Максим Карповець
Національний університет «Острозька академія»
(науковий напрям: Філософія, культура та мистецтво)
Криза європейської культури в ситуації постмодерну: за горизонтом людського буття
Ключові слова: криза культури, постмодерн, ситуація пограничності, парадигма, онтологія
Вступ
Людина живе у просторі культури. Вона змушена парадоксальним чином жити за правилами того, чого сама створила, і часто жертвувати (чи вибирати) своїми цінностями заради адаптації в культурі. Kultúr – це проект, який повинен дати відповідь про те, що є істина і що є людина. Руйнівні процеси в структурі культури вписуються у феномен культурної кризи (від давньогр. krisis – приговор, осудження, суд) [2], проблематика якої знову постає не тільки у філософсько-культурологічному дискурсі, а й набуває наочного характеру тут-і-тепер. Дуже багато сказано і написано про екологічну кризу, як результат постійного натиску людини на зовнішнє середовище. Деякі дослідники не сумніваються, що в майбутньому ми можемо стикнутися із екологічною катастрофою, і попереджують, що ми знаходимось на краю безодні (курсив мій. – М. К.) [8, с. 9]. Криза в ситуації постмодерну несе онтологічний характер. Людина потрапляє у стан по-граничності, по-сторонності (outsiding), в якому постають питання про сутність людської екзистенції. Традиційна парадигма розуміння кризи полягає в її осмисленні як наслідок історичних процесів, що зумовили зникнення тієї чи іншої культури [16, с. 352]. Ми фатально змушені просуватись крізь наївність хронологій до якоїсь нескінченої далекої точки, що ніколи не присутня в жодній історії, вона являє собою лише власну порожнечу [15, с. 39] Маю протилежну (або наступну) позицію стосовно дефініції і смислу кризи. Суть кризи не в (не)закономірних історичних по-діях (l’événements), бо: природі розуму властиво розглядати речі не як випадкові, а як необхідні [14, с. 142]. Суть кризи полягає у надломі людського буття і руйнуванні гносеологічних принципів, що обумовлюють буття per se. Людина розривається між буттям, яке передувало їй, і небуттям, яке ще не наступило.
Основна частина
Одним з перших, хто підійшов до проблеми кризи культури був Фрідріх Ніцше. В “Народженні трагедії із духу музики” (“Die Geburt der Tragnedie aus dem geiste der Musik”, 1872) Ніцше намагається зрозуміти проблему кризи європейської культури через інтерпретацію та тлумачення класичних античних текстів. Відповідаючи на питання про те, як можлива антична Греція, Ніцше йде на противагу всій німецькій естетичній традиції ( зокрема Шіллеру), що оптимістично трактувала древньогрецьке мистецтво через світле аполонівське начало. Він вперше говорить про іншу Грецію – трагічну, п’янкою міфологією, діонісійську (курсив мій. – М. К.). Саме така Греція, за Ніцше, і є справжня Греція – сильна, жорстока і здорова у всій своїй юності. Через таку Грецію філософ відкриває витоки всіх приречень Європи. Діонісійське начало більш раннє, аніж аполонівське, і саме воно принесло Елладі найбільше благословення. Лише в часи розпаду й слабкості греки стали оптимістичніші й спрямували себе до наукового пізнання і логічного пояснення світу. Ця радість і ясність асоціюються у Ніцше з симптомами подальшого занепаду країни. Він пише: “…не зло всім упередженням і забобонам демократичного смаку його оптимізмові, владі розумності, утилітаризмі… та й сама демократія – симптом ослабленої сили й старості, а не здоров’я” [12; с. 27]. Символом здоров’я якраз і було безповоротно втрачене діонісійство. Лише в тому разі, коли європейська культура в основу свого розвитку покладе діонісійське начало, вона зможе пробудитись, інакше вона приречена на неминуче зникнення. На мій погляд, Ніцше був єдиним філософом, який надто голосно кричав світові про небезпеку і якого світ не хотів слухати. Ідеї Ніцше стають базисними в процесі формування парадигми постмодерну. Не всі мислителі бачать у переосмисленні ідей Ніцше постмодерном позитив. Замінивши ідеології Маркса і Достоєвського на Ніцше і Мальтуса, ми не тільки можемо самі заглибитись в ситуації розрухи і насилля для більшості населення, але і поглибити кризу всієї цивілізації [6, с. 15].
До проблеми кризи культури зверталися Едмунд Гусерль та Альфред Вебер. Гусерль говорить про кризу, як про ситуацію драматичного вибору, перед яким опиняється сучасна людина [9, с. 15]. Альфред Вебер констатує кризу європейської культури, суть якої у втраті цінностей християнства, гуманізму й просвітництва [1, с. 173]. Він говорить про Німеччину і кризу європейської культури в образній формі – “(...) маю на увазі історичну Європу і її долю, і намагаюсь запитати, чи приречена Європа” [1; с. 170]. Вебер звертає увагу у своїх дослідженнях на духовну природу кризи і її гносеологічний характер. Криза культури є похідною від кризи цінностей. Найголовніше – зробити духовне начало (те, що перевищує все інше) настільки сильним, щоб воно знову направляло хід розвитку; це значить, щоб воно знову подолало наш експансіонізм [1; с. 180]. Ідеї Вебера несуть соціокультурний характер, і постають як наслідок глибших трансформацій в недрах культури.
Парадигма постмодерну включає в себе представлення європейської культури, як культури, що перебуває у кризовому стані. Культура постмодерну – це культура-колаж, яка складається із обломків попередніх культур. Розуміння шляхів подолання кризи також являє собою колаж ідей і думок. Кризові моменти в культурі людство переживало завжди. Можна поставити питання: чи знала культура в ці двадцять століть інший стан, аніж кризовий? Чи не складається вся людська культура із ризику? [16, с. 353]. Зміна культурних парадигм неодмінно пов’язана із кризою. На кризу впливали історичні, географічні, соціальні фактори; вона виникала або внаслідок руйнування внутрішніх взаємовідношень, паттернів, або внаслідок зовнішніх процесів. Чим же особлива криза в ситуації постмодерну? Ортега-і-Гасет запитується, що навіть із середини дивлячись, як можна пізнати, чи життя чується занепалим, чи ні? Для мене нема сумніву щодо вирішальної ознаки: життя, що не воліє жодного іншого життя з жодного іншого віку, що, отже, воліє саме себе, не можна в поважному розумінні назвати занепалим. (…) Бо виявляється, що саме наш час (курсив мій. – М. К.) зазнає в цьому відношенні дуже дивного почуття; наскільки я знаю, небувалого досі в усій знаній історії ” [13, с. 31-32] Чим є криза в постмодерні? Власне, кризу європейської культури в постмодерні можна розглянути у двох вимірах.
В першому криза постає як наслідок краху утопічних проектів модерну (проект НТР, гуманізм, індустріалізація, комунізм, фашизм тощо). Етимологія поняття вказує нам на завершеність, кінечність і підсумок попередніх епох (не тільки модерну). Постмодернізм ставить перед собою завдання теоретичної легитимізації наявного стану. Постмодерн несе в собі не тільки проблему вичерпаності (exhausting) культури, яка існує відтоді, коли існує людина, але і проблему пошуку того, що буде далі, пошуку нових смислів і принципів наступної культури (after postmodern culture). Усвідомлення ситуації кризи диктує необхідність побудови нової, мета-культурної позиції – тієї точки, що існує поза існуючими наративами. Підривається віра в (модерну) реальність, як сукупність існуючих взаємопов’язаних предметів-в-собі. Тільки тоді, коли існують предмети, може існувати стійка форма світу [3, с. 26]. Предмети зникають з реальності, як наслідок, зникає сама реальність, як світ. Але: скептики сумніваються у всіх принципах, що стосуються природи речей, але сам цей сумнів призводив лише до відкриття нових і більш надійних способів дослідження. Скептицизм часто був лише зворотною стороною принципового гуманізму [7, с. 3] Процес формування нових технологій і моделей поведінки залежить лише від людських можливостей – чи зможе людина позбутись традицій, прийняти зовсім нову парадигму життя і обрати правильну стратегію за тих чи інших соціокультурних умов.
В другому криза постає зовсім іншим чином. Ситуація постмодерну і є ситуацією кризи. Г. Міллер пише: „В нас є знання, та нема мудрості, є комфорт, та нема безпеки, є віровчення, та нема віри. (...) Моральний вибір між добром та злом – та й всякий інший – більш не існує. Тепер все віддано на долю хвиль та випадку: почалося плавання без штурвала та вітрил” [11, с. 42] . Чисельні роздуми на цю тему можна було би підсумувати однією фразою: формула, яку поклала сучасна людина в основу свого життєвого проекту і якою керується створені нею суспільні структури, втілюючи її культурне буття, вибрана неправильно. Людина підійшла до тієї крайньої онтологічної межі, далі якої безодня. Слушно згадати Данте: “Мы подошли к окраине обвала, где груда скал под нашею пятой еще страшней пучину открывала” [4, с. 57]. Ситуація пограничності неминуче ставить людину (або людський колектив) перед онтологічним питанням: “бути чи не бути”. Якщо смисл буття завжди визначався філософією як присутність, питання буття, поставлене, виходячи з трансцендентального горизонту часу, стало першим потрясінням філософської надійності як забезпеченої присутності [5, с. 258]. Виходячи з вище поставленого питання про унікальність сьогоднішньої кризи, можна сказати, що в наші дні мало констатувати чергову кризу. Ми переживаємо граничність цілого (entier) людського буття (курсив мій. – М. К.). Людина стає чужою у культурі, стає чужою по відношенні до Іншого (Інший стає безкінечно далеким) і до самої себе. Метафізика відкривається, коли теорія критикує себе як онтологія, як догматизм і спонтанність тотожного (...) лише метафізика могла б визволити Іншого від цього світла буття, або від феномену, який “збирає в буття його опір” [5, с. 189] Суб’єкт як центр системи (культури) розсіюється. При цьому відбувається зміна принципів універсальності, головне, що визначає сучасну культурну ситуацію. Технологічний постмодерн виключає (умовно “exclure rayer de la liste”) будь-яку можливість людини. Постмодерн витісняє людину із людського дому – в небуття.
Якщо ситуація кризова, то чи є вихід із неї? Чи не означає це як вирок (і в етимологічному, і в культурологічному смислах)? Людина повинна повернути вектор буття в бік до сутності “людського”, а не навпаки. Людина повинна повернути “людське” сама собі. Виринає філософсько-антропологічний бік проблеми. Лишається тільки однед питання: що є людина? Людина виявляється створінням, яке постійно шукає саме себе (курсив мій. – М. К.), яке в кожний момент свого існування випробовує і перевіряє умови свого існування [7, с. 7]. Це неповна відповідь на питання. Повна відповідь остаточно (автоматично) виключає людину із культури. Бо: дати повну відповідь, дати проблемі зникнути назавжди.
Висновки
Криза європейської культури в ситуації постмодерну набула зовсім іншого характеру. Вона не є кризою як наслідок домінування аполонівського начала в культурі, не є наслідком подій в історії людства, не є кризою в гносеологічному смислі, не є кризою “перетворення метафізичного у фізичне, внутрішнє у зовнішнє, подій у свідомості людини в події у сфері технології” [10, с. 307]. Криза в ситуації постмодерну набуває онтологічного характеру. Постмодерн водночас намагається подолати кризу (через цитування минулих культур, іронію, метафізику) і водночас ще більш загострює кризу відмовою від людини, ratio, життя, духу, культури. Криза пронизує всі рівні людського буття: від буденності до сфери духу. Людина опиняється в ситуації по-граничності. Апеляція post полягає у пошуку нових принципів розуміння людини і культури. В ситуації кризи людина замислюється на сутністю (nature) самої себе. Пошук можливий лише в межах буття, а не за-буттям. Людина загубила саму себе, і віднайти свою сутність в безкінечному постмодерністському лабіринті є основним завданням кожного з нас.
Список використаної літератури
1. Избранное: Кризис европейской культуры. – СПб.: Университетская книга, 1999. – 565 с.
2. Вейсман -русский словарь. – М., Греко-латинский кабинет . 1991. – 732 c.
3. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. –К.: Основи, 1995. – 311 с.
4. Божественная комедія. – Мн.: Маст. Літ., 1987. – 575 с.
5. Письмо та відмінність. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. – 602 с.
6. Кара-Мурза и кризис цивилизации // Вопросы философии. – 1990. – № 9. – С. 7-15.
7. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры. Сб. Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988 – 552 с.
8. Киселев человека: тупиковая ветвь эволюции? // Вопросы философии. – 2007. – № 4. – С. 9-18.
9. На постмодерністських роздоріжжях культури. – К.: Основи, 2000. – 196 с.
10. Одномерный человек. – М.: “REFL-book”, 1994. – 368 с.
11. Время убийц: Эссе. – СПб.: Азбука-классика, 2005. – 288 с.
12. Рождение трагедии из духа музыки. – СПб.: Азбука-классика, 2005. – 257 с.
13. Ортега-і- Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420с.
14. Спіноза Б. Этика. – СПб.: Азбука, 2001. – 352 с.
15. Археологія знання. – Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. – 326 с.
16. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2004. – 539 [5] с.
