Доля сільської медсестри
Старожили села Велика Бурімка Чорнобаївського району Черкаської області добре пам’ятають героїв свого краю. Серед них – ім’я жінки, жертви Голокосту – Софії.
Чемеринська Софія Самілівна – єврейка по національності, закінчила медичний технікум, працювала медсестрою у Великобрімській лікарні. Її чоловік Москалець Григорій – росіянин по національності, працював шофером (більше всього, що в МТС). Діти: донька – Алла (1937 р. н.) і син – Володя (1939 р. н.).
Щасливою була Соня Чемеринська. Закінчила медичний технікум, набула спеціальність фельдшера. Приїхала працювати у Великобурімську лікарню. Добра, чуйна до людського горя, Соня швидко полюбилася жителям села. Швидкими вправними руками робить перев’язку, ніжними руками витягає скіпку в дитини з ніжки, з усіма ніжна, ласкава, турботлива.
Покохала Соня Москальця Григорія, який працював у Великій Бурімці шофером. Здоровий, міцної будови юнак любив машину, цінили і його на роботі. Міцно любив Соню. Одружилися… Алла, а згодом Володя доповнювали сімейне щастя, скільки радощів у Григорія, його дорога рідна Соня ростить таких славних діток.
Та раптово потьмарилось сімейне щастя Москальців, як і всіх людей нашої Вітчизни... Страшне повідомлення... Війна... А як багато мрій було в кожного, і раптово все обірвалось. Сумні ходять люди, заплакані матері й дружини. Який це жах. Скільки людей не винних забере війна.
22 червня почалася мобілізація. Всі чоловіки пішли до військкоматів, щоб швидше йти в ряди воїнів і захистити рідну Батьківщину. Пішов на війну і Григорій. Важко було розлучатись із дружиною, дітками. Міцно пригорнув до серця, обцілував їх. Соня світа не бачить за сльозами. Що вона буде робить з малими дітками. Не витримав гірких жіночих сліз, серце стислось так, що, здавалось, ось-ось розірветься. Воно ніби віщувало якесь страшне непоправне горе. Невже більше не побачимось? Та Григорій відгонив страшні думки, що чорним воронням ниряли в голові.
— Соню! Рідна! Ти мусиш мене послухати. Якщо ворог наближатиметься і до Бурімки, ти з дітками повинна обов’язково евакуювати на Схід. Чуєш, обов’язково. Фашисти не зупиняться ні перед чим, вони по-звірячому винищують євреїв, комуністів, – просив Гриша і наказував. Соня слухала не могла повірити, що ворог зможе так далеко пройти.
Хоча Григорій невблаганно просив евакуюватися, не попастись ворогам в руки, Софія вагалась: і діти малі, і не знала чи зробить краще. Тут ж в селі вже всі знайомі, свої (вона не корінна жителька, приїхали з чоловіком в середині 30-х років в Велику Бурімку, проживали на квартирі). А зла вона нікому не зробила. Словом, залишилась.
Йшли тяжкі дні війни. Ні співу, ні сміху не чують в селі. Всі сумні, заплакані. В кожній сім’ї з хвилюванням чекають звістки з фронту. Уже сумні похоронні одержали великобурімчани. Пройшов липень. Соня часто одержувала листи від Гриші. Листи короткі: живий. На фронті, б’є ворога. А в листах знову наказ, щоб швидко виїжджала з Великої Бурімки, він знав уже, які страхіття несуть фашисти нашим людям.
Пройшов серпень. Як чекала листів Соня, а їх не було. Виїжджати нікуди не збиралась, жила, як і всі, вірила в людей, працювала, доглядала діток і чекала листів з фронту. Тяжко плакала ночами, щоб і діти не бачили. Подруги радили, щоб Соня виїжджала в тил країни, але вона не хотіла вірити в страшне. А фронт уже наближався до Великої Бурімки. Вересень. Дужче чути стукіт артилерії. Приїжджають машини з тяжко пораненими. Хіба-таки не встоять наші воїни? Хіба і до нас прийдуть фашисти?
Та коли 21 вересня 1941 року вступили німці, розпочались арешти активістів села, різні переслідування, появились люди, які зрадили своїх і перейшли на сторону німців, щоб їм служити, тобто поліцаї – побачила, що зробила неправильно. Жила під страхом, із кожним днем ждала чогось гіршого.
Грабували населення, вивозили у фашистську Німеччину молодь у рабство. Жити ставало і важко, і страшно. Страшно тим, що не знаєш, хто ходить біля тебе, друг, чи ворог, бо появилися й такі, що пішли служити фашистам.
— Треба було виїхати, – часто думала Соня. Але що тепер зробиш?
Уже не раз приходили поліцаї і вимагали одяг її чоловіка, все забрали. Пройшов листопад. Швидко похолодало. Дуже лютою була зима року. Здавалося не було меж людським мукам.
1942 року почалося масове винищення українського народу. Поліцаї зганяли молодь до управи, щоб відправити Німеччину. Молодь тікала з села. Та не всі врятувалися, багатьох вивезли на каторгу. В управі появилися списки активу села. Німці ж самі не знали наших людей? Їх склали нелюди з нашого села. Облава чорної чуми щоночі чатувала на мирних жителів.
Багато великобурімчан завдячують своїм життям саме Софії. Продовжуючи працювати сільським лікарем, вона часто, навіть вночі, бігла до хворих, щоб надати першу медичну допомогу. А своїх маленьких діточок залишала самих, правда вдень брала їх з собою на роботу(дитячий садок не працював під час війни, а родини в неї тут не було). Софія була дуже доброю жінкою, турботливою, відданою своїй роботі. Навіть без ліків, адже їх майже на окупованій території для місцевого населення не було, медсестра намагалася хоч якось народними способами втамувати біль хворого.
І ось той страшний день настав морозної сніжної зими 4 лютого 1942 року. У селі була епідемія грипу, Софію викликали до інфекційно хворого. Вона поставила йому банки, які дещо втамували біль. Це був останній її порятунок. День видався теплий. Снігу дуже багато. Почувся тупіт коло хати. Соня все зрозуміла. В хату ввалились п’яні поліцаї. Вони наказали все зібрати і йти з дітьми та з усіма пожитками до сільської управи. Криком та брудною лайкою підганяли кати, не встигла всього зібрати. Думала справді, кудись вивезуть. Та серце підказало інший кінець.
— Хоч би ще на хвилинку, хоч затриматись. Ще хвилинку. Для чого тягнуть все з хати, вузли, навіть ліжко? Кому воно? – божеволіє жінка від горя.
— Люди! Вас багато добрих людей! Підкажіть, що робити? Допоможіть врятувати дітей.
Залякані сусіди, знайомі нічим не могли допомогти, щось порадити. В цей час в Україні йшло масове винищення євреїв, згідно плану “Ост”. Не обминуло це страхіття – Голокост і наш край. Не минуло лихо й Соню Самілівну. Софіїна співробітниця, без відомої нам причини, зрадила Чемеринську, розповівши загарбникам про її національність. Софію Самілівну разом з двома дітьми на підводі повезли до великої груші, яка знаходилася на території школи. Поліцаї були озброєні, людей не підпускали.
— Смерть... Кінець... Не треба! Жити! Жити діткам! Жити чесним людям! Потягли з дітками з хати. В селі ні душі. Чи вимерло все село, – Соня напружує пам’ять, хоче впізнати поліцаїв, запам’ятати катів.
Ось доїжджають до школи. Коней зупинили. Привезли до сільської управи (була будівля там, де знаходиться тепер садиба Хом´ячук Н. І. – в центрі села, проти школи.) Хто з людей був в сільській управі, наказали не виходити. А її разом з дітьми погнали через дорогу в шкільний двір.
Там була канава, якою було обкопане старе кладовище (тепер в тій канаві знаходиться шкільний тир). І ось тут поліцаї вчинили нелюдську жорстокість – вбивство невинних людей.
Стягли жінку з саней, скинули дітей. Широко відкритими оченятами дивляться на маму. Чого ці лихі люди б’ють її, чого шматують на ній одяг, пригортаються до неньки, а звірі – поліцаї кричать, щоб ішла до кладовища. Не помилилась.
— Люди! Де ви? Невже у вас немає материнського серця! Люди! Допоможіть мені нещасній! Врятуйте моїх крихіток! – плаче, стогне жінка в розпачі. Удар прикладом в спину. Болю не чує. Діти не плачуть.
— Люди! Чесні добрі люди, врятуйте моїх діток-крихіток. Де ви…люди! Хіба вам не видно мого тяжкого горя. Не чують?
Ні, чують, та не можуть допомогти. В цей час зігнали людей в управу. З гуркотом закрили віконниці і двері, заборонили підходити до вікна і дверей. Люди знали, що сьогодні будуть розстрілювати євреїв. На стіні в управі висить портрет Гітлера, до нього підійшла Бондаренко Катерина, прочитала: «Гітлер визволитель», – краще б я читати невміла, – важко промовила жінка і плюнула на портрет, і її не били, вважали хворою.
Не закрили поліцаї очей людям. Бачили люди цю страту. Криком кричить ні в чому не винна жінка, повзає в ногах ворога, просить, стогне.
— Пожалійте діток, їхній батько росіянин!
Не розтопити гіркими жіночими сльозами холодних кам’яних сердець недолюдків.
— Грицю! Рідний, нас зараз не буде, більше не побачиш своїх рідних діток, – стогне Софія і знову просить:
— Хоч Володю залишіть для батька! Прости мені, Грицю, що не послухала тебе, прости що не зберегла нашу сім’ю, наше щастя!
Жінка на колінах благала не вбивати дітей. Адже батько їх не єврей, росіянин. Та палачі були жорстокі. Вони спочатку вбили п’ятирічну Аллочку, старшу дівчинку, а коли Софія схопила трьохрічного Володю і закричала, що не дасть вбивати, нехай хоч синок залишиться для батька. То поліцаї вирвали з рук дитину, вистрелили в неї (Софію Самілівну), а хлопчика один живцем кидав у канаву, а другий на льоту вистрелив у нього і теж вбив…
івна (жителька села Велика Бурімка, 1922 року народження) про страту Софії Самілівни та її діток зазначає, що пролунав постріл... Впала, як підкошена, Аллочка. Розум втратила жінка, з божевільною люттю кинулась на ворога. Та не захистила сина, не зберегла його для батька, впала. Вбили нещасну. А Володя... Схопив поліцай, підкинув переляканого хлопчика, а другий кат на льоту вцілив у дитяче серце. Впало маленьке закривавлене тільце і навіки замовкло на снігу біля мертвої мами. Не чує ненька, не бачить того, що сталося. Так загинула добра чесна жінка Чемеринська Софія Самілівна і її дітки Алла і Володя. Закидали снігом, поліцаї. А потім люди таємно закопали в землю…
Загребли їх у канаві снігом. Тільки вже вночі люди їх звідти забрали і похоронили в землю, в яму, викопану на кладовищі.
У цій могилі тіла матері і дітей були кілька років. А потім, після війни перехоронили в Братську могилу на кладовищі села разом з останками 24 невідомих солдатів (недалеко від школи, на старому кладовищі). Прикро, що не встановлено меморіальний знак на місці розстрілу Соні Чемеринської та її діток.
Згодом, після трагедії, жінка-зрадниця, виїхала з села, з невідомої нам причини. А коли восени 1943 року територія району була звільнена від німецько-фашистських окупантів, в село заїхав молодий лейтенант – Москалець Григорій, щоб провідати свою сім'ю і дальше гнати ненависних ворогів з своєї землі. Та люди повідали сумну звістку, що провідувати не має кого. Він з гіркотою зміг лише сказати:
— Одна єврейка була на село і ту не змогли вберегти.
В його очах був страшний біль і образа. Він воював на фронті і його не вбили, а його сім'ю, здавалося в спокійному місці, не обминула фашистська куля. Постояв біля могили, витер сльозу – і знову в дорогу, на фронт, громити ворога, відплачувати за дружину, дітей. Більше в селі його не було. Ніхто навіть не знає, чи хоч залишився в війну він живий.
Матеріали використано з архіву Великобурімського краєзнавчого музею.
