Величковський склав свою збірку “Млеко” (так-так, це і є молоко). І за тодішнім звичаєм він зразу ж витлумачував ту назву: “Млеко, от овци пастиру належноє, або труди поетицкії во честь преблагословенної Діви Марії составленнії...” І ще далі та підназва продовжувалась. Але для нас вона й так звучить дивнувато. Проте в цьому немає нічого аж такого дивного. Бо Величковський дотримувався тодішніх норм української літературної мови. А наша мова того часу трохи таки відрізнялася від сучасної, від тієї, якою ми зараз розмовляємо, якою ми читаємо книжки і газети, якою мислимо і пишемо. Розмовна мова тих часів була б нам дещо зрозумілішою, ніж книжна. Але саме тою книжною мовою творилася наша рідна література тих часів. Так от, у тій згаданій вже поетичній збірці, присвяченій Діві Марії – Матері Божій, ми знаходимо дуже цікаві вірші, які автор назвав раками літеральними. Так, це були саме вірші-раки, про які наші любі читачі вже дещо знають. А сам Величковський так сказав про цей спосіб віршування: “рак літеральний єсть вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають”. Тобто якщо прочитаємо один рядочок з початку до кінця, а потім з кінця і до початку, то вийде одне і те ж. От, наприклад, як написано у вірші самого Івана Величковського (ніби від імені Діви Марії, яка звертається до своєї мами – Анни):

Анна во дар бо имя ми обрадованна,

Анна дар и мнѣ сѣн мира данна,

Анна ми мати и та ми манна,

Анна пита мя я мати панна.

Правда, не зовсім зрозуміло, та й деякі літери читаються не так як тепер, та є ще якась літера ять, якої тепер зовсім нема в нашій абетці – “ѣ” (її, до речі, слід читати як “і”). Але ж основний смисл цього чотиривірша зрозумілий, його можна вільно сприймати, незважаючи на задавнену затуманеність. А ще варто звернути увагу на рік, яким датований цей вірш і ця збірка: 1691. Спробуйте перевернути текст догори ногами, а рік залишиться все той же. Цікаво? Отож. Про раки літеральні (або як їх ще називають: паліндроми) багато чого цікавого можна розповісти. Чи може, це занадто складно? І наразі – зарані? Та ні. Ніколи ж не пізно, тому ніколи й не зарано». У нашій антології рак літеральний Івана Величковського наведено в адаптації до сучасного правопису, без літери ять, щоб ще більше не заплутувався й без того заплутаний текст.

На раково-поетичну тему я натрапив і в записничку «Вислови Івасика й Тараса», який спалітурив тато і вніс туди лишень чотири записи: «7. Х. 74. / Батько (вранці): – Ти, Іване, вночі спав розкритий. Не змерз? Не кашляв? / Іван: – Нє, і не буду кашляти, я – витривалий. // 8. Х. 74. / Мама: – Іване, йди в магазин, принеси молока. / Івасик: – А я не магазиноходець. // 17. Х. 74. / – Іване, йди їсти! – мама. / Іван: – Я ж тільки-що їв м’ясо і вже доситився. // 19. ХІ. 74. / Ця “шапка” мені сказала: “Кинь геть!” – Я її скинув з голови і такий звук почув: – Вірю, що Тарас буде дослідником, а Іван – або поетом, або тим, що батьки не будуть пекти раків!» Та чарівна шапка виконала роль оракула, так – оракула.

Оракулом виявився і крук із татового вірша «Як пташки буквар читали»: «Каркнув крук на кроні: / – Кар! / Я купив новий буквар! – / ...Глянув крук в буквар навспак: / каркнув кар, / а вийшло рак!» Тому в моїй антології «Зелене Око» (око, як бачимо очима, теж паліндром) є 1001 вірш (і неозброєним оком видно, що кількість віршів тут паліндромна), бо ж так накаркав раковий крук. Назва антології походить із однойменного татового вірша, який своєю чергою номінувався реальними двома ставочками-озерцями неподалік нашого дому, та й від середмістя Львова це теж не так вже й далеко. Антологія поділяється на п’ять розділів, кожен із яких має в собі умовні блоки, що плавно перетікають один в одного. Перший розділ «Уставати рано треба» (за назвою першої татової поетичної збірки для дітей) заторкує орієнтовно такі теми: природа, Україна, рідна мова, Бог, релігійні та звичаєві свята, пори року (зима, весна, літо, осінь), погода, водна стихія, небесні світила (сонце-місяць-зорі), день і ніч (з ранками й вечорами). Другий розділ «У колисочці з верби» (за рядком із маминого вірша «Хто народився?») включає приблизно такі теми: мама, тато, братики, сестрички, родина, дім, їжа, іграшки, речі, робота, колискові. Третій розділ «Як пташки буквар читали» (вже знаємо, звідки походить назва) присвячений згрубша таким темам: тварини (домашні та свійські), звірі (неодомашнені та дикі), птахи, риби (також інша водоплавна живність і плазуни), комахи, рослини (дерева, кущі, квіти), овочі-фрукти (вкупі з ягодами), гриби, дитсадок, школа, друзі, книги. Четвертий розділ «Вісім сотень колобків» (за назвою маминої збірки й однойменного вірша) відображає плюс-мінус такі теми: пісенність, ігри, чари, місто, недидактика (й інші речі із заперечною часткою не), сміх, курйози та все таке інше різне. П’ятий розділ «Сумно сомові самому» (за словами з татової скоромовки) містить абетку, словогру, літерогру, каламбури, акровірші, анаграми, паліндроми, загадки, лічилки, скоромовки тощо. Само собою зрозуміло, що при компонуванні архітектоніки книги неоднократно спрацьовували принципи методів компенсації, взаємодоповнення й тематичної вібрації. Адже якийсь один окремий вірш може не лише тяжіти до різних розділів, але й розпорошуватися між різноманітними умовними блоками. Я намагався охопити сливе все тематичне розмаїття української дитячої поезії, та позаяк не охопиш неохопного, то будь-яка картина чи панорами мусить залишатися неповною. Об’єктивно так склалося, що найбільше віршів присвячено фауні та флорі, десь до третини назв цілої книги. Але оминути всі ті лавини котиків-песиків, зайчиків-вовчиків, горобчиків-каченят, бджілок-комариків, яблуньок-вишеньок, ялинок-капустинок не було жодної спромоги. Та й було б це не лише нереально, але й неправильно. Так чи інак, треба майже завжди рахуватися з об’єктивною реальністю, навіть при гіпертрофованій суб’єктивності. Центральним, так би мовити, блоком цілої антології виявився пташиний базар. Тому не зайво ще трохи покружляти в думках навколо пташиної теми, замислюючись і над глобальнішими проблемами.