Шановний Тарасе, а чи міг ти знати,
Що нащадки з ХХІ століття
Листа тобі будуть писати,
Життєвий і творчий шлях вивчати
Та долі тяжкій твоїй співчувати?
«Життя прожити – то не поле перейти,
Доки перейдеш – ніженьки поколеш».
Отак і Ви усе життя боролись
із бідами, які за Вами йшли.
Тож ми, Божі діти,
Будем пам’ятати Ваші заповіти:
Щоб люди не забували, що правда в любові;
Щоб жили у злагоді і не знали крові;
Щоби намагалися жити мирно й тихо;
Не заздрили, не гнівились, не бажали лиха;
Щоб життя своє цінили і вміли радіти;
Щоб уміли добре сокиру гострити!
А поки що «любітеся, брати мої,
Вкраїну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте».
 |
Лютує й клекотить в душі моїй,
Болить, а я лише слова знаходжу,
Бо співчуваю матінці-землі,
Допомогти нічим не можу.
Я можу вірша написать,
Усім страждальцям співчувати.
А де ж «Закон і Благодать»?
Кому молитву заспівати?
Усі ми сестри і брати,
Усі ми люди, Божі діти,
Сказали – прагнем до мети,
Захочуть – будемо любити
Травинку, пташку, небо й зорі,
Знайдем добро в душі своїй,
Поможемо комусь у горі…
Чого болить так у душі моїй?
 |
Якщо на світі ще існує місце,
Де людська сутність на очах уся,
То люди пам’ятатимуть ту вічність,
Яка представлена у творах Олеся.
Красу і ніжність лірики кохання,
Сміх солов’я вночі, пісні струмків,
Усмішки тихі і палкі зізнання,
І силу, й щирість вічних почуттів.
Любов була у кожнім його слові,
А ще ж було кохання у митця.
За рідну землю бився він до крові
І за Вітчизну віддавав життя.
Але великий дар неоціненний
Тоді був неоцінений людьми.
Кандибин світоч запалав вогненний
Далеко від домівки, в чужині.
І ми, кому болить за Батьківщину,
Перепливемо ріки і моря,
Понесемо пісні на Україну,
Почуті від Тараса-Кобзаря!
 |
Людям заклало душі
Байдужості сіре каміння,
Давить на груди все дужче,
Легені стискає сильно.
Наше довкілля яскраве
Отруєне чорним димом.
Земля, вся в кривавих ранах,
Дихає сивим пилом.
На Слобожанщині милій
Ріки всихають, міліють.
Сльози у злості безсилій
Зслаблу природу жаліють.
Небо безкрає сіріє,
Рветься – а не залатаєш.
Сонце, чого ти не грієш,
А так нещадно нас палиш?!
Ми ж бо не винні у тому,
Що від заводів і фабрик
Диму здіймаються тонни –
Людям завжди всього мало!
Сестри, брати, схаменіться!
Та чи цього ви хотіли?
Гляньте лишень, то не ріки –
Душі людські обміліли.
 |
В його творах є печаль і сльози,
Що бринять у душах читачів,
Смуток є і є травневі грози,
Йдуть сніги і падають дощі.
Кожен з нас, напевно, пам’ятає
Галайду Ярему, сироту,
Що так палко й приязно кохає,
Дочку титаря, відверту і просту.
Виринає тихо й непомітно
Катерина – в серці біль ятрить.
Знов одна, ображена та бідна,
Лиш сльоза їй на очах тремтить.
Він майстерно описав печалі,
Вічний смуток, крик його душі,
Бо в Шевченковім житті звучала
Тиха пісня сліз і сміх дощів.
 |
Мої браття і сестри, скоріш
Озирніться, погляньте навколо,
Бо такої краси ви більш
Не побачите вже ніколи.
Подивіться на квіти оті,
Що вкривають луги і поля.
Вони стали для мене святі,
Як святиня для мене земля.
До небес підведіть свої очі!
Там, вгорі, розлилася блакить.
Не віддам ні за якії гроші
Ту пташину, що співом дзвенить.
Озирніться навколо, погляньте:
Он на заході серед лісів
Розрослися Карпати безкрайні
У величній, безмежній красі.
Гори, вічні скелясті гіганти,
Над якими бушує гроза,
Скам’янілі могутні атланти
Підпирають стрімкі небеса.
Славетний краю і могучий,
Хай вруняться лани й вирують кручі.
Нехай все мовою Тараса промовля –
Бо це моя, моя свята земля!
 |
