Причарований лис

Андрій Процайло

ПРИЧАРОВАНИЙ ЛИС

(оповідання)

1

Маринка Лисова ледве вийшла з хати. Третій день нею трусило, голова боліла, у грудях клекотало, руки й ноги не слухалися. І думки не сходились, наче були позиченими.

Лис сидів на соломі під дверима.

Нашвидкуруч учора зварена юшка з кісток, приправлена недоїдками, замерзла.

- Чого не їв зразу? Бачиш, мороз, - прохрипіла стара, дістала з кожуха рукавиці й ледве їх натягнула на неслухняні скоцюрблені пальці.

Маринка відчувала: щось має статися. На душі висів камінь, тягаря якого вона не могла розгадати.

Вона висунула трохи вперед ногу, незграбно поводила по сходах, перевіряючи, чи не слизько. Допленталася до перестарілої попідпираної дровітні, що виглядала, наче каліка на милицях, набрала цілий фартух дров і постогнуючи верталася в хату.

У лиса не було ні погляду, ні руху.

- Замерз, чи що? – стара рвучко його попхала ногою.

Лис нехотя став на чотири лапи і випустив на Маринку байдужого погляду.

- Слава Богу, - зітхнула стара. – Ти мене, Михайле, так більше не страш. Не дам я тобі піти першим. Не для того стільки згрішила, щоб на старість бути самою. Заходь у хату – юшку розігрію… Лазиш не знати де. Нє щоб хати триматися, як нормальні хлопи. Бачиш, хвора м?..

Хижак винувато зіщулився і покульгав до печі. Скрутився у кутку калачиком і сховав голову в облізлому від старості хвості.

- Мені Микитиха казала, що бачила тебе там, - дрова хрумкотіли, наче розкушували здоровими зубами соковиті яблука, і захриплий голос старої відлунював скреготом осиротілих дверей покинутої хати. – Я спочатку не вірила. Потім перевірила. Там були твої сліди. Там мене і продуло. Вітер вив, як ти… Ти маєш розуміти, що там усі наші біди, га?.. – Маринчине там холодило ще більше, ніж лютий мороз.

Юшка почала парувати і неприємно пахнути.

- Йди їж, Михайле, бо смердить, - прохрипіла стара подобрілим голосом.

Лис навіть не ворухнувся, лишень уривчасто сопів.

- Злишся, що спав надворі? – запитала. – Сам винен. Замість показувати комедії, ліпше подякував би, що я тобі так скоро простила. Бо я взагалі не вмію прощати, ти знаєш… Тільки тобі можу, бо ти мій на всі сто. Навіть більше…

Маринка залила кип’ятком якісь різнокольорові корінці, вкинула жменьку висушених комашок, підпалила у мисці пучок зілля і попіл струсила в горня до тих же запарених корінців з комашками. Поставила на плиту і помішувала у різні сторони, щось під ніс бурмочучи. Поки рідина вистигала, гріла над горням руки.

- Більше просити не буду, - звернулася ще раз до лиса, щоб їв, погасила світло, напотемки хлюпнула трохи свіжої рідини до лисової миски, решту випила сама.

- Як хочеш, Михайле… Не мала дитина, я тебе годувати не буду… Лягаю… Притисне вночі вийти, мене не буди. Двері прикриті, сам попхаєш. Тільки закриєш здвору, зимно… Зле мені, як ніколи. Всередині. Треба завтра поговорити зі своїм Богом. Щось не так… І тобі, наче пороблено… Зле…

Стару не брав сон. Вона чула, як опівночі лис вийшов з хати. Не ївши.

Ніяк не могла прогнати спогадів, що наче чорні хмари нависли над нею. Розуміла, що за життя назбирала багато гріхів. Але не жаліла. Бо не дала їй його.

«Усі думають, що Маринка здуріла. Так, бідненька, перейнялася тим, що Михайло зник безвісти... У п’ятницю, перед самим весіллям пропав, нещасний, - стара посміхнулася на всі два зуба. – А він був тут. Завжди. І є тут. І буде тут. Ха…»

Заснула старою, хворою, самотньою, але щасливою…

2

Лис вийшов з хати. Наліг всім тілом і прикрив двері. Поволі спускався тисячолітніми сходами, що помолоділи від нового снігу, як за собою почув глухе рипіння. Зіщулився, думав, господиня вийшла за ним. Почекав трохи – нікого. Злякано обернувся і побрів знову до намерзлих дверей, щоб спробувати зачинити ще раз. На півдорозі передумав. Уперше за стільки років не послухав господині.

Усе почалося відтоді, коли Маринка прихворіла. У голові запанував безлад, наче марево з’являлися картини людського життя. Лисові здавалась – його. Було дуже тяжко. Рідна шкура наче зскочилась - душила та ув’язнювала.

На третій день він уперше зненавидів свою господиню, якій був покірно вдячний усе життя. Бо був «там». Побачив і відчув її. Тодішню і теперішню її.

Цікаво, чи вона знає, що він – він?

Який смачний був кусень хліба з її рук!.. Після того він ще не їв – щоб не втратити насолоди. І не хотілося – голоду не відчував…

Лис полем плентався до лісу. Дорогу вибирали ноги, бо голова була зайнята перехресними думками. Спустився у яр. Почував себе, наче у тісному мішку… Темрява, незручно – все далеке і чуже…

Він ледь не втрапив у сильце. В останню мить невідома досі сила перед самим зашморгом його зупинила.

У голові потемніло, перед очима забігали тіні… Пролунав постріл… Біль у нозі… Маринка з паруючим чаєм… І судороги всього тіла…

Саме у цю мить на моніторі безладних думок він побачив, як його людська пам'ять зникла. Він втратив свідомість і прокинувся лисом.

Уперше за своє лисяче життя він заплакав. Сльози неприємно холодили і були солоними. Проте такий смак він уже відчував. Колись…

Лис знайшов притулок у вивороті коріння старої берези. Тут і надумав заночувати. А вранці має дізнатися ДЕЩО…

ДЕЩО було велике, незрозуміле, страшне і недоступне… Але ДЕЩО було єдиною нагодою скинути з себе наспіх склеєну чужу безглузду забаганку. Щоб викараскатися з прірви, треба було пройти через пекло. Вибору не було. Правильніше був, один. Йти…

Хижакові сподобалося, як він думає. Як на лиса – непогано. Та він і розумів, що разом з таким думанням до нього прийшло страждання. Йому тепер мало було у теплі поїсти і виспатися. Не кажучи про втіху лисячого кохання, якого він не знав. І почав здогадуватися, чому…

Лис сам відкрив очі запізнілому ранкові. Той тріскотів морозом і ніяк не хотів вилазити з-під пухнастої нічної перини. Допоки ніч сама не зникла, разом з периною.

На подвір’ї у господині було тьма людей. Такого він не пам’ятав. Одні заходили в хату, другі виходили. Чоловіки безперестанку курили і плювали на сніг, який від тих плювків втрачав свою цнотливу білину.

- О, і лис її прийшов попрощатися, - крякнула стара сусідка з червоним від постійного втирання краєм хустини носом. – Точно здохне без неї, бо ручний, - і наче качка, перевалюючись з ноги на ногу, попленталась навпростець додому, через повалений пліт, псячою стежкою.

Лис хотів зайти у хату.

- Чого? – відганяли одні.

- Та хай вже йде, крім нього її ніхто не… - недоговорив хтось, але всі зрозуміли і лиса впустили.

Лис покрутився по хаті, обнюхав кожен куток, але його господині ніде не було. На столі у довгій коробці лежало щось жахливе, але лис не бачив що, бо високо. Враз з коробки повиповзали тисячі слизьких, шиплячих гадюк і наввипередки, перестрибуючи через байдужих людей, потягнулися до нього. Були навіть двоголові і триголові. Вони мали дуже, дуже знайомі очі.

Лис з переляку завив і вибіг з хати. Сховався за дровітнею. Чекав. Він знав, що мусить її побачити. Від того залежало ВСЕ. Бо про ДЕЩО він уже дізнався.

Коробку винесли з хати.

Лис вистрибнув на колоду. Придивився.

У коробці лежала господиня.

Лис не зводив з неї погляду.

Ураз господиня на мить розплющила очі, зустрілася поглядом з лисом і перетворилася у «суєту суєт і всяку суєту». Від неї пішла сила...

Таємне стало явним, і ВСЕ відкрилося.

Лис відчув, як на ньому тріщить шкура і погнав…

3

Йому було важко. Сніги по коліна, а він старий, кульгавий, з двома лисячими шкурами на плечі пер під гору до Ганнусі Вишиваної, як п’ятдесят років тому.

Вона сама відчинила двері. Стояла, впершись на палицю, але гарна, як тоді.

- Здоров, Михайле, я чекала, - Ганнуся втерла сльозу.

Він тремтячими руками надів обручку на старенький зморщений палець своєї коханої. Вони обнялись і так простояли вічність.

- Люди не дали нам бути щасливими. Я їх боюсь, - порушив блаженну мовчанку дідусь.

- Я теж, - тендітна бабуся міцніше притулилася до свого нареченого.

Дід зняв з плеча дві лисячі шкури.

- То як?.. – запитав.

… Коли розтовстілий Місяць закінчив вечерю і глянув на землю, то побачив, як з хати Ганнусі Вишиваної вийшли два лиси. Вони по-людському приперли за собою двері і стежкою спускалися вниз, до полів.

Парочка Місяця дивувала: лиси не спішили, не оглядались, не звертали уваги на гавкіт сільських собак.

Вони часто зупинялась і ніжно терлися мордочками, наче цілувались. Їх не обходив цілий світ, і світ не чіпав їх…

- Щасливі, не спішать у безвість… Знають, що рано чи пізно безвість прийде сама, - подумав Місяць, - поглянув у камеру на своєму моніторі, і ним аж пересмикнуло. Він набрав по мобільному Зірку і накинувся на неї:

- Ти чому не на роботі, га? - верещав. - Де твоє світло? З хвилини на хвилину поїде шеф!.. Ви коли-небудь дасте мені пожити?!. – заволав у всесвіт.

А лиси все йшли і йшли, і смакували кожним кроком життя…