Мармілова Ольга
Донецький національний університет
(Історія)
ОСТАРБАЙТЕРИ ДОНЕЧЧИНИ У НАЦИСТСЬКІЙ НІМЕЧЧИНІ
ХХ століття закарбувалося в історії як надзвичайно бурхливе і багате подіями. Але найважливішим застереженням для людства стали дві світові війни, остання з яких визнана найжорстокішою за всі часи, бо її жахи найбільше торкалися мирного населення. Україна ж є однією з найбільш постраждалих у Другій світовій війні.
Вшановуючи пам’ять загиблих на полі бою, вітаючи ветеранів та працівників тилу, керівництво СРСР залишило поза увагою таку численну категорію жертв нацизму як примусові робітники Третього Рейху, вивезені туди з України. Доля цих людей надзвичайно трагічна: опинившись примусово на чужині, вони втрачали свободу і перетворювались на робочу силу з позначкою “Ost”. Після повернення на Батьківщину переслідувалися владою, через що проблема остарбайтерів не була предметом спеціальних досліджень, у тому числі й на регіональному рівні.
В умовах демократизації 90-х рр. ХХ ст. Українська держава звертає увагу на остарбайтерів: їх законодавчо визнано жертвами нацистських переслідувань, Німеччина відшкодовує їх працю грошовими компенсаціями, відкрито частину секретних фондів державних архівів, що створює умови для об’єктивного вивчення маловідомих сторінок історії примусових робітників Третього Рейху. Тим паче, що у вітчизняній історіографії ця проблема майже не вивчалася. Серед радянських істориків заслуговує на увагу монографія [4] і стаття І. М. Слинька [5]. Тема остарбайтерів з України розглядається в підсумковому томі серії “Книга Пам’яті України” [1]. Процес депортації досліджується [6], [2] та ін. На матеріалах Донеччини тема взагалі не розкрита, хоча саме з цієї території було вивезено чи не найбільшу кількість примусових робітників.
Дослідити явище використання праці остарбайтерів з Донеччини в економіці Німеччини під час Другої світової війни – мета даної роботи. В її основу автором покладені джерела: матеріали Сталінської обласної комісії зі встановлення звірств, які чинили німецько-фашистські загарбники, листи радянських громадян, вивезених до Німеччини, спогади колишніх остарбайтерів. Для їх аналізу використані як загальнонаукові, так і специфічні методи – порівняльно-історичний, структурно-системний, контент-аналіз листів, методи обробки усних свідчень колишніх остарбайтерів (анкетування, інтерв’ю), зібраних під час пошукової експедиції 2003 – 2006рр.
У Сталінській області компанія з вербування робітників до Німеччини мала три етапи, виділені за принципом переважаючого способу вивезення.
1-й – “епізодичний” тривав від початку окупації у жовтні 1941 р. до січня 1942 р. і характеризувався вивезенням чоловічої робочої сили під виглядом евакуації населення з лінії фронту.
2-й – “добровільний” тривав з 27 січня 1942 р., коли Центральна біржа праці у м. Сталіно оголосила про початок реєстрації “безробітних, бажаючих скористатися запрошенням і поїхати на роботи до Німеччини” [3], до осені того ж року. Головний акцент робився на пропаганду серед населення за допомогою окупаційної преси (“Донецький вісник”, “Краматорська газета”). Спеціально розроблена система заохочень ( умови життя і праці, зарплатня, медичне обслуговування на одному рівні з німецькими робітниками, привілейоване постачання родичів, за яким тижнева норма хліба становила 1,5 кг і т. д.), мала переконати людей у доцільності поїздки. Відправка робітників проходила за наступною схемою. У місцевій періодиці зазначалися дати початку запису і відправки транспорту. Усі бажаючі могли прийти на Біржу праці, записатися на роботу у Німеччині, отримати спеціальні реєстраційні картки, з якими і з’являлися при посадці до потягу. Перший транспорт з робітниками зі Сталінської області відправився 15 лютого1942 р. і прямував до м. Дортмунд (Вестфалія) [3].
У березні пункти запису відкрились у містах Маріуполі, Горлівці, Чистяково, Краматорську. Агітація німців накладалася на скрутне економічне становище мешканців міст Донеччини, зруйнованих війною. Часто голод і безробіття вимушували людей шукати кращої долі у Німеччині, про що свідчать спогади очевидців. Проте більшість населення ставилося з недовірою до обіцянок, тому пропагандистські заходи загалом не виправдали сподівань нацистів.
3-й – “примусовий” тривав з осені 1942 р. до звільнення території восени 1943 р. Насильницьке вербування виглядало таким чином. Біржа праці розсилала особам, підлеглим трудовій повинності ( р. н.), спеціальні повістки з вимогою негайно з’явитися під загрозою репресій, навіть розстрілів. Проте більшість тих, хто їх отримував, не з’являлося на Біржу праці, тому німці застосовували наступні методи:
– проводили облави в людних місцях. Наприклад, Бондаревську Лідію Григорівну поліцаї затримали на базарі [8];
– приходили за молоддю вночі. Симонова Анатолія Йосиповича, 15 річного підлітка, підловили під час ночівлі на хуторі Веселий, де він міняв одяг на хліб [9];
– перекривали вулиці і забирали усіх хлопців і дівчат, яких заставали вдома (таким чином вивезли Бондаренко Олександру Іллівну) [7].
У відповідь молодь почала переховуватись, тікати до сільської місцевості, викликати у себе різні захворювання.
Особливість вербувальної компанії у тому, що на Донеччині, яку окупанти вважали стратегічною сировинною базею, вони довше “загравали” з населенням, намагалися переконати його в доцільності добровільно поїхати на працю до Німеччини, легітимізуючи свої дії.
Механізм транспортування завербованих був стандартним: насильно затриманих зачиняли у комендатурах, цехах, приміщенні бірж праці, палаців
культури, шкіл, та ін., де вони чекали дня відправки, не маючи змоги побачити рідних чи попрощатися з ними. Людей, завербованих у містах і селищах області, переправляли етапом чи залізницею до міст Сталіно або Ясинуватої, де пересаджували у товарні поїзди, що йшли на захід. До прибуття на місце пасажирів чекала багатоденна дорога в товарних вагонах, де вони спали на голих дошках, а їжу отримували раз на декілька днів. Охорону поїздів забеспечували озброєні солдати та спеціально навчені собаки.
Після виснажливої багатоденної дороги люди потрапляли до розподільчих таборів (дирганстаборів), де проходили дезінфекцію, реєстрацію (отримання особистого номеру), медогляд та розподілялися по сферах народного господарства, аукціонним способом. Остарбайтери зі Сталінської області розпорошувалися містами і селищами Німеччини, Австрії, рідше окупованих західноєвропейських країн. Перші партії робітників прибували до Вестфалії, Рейнської області, що пояснюється схожістю економічного розвитку (вугільна промисловість, металургія), пізніше – до Саксонії, Померанії, Бранденбургу, Дортмунду, Кельну, Мюнхену, Відня, Лінцу, Гамбургу, Франкфурту-на-Майні та ін.
Остарбайтери-чоловіки працювали чорно робочими на шахтах і заводах, жінки і діти – у сільському, домашньому господарствах, підприємствах легкої та харчової промисловості. Робочий день примусового робітника складав у середньому 10 – 12 годин, помешкання – спеціальні робітничі табори зі строгим режимом внутрішнього розпорядку, огороджені дротом. Годували погано: “на сніданок по кружці чорної кави -сурогату і по 100 гр чорного хліба, на обід – суп без хліба, на вечерю – суп-баланда. Хліб був чорний, важкий як цегла, скрипів на зубах як пісок і застрявав у горлі [10;27]”. Зарплатня складала близько 100 – 120 марок на місяць. Згадуючи своє перебування у Німеччині, колишні остарбайтери підкреслюють, що ставлення німців було вороже як до “російських свиней”, наглядачі відзначалися жорстокістю, часто били, хоча траплялися і виключення. Взаємодопомога примусових робітників різних національностей морально підтримувала людей у ворожому середовищі.
У 1945 р. остарбайтерів почали звільняти союзні війська. Перед відправкою додому їх чекала перевірка органів НКВС, а після – довге перебування під наглядом через неблагонадійність, недоброзичливе ставлення громадськості. Наслідки цього психологічного тиску залишилися у свідомості колишніх остарбайтерів і до сьогодні, що дуже ускладнює пошукову роботу.
Отже, на підставі опрацьованих джерел було визначено, що з жовтня 1941 по вересень 1943 року зі Сталінської області була вивезена найбільша кількість робітників по Україні – 252 т чоловік, що пояснюється густою населеністю області, високим рівнем урбанізації та промислового розвитку. З них за даними Донецького обласного відділення Фонду „Взаєморозуміння і примирення” компенсації отримало 40468 чол. Депортація проходила у три етапи і була складовою загальноімперського плану повного використання трудових ресурсів окупованих територій. Здійснюючи “вербування” гітлерівці використовували агітацію, соціальний тиск та відверте насильство. Лише незначна частина донеччан, позбавлених засобів до існування, обманутих пропагандою, виїхала добровільно. Після повернення на Батьківщину вони були звинувачені у державній зраді і відправлені до таборів. У Німеччині остарбайтери займали найнижчі щаблі у ієрархії примусових робітників Рейху, майже безкоштовно працювали на промисловості, у сільському та домашньому господарствах, не маючи жодних прав. Тож вони мають хоча б під старість відчути турботу держави і повагу суспільства. Адже саме людина – найбільша цінність історії.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Безсмертя. Книга пам’ті України. 1941 – 1945 рр. – К., 2000. – 944с.
2. Гальчак з Поділля (1942 – 47 рр.): автореф. дис...канд. іст. наук: 07.00.01. – Харків, 2003.
3. Державний архів Донецької області, фонд № 000.
4. Коваль населения Украины против фашистского рабства. –
К.: Наукова думка, 1979. – 134 с.
5. Немецко-фашистский оккупационный режим (1941 – 44 гг.). – М.:
Политиздат, 19с.
6.Потильчак ія трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною. – автореф дис...канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1999 р.
7. Спогади І., м. Краматорськ, 2004 р.
8. Спогади Бондаревської Л. Г., м. Краматорськ, 2003 р.
9. Спогади , м. Донецьк, 2005 р.
10. Без права на забвение. – Артемовськ, 2001. – 146 с.
