Теоретичні основи планування витрат на підприємстві (стр. 2 )

- кількість продукції, виробленої в плановому році.

Теоретично розрахунки по цій формулі бездоганні. Але зробити ці розрахунки по всіх змінних витратах з урахуванням проведення багатьох заходів, різних строків впровадження по всіх виробах і з урахуванням обсягів до і після заходів практично неможливо [2, c.55].

Очевидно, невипадково в багатьох інструкціях і методиках, у т. ч. і в згаданих «Типових положеннях», формули по обліку «перехідної економії» не наводяться. Вже одна ця обставина робить безглуздим розрахунок по інших факторах. Адже є і так зване «перехідне збільшення витрат», пов'язане, допустимо, з тим, що ціни на сировину, матеріали, паливо й енергію протягом року можуть змінюватися найчастіше в сторону збільшення [6, c.320].

Але найголовніше заперечення проти методу розрахунку зниження собівартості продукції по факторах у тому, що оскільки в умовах самостійності підприємств ніхто їм планові завдання порівняно з минулим роком не встановлює, необхідність у розрахунку витрат на карбованець (грн.) товарної продукції як бази для планування завдань по зниженню собівартості продукції відпала.

У сучасних умовах база відліку для планування собівартості продукції повинна задовольняти такі вимоги:

відображати вже досягнутий рівень витрат; не вимагати трудомістких перерахунків у зв'язку зі змінами номенклатури, цін і т. п.; дозволяти планувати реальне зниження витрат у плановому періоді, вільне від якихнебудь спотворюючих факторів.

Такою базою в сучасних умовах повинна бути «нормативна собівартість продукції по плановій номенклатурі й асортименту і нормативам за станом на початок планового періоду» з використанням калькулювання витрат «методом величини покриття» [15, c.57].

("10") У чому переваги планування «від нормативної бази на початок планового періоду»? По-перше, у нормативах на початок планового періоду вже враховані «перехідна економія» і «перехідне збільшення витрат». Мова йде про те, що ефект від заходів минулого року, зміни цін і т. п. може тільки частково, з урахуванням строків впровадження, позначитися в базовому році, але повною мірою реалізується в плановому році. Причому ці «ефекти» не потрібно спеціально розраховувати, вони вже враховані в будівельних нормах, по-друге, оскільки розрахунок робиться за цінами, номенклатурі й асортименту планового періоду, то знову ж таки по побудові в цій «базі» враховано вплив зрушень у номенклатурі й асортименті, зміну питомої ваги кооперованих постачань, цін і т. д. [22, c.89].

Отже, ця «вихідна база» чиста від впливу заходів минулого року, вона характеризує рівень витрат і прибутку, уже досягнутих до початку планового періоду. І тепер завдання зводиться до того, щоб утримати цей рівень і поліпшити його за рахунок заходів щодо підвищення ефективності виробництва в плановому періоді.

1.3 Методи планування витрат

Залежно від характеру виробів і послуг, особливостей організації і технології їх виробництва розрізняють два основних методи калькулювання собівартості продукції [24, c.215]:

• метод послідовного підсумовування прямих витрат і витрат, що розподіляються по видах продукції (позамовна калькуляція);

• метод розподілу (поділу) сукупних видатків по калькульованих
об'єктах, заснований на групуванні витрат по процесах (періодах,
стадіях, фазах) виробництва (попередільна калькуляція).

Залежно від прийнятого методу розподілу витрат у теорії і практиці застосовують такі методи:

метод загальної калькуляції (розподіл на калькульований об'єкт усіх
витрат як змінних, так і постійних); метод «величини покриття» (розподіл тільки змінних витрат).

Метод позамовної калькуляції застосовується тоді, коли продукція виробляється окремими партіями чи серіями, коли вона виготовляється відповідно до технічних умов замовника. У цьому випадку собівартість виробництва одиниці продукції для різних замовлені, може бути різною.

Позамовна калькуляція широко використовується виробниками, котрі працюють на основі замовлень у друкарській справі, авіаційній Промисловості, суднобудуванні, будівництві, ремонті автомобілів, Професійних послугах, машинобудуванні, меблевій та інших галузях промисловості з індивідуальним асортиментом виробів і послуг. Крім калькулювання основної товарної продукції, цей метод використовують при обчисленні собівартості виробів і робіт для капітального будівництва, житлово-комунального й інших нспромислових господарств підприємства, при освоєнні нової продукції, виготовленні нестандартного устаткування і т. п.

Метод позамовної калькуляції припускає виділення із загальної сукупності видатків на виробництво таких витрат, які можна прямо віднести на об'єкти калькуляції. Інші витрати включаються в собівартість окремих виробів відповідно до прийнятого методу розподілу непрямих витрат. Для кожного замовлення складається своя відомість калькуляції, де містяться і прямі, і накладні видатки, що відносяться на даний вид продукції.

При попроцесній калькуляції виробничі витрати груупуються по підрозділах або виробничих процесах. Повні виробничі витрати акумулюються по основних статтях видатків, які включають вартість матеріальних і трудових ресурсів і величину заводських накладних видатків [29, c.241].

Попроцесна (попередільна) калькуляція грунтується на поділі витрат на виробництво на кількість планової чи виготовленої продукції в минулому чи звітному році. Тому собівартість одиниці продукції (чи питома собівартість) - це усереднений показник. Попроцесна калькуляція характерна для підприємств, які виробляють суцільну масу однакової (однорідної) продукції за допомогою ряду операцій чи процесів. Попроцесна калькуляція в основному використовується в галузях: нафтовій, вугільній, хімічній, паперовій, виробництво електроенергії, будматеріалів, скла і харчових продуктів.

Звичайно вибір того чи іншого методу калькуляції значною мірою залежить від характеристик виробничого процесу і видів виробленої продукції. Якщо це піюдукція одного типу, що переміщається від однієї технологічної ділянки до іншої безперервним потоком (наприклад, у цементному виробництві: підготовка сировини і добавок - обпалювання клінкера - помол цементу - тарування цементу), кращим є метод позамовної калькуляції витрат. Але у випадку, якщо витрати на виробництво різних виробів значно відрізняються один від одного, застосування попроцесної калькуляції не зможе забезпечити одержання інформації, що реально відображає виробничі витрати. Тому при цьому доцільно скористатися методом позамовної калькуляції [32].

Крім цих двох методів, у практиці планування й обліку використовуються модифікації цих методів при виробництві спільно вироблених (сполучених) продуктів.

Залежно від прийнятого методу розподілу витрат у теорії і практиці планування застосовуються два методи калькулювання собівартості продукції: метод загальної калькуляції (повного розподілу витрат) і «метод величини покриття» (розподілу лише змінних витрат).

Метод загальної калькуляції - припускає розподіл як змінних, так і постійних витрат на одиницю продукції. Це саме той метод, яким користувалися в умовах «командно-адміністративної» системи управління. На жаль, він залишається основним методом калькулювання витрат і дотепер [30, c400].

У плановій економіці собівартість продукції була не тільки директивним і фондоутворюючим, а й ціноутворюючим фактором. Відправляючи калькуляцію виробу в Держкомцін, підприємства прагнули завищити витрати головним чином за рахунок так званих «накладних видатків» (важче перевірити), оскільки чим виша «база», тим вища ціна, а отже - маса прибутку й обсяг товарної продукціїю 3 останнім показником прямо була пов'язана величина фонду заробітної плати, тому підприємствам було не вигідно використовувати дешеві матеріали, сировину і напівфабрикати.

Цей метод ціноутворення з повним правом називали «витратним». Установлювані директивним шляхом ціни не відображали ні реальних витрат, ні реального співвідношення попиту та пропозиції. Більше того, на багато видів товарів установлювалися планово занижені збиткові цши (сировина, паливо) або планово завищені (насамперед на споживчі товари) [28, c.361].

("11") У ринковому господарстві вартість товарів і послуг визначається не індивідуальними витратами товаровиробників, а ринковою кон'юнктурою, в основі якої лежить зміна попиту і пропозиції. Високий ступінь невизначеності вимагає використання гнучких інструментів планування, які дозволяють швидко враховувати зміну попиту і пропозиції, цін, вимог до якості товарів і т. її [27, c. 97].

У цих умовах, як вважає більшість західних економістів, перевагу варто віддати складанню калькуляцій собівартості продукції «методом величини покриття». В інших джерелах його називають «методом внеску», «методом розрахунку по граничних витратах». Суть його в тому, що по окремих видах продукції розподіляються тільки змінні витрати.

Економічний зміст «величини покриття» полягає в тому, що його
величина є тією частиною виручки від реалізації продукції, яку
підприємство, з одного боку, використовує для покриття умовно-
постійних витрат, а з іншого боку - по можливості для відрахування
в прибуток. Величина покриття (маржинальний прибуток) собою
ніби-то покриває умовно-постійні витрати і прибуток. Коли умовно-
постійні витрати менші маржинального прибутку, то вироби будуть прибутковими, в іншому випадку – збитковими. Саме цією залежністю обґрунтовується застосування такого терміну, як калькуляція «методом величини покриття» [39, c.475].

1.4 Планування в системі управління собівартістю

Як уже відзначалося вище, у теорії і практиці ринкових відносин на базі класифікації витрат на постійні і змінні відносно до обсягу виробництва виникла система управлінського обліку - «директ-костінг». Ця класифікація і розроблена на її основі система (перші теоретичні розробки цієї системи з'явилися ще наприкінці XVIII століття) так би і мали теоретичне значення, «поки не склалися суспільні економічні передумови для реалізації переваг цієї класифікації: зростання конкуренції між відособленими товаровиробниками, боротьба за ринки збуту і пошук нових сегментів ринку, зростання витрат на освоєння і випуск нової продукції, рекламу, дослідження ринку і як наслідок, ускладнення орієнтації окремого товаровиробника в умовах розвинутого ринку» [36, c.263].

Ці тенденції вже починають розвиватися і в Україні. У цих умовах дедалі більше буде збільшуватися потреба товаровиробників у інформації про витрати на виробництво виробів, не перекручених у результаті розподілу непрямих видатків. Таку інформацію, як показники собівартості в частині змінних витрат і маржинального прибутку, дає система «директ-костінг». Однак для прийняття управлінських рішень недосить тільки впровадження управлінського обліку по системі «кдирект-костінг». Для прийняття оперативних рішень по зміні номенклатури й асортименту, цін і обсягів вирбництва необхідно систему поділу змінних і постійних витрат впровадити в практику не тільки обліку, а й планування. У практиці західних систем обліку, крім «директ-костінгу», застосовується також система «стандарт-кост». Ця система містить у собі розробку норм стандартів на витрати праці, матеріалів, накладних видатків, складання стандартної (нормативної) калькуляції й облік фактичних витрат із виділенням відхилень від стандартів (норм) [19, c.120].

У теоріі і практиці вітчизняного обліку існує розроблена система нормативного обліку, багато в чому схожа із західною системою «стандарт-кост». Однак в умовах витратного механізму ціноутворення в підприємств не було ідеальних стимулів щодо зниження витрат через управління ними.

Очевидно, назріла необхідність тісної інтеграції обліку, аналізу і планування витрат виробництва як наукової основи прийняття управлінських рішень. Запропонована нижче процедура планування «від нормативної бази на початок планового періоду» спрямована на вирішення цього завдання [12, c.321].

У загальному вигляді поетапна технологія планування витрат виробництва від «нормативної бази на початок планового періоду» така:

Перший етап. Розрахунок нормативної собівартості продукції по нормативах на початок року.

На цьому етапі розраховуються нормативні калькуляції по виробах на обсяг конкретних виробів і нормативна собівартість продукції в цілому по підприємству лише по змінних витратах (включаючи і розрахунок маржинального прибутку) - тобто калькуляції складаються «методом величини покриття». Умовно-постійні витрати станом на початок планового року розраховуються тільки в цілому по підприємству. Крім маржинального прибутку, у цілому по підприємству розраховуються також повна собівартість і прибуток.

Другий етап. Розрахунок витрат та інших вартісних показників на плановий рік.

Оскільки вартісні показники на початок планового року вже встановлені й аналіз їх дає певну відправну інформацію, варто відповідно до мети підприємства на цей рік (реалізація мети стратегічного плану) зробить укрупнений прогнозний розрахунок річного плану. Розрахунок необхідно робити без складання калькуляцій по окремих виробах у вигляді собівартості товарної продукції по змінних статтях калькуляції й окремо по постійних витратах у цімому по підприємству.

Третій етап. Планування витрат виробництва і вартісних показників на перший квартал.

Спочатку по номенклатурі, асортименту, цінах і нормативах на початок цього кварталу робиться розрахунок «нормативної собівартості продукції на початок планового кварталу» у вигляді складання калькуляцій по окремих виробах, на програму конкретних виробів і в цілому по підприємству методом калькулювання «по величині покриття» – тобто тільки по змінних витратах. Умовно-постійні витрати станом на початок планового кварталу розраховуються в цілому по підприємству. Потім відповідно до заходів щодо зниження витрат як змінних, так і постійних аналогічно складається планова собівартість продукції на перший квартал.

Четвертий етап. Аналіз виконання плану за перший квартал.

Особливість цього аналізу полягає в тому, що порівнюється не план із фактом, а «нормативна собівартість» першого кварталу, перерахована на фактичний випуск продукції в цьому кварталі (тільки по змінних витратах) із фактичними витратами на одиницю продукції (і на фактичний обсяг) по змінних статтях калькуляції Аналіз умовно-постійних витрат робиться шляхом порівняння плану і факту в цілому по підприємству.

П'ятий етап. Планування витрат виробництва і вартісних показників на другий квартал [43, c.130].

Технологія розрахунку повністю співпадає з розрахунком аналогічних показників за перший квартал. Тільки тут при складанні плану варто найповніше врахувати результати аналізу фактичного виконання плану за перший квартал і кон'юнктуру, яка складається до початку цього періоду. При складанні планів на наступні квартали використовується технологія третього і четвертого етапів.

У цілому технологія планування виробничих витрат «від нормативної бази на початок планового періоду» подана на рис 1.1. Як видно зі схеми, відмінною рисою всіх етапів є те, що калькуляції складаються «методом величини покриття», умовно-постіині витрати плануються тільки в цілому по підприємству, а використання на всіх етапах як вихідної бази «нормативної собівартості продукції на початок планового періоду» дозволяє в планах кварталів безпосередньо врахувати заходи щодо впровадження нової техніки, технології і т. п. [1, c.256].

("12") При плануванні собівартості продукції методом загальної калькуляції звичайно порівнюють фактичні рівні витрат із плановими і відзначають розбіжність. Але відомо, що фактичний випуск продукції і її продаж дуже рідко відповідають плановому. Тому ця система постійно фіксує розбіжності, які виникають в основному через зміни обсягу, внаслідок чого така інформація мало цікава для управління. В умовах централізованої економіки необхідно було показати, чому були не виконані (або перевиконані) планові показники, щоб це врахувати при оцінці й стимулюванні діяльності підприємства. Це завдання втратило свою актуальність в умовах самостійності підприємств.

В умовах швидкозмінної ринкової кон'юнктури система аналізу повинна, як і система планування, бути гнучкою і налаштованою на виявлення резервів і оцінку ситуації на ринку, щоб урахувати її при складанні плану на наступний квартал [3, c.54].

Особливість цього аналізу в тому, що порівнюється не план із фактом, а «нормативна собівартість» цього кварталу, перерахована на фактичний випуск продукції в цьому кварталі з фактичною собівартістю продукції цього кварталу і фактичних витрат на одиницю продукції по змінних статтях калькуляції. Аналіз умовно-постійних витрат проводиться шляхом порівняння плану і факту в цілому по підприємству.

Порядок проведення аналізу такий:

1. Із плану на квартал виписуються норми витрат за планом по змінних витрат.

2. Шляхом множення цих норм на фактичний випуск продукції в
кварталі розраховується нормативна собівартість на фактичний
випуск по змінних витратах.

3. Визначається фактична собівартість продукції. При розрахунку
фактичної собівартості керуються даними бухгалтерської звітності
про витрати сировини, матеріалів, палива, електроенергії, заробітної, плати з нарахуваннями на неї. Причому при визначенні витрат по статтях сировина, основні матеріали, покупні напівфабрикати у витрати включається тільки та частина видатків, яка використана на виготовлення продукції основної номенклатури.

4. Визначаються фактичні витрати на одиницю продукції тільки по
змінних витратах. Їх величина визначається шляхом розподілу фактичних витрат по даному виробу по відповідній статті витрат на фактичний випуск цих виробів.

5. По умовно-постійних витратах визначається їх фактична величина
в даному кварталі.

6. У підсумку робиться порівняння нормативних і фактичних витрат і аналіз відхилень по змінних і постійних Витратах. По змінних витратах аналіз відхилень робиться по маржииальному прибутку, що кількісно дорівнює відхиленню по прибутку [31].

Рисунок 1.1 Загальна схема технології планування виробничих витрат і вартісних показників

В умовах централізованого планування основним методом калькулювання собівартості продукції був метод повного розподілу витрат. Постійні та умовно-постіині видатки групувалися по спеціальних статтях калькуляцій (видатки на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські, невиробничі та ін.) з наступним розподілом їх на собівартість окремих виробів тим чи іншим «непрямим способом».

Калькулювання собівартості продукції «методом величини покриття» вимагає переосмислення і зовсім іншого концептуального підходу до планування постійних витрат [21, c.121].

У сучасних умовах (особливо під час спаду виробництва) спо-стерігасться тенденція збільшення питомої ваги постійних витрат у собівартості продукції Відновлення продукції, підвищення вимог до якості продукції, впровадження нових технологій вимагає підвищення загальної культури виробництва і відповідної зміни вимог до освітлення, опалення, дизайну приміщень, оснащення відділів і служб відповідною оргтехнікою і т. п. У таких умовах ці витрати повинні чітко плануватися, аналізуватися і постійно контролюватися. Тому позиція, що постійні «витрати знаходяться поза контролем скономістів-менеджерів, оскільки є обов'язковими і повинні бути оплачені в плановому періоді незалежно від обсягів виробництва», є неправомірною.

Планувати постійні витрати доцільно по двох напрямках: по місцях виникнення і по елементах витрат. Місця виникнення (вони ж і центри відповідальності за ці витрати) - це основні і допоміжні цехи, служби, бюро, відділи заводоуправління. Ступінь деталізації (припустимо на дільниці, бригади) не регламентується і визначається самим підприємством. Елементи витрат – це, звичайно, ті елементи, по яких складається кошторис витрат на підприємстві, але і вони можуть бути більш диференційовані з обліком різної їх «поведінки» від зміни обсягу виробництва [9, c.147].

Усі постійні видатки в цій ситуації розглядаються як прямі, тому що прямо відносяться на витрати відповідних підрозділів. До постійних (умовно-постіиних) видатків відносяться усі видатки, які були не включені до складу змінних витрат при складанні калькуляції «методом величини покриття»

Водночас слід зазначити, шо класифікаційна ознака (до постійних витрат відносяться ті витрати, на величину яких не впливає зміна обсягу виробництва) дещо умовна. Насправді в складі постійних витрат є витрати на величину яких впливає зміна обсягу виробництва, хоча і непропорційно. Іноді ці витрати називають напівзмінними (напівпостійними).

Поводження цих груп витрат описується рівнянням

(1.4)

("13") де α0 – коефіцієнт, який характеризує частку постійних (незалежних від зміни обсягу чи завантаження) потужностей;

α – коефіцієнт, що є величиною змінних витрат на одиницю обсягу виробництва;

γ –величина сукупних витрат;

х – обсяг виробництва у натуральному виразі.

При плануванні постійних витрат станом на початок планового періоду варто виходити з цін і умов цього періоду. Особливо необхідно виділити розрахунок амортизаційних відрахувань. Амортизація на квартал розраховується відповідно до прийнятої методики нарахування амортизації, норм амортизації по групах основних фондів і змін у їх складі. Інші елементи витрат розраховуються, виходячи з окладів, цін, тарифів, кількості працівників і т. д., які діють на початок планового періоду без урахування заходів щодо їх зниження [16, c.217].

Величина умовно-постіиних витрат станом на початок планового періоду ., розраховується з урахуванням зростання обсягу виробництва і відповідного коефіцієнта реагування:

(1.5)

де Ву. п.в. ф. – фактична величина умовно-постійних витрат, відкоригована за умовами планового періоду;

ΔОВ% – зростання обсягу виробництва порівняно з попереднім періодом (кварталом).

Фактична величина умовно-постійних видатків коригується, виходячи з умов планового періоду (цін, тарифів і т. д), тобто в розрахунку умовно-постійних видатків ураховується так звана «перехідна економія» і «перехідне збільшення витрат». Планова величина постійних витрат розраховується, виходячи з її величини станом на початок планового періоду і заходів щодо зниження цих витрат, передбачених планом. При аналізі фактичних умовно-постшних витрат за перший квартал (а також і всі наступні) треба враховувати фактичне зростання (зменшення) обсягу виробництва порівняно з планом на цей період [25, c.213].

Кошторис витрат на виробництво складається з метою:

а) визначення повного обсягу витрат на виробництво. Треба відрізняти собівартість продукції та обсяг витрат на виробництво. Витрати
на виробництво охоплюють відшкодування не тільки спожитих засобів виробництва, оплату послуг і виплату заробітної плати, пов'язаних із виготовленням продукції, але і витрати на роботи і послуги, і виготовлення деяких видів продукції, які за діючим положенням не входять до складу товарної і валової продукції підприємства і не відображаються в калькуляціях. Однак для забезпечення роботи підприємства їх необхідно планувати, що і здійснюється при складанні кошторису витрат на виробництво;

б) визначення витрат на виробництво товарної продукції в цілому.
Витрати на виробництво товарної продукції визначаються шляхом
коригування собівартості валової продукції на зміну суми залишків
напівфабрикатів і незавершеного виробництва, включаючи зміну
залишку інструментів, штампів, опок і т. п. власного виготовлення;

в) визначення витрат на виробництво реалізованої продукції. Ця су
ма витрат визначається коригуванням суми собівартості товарної
продукції на зміну залишку готових виробів і напівфабрикатів, ре
алізованих на сторону на початок і на кінець планового періоду.

У зведений кошторис витрат включаються всі витрати основного і допоміжного виробництва на випуск і реалізацію продукції, послуги на сторону, витрати на капітальне будівництво, капітальний ремонт, послуги промисловим господарствам підприємства. Сюди, як правило, не включається вартість продукції власного виробництва, споживаної всередині підприємства на промислово-виробничі потреби (внутрішньозаводський оборот). Виключенням є підприємства текстильної, шкіряно-взуттєвої, хутряної, м'ясної, цукрової, маслобійно-жировоі, борошномельної, тютюново-махоркової промисловості, на яких напівфабрикати власного виробництва передаються з цеху в цех не по собівартості, а по встановлених у відповідному порядку цінах.

Зведений кошторис видатків на виробництво по економічних еле-ментах повинен бути повністю ув'язаний зі зведеним кошторисом видатків на виробництво по статтях калькуляції.

При раніше діючому механізмі зведений кошторис витрат на виробництво складався на рік із розбивкою по кварталах. Враховуючи високий ступінь невизначеності ринкової кон'юнктури, доцільно на рік складати тільки прогнозний укрупнений розрахунок, а реальні практично діючі розрахунки варто робити послідовно по кварталах. Розрахунок повинен складатися після проведення заходів щодо зниження як змінних, так і постійних витрат. Складання кошторису витрат на виробництво починають із допоміжних цехів, потім переходять до основного і, нарешті, розробляють загальнозаводський кошторис витрат. На підставі цехових кошторисів витрат на виробництво складається заводський кошторис витрат на виробництво і визначається собівартість товарної і реалізованої продукції[4, c.96].

2 АНАЛІЗ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШАХТИ

2.1 Аналіз основних техніко-економічних показників діяльності шахти «імені С. М. Кірова»

Економічний аналіз діяльності підприємства починається з огляду основних економічних показників, які характеризують кінцеві результати роботи підприємства. На основі такого аналізу формується загальна оцінка розвитку підприємства протягом періодів, що розглядаються.

("14") Шахтоуправління ім. С. М. Кірова було утворено в червні 2004 року.

Шахта ім. С. М. Кірова, що є сьогодні опорної в шахтоуправлінні, створена в 1996 р. на базі однойменного шахтоуправління, у яке входили дві шахти: шахта ім. С. М. Кірова і «Кировська-Западна».

Шахта ім. С. М. Кірова була здана в експлуатацію в 1947 році з проектною виробничою потужністю 90 тис. т. у рік.

Площа ділянки шахти знаходиться на території Радянського району міста Макіївки, Донецької області, УРСР і розташована в межах Донецько-Макіївського геолого-промислового району.

Територія шахти розташована безпосередньо в міській рисі м. Макіївки й оточена селищами. У 30 км західніше - великий промисловий центр Донбасу – місто Донецьк.

Основна вугленосність на описуваній площі належить свитам З52 і З62, що містять до 17 вугільних шарів промислової потужності.

Свита З52 - Каменська. Потужність свити 560 м.

Свита З62 - Алмазна. Потужність свити складає 350 м.

З 15 вугільних пластів і прослоїв промислову потужність мають пласти: Л1, Л2, Л3, Л4, Л6, Л7 і Л8.

Тектоніка ділянки характеризується наявністю пликативных і диз'юнктивних форм дислокацій і відрізняється великою складністю. Залягання порід ускладнене розривними порушеннями, в основному, надвигового характеру. До них відносяться: Пролетарський, Італійський, Ясиновский, Проміжний, Крутий, Діагональний; скидання - Кировский, Колосниковский №1, Колосниковский №2. До найбільш великим відносяться насування Італійський і Проміжний.

Фактичний приплив води по шахті "Кировская-Западная" складає 116 м3/ч.

Основні балансові запаси шахти зосереджені в крутій частині Каменської й Алмазний свит і складають 5934 тис. тон. У пологій частині ділянки шахтного полючи знаходяться запаси тільки по пласту Л4, що складають 2126 тис. тонн.

Річний режим роботи шахти є безупинним (357 робочих днів у році), для робітників п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями за графіком. Режим роботи працюючих визначається з установленої в даний час тривалості робочого тижня: 30 годин - на підземних роботах; 40 годин - на поверхні. Тривалість робочої зміни на підземних роботах - шість годин, а для робітників поверхні - вісім годин. Добовий режим роботи шахти - чотирьохзмінний: перша зміна є ремонтно-підготовчою, протягом якої виробляється ремонт підземного стаціонарного устаткування і гірничи виробіток; у інші три зміни здобувається вугілля. Режим роботи експлуатаційних ділянок також чотирьохзмінний: одна зміна ремонтно-підготовча, у інші три зміни здобувається вугілля. Робітники технологічного комплексу поверхні працюють за графіком у три зміни. Для апарата керування прийнятий п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями.

До видів діяльності, що здійснює шахта, відноситься:

експлуатація родовищ корисних копалин; охорона земної поверхні і розташованих на ній будинків, споруджень, водойомов і насаджень від негативного впливу, усунення інших факторів, що наносять шкоду навколишньому середовищу; здійснення заходів щодо комплексного використання природних ресурсів і ресурсозбереження; розвиток і удосконалення системи технічного контролю і проведення єдиної технічної політики в області підвищення якості вугілля, розробка і впровадження стандартів і технічних умов; розвиток виробничо-господарського комплексу підрозділу, підвищення продуктивності праці й ефективності видобутку вугілля, максимальне використання внутрішніх резервів, інтенсифікація виробничих процесів; газвилучальних рекупераційних установок, водовідводу, знищення впливу фізичних і інших шкідливих факторів виробництва, згідно з законодавством, атестація робочих місць; ("15") створення на робочих місцях безпечних умов праці відповідно з нормативно-правовими актами і забезпечення виконання вимог законодавства про права робітників у галузі охорони праці; організація правової роботи, висновок господарських угод, здійснення централізованих функцій і взаємодія із судовими, правоохоронними й іншими органами; забезпечення економічного аналізу виробничої і фінансово-господарської діяльності з метою виявлення резервів підвищення ефективності виробництва, поліпшення використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів; виробництво і ремонт засобів виміру і контролю; науково-технічна діяльність; медичне обслуговування й оздоровлення працівників; організація суспільного харчування і торгового обслуговування працівників шати.

Інші види діяльності можуть здійснюватися шахтою, якщо вони не суперечать чинному законодавству України і відповідають цілям і предмету діяльності, передбаченим у Статуті шахти.

Види діяльності, що мають потребу в спеціальному чи дозволі ліцензії, здійснюються шахтою за умови одержання шахтою спеціального дозволу, ліцензії відповідно до чинного законодавства.

При здійсненні усіх видів діяльності шахти забезпечує дотримання законодавства України про надра і про охорону навколишньої природного середовища.

При комплексному огляді загальних результатів господарської діяльності необхідно вирішити наступні задачі:

- оцінка виконання планових показників;

- аналіз динаміки найважливіших економічних показників;

- аналіз результатів господарської діяльності, що впливають на прибутковість підприємства.

Аналіз виконання плану і динаміки показників розвитку підприємства здійснюється за окремими групами взаємопов’язаних показників: обсяг виробництва і реалізації, собівартість продукції, якість продукції, прибуток, рентабельність, використання матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Основні техніко-економічні показники, що характеризують роботу підприємства, приводяться у табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Аналіз основних техніко-економічних показників діяльності за 2004 – 2005 роки

Показники	2004 рік	2005 рік	Абсолютне відхилення	Темп зміни до попер. року %
1. Обсяг видобутого вугілля, т.	664715	534978	-129737	-19,52
2.Готова вугільна продукція, т.	458472	336238	-122234	-26,66
3.Товарна продукція, т.	458193	334250	-123943	-27,05
4.Вартість майна, тис. грн	4	250535	2789,6	1,13
5.Обсяг товарної продукції, тис. грн. а) у діючих цінах, тис. грн. б) у порівняних цінах, тис. грн.	93000	104105	11105	11,94
6. Собівартість товарної продукції, тис. грн.	116688	132764	16076	13,78
7. Прибуток (збиток), тис. грн.	-1515	-28393	-26878	1774,13
8. Середньооблікова чисельність працюючих, усього, людин	3264	3189	-75	-2,30
у тому числі ПВП, людин	3123	3073	-50	-1,60
9. Фонд оплати праці, усього, тис. грн.	36689,6	46690,5	10000,9	27,26
у тому числі ПВП, тис. грн.	-	-	-	-
10. Середньомісячна заробітна плата, грн	953,7	1297,4	343,7	36,04
11. Дебіторська заборгованість, тис. грн.	721	3274	2553	354,09
12. Кредиторська заборгованість, тис. грн.	37968,8	37289	-679,8	-1,79

("16") Таблиця 2.2