Чумацтво

Краснополянська ЗОШ I - IIступенів

учитель української мови і літератури І Попереджувальні, пояснювальні, коментовані, вибіркові диктанти, самодиктанти, диктанти по пам’яті в 5 – 9 класах

на тему: « Чумацтво»

Вогонь землі

Від чумацького табору долинули тривожні викрики. Над возами здіймалася заграва. Пастухи поспішали до валок.

Навколо палаючого вугілля стояли вкрай здивовані чумаки, деякі з них хрестилися. Та й було чого дивуватись. Учора вечором, коли з багаття зняли казани, кам’яну піч розвалили геть і залили, як це робилося завше, водою. Та, мабуть, залишилася жарина. Каміння, на диво, розжеврілося, взялося полум’ям. Дим стелився їдкий, смердючий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й пломінь теж якийсь незвичайний жовтаво – синюватий, сліпучий, жаркий.

Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгорялося, і це тим паче

дивувало, бо ж такого ніхто ніде не бачив та й не чув.

П. Байдебура

В степах

…Казали старі люди, що колись на Щербинівських хуторах плакали гори. Плакали доти, доки в одному місці гора провалилася, а люди з провалля почали довбати чорне вугілля.

Тоді потяглися валки чумацькі на захід.

Улітку повітря степів п’яне пахощами чебрецю, гіркого полину. Липнева ніч у степах м’яка й тиха.; лише де – не – де турбується криком перепела чи стрепета.

Але ті пташині звуки падають у густу польову тишу й тонуть тут же недалеко.

Сава Божко

Чумацтво

Чумацтво в козацькі й дещо пізніші часи було розвинутим промислом в Україні. Є відомості, що чумакував навіь Шевченків батько –Григорій. Також чумаком був дід Олександра Довженка. Чумацьку валку – декілька важких і містких возів – споряджали дуже прискіпливо. У далеку мандрівку чумаки обов’язково брали півня, який мав своїм співом проганяти нечисту силу. Отаман перевіряв, чи нічого не забули, чи здорові воли, цікавився, які харчі чумаки взяли про запас і які озброєні на випадок нападу розбійників. У дорозі чумацький ватажок отримував повноваження судді й священника, адже вирішував суперечки своїх побратимів і сповідав перед смертю тяжкохворого. Людину, яка хоч раз під час подорожі повела себе негідно, більше в дорогу не брали. Проте, всі ці застереження не завжди рятували чумаків від нападів розбійників і ординців, блукань, невдалих торгів, епідемій, зокрема чуми, назва якої, на думку деяких дослідників, і спричинила виникнення слова « чумак».

О. Слоньовська

Чумацький прмисел

Важким і небезпечним був чумацький промисел, тому за нього бралися мужні, загартовані життям люди.

Чумак – нетяга, на плечі якого всією вагою лягали злигодні й небезпеки, - це образ відважної, волелюбної, впевненї в собі людини. Подібно до козаків, чумаки добре володіли зброєю, не розгублювалися в скрутну хвилину, були здатні відбити напад ворогів. У південних портах на чумаків чекали різні хвороби, зокрема холера й чума. Від чуми рятувалися тим, що одягали на себе вимочені в дьогті сорочки. Якщо мандрівка була вдалою, чумаки багатіли. Часом господар втрачав усе через падіж волів і коней у висохлому, безводному степу, зазнавши нападу грабіжників, і повертався додому із самим лише батіжком – « дочумакувався». Але невдачі переносив мужньо, навіь із гумором. Він ішов наймитом на Дон або Кубань. На зароблені гроші купував волів та вози й знов чумакував ( За О. Бандурою, Н. Волошиною).

Табір

Край шляху, в долині, згасаюче вогнище. Білий димок, хвилюючись, здіймається догори понад чумацьким абором, що чорніє у пітьмі здоровими мажами, немов якесь дивоглядне чудовисько. Табір ще спить. Степова тиша жадливо підхоплює всі звуки… Ось чутно, як сопуть вгодовані воли, жвакаючи росяну траву… Десь за комишами в озері кумкаюь жаби, гуде бугай…

Табір ще спиь, а по табору ходить отаман. Від його буйного вітру, від ясного сонця змарніле обличчя його повито задумою й смуком. І хто його зна, яку думу думає чумацький отаман у степу серед ночі, чого немов журно йому, важенько на серці? Чи тим, що сторона чужая, далекая, чи то тим, що згадаласьродина близькая, дружина вірная, а чи серце віщує якусь лиху пригоду в сьому степу широкому? Хто його зна. А тим часом сон тікає від очей, і ходить отаман по сонному табору, поглядаючи то на товаришів своїх, що сплять навкруги багаття, то на далекі обриси степу, що мріє крізь синю імлу. Але помалу – малу синя імла стає прояснілою, східний край неба облитий широким усміхом світання… ( За М. Коцюбинським).

1.Чумаче, чумаче, чого зажурився, чи воли пристали, чи з дороги збився? 2. Жовте листя опадає, падає додолу, а чумаки вертаються із Криму додому. 3. Ой піду я до річеньки, стану на пісочку та й пратиму чумакові добіла сорочку. ( Нар. твЯ не забув чумацьких тих могил, що давниною голубіють в полі ( М. Нагнибіда).

Чумаки

Коли в українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися у далеку дорогу чумаки. Проводжали чумаків у неблизьку подорож урочисто всім селом. Співали пісень, виголошували напуття, а сивий, статечний, найшановніший у громаді чоловік благословляв їх перед нелегкою, сповненою багатьох небезпек дорогою!

Отаман востаннє оглядав своїх побратимів. Збиралися тут і сміливі, і дуже витривалі, і чесні. Всі вони справді могли покласися один на одного в найбільшій скруті. Адже й нападники їх можуть очікувати, і тоді чумакам доведеться відкласти батоги й узятися за пістолі, рушниці а шаблі.

М. Слабошпицький

Чумаки торгували переважно рибою та сіллю, за якими вони їздили на волах до берегів Чорного, Азовського морів, на Дін, а також розвозили сіль по всій Україні з міста Тора ( нинішній Слов′янськ) та з Бахмута ( нинішній Артемівськ). Як бачимо, чумацькі шляхи проходили нашими землями – донецькими степами.

Часто чумацький шлях з України на Дін проходив повз Савур – Могилу, з якою пов’язано кілька переказів та легенд. Так, в переказі « Де бере чумаків біс» розповідається про те, як на Савур – Могилі чумаків оббирали злодії, вимагаючи від них певну данину, у вигляді натуральних продуктів: риби, хліба, сала та ін.

Література

1.  О. Слоньовська. Українська література: Підруч. для 7 кл. загальноосв. навч. закл.. – К.: Освіта, 200с.

2.  Рідна мова: Підруч. Для 7 кл. загальноосвіт. Навч. закл../М. І. Пенилюк, І. В. Гайдаєнко, А. І Ляшкевич, . За заг. ред.

М. І. Пентилюк. – К.: Освіа, 2007. – 288с.

3. Л. І. Пилипенко, єєва. Живе слово: Розвиток мовлення. Тренувальні вправи, творчо – пошукові завдання, лінгвістичні ігри. 7 клас/ За аг. ред.. професора ітка. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 200с.

Краснополянська ЗОШ I - IIступенів

Великоновосілківської районної ради

Донецької області

Міні – підручник для 5 – 9 класів

з літератури рідного краю

( Легенди Донбасу)

учитель української мови і літератури

Шведова Тетяна Іванівна

2011 рік

Краснополянська ЗОШ

I-II ступенів

учитель української мови та літератури

Шведова Тетяна Іванівна

« Знати свій берег - Берег Дитинства, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним - що є святіше і дорожче?!

Коли йдеш по рідній землі й знаєш, хто раніше тут жив, бував, що за події пронеслися цим краєм, тоді впевненіші кроки.

Скуратівський В.

Артемівський район

Легенда про Дінця та Бахмутку

Це було в давні часи в одному чудовому краї, де жили сильні та красиві люди. І жила серед них чарівна дівчина, яку всі називали Бахмутка. Мала дів-чина блакитні, як небо, очі та золоті пшеничні коси. І покохав її високий

чорноокий хлопець з русявим хвилястим волоссям, ім’я якого було Дінець.

І Бахмутка полюбила юнака.

Та про красу дівчини дізналися вороги. І прийшли вони до цього чудо-вого краю, щоб захопити красуню в полон. Багато їх змагалося за дівчину: і хазари, і татари, і скіфи… Топтали вони своїми кіньми землю, та ніхто не міг здобути перемогу, бо відчайдушно боровся за свою прекрасну наречену від-важний Дінець.

Тоді вирішили вороги знищити юнака. Заманили вони його в непрохідні хащі і вбили.

Коли про це дізналася красуня Бахмутка, почала вона гірко плакати. І від сліз цих утворилася ріка з дуже солоною водою, яку люди назвали на честь дівчини Бахмуткою. А ще з її солоних сліз утворилися на цій землі по-клади солі, яку до цього часу добувають люди.

Дівчина стала просити Богів, щоб вони покарали ворогів, і вороги перетворилися на непорушних кам’яних баб, що й досі стоять, мов вартові, у степах.

А хлопець Дінець навіть після смерті став корисним людям. Його чорні очі стали вуглинками, що дарують нам тепло юнакового серця, його русяве волосся стало корисним гіпсом, а одну з річок люди назвали Дінцем.

Вірна Бахмутка не змогла жити без свого коханого. Її пшеничні коси про-росли з землі щедрим колоссям. От звідки у нашому краї стільки багатств –

Усе від красивих, щедрих душею Дінця і Бахмутки.

Красноармійський район

Заснували село козаки

У квітучий степ приїхали на конях козаки. Зупинилися вони на найви-щому пагорбі і подивилися навкруги. Безкрає море шовковистої сріблястої ковили колише легкий вітерець. Острівці яскраво – зеленої дерези розквіта-ють жовтим ніжним цвітом. На схилах червоніють маки та манить солодкими пахощами суниця. У низині несе чисту, як сльоза, воду маленька річечка.

Ось на цій благодатній землі і зупинив свій погляд козак Максим Родов. Його, високого і стрункого юнака, з гострим поглядом очей, розуміли з півслова, йшли за ним у вогонь і воду.

За народними переказами, став козак зі своїми побратимами обживати ці краї і дожив він до глибокої старості. З тих пір і називали цю землю Родо-вим, а поселення Родівкою.

Це лише одна із багатьох версій походження назви селища Гродівка Красноармійського району. Але достеменно відомо, що Гродівка була засно-вана у кінці XVII століття запорозькими козаками. Це підтверджує пам’ятний знак, що стоїть у центрі селища на честь першопоселенців.

Вовчі води

Про те, що у Римі споруджений пам’ятник вовчиці, загальновідомо. А от про те, що у Красноармійському районі увіковічили цього хижого звіра, знають не всі. У радгоспі « Лозоватський сад» у самому центрі населеного пункту, неподалік від будинку культури, на постаменті, гордо стоїть вовчиця зі своїми малюками.

За давньою легендою, яку й досі старожили розповідають своїм онукам, у цих місцях водилося багато вовків. Навесні у кожної пари з’являлися малюки. І в цей період батьки – вовки ставали особливо обережними. Вони відводили свої родини подалі від людей, шукаючи нові місця. Одна вовчиця рила нору для своєї сім’ї і натрапила на джерело. Вона змушена була покинути вибране місце. А маленьке джерельце, з роками,

Перетворилося на повноводну річку з кришталево чистою водою. І почали люди називати річку Вовчі води, або Вовчою.

…Чому « Вовча»?

З сивої давнини в народі ходить легенда про те, що колись на берегах цієї річки жила половецька орда бурчевичів. А назва тієї орди на їх мові походить від слова « вовк». Ординці того племені вважали вовків священними, бачили в них своїх захисників і покровителів, поклонялися їм, радилися з ними… Опівночі хан Боняк – володар бурчевичів, звелів подати коня. Сів і поїхав у степ. Зупинився на високій могилі і почав вити по – вовчому. Прислухався… Чи відгукнуться на те виття вовки?

І ось із темряви ночі таким же виттям відізвався спочатку один вовк, а потім завило багато вовків. Задоволений хан повернувся у свою вежу. Ще б пак! Вовки дали згоду… - Готуйтеся! Ледь почне вітати, рушаємо. Перемога буде на нашому боці. Отож, думають, назва Вовчої від тієї орди.

Люлька Тараса Бульби

« Раптом, серед самого бігу зупинився Тарас і вигукнув: « Стій! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб вона дісталась вражим ляхам!» Нахилився старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном. А тим часом набігла ватага і схопила його за могутні плечі. « Так Микола Васильович Гоголь описував останні хвилини життя героя однойменної повісті - Тараса Бульба. Саме його і згадали у Гродівці, коли місцевий фермер Петро Федотович Мамець під час робіт на городі знайшов козацьку люльку. Може, вона і належала колись одному із славетних отаманів або простому козакові.

Легенда про місто Харцизьк

Колись багато років тому, на березі степової річки Кринка, росли густі діброви. Потайні міста приваблювали борців проти панської неволі. Ось і осе-лилися тут два відважних утікачі Зуй та Харциз. І засували вони селище Зуїв-ка.

Але в цих степах, у Дикому полі, часто з’являлися орди кримських та-тар. Криваво розправлялися ординці з мешканцями степів. Одного разу така участь спіткала і Зуївку. Селище було зруйноване, але Зуй та Харциз уціліли. Зібрали вони ватагу та поклялися: « Боротися з бусурманами за волю, рідну землю!» Вибрали ватажком Зуя. Він взяв Харциза найближчим помічником. Ніколи вони не розлучалися.

Через деякий час вороги знов повторили свої напади. Стійко захищали зуївці свої землі, але сили були нерівні. Зуя було поранено у бою. Разом із Харцизом сховався він у печері. Татари догнали їх. Через деякий час пролу-нав вибух. Так загинули побратими Зуй та Харциз. Але пам'ять про їх подвиг було увіковічено у назві міста.

Річка Солона

І чому ж вона Солона?

Багатоводною, широкою і рибною була річка Солона. Її береги зникали в густих заростях верболозу. А навкруги – дикі степи, трава, яка сягала до плечей вершника. Степову тишу порушував крик птахів і стукіт козацьких і

татарських коней. На правому березі річки Солоної був розташований козацький сторожовий пост, на місті якого встановлено пам’ятний знак.

Спитаєте, чому річку називають Солоною? Кажуть, що в давні часи

запорізький козак переправлявся вбрід через річку. Вісь одного з возів,

вантажених сіллю, зламався, віз пірнув у воду, сіль розчинилася, додавши воді солоного смаку. Літа минули, смак води у річці став природним. А назва залишилась історична.

Місто Селіда

Це сталося наприкінці XVI століття. Чумак Селід повертався з Азова до своєї рідної Полтавщини. Літній день почав згасати, і Селід вирішив дати час своїм круторогим попастися та й собі кулешику зварити, відпочити. Швидко минула коротка літня ніч. Піднявся Селід раненько, дав їсти волам, напоїв їх. Виловив рибу у річці, її там аж кишіло, поснідав юшкою, пора б і в путь. Дуже вже сподобався Селіду цей степ цілинний, і переліски яружні, і річка, і пасо-вище. І, головне, вільна, нічийна земля. Займай скільки треба і живи… І не бу-деш з волами бродити, відірваний від сім’ї, від землі. А там, на Полтавщині бідують люди. Походив Селід навколо, обдивився і вирішив їхати додому, забрати свою сім’ю,, збіжжя, худобу та й рушити в це місце. А може, й ще хто відважиться пристати до нього. Так і зробив. А з ним і ще деякі слобожани ру-шили. Так виникла в степу слобідка, яку почали звати Салодавкою, Селідов-кою, а з 1956 року – містом Селідовим.

Слов’янський район

Берестова Балка

Від села до лісу пройшла рогата череда. За нею майже слідом котився віз, запряжений парою добрих коней. Вони розмірено ступали по вкатаній чумацькими возами ґрунтовій дорозі, де – не – де усипаній на палючому сонці овечим горохом.

Так, або приблизно так, уявляються нащадками чумацькі каравани, що проклали собі дороги в історії. Шляхи від Дону до Дніпра, від Приазов’я і Причорномор’я до Тора й Бахмута, від Тора до Ізюма і в Московію.

Воли і коні тягли вози, наповнені сіллю, вичиненими шкурами, гончарною глиною і виробами з неї, зерном і борошном, різним крамом, яким багата Слобожанщина і наш край – Слов’янщина, і який славиться на ярмарках далеко за його межами.

Один із чумацьких шляхів пролягав долинами від Ізюма до Тора, звідси до Бахмута і далі до Дону. Осторонь їх, на місцях перепочинку виникали козацькі поселення. Одне з них у нашому краї – Хрестище ( Берестова Балка, стара назва ), що лежала на шляху до Тора і Святих гір.

Історичні джерела свідчать, що наприкінці 16 століття, коли Імператриця Катерина II дозволила козацькій старшині селитися на Слобожанщині ( таку назву в той час мав наш край), сотники Возний та Перелома заклали хутір за сім верст від фортеці Тор (нині місто Слов’янськ ).

Старобешівський район

Легенда про матір

Довгі чотири роки йшла запекла війна. Гинули мільйони людей. Не верталися додому сини, дочки, чоловіки. А жінки, матері все чекали і чекали. Втрат, горя, смертей було так багато, о матері, виплакавши всі сльози, ставали обелісками там, де гинули їхні діти.

У селі Новоселівка, схиливши в зажурі голову, міцно притиснувши квіти до грудей, стоїть пам’ятник Матері, як символ вічного чекання. І вірить мати, що сини колись повернуться додому.

Пам'ять наша священна. Не забувайте ніколи про це, діти!

Вода найсмачніша в нашому краї

Чи бувальщина це, а чи просто небилиця, але розповідали старі люди, що одного літнього дня налетіла чорна хмара, блиснула грізна блискавиця і влучила в камінь, з – під якого з’явилося маленьке джерельце. Вода в ньому радісно забилася.

Заіскрилося під сонячним промінням і напоїла змарнілий степ, оживила дивовижні рослини. І стали помічати люди дивні речі – вода ніколи не замерзає, завжди клекоче тепле джерело, дарує людям життя. І тому всі, хто хоче в житті навчитись стійкості, хоче бути сильним, наче криця, мати гаряче серце, повинні оберігати його, як життя, бо воно дається людині тільки один раз.

Мешканці села Новобешеве приходили до криниці, милувалися її красою, розповідали про свої радощі та печалі, мрії та сподівання. І вода перетворилася на цілющу. Багато людей району беруть воду тільки з цього джерела. Її використовують для лікування дітей області у санаторії міста Комсомольське.

Ясинуватський район

Казка у казці

Жило Сонечко саме – самісіньке. Одного разу йому стало дуже сумно.

Навколо нього кружляло багато планет, але жодна не приваблювала його красою. Та раптом Сонечко почуло шум води, спів птахів, шепіт листя та розмову пухнастих хмаринок. І зраділо Сонечко: « Та це ж – Земля! Як я раніше не могло розгледіти її краси?!» Земля була квітучою. Усе навколо цвіло та оживало: і величезні гори, що підпирали синь неба своїми верхівками, і глибокі океани, які обіймали криштальними хвилями край берегів, і сухі жовті пустелі.

Милувалося Сонечко, все йому подобалося на Землі, аж раптом побачило воно, що крихітний куточок на планеті залишився сірим, похмурим та непомітним. І мовило Сонечко: « Хай буде на тій Землі поле!» І заколосилися там степові трави, розквітли квіточки… А щоб кращим став цей край на планеті, - сказало Сонечко, - « Нехай тут оселяться найсміливіші люди!» І з’явилися на цих степових диких полях козаки. Почали вони займатися землеробством, скотарством, мисливством і територія їх поселення через деякий час увійшла до Запорозької Січі та стала називатись Кальміуською паланкою.

І з того часу цей куточок Землі, що був колись сірим і безлюдним, ожив і став одним із найкрасивіших на планеті. І називається він – Ясинуватський район.

Шахтарський район

Річка Міус

На цій території люди жили з давніх – давен. Про це свідчать знайдені в селі Дмитрівка, що поблизу Савур – Могили, скіфські та половецькі статуї.

За легендою першим поселенцем нашої місцевості став селянин утікач Рябоконь, бо приїхав на рябому коні.

Блакитною стрічкою через наш край протікає річка Міус. Легенда розповідає, що козаки, спочиваючи на березі річки, милувалися її крутими берегами, а один промовив: « Красива! А в’ється, як мій вус!» Звідси й пішла назва – Міус.

Наспівує легенди срібна ковила

Сказання Кам’яних Могил

На кордоні Володарського району Донецької області та Розовського району Запорозької знаходиться філіал Українського державного заказника

« Кам’яні Могили».

Про заказник розповідають багато. Тут якось і сонце світить не так, як за його межами, та й весь оточуючий світ сприймається загадковіше, казковіше чи що.

Каміння то піднімається високо над вкритою ковилем і типчаком поверхнею землі, то раптом, неначе табуни первісних тварин, що розігнались, збігають з гір до ставу на водопій і уходять далеко в надра землі, щоб знову по відрогам химерної ложбини за селом Катериновка окремими групами вискочить на поверхню, утворюючи дуже багатий природний ландшафт.

З цим куточком природи зв’язані події різних епох та періодів.

Знайшовши затишне містечко – де – небудь між нагромадженнями граніту або піднявшись на найвищу їх точку, де лежить неначе витесана і схожа на стіл кам’яна брила, можна віддатися мріям та роздумам.

Тут, у цьому багатогектарному степному акваріумі, народилось багато легенд.

В одній з них говориться про те, що в часи

Скорботна вдова

Біля підніжжя однієї з невеликих гранітних гірок, скоріше схожої на поховальний курган, стоїть двохметровий вертикальний камінь, здалеку нагадуючий жінку, що застигнула у скорботній поставі біля великого надгробника. Схожі скульптури зустрічаються поблизу на інших ділянках.

Це трапилось у травні 1223 року. За декілька останніх днів місяця « на місці каменистому», як пише один із літописців, « за гріхи наші пали полки русичів». Серед декількох десятків тисяч воїнів, що знайшли тут останнє пристанище, були князі знамениті, воєводи славні, безліч дружинників безстрашних. Зустрів тут свій смертний час і улюбленець народу билинний.

герой Альоша Попович.

Після битви родичі пішли шукати тіла своїх близьких, щоб гідно віддати їх землі. А так як чоловіки всі загинули, на пошук рідних відправились тільки жінки – матері, дружини, сестри, дочки.

Поле битви нагадувало пекло. Вся територія була устелена трупами. Ті, чиї серця не витримували цього страшного видовища, тут же перетворились у кам’яні скульптури і назавжди застигли над окам’янілими рештками своїх близьких і рідних.

Так і стоять вони сьогодні, нагадуючи живим про страшну трагедію нашого народу у 1225 році.

Заячі ворота

Таку назву носить один із перевалів на східній низці заповідника. Дійшло воно з розповідей старих мисливців. Із покоління в покоління з дідів – прадідів передається бувальщина, та й самі вони в роки своєї юності, коли ще можна було полювати у цих місцях, були свідками того, що будь – який зляканий у Долині Масок заєць рвався втекти через перевал, названий Заячі Ворота.

Колись ці землі належали ще країні Половецькій. І, з установленням на річці міцної криги, що витримувала вершника, влаштовувались щорічні змагання для молодих ханських синів. Це була посвята в мисливці – останнє випробування для юнаків, які дуже бажали стати воїнами. Тут показували уміння володіти луком у польових умовах.

Напередодні змагань з усіх кінців степу половецького в околицях урочища Беш – Таш ( давня назва території заказника « Кам’яні Могили» ) збирались сини ханів, які наступної весни хотіли відправитися разом з дорослими воїнами у бойовий похід. Похідні вогнища розпалювали не в самому урочищі а на відстані одного кінного переходу від його меж, щоб не потурбувати завчасно зайців у самому урочищі та його найближчих околицях.

У призначений день кращі в стрільбі з луку по цілі, що двигається, розташовувались у традиційному порядку в урочищі Беш – Таш, зразу за перевалом Заячі ворота. Інші учасники полювання верхи гнали зайців із близьких околиць у Долину Масок, звідки починався сам перевал.

Загнані в підковообразну Долину Масок, тварини рвалися із скаженою швидкістю по єдиному не закритому прямовисними скелями або огорожами мисливців шляху.

З утворених « воріт» тварини, що збожеволіли від страху, вилітали на інший бік перевалу. Цього моменту і чекали майстри стрільбища з мисливського луку. Молодий хан повинен був попасти у зайця, що швидко біг і петляв між камінням і кущів, і при цьому не задіти своєю стрілою інших мисливців.

Трьох переможців визначали за кількістю стріл з іменним клеймом, що витягалися з убитих зайців.

Попасти з лука в зайця, що нісся на великій швидкості і кривуляв - задача неймовірно складна. І вдавалось це одиницям.

За добру сотню років таких мисливських « змагань» в зайцях, що залишилися живими, укріпився умовний рефлекс: з Долини Масок тікає від небезпеки через Заячі Ворота. Він і унаслідував від дорослих тварин молодняком, а від тих – усіма послідуючими поколіннями, так і зберігся до наших днів.

Святогорська Лавра

На півночі нашої області на високій крейдяній горі стоїть право-славна святиня - Святогорська Свято – Успенська Лавра. Її історія починається з храмових будівель IX століття.

За легендою, як тільки на Святих горах з’явився монастир, крейдяна го-ра, виборюючи своє земне щастя під сонцем, обвалилася, і люди побачили білу церкву – красуню.

За часи свого існування монастир пережив багато тяжких часів. Але за досить короткий термін було відновлено всі традиції цього святого місця.

Легенди села Красна Поляна

Почта Тарама

Пошта Тарама – суха балка у південно – західній частині села, поштова балка. Раніше по дорозі, яка проходила через балку, возили на конях пошту. Алтын Тарама – балка, правий приток річки Мокрі Яли в джерелах, вище села («алтын»(тюрк.) – золото, «тарама»(тюрк.) – балка).

А в районі Східної Застави

( « лухтар» - півень, « пичаб»- джерело, криниця).

За легендою, коли тут рили колодязь, знайшли верству в’язкої різнокольорової глини, з якої місцеві жителі стали робити дитячі іграшки – півники – свищики.

Куди ділася повноводна річка Мокрі Яли?

Річка Мокрі Яли була дуже широкою, глибокою та судноплавною. Старі люди розповідають, що з давніх часів, ще коли на українські землі нападали турки та татари, ходить легенда. Вороги на своїх галерах перевозили награбоване добро, і один з їх кораблів з ними і з їхнім скарбом потопили козаки. А серед цього добра було багато золота. І все те пропало. А річка була настільки глибока, що ті турки чи татари, які вижили, скільки не пірнали за тим золотом – не змогли дістати його. Так і залишився той скарб в надрах нашої землі. А тепер річка, що протікає через наше село, Мокрі Яли, вузенька, мілкувата. Можна її навіть переплигнути. Лише в деяких місцях річечка широченька та трішечки глибша, ніж скрізь. Над водою посхилялись плакучі верби. В деяких місцях річка заросла очеретом. Необсаджений берег поріс високою густою травою.

На березі річки дуже гарно. З обох боків річки тягнеться широкий луг, на якому влітку рясно цвітуть трави, приваблюючи до себе бджілок.

Коли дивишся на воду в річці, здається, вона застигла нерухомо. А все ж ні на мить не спиняється, тече, біжить своєю дорогою.

Де річечка ширша й глибша, вода, ніби прозора й чиста. Але це тільки здається, бо в ній багато мулу. Все ж на човні поплавати можна, а ось вже

купатися – ні. Хоча річка замулена, риби в ній багато водиться: окунь, карась, щука…

Біля берега кумкають жаби, повистромлявши свої булькаті очі.

А в глибині річки клекоче пронизливий струмінь, і вода там дуже хо-лодна.

Якою б річка не була, все ж вона є у багатьох людей нашого села

Красна Поляна улюбленим куточком природи, бо можна не тільки рибки половити заядлим риболовам, а й просто насолоджуватися краєидом. По долинам річки Мокрі Яли та вздовж її трапляються солонці.

Куди ділася повноводна річка Мокрі Яли?

Зі слів старожилів річка Мокрі Яли являла собою головну водну артерію краю, коли була багатоводною, ширина її місцями досягала 200 метрів, а глибина від 6 до 20 метрів. В районі розташування річки знаходилась велика кількість джерел. Але найбільше джерело знаходилось біля правого берега річки. В той час на території села жило двоє поміщиків Балжи та Хараджи, у яких були великі отари овець. Весною, під час повені, річка вийшла з берегів і більша частина овець, а також бик – плідник, що знаходились на березі, загинули. Для того, щоб закрити джерело, поміщики зігнали все населення, використали овечу вовну, яку намотували на каміння і кидали в джерело. Сотні кубометрів каміння та сотні пудів вовни було пущено на закриття джерела. У джерелі вовна та каміння призвели до застою води, яка поступово стала спадати і зникла зовсім.

Легенди Дібровського лісу

Магічне диво - дерево

Раніше у Дібрівському лісі сосен майже не було. Масово вони почали з'являтися лише в кінці XVIII століття, коли місцеві жителі, які ходили до Києво-Печерської Лаври приносили звідти насіння і бережно висаджували його на піщаних пагорбах і впадинах.

Одна із них зазнала особливої слави, бо пов'язана із найпрекраснішим почуттям - Коханням! Вона мала незвичайну форму. її стовбур дуже низько розділявся на п'ять гілок. Три тягнулися до горнулися до землі. Укоренилося це диво-дерево прямо при лісовій дорозі сонця, а

дві-,приваблюючи перехожих. Воно мало магічну силу. Саме тут у багатьох юнаків і дівчат зароджувалося кохання, були перші поцілунки.

Старші люди, які мають дітей і онуків, в черговий раз потрапивши до лісу, знову намагаються відшукати цю доленосну чародійку, прийти до неї на сповідь.

Та даремно вони блукають лісовими хащами. Легендарне дерево недавно засохло. Лишилися лише згадки про нього у багатьох поколінь щасливців.

Ніхто не хоче навіть вірити, що вже немає сосни кохання. Тому працівники лісництва терміново шукають вихід. Можливо їм вдасться виростити подібну реліквію, біля якої заб'ється від щастя ще не одна пара сердець.

Квітка щастя

Природа щедро обдарувала Дібрівський ліс золотавими тюльпанами. Існує легенда, що колись, саме в такому золотистому, щільно замкненому бутоні перебувало людське щастя. Ніхто не міг дістатися до нього ні силою, ні хитрощами, ні заклинаннями. Йшли до тієї квітки старі й молоді, здорові й каліки; йшли царі з шляхетним почтом і жебраки з ковінькою; йшли багаті марнотратці й бідні трудівники. Але все марно - щастя не давалося до рук. Та ось одного разу лісом, де росла ця квітка, проходила бідна натомлена жінка. Вела вона за руку свого маленького сина. Аж раптом здаля помітила золотавий бутончик, про який так багато чула. Вона не сподівалася його відкрити, прагнула тільки подивитись на квітку у якій ховалося щастя. Тихенько, із завмиранням серця наблизилася жінка до тюльпана... Раптом хлопчик, побачивши жовтенький бутончик, вирвався з рук і дзвінко сміючись, кинувся до квітки. І сталося диво! Тієї ж миті бутон розкрився. Те, що непідвладне було ні силі, ні хитрощам, зробив веселий, щасливий, безтурботний дитячий сміх. Ось де воно, щастя! В нас самих. Треба тільки зуміти знайти його. Можливо, саме заради такої миті щастя поспішають люди до Дібрівського лісу навесні, коли, немов поцілунки сонячних променів, розквітають жовті дикі тюльпани.

Дуб смерті - свідок історії

Цей гігант - найавторитетніший свідок історії. Йому вже понад чотири віки. Розповідають, що під ним сидів сам Іван Сірко. Із цим твердженням можна погодитися, якщо взяти до уваги, що неподалік уславлений кошовий атаман вщент розгромив багатотисячне татарське військо, що йому доводилося користуватися запасним шляхом повернення на Січ після походів на турків, що він активно заселяв цю місцевість зимівниками, один з яких був поруч. Після громадянської війни могутнє дерево зажило сумної слави - його прозвали Дубом смерті. Із села в село поповзли чутки, що тут Махно вішав людей. Особливо старалися розповсюджувати страхітливі небилиці більшовики. Щоб довести чи спростувати цю версію, в середині минулого століття у районі працювала спеціальна комісія, яка довго вивчала різні архіви, зустрічалася зі старожилами, свідками буремних подій, навіть з учасниками махновського руху, хто залишився живим. Жоден із них не підтвердив, що біля дубу чи на дубі махновці страчували борців за радянську владу чи когось іншого. У жодних архівних документах теж немає і згадки про це. Звідки ж тоді неймовірні чутки? Як засвідчили ті ж старожили, на цьому дубові різні місцеві банди, а їх всіх без розбору чомусь називали махновцями, стратили кількох людей з метою пограбування.

... Дуб Смерті мав обхват стовбура до п'яти метрів, а радіус крони - понад дванадцять. У нього кілька разів влучала блискавка, розколовши майже навпіл, та лісовий гігант вистояв і продовжував приваблювати до себе тисячі людей, щоб прикувати їхню увагу до нашого минулого, яке ще й досі стараються замовчати, перекрутити або оббрехати.

Восени ж 2002 року сталася трагедія. На історичну пам'ять скоєно черговий замах. Приїжджі невігласи серед білого дня залили у дупло лісового велетня дизельне паливо і підпалили. Вогонь помітили місцеві жителі і повідомили працівників лісництва. Рятівники заходилися гасити пожежу. Коли небезпека минула, перед очима постала страшна картина: від колись могутнього дуба залишилася єдина гілка, сильно пошкоджена вогнем.

Злочинці палили дерево, знищуючи ще одного авторитетного свідка історії, намагаючись перетворити нашу пам'ять у попіл та розвіяти по вітру.

Наступної весни від коріння дуба до сонця потягнулося зелене пагіння. Воно з кожним днем міцнішає і міцнішає. Колись можливо, один із паростків стане могутнім деревом, і наречуть його Дубом життя. Дай Боже, щоб деревце пішло в ріст і нагадувало наступним поколінням про багату історію степового краю.

До Дуба смерті щоліта приходять сотні хлопчиків і дівчаток із оздоровчих таборів, що розташовані понад Вовчою на околиці лісу. Сюди організовують масові екскурсії з навколишніх сіл, районів, областей, приїжджають туристи навіть із близького та далекого зарубіжжя. Ми теж не встояли від спокуси відвідати цього мовчазного свідка історії.

Марушкині скелі – невмируща легенда

Гігантською петлею річка Вовча охоплює Дібрівський ліс. На її берегах чимало скель і майже кожна має свою назву.

Один із найбільших гранітних каскадів, що піднімається високо над водою з давніх-давен називають Марушкиними скелями. Про них існує багато легенд. Ми ж розповімо лише одну із них.

... Це сталося ще за кріпосного права. У сусідньому селі жив злий і нахабний пан, який ні перед чим не зупинявся, щоб задовольнити свої забаганки. І запала йому в очі дівчина Марушка, яка була багата лише вродою і розумом. Кохала юна красуня хлопчину, теж бідного, але сильного і веселого.

Не таким був пан, щоб відступитися від своїх жорстоких намірів - він хотів мати дівчину казкової вроди за іграшку у своїх хоромах. Христом-Богом просилася-молилася молода кріпачка залишити її у спокої. Та пан і слухати не хотів. Звелів він своїм слугам привести Марушку у свій палац, а її коханого вкинути у глибоку яму.

Не захотіла дівчина терпіти таку наругу і почала втікати. За нею вслід кинулася панська погоня. Бігла юнка полем, потім дрімучим лісом, а слуги із псами - за нею. Ось - ось вже наздоженуть.

Зупинилася Марушка на крутому березі Вовчої. Внизу, над глибоким урвищем, вода шумить, вирує. А погоня вже поруч. Перехрестилася нещасна дівчина та й кинулася головою вниз, щоб не дістатися панові і назавжди схоронити у воді свою красу.

Вибрався із ями її коханий.. На цих скелях весною розквітають дики півники - різнобарвні та духмяні. То - сльози двох сердець, які так і не змогли об'єднатися назавжди. І проростають квіточки щороку крізь століття - таке палке кохання було у дівчини й юнака.

Всі, хто знає цю історію, приходять на Марушкині скелі помилуватися неповторною красою, а квітів не рвуть. Святого чіпати не можна.

Література

1.  4. Донбас – мій рідний край: Довідник – читанка. – Донецьк, 2007. – 144с.

2.  Заповідник « Камяні Могили» - природна і духовна святиня України /Укр. степ. природ. Заповідник МАН України: Уклад. В. О. Сіренко. –К.

Краснополянська ЗОШ I - IIступенів

Великоновосілківської районної ради

Донецької області

Міні – підручник для 7 класу

з літератури рідного краю

( Творчість )

Краснополянська ЗОШ I-II ступенів

учитель української мови та літератури

Шведова Тетяна Іванівна

2011рік

Краснополянська ЗОШ I-II ступенів

учитель української мови та літератури

Шведова Тетяна Іванівна

Біографія

Павло Андрійович Байдебура – письменник – земляк ( 1.– 26.01.1985 ), один з найвідоміших українських письменників, автор книг для дорослих і дітей, з любов′ю оспівував Донецький край. Він народився на Кіровоградщині. Учасник громадянської війни ( 1922 – 1Переїхав на Донбас, працював на шахті № 2

« Краснодон». У цей час співпрацював з донецькими газетами, надсилаючи свої вірші, оповідання. З 1927 по 1930 рік навчався в Харківському університеті. Після навчання переїхав до Алчевська, працював редактором шахтної газети « Вуглекоп».

У роки Великої Вітчизняної війни був кореспондентом

фронтової газети « Прапор Батьківщини».

Після визволення Донбасу Павло Байдебура повертається до шахтарського краю, бере активну участь у відновленні Донецької письменницької організації, яку очолював близько двадцяти років. Був редактором альманаху « Літературний Донбас», поєднуючи організаторську, творчу і значну громадську діяльність, працюючи напружено, самовіддано, доки дозволяло здоров′я. Павло Байдебура – почесний громадянин міста Донецька. 26 січня 1985 року на вісімдесят четвертому році перестало битися його серце. Похований письменник на Мушкетівському кладовищі у Донецьку.

неодноразово обирався депутатом Донецької обласної Ради народних депутатів. Він був членом правління СПУ та Донецької письменницької організації.

За активну літературну та громадську діяльність нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Дружби народів та “Знак Пошани”, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, багатьма медалями. Він удостоєний звання почесного громадянина міста Донецька

Павло Андрійович писав про козаків, чумаків, одним із перших в українській літературі прославив героїзм своїх земляків - донбасівців. Про це свідчить його книга « Земля донецька» ( 1944), оповідання

« Помста"», « Марія».

писав і спеціально для дітей. Їм він присвятив такі книги: « Діти шахтарів » (1949,1950,1953, 1955), « Таємниця старого шурфу» (1956, 1958), « Як ми шахту будували» ( 1960). Дитяча тематика творчості письменника знайшла позитивний відгук у пресі. Події в його творах розгортаються на рідній донецькій землі у далекі часи, під час Другої світової війни і за мирної доби. Герої його творів – діти – виступають допитливими і винахідливими за мирного життя і в часи воєнного лихоліття. Діти у творах П. А Байдебури разом з дорослими перемагають життєві труднощі, допомагають своїм рідним і один одному.

На сьогодні ви підготували один із творів Павла Байдебури

« Вогонь землі».

Коли письменник працював над романом “Вогонь землі”, а це були 60-і роки, нав'язувалася офіційна думка про відкриття Донбасу і вугілля російським рудознавцем Капустіним. Про це було написана повість та оповідання. У кількох містах нашого краю “патріоти” відкрили пам'ятники Капустіну. Отже складалося враження, що українці не мали жодного відношення до вугілля, яке залягало у них під ногами. Якраз цю неправду і заперечував своїм твором П. Байдебура.

А легенди про Савур-Могилу у розповідях чумаків? Продовжуючи традиції українського письменства, звертається літератор до образу славної окраїни рідної землі, оспіваної у піснях і думах. Вона була не тільки орієнтиром чумакам у їхніх мандрах до Дону та Азова з України. У пам'яті народній Савур-Могила на довгі віки залишалась священною окраїною рідних земель, густо зрошеною кров'ю. Про це пам'ятають герої роману Павла Байдебури і разом з ним вчать нас не забувати нашу героїчну історію.

Своєрідними є мова художніх творів П. Байдебури, його письменницький стиль. Він писав в основному оповідання і повісті, використовуючи надбання рідного слова, відчуваючи себе учнем великих попередників – М. Коцюбинського, І. Франка, Степана Васильченка. Оповідачем у його творах часто виступає літня людина, колишній шахтар. Тому так багато у його оповіданнях і повістях шахтарських термінів, а провідними для них стали образи двох каменів – вугілля й солі – основних багатств нашого краю.

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ

( Уривок з твору)

Нема кінця-краю хвилястому, з горбами-перекатами, буйно розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті гористі гребені. Розкинулись байраки, широкі тернові зарості, бовваніють оповиті прозоро-сивою млою щовби, могили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таємничі кам'яні баби – свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали.

І зникли. Тепер мчать табуни прудконогих сайгаків, кружляють вовчі зграї, ночами брешуть членохвості лисиці, а з півдня, з Криму, забігають по людське добро і ясир хижі татарські орди.

Степ. Степ. Дивний, необжитий край.

Весна. Густа смарагдова повінь геть затопила долини, крутогори.

Кипить, вирує різноцвіття, набігають і мчать гривасті травневі хвилі.

Набігають і мчать.

Від моря, від Дону дорога стелиться на захід і на захід.

Рівнина збігла. Почалися балки, яруги. Дорога веде на гору. Здається, там, попереду, на перевалі, зависають густі хмаринні заслони. А виїдеш – заслони відступають, відкривається широкий, ясний простір. Там, за перевалом, відпочинок. Тільки б добратись…

Валка посувається поволі. Воли в напрузі, трудно переставляють ноги, але ступають твердо, розмірено. Риплять вози, поскрипують ярма. Чумаки припадають грудьми до полудрабків, до люшень – допомагають. Злітає натужливе і різноголосе:

- Гей! Гей!

- Соб! Цабе!

- Соб!

Гору нарешті подолано. Валка зупинилась. Воли, важко зітхаючи, стоять мов укопані.

Чумаки скидають шапки, брилі, підставляють сонцю чубаті голови, не кваплячись, беруться за люльки.

- Оце гора!..- мовив Савка зачудовано, звертаючись до свого товариша – друга.

- Крута. Хай їй біс! - відповів Лукаш, витираючи рукавом сорочки спітніле чоло.

Отаман подає знак рукою. Валка звернула з дороги й почала отаборюватись. Вози розташовувались впритул один біля одного вузьким півколом, щоб у разі потреби коло можна було швидко зімкнути і утворити кругову оборону. А зустрічати ворога було чим. У потаємних зручних місцях на возах лежать пістолі, списи і навіть кілька гаківниць.

Табірне життя почалося зразу ж, як тільки обрали місце відпочинку. Одні погнали волів на водопій, а потім на пашу, інші почали розпалювати багаття, готувати вечерю. Ватаг заходився порядкувати біля возів. Це вже так заведено в старого Мартина: зупинився – найперше оглянь те, на чому їдеш, а тоді берися за інші справи.

Перевірка почалася з ярем. Лукаш і Савка підіймали їх. Ще теплих від запарених ший, разом з війями. Мартин уважно придивлявся, обмацував руками дерев'яні чаші-вирізи, нашийники та занози, чи бува, не потріскалися, не перекосилися. Потім дрючками-важницями підважувались вісі – обстежувались колеса, шпиці, маточини і підіски. Те, що тріснуло чи стерлось, замінялось цілим або ж лагодилось.

- Привчаємо? - почулося раптове, хрипкувате.

- А так, привчаю, відповів отаман. - Молодим пригодиться.

Хлопці озирнулися. Поблизу воза стояв чумак Гордій Головатий з оберемком хмизу.

- А коваля, мабуть, не проминемо? - запитав Гордій, кинувши на залізяччя.

- Так, мабуть, - кинув з серцем Мартин, - підіски та рихви змусять…

- Данило виручить, - заспокоїв Головатий. - Свій, зробить…

З суворим, мовчкуватим ватагом Мартином ніхто не поводиться так вільно, запанібратськи, як цей, із завислими донизу рудуватими вусами, з куксою замість руки чоловік – Гордій Головатий.

В гурті чумаків його поважали за розсудливість, спокійну вдачу та мудрі приказки й оповіді дивних історій, яких він знав, напевне, безліч, але розказував тільки з якоїсь нагоди. Говорили, що він перебував на Запорозькій Січі, ходив з кошовим отаманом Іваном Сірком у похід до Криму і в бою з татарами позбувся руки. А інші доказували, що лівицю відтяв йому якийсь запорізький осавула, а за що – невідомо. Коли Гордія, бувало, запитували, що в нього сталося з рукою, він відмовчувався або ж, жартуючи, відказував: “Таким родився”.

Років два чи три тому Головатий прибився до козацького села Кам'янки, прибився та й залишився. Тут і почали прозивати його Головатим, зайдою. А декотрі запевняють, що так прозивали-величали його і на Січі. Дивувало, що він, понизовець, не маючи ні воза, ні волів, чумакує.

Невелике, з високими кам'яним мурами дворище було схоже на фортецю. Таку ж споруду нагадував і високий земляний вал з частоколом окруж хутора. Подібні огорожі Лукаш і Савка бачили на Дону та біля моря. Тамтешні люди говорили, що то захисток від турків і татар. Це там, поблизу таких сусідів, а чого ж тут, у степу, отакі неоковирні фортеці?.. Та про це, що так здивувало, хлопці довідались трохи згодом. А зараз їм треба було вести розмову, за чим їх сюди послано.

Скинувши брилі, поштиво вклоняючись, стояли вони перед високим, уже підстаркуватим, сивовусим, із посрібленою головою чоловіком – ковалем Данилом. Стояли і перенаказували все, як говорив їм отаман Мартин.

- Мабуть, треба вважити просьбу, - мовив, роздумуючи, коваль. - От тільки як його бути. Немає зараз мого помічника… А може, котрий із вас наловчився б?..

Не гаючись, пішли до кузні.

Лукаш заходився роздмухувати міхом вогонь у горні. Савка мав вистукувати молотком у такт ударів коваля та вчасно, з силою бити по пробійнику, коли у розпеченому залізі потрібна була дірка. Від невправки рука хлопця хибила, молоток попадав не туди, куди слід. Це гальмувало роботу.

Відпочиваючи, Савка підперезав тугіше фартуха, засукав ще вище рукава сорочки і вибрав зручніше місце. І, як йому здалося, став трохи вправнішим. Та ось коваль витягнув з горна прискаючу довгу штабку – підсіка, послав на ковадло, вирівняв і поставив на прибійця. Савка замахнув молотком раз, удруге й ніяк не міг попасти.

- Хіба так б'ють?! - почулося веселе, задерикувато-докірливе.

Хлопець і не вгледів, як з його рук було вихоплено молоток, і в ту ж мить залунали дзвінкі розмірені удари.

Коли відступив, глянув – управляється дівчина. Вразило й привернуло увагу: струнка, висока, біле юне лице пашить, ніби пройняте вогнем, від натуги густі чорні брови злегка зібрані й насуплені, великі гарні очі мружаться, дивляться щиро, відкрито – і обпікають. Савка відступив ще на крок і застиг. Раптово збурений, ніби підхоплений невидимою легкою течією, здавалось, здіймається вгору, летить…

Він вловив хвилину, коли дівчина поклала на колоду молоток, мерщій вхопив його й почав орудувати.

- Диви, Оксанко! - гукнув у захопленні Данило. - З нього може бути коваль! Та ще й який!..

Та ось остання гаряча рифа упала долі. Роботу закінчено.

Савка відкинув молоток, озирнувся. В отворі дверей кузні, облита сонячним промінням, здійнявши вгору руки, вив'язувала на голові білу хустинку Оксана. Біля ковальського міха стояв задивлений на неї Лукаш.

- Забирайте поковку, - торопив Данило, - тільки обережно, щоб, бува, не попеклися. Забирайте та по роботі трохи підкріпимося, чи що. Пішли, дітки, до хати, пішли.

На світанку валка мала вирушати в дорогу. Але вночі над степом прошуміла раптова злива. Коли сходило сонце, дощ, було, вщух, а потім знову почав періщити. Весь день дзюрчали потоки. Тільки надвечір посвітлішало, випогодилось. Отаман звелів сушити рядна, якими вкривали вози, та, бодай із запізненням, готувати гарячу страву. Бо через ту негоду чумаки, вважай, що цілу добу нічого не їли. Кухарі заходились споруджувати велику кабицю, щоб було на чому зварити та й просушитись. Бракувало каміння. В степу, навколо табору, його багато, але дрібне, як жорства, не складеш докупи.

- Я знаю, де є великі брили, - заявив Савка. - Отам, - показував у напрямі хутора Зеленого.

Вирішили: хоча й далеченько, але ж треба йти шукати. Савка, Лукаш та ще кілька чоловік, захопивши з собою мішки, поспішили до баченого вчора Савкою урвища.

Чорне, як сажа, каміння лежало брилами, прикрите товстим шаром землі. На дно урвища вода нанесла чорний намул. Туди звалились і великі плескуваті грудомахи. Набрали каміння і повернулися до табору.

- Оце зручне.

- Крихкувате трохи. Зате брили лягають впритул, - хвалили кухарі, зладили піч-кабицю і заходились розкладати багаття.

В казанах вже набрякло мочене в олії пшоно. Кинули туди кілька в'ялених великих чабаків, приправили гіркуватими, запашними травами – то й вийшов добрячий, смачний куліш.

Після вечері чумаки ще раз перевірили, чи все підготовлено, щоб завтра, як тільки почне благословлятися на світ, вирушати з цього місця.

Савці випало бути підпаском – чатувати скотину з Гордієм Головатим.

…Воли йдуть попасом, шарудить збита трава, цвіркуни ведуть свої безконечні пронизливо-ніжні концерти. Степ, здається, поважчав, став воловатий, збігає в яри і там обривається.

Якийсь час тиша порушувалась тільки човганням постолів у траві та зітханням волів.

- А живуть у тому хуторі люди, як у загороді, за мурами, - навертав розмову на своє Савка, - за мурами, та ще й високими.

- Так треба, - обронив знехотя Головатий. І помовчавши: - Вежу-фігуру бачив? Там дозорці. День і ніч чатують. Так треба. А то чого б їм, як лелекам у гнізді, стовбичити?

- Хіба й тут небезпечно? - Савка ждав відповіді, а Гордій мовчав і мовчав, придивлявся та слухав, чи не вчується десь поблизу тупіт або шелест.

- Таке питаєш, - почав хрипкувато низьким голосом. - А де воно зараз тихо, мирно? Місця, які ми оце проїжджаємо, називаються Диким полем. А простяглося воно, те поле, від Дону, понад берегами Сіверського Дінця, низом, понад морем, аж до Дніпра, а то ще й далі. Земля ця уже наша і ніби й нічия. Хто хоче, той тут вкорінюється: господарює чи промишляє розбоєм.

- Розбоєм, - повторив Савка і згадав, як сьогодні увечері чумаків насторожував отаман Мартин.

- Люди тут з усіх, сказати б, кінців, - Гордій аж розвів широко руками. - Той утік від пана-ляха, той – від боярина московського чи українського дідича. Тікають, бо непереливки, допекло, дошкулило. А сховатись є де – яри, байраки, степ. Жити б тут вільно людям, та на тобі – хижа татарва з Криму набігає, руйнує, палить. Молодих у ясир жене до своєї триклятої Кафи, а старих, малих мертвить. А ти питаєш, чи безпечно. Отак, друже, біля Дніпра, біля Сіверського і тут, біля Савур-могили.

- Савур-могили? - перепитав Савка

- Три дні тому наша валка проїжджала недалеко від неї, - відповів Гордій і пішов завертати воли, що геть далеко відбилися від гурту.

Це вдруге Савка в своєму житті почув про ту знамениту могилу. Уперше – цього ж таки року напровесні, у дні ярмарку, коли до гурту зібралося багато людей. Старий лірник Стратін співав, приграваючи на лірі, пісні, думу про трьох братів, що тікали із города Азова, з турецької неволі, як старші брати залишили найменшого на поталу, на смерть.

Запам'яталося:

Став найменший брат до Савур-могили походжати,

Став же буйний вітер повівати,

Із козацьких молодецьких його ніг валяти…

У турецькій, у бусурманській, у великій неволі

На Савур-могилі смертю постраждати…

А в ці хвилини Лукаш, ніби заціплений, лежав під возом із заплющеними очима, але не спав. Він бачив себе на хуторі Зеленому: в кузні перед ним в який раз відбувалося все так, як було вчора… Стояв біля ковальського міха, поволі смикав за мотузку, з присадкуватого горна з сичанням і гоготінням виривались широкі, тонкі, мов леза, пломені, бризкали золоті іскри, виляскували удари молотків; у відчинені двері кузні Лукашеві видно невелику, з вузенькими вікнами хату, хвилі, крислату, з густими, переплетеними вітами велику вишню. Раптом відчинились високі, ковані залізом ворота, і на дворище на баскому буланому коні влетіла дівчина. Вона на скаку осадила коня, в ту ж мить прудко і легко скочила з сідла й попрямувала до кузні. Якусь хвилину дівчина здивовано озирала присутніх і, зустрівшись очима з Лукашем, посміхнулась йому. А може, від того, що Савка ніяк не міг приловчитись бити молотком по ковадлу та пробійцеві. Згодом сама показала, як це робити…

Лукаш розплющив очі. Глянув - уже й ніч згасає. “Так скоро, - подумав здивований. - І світанкова заграва здіймається не там, де мала б здійматися, - щось непевне”.

- Гей, люди! Гей, вставайте!.. - загорлав Лукаш несамовито, виповзаючи з-під воза.

Поблизу возів палав незвичайний, з синюватими язиками-каймами вогонь.

ід табору долинули тривожні викрики.

Над возами здіймалася заграва.

Пастухи поспішили до валки.

Навколо палаючого каміння стояли вкрай здивовані чумаки. Декотрі з них хрестилися. Та й було чого дивуватись. Учора після вечері, коли з багаття зняли казани, кам'яну піч розвалили геть і залили, як це робилося завше, водою. Та, мабуть, залишилася жарина. Каміння на диво, розжеврілось, взялося вогнем. Дим стелився їдкий, смердючий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й полум'я теж якесь незвичайне – жовтаво-синювате, сліпуче, жарке.

Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгорялося, і це тим паче дивувало, бо ж такого ніхто ніде ніколи не бачив та й не чув.

- Якась тверда смола.

- Смолою ніби не пахне, - говорили одні.

- Камінь.

- Так камінь не буває такий крихкий, - заперечували інші.

- І не горить.

Брали до рук дрібну жорству, продовгасті скалки, роздивлялися, розтирали пучками пальців.

- Чорне і масне, як сажа.

- Як вугілля.

- Вугілля.

- З дерева.

- А де ж воно тут?

- І справді, в степу, в урвищі.

- А звідкіля взялося?.. - гадали здивовані чумаки.

- Таке ми бачили в кузні коваля Данила, - заявив Лукаш.

- Горить, розжеврює залізо, - підтвердив Савка, - і таке ж, як отам, у тому урвищі.

- Взяти б на пробу.

- Взяти.

- А коваль Лаврін перевірить, - подали думку.

- Беріть, - погодився отаман.

- Хай Савка мотнеться, а з ним іще хто-небудь.

- Савка, він знає, де його брати.

- Та небагато набирайте, - застеріг Мартин, - не обтяжуйте вози, беріть тільки на пробу.

Валка знялася з місця, коли згорів увесь дощенту чорний камінь. Жужелицю залили водою і для певності присипали землею й затоптали ногами.

…Дійшовши до свого воза, Савка розв'язав мішок з камінням, витягнув кілька брил і задивився на них. Зараз вони здавалися чорніші, ніж були вдень. Облиті місячним сяйвом, ніби спалахнули ліловим пламенем, а з тонких прожилок текли й не витікали густі, фіалково-блакитні промені. Згадалось: саме отакі брили-грудомахи лежали в кузні Данила. “Може, це уламки від тих? Ті буде тримати в руках Оксана, а я – оці”. Савка посміхнувся такій своїй думці й підняв на руці, ніби зважуючи, плескувате масне каміння. До воза наближалися. Отаман з гуртом чумаків обходив табір, попереджав, що відпочинок буде короткий. Як тільки місяць, підбиватиметься на середину неба, валка вирушатиме.

- А ти, Савко, все милуєшся своєю знахідкою, - запитав Мартин, запускаючи руку в мішок. - І звідкіля в нього така вогняна сила? - І підкинув на долоні кілька дрібних чорних скалок.

- Треба було б не поспішати гасити тоді оту ватру…

- Атож, побачили б, чи довго воно горить.

- Знайдуться такі, що перевірять.

- Знайдуться.

- Чи довго, чи не довго горить, а вже знаємо: добре.

- Жарке. Пекуче. Це буде, мабуть, велике добро для людей.

- Якщо не потрапить до загребущих – таких жмикрутів, як наш Кислій, - додав Гордій. - Деревне, для кузень, вже в його руках.

Другого дня уранці Савка відніс мішки до кузні. На дивовижні крихкі чорні брили прийшло подивитись багато кам'янчан. Цікавлячись, брали до рук, розтирали на долонях, декотрі навіть пробували на зуби.

- Ні гірке, ні солоне.

- Не смердить, ані пахне.

- Злипла сажа.

- Вугілля.

- Промочена дьогтем земля, - гадали і нетерпляче ждали, що буде з тим камінням на вогні.

А коваль Лаврін не дивувся. Років три тому він уже засипав земляне вугілля до свого горна. А завезли його приїжджі чумаки, які верталися з поклажею з Дону і зупинилися в Кам'янці полагодити паламаного воза.

- Знайоме. Тільки те, здається, було дрібніше і справді чорне, як сажа, - говорив коваль, - а це, диви, які бриляки, - і розбивав грудомахи, - ось побачимо, як воно себе покаже, побачимо…- звернувся до присутніх і насипав на сухі соснові тріски масне кришення.

До кузні набилося повно людей. Юрба зацікавлених стояла на дворищі і навіть на вулиці. Ждали.

Лаврін підпалив тріски. Люди затаїли подих. Дивились: полум'я збільшувалось та й збільшувалось, а потім почало затухати й зачахло. Коваль підкинув дров. І знову те саме. Кілька вуглин почали, було, тліти, жевріли, жевріли – згасли.

Савка згадав, як було в степу того світанку, коли палахкотіло багаття біля табору, а чумаки хотіли його загасити. Метнувся в куток кузні, до кадуба, набрав у коновку води й покропив чорне кришево.

- Оце надумав…

- Щоб не смерділо.

- Еге ж, а то, бач, які пахощі…

- А може, дьогтем підживити б …

- А ще краще було б салом…- перемовлялись жартуни-насмішники.

З купи вугілля потягнулися кволі димки, а коли з потужливим зітханням засопів ковальський міх, з горна вирвались, злетіли густими роями золоті іскри, і тієї ж миті спалахнуло полум'я. Кам'янчани, що вже було розходились, знову набились до кузні.

- Горить!..

- Горить! - передавали тим, що на дворищі.

- Оце диво, земляна сажа.

- Це так вугілля…

- Диво дивне, наче земля, а горить.

- Беріть, хлоп'ята-соколята, залізо на серпи, - наказав Лаврін, - та попробуємо, чи жарке.

Два ковальчуки занурили в палюче горно кілька заіржавілих залізних обрубків і ще дужче запрацювали міхом.

Перегодя вихоплений з вогню обрубок почали розплескувати, видовжувати, вигинати – бити та й бити на гостроносому ковадлі; Лаврін теж почав вирівнювати і загострювати якусь залізяку, схожу на довжелезного підіска.

Перестук молотів раптово збудив, схвилював Савку. Нараз він перенісся думкою в далекий степовий Зелений хутір, до кузні Данила… В уяві постала, майнула перед ним Оксана, і немовби вчулося її тоді вразливо гостре, а зараз любе: “Хіба так б'ють…”

- А мені можна? - запитав Савка, беручи до рук молота.

- А чого ж, - погодився трохи здивований Лаврін, - тільки спочатку почепи на себе фартука, а то мати не допереться твоєї сорочки, почепи та й пробуй. - І вказав місце біля ковадла, навпроти себе.

Задзвеніли лункі удари.

- Не квапся, - застеріг коваль, - держак тримай міцніше, пускай повільніше, розмірно і плавно. Отак, отак. - І змахнув своїм молотком раз, удруге, втретє.

Виляски, високе дзвеніння у кузні, здається, щомиті наростало. Молотки у якомусь нестямному змаганні заохочували бити та й бити. Молоді ковальчуки зупинилися першими.

- Оце який моторний, завдав усім жару, - витираючи піт з чола, говорив Лаврін. - Добре, їй-богу, добре. - І по-батьківському обійняв зніяковілого Савку. - Тільки пам'ятай, сину, у ковальстві, як і в усякому ділі, треба вправлятись і вправлятись, набувати вміння, щоб не партач був, а майстер. Та ще скажу, залізо піддається наполегливим і спритним. Недарма ото й говориться: “Куй, доки гаряче”. Залізо – річ вельми важлива, з нього – наральник і спис. Пістоль і чересло. Замичка і відмичка. Коса і ятаган. От як… Та до вмілих рук треба і щирого серця, добре було б, коли б із заліза виходили тільки коси, серпи, наральники…

- Цвяхи, сокири, - підказували ковальчуки.

- Еге ж, все, що для людського, - погодився коваль. - А де ти взяв оце каміння? - запитав він раптом Савку.

- Там, - показав парубок на схід.

- Де саме? Наголосив Лаврін.

- Кажу ж вам, у краю кам'яних баб, - назвав удруге Савка, показуючи на схід сонця, - недалеко від берегів Сіверського, поблизу хутора Зеленого і Савур-могили.

Минали літа. Однієї ранньої осени, коли ще не зовсім побуріла степова трава, а в гаях-байраках, ніби тільки на вибір, дерева проймались молодим багрянцем, з'явився Гордій Головатий. Він увійшов на те ж обнесене муром подвір'я, зупинився, озирнувся навколо, ніби впевнився - чи туди потрапив, або ж роздивлявся, які тут сталися зміни, і голосно покликав господарів.

Першою вийшла з хати Оксана в оточенні аж трьох чорнявих, схожих на матір хлопчаків, а потім заявився і Савка. Після міцних обіймів побратими, відступивши на крок, роздивлялися один одного. Ставний, світлоокий, помітно змужнілий, з кучерявою борідкою, Савка був такий, як і раніше, красень; Гордій теж, здавалося, не змінився, ніби роки над ним невладні, не залишають сліду, - бадьорий, рухливий, відкрите обличчя, як завше, поголене, чисте, тільки чуб став помітно сивіший.

- Та чого ж це ми стоїмо, мовчимо! - вигукнув здивовано Савка. Пішли до хати чи, може, тут, під вишнями, поговоримо, потрапезуємо.

- До хати, до хати, - запрошувала Оксана, - гостя садовимо на покуті та й почастуємо. Це ж сьогодні свято. Ми вас так довго виглядали. Данило наш, старшенький - не раз вилазив аж на сторожову фігуру та вдивлявся, бува, не йде високий дядько в киреї, з великим ятаганом при боці. Це все Савка йому у своїх оповідях таким вас намалював. Ану, діти, беріть дядька під руки і ведіть, гуртом ведіть.

- Та тут я, - спохватився Головатий, - з великим гуртом. Дозвольте запросити?

- Запрошуй, аякже! - мовив Савка.

Гордій мерщій кинувся до хвіртки, відчинив і гукнув на вулицю:

- Завертай сюди, завертай!..

У відчинені ворота на подвір'я в'їхав віз у запрязі пари коней, на ньому лопати, ломи, дерев'яні кадуби і дошки. Услід за возом увійшло кілька чоловік, попереду високий, русявий, з борідкою, волосся на голові зачесане назад, лице продовгасте, сірі допитливі очі.

- Піддячий Григорій Капустін, - злегка вклоняючись, мовив чоловік з борідкою.

- Грицько, - додав Головатий. - Шукач чорного камню.

- Кам'яного уголья,- поправив Капустін, - тут всі рудокопи. - Показав на стовплених біля нього людей. - Та будемо і вас просити. Звернувся до Савки: - Мій друг Гордій багато говорив нам про вас...

- Щоб ти показав, де саме залягає оте крихке кам'яне угольє, - втрутився Головатий.

- А ти, Гордію, що, забув, де знаходиться оте місце? - здивувався Савка.

- Не забув, і, мабуть, ніколи не забуду, - поспішив Гордій. - У тих Горах я довгенько переховувався, коли тут, у степу, гасали царські людолови.

“Після повстання?” - хотів запитати господар, але вчасно стримався, здогадуючись, що це, напевне, було тоді, коли украй нужденним, хирлявим з'явився сюди Гордій і раптом, на прикре здивування, зник невідомо куди.

- Знаю те місце, знаю,-повторив Гордій, - та коли діло державне, вельми важливе, і коли ти, Савко, першим знайшов його, то вже тобі й першу честь.

- Так, честь, - підтвердив Капустін. Він витяг з обшлага рукава цупкий, сіруватий, вже зім'ятий папір, розгорнув його і проказав, наголошуючи на перших словах:

- Берг-привілегія! - Потім почав уже повільно: - “Соизволяется всем й каждому, дается воля, какого б чина и достоинства ни был, во всех местах, как на собственных, так и на чужих землях, искать, копать, плавить, варить й чистить всякие металлы, сиречь: золото, серебро, медь, олово, свинец, железо, також и минералов, яко селитра, сера, купорос, квасцы и всяких красок; потребные земли й каменья, к чему каждый толико промышленник принять может, колико тот завод и к тому подобные иждивения востребуют”. - Передихнувши, підвищив голос і продовжував: “А тем, которые изобретенье руды утаят и доносить о них не будут... объявляется наш жестокий гнев, неотложное телесное наказание и смертная казнь”. Підписано государем Петром Першим у тисяча сімсот дев'ятнадцятому році, це два роки тому, - ніби між іншим сказав Капустін і сховав папір за обшлаг рукава.

- Що ж, веди... - звернувся Головатий до господаря.

- Нікуди я не піду, відрубав Савка, - у мене своя робота. - Вклонився всім присутнім і повагом пішов до кузні. Вчулося, як дзенькнуло залізо, засопів міх.

Головатий залишив біля воза торбу, палицю і теж попрямував до кузні.

Підійшов до дверей, став біля порога, заступив світло. Савка зустрів допитливий погляд Гордія і, не припиняючи роботи, кинув, карбуючи слова:

- Що, помирився з царем Петром і запродався йому?..

Головатий, мружачи очі, ворохнув сивими бровами, відповів повільно, стримано:

- Не мирився і не запродався. Мені з царем з однієї миски саламати не їсти. Хочу, щоб у тебе у горнах і в інших ковалів палахкотіло оте чорне каміння, щоб той вогонь землі був на добро всім людям.

- Отак. - І відступив від порога.

- Отак... - повторив у задумі Савка і випустив з рук молоток... Вогонь у горні почав чахнути-згасати. Згасло і невдоволення Савки.

Він рушив до виходу. Проходячи повз Гордія, ніби ненароком, торкнувся його плеча і посміхнувся відкрито, щиро. Але не сказав ні слова.

Аж на другий день з дворища Савки Забави виїжджали гості. Степове урвище було таке ж, як і багато років тому, коли вперше на нього натрапив Савка, хіба що місцями трохи поширшали та поглибшали нори. Звідціля не раз брали вугілля чумаки, звідціля вивозили його мажарами до Бахмутських солеварень, вибирали і хуторяни для своїх кузень та печей.

Оповіді про користування вугіллям Капустін записав до своєї книжечки в шкіряних палітурках, оглянув місцевість і теж позаписував усякі прикмети.

Наказав надовбати і засипати в окремі коробки на возі пудів три-чотири добірного, у грудомахах.

…У житті понизовця було багато зустрічей і розлук. От і зараз тільки-но розстався з тими, що назвали себе рудознавцями. Тривалий час разом з ними Гордій мандрував пішки і кінно Доном та Сіверським Дінцем. А тепер попрощався сердечно, як з друзями. Єдина прикрість залишилась на серці – гостра суперечка з рудознавцем, піддячим Григорієм Капустіним.

Парокінний віз уже перехопився на той берег, готовий до від'їзду. На ньому – крихкий горючий камінь, який повезуть до Москви, Петербурга на пробу.

- Поїдемо, здамо нашу знахідку до Берг-колегії, - радо говорив Капустін, - хай там знавці-учені мудрують, випробовують його вогнедайність.

- Та ж не раз, не два випробували вже тут у кузнях, в печах, - нагадав Головатий. - Жар дає он який!..

- Сам бачив, що горить, - погодився рудознавець, - а в Берг-колегії вони там по-своєму…

- Все буде до ладу, - запевнив Гордій. - Буде!

- Повинно так бути. А тобі спасибі за добре слово, спасибі за те, що допоміг нам знайти угольє, - щиро мовив Капустін, поклавши руку на плече Головатого. - Ми виконали волю царя, зробили добру послугу його величності.

- Не царю! - спалахнув Гордій. - Людям!

- І людям, - погодився рудознавець. На його широкому, облямованому русявою, злегка закучерявленою бородою виду ковзнула щира посмішка. - І людям, - повторив, зирнувши на спохмурнілого Гордія.

- Готово! - почулося з протилежного берега.

- А я, друже, знову про те, про що вже говорив. Давай, Гордію, з нами. З тебе буде добрий рудознавець, - прощаючись, нагадав Капустін.

- Ні! - твердо мовив Головатий. - У кожного своя дорога.

- Ти ж натякав, що залишаєш цей край, - вів далі Капустін.

- Але не залишаю свого діла, - Гордій поправив недоуздок, підтягнув попруги сідла, пустив коня.

1967 р.

Запитання та завдання до змісту уривку з роману-трилогії П. Байдебури “Вогонь землі»:

Ø  Яка тема роману – трилогії « Вогонь землі»? Поясніть назву І частини.

Ø  Про який «вогонь землі» йдеться уривку? Знайдіть це місце в творі, зачитайте.

Ø  Чому на світанку чумаки здивувались вогнищу? Яке « дивне» каміння побачили чумаки?

Ø  Про який «вогонь землі» йдеться уривку? Знайдіть це місце в творі, зачитайте.

Ø  Чого злякались люди? Доведи свою думку рядками тексту.

Ø  . Проілюструвати уривками з тексту картини чумакування. Довести версію відкриття чумаками кам'яного вугілля.

Ø  Що ти знаєш про працю шахтарів?

Ø  Творча робота. Відтвори фактологічний ланцюжок подій, описаних в уривку:

v здивовані чумаки;

v кам’яну піч розвалили;

v долинули тривожні викрики;

v залили водою;

v здіймалася заграва;

v залишилася жарина;

v каміння взялося полум’ям;

v воно ще дужче розгорялося;

v пломінь теж якийсь незвичайний;

v такого ніхто ніколи не бачив та й не чув.

Ø  Уважно перечитай другий абзац. Поміркуй, про які властивості вугілля розповів читачам автор?

Ø  Вугілля називають « сонячним камінням», « чорним золотом». Чому?

Ø  Зробити карту з позначенням географічних назв, які згадуються в романі П. Байдебура “Вогонь землі”.

Література

В. І. Романько. Література рідного краю. Навчальний посібник. Для учнів різних типів середніх навчальних закладів і студентів педагогічних вузів. – Донецьк, 1995, с. 113.