Григорій Савич Сковорода

«Григорій Савич Сковорода».

- Не бійся, Михайле. Тільки на гробівці могил не ступай.

- Так ніч же. І на кладовищі, як у смерті за пазухою.

- Смерть не страшна. Ось послухай.

- Іди сюди! Не бійся! Іди на голос моєї флейти! І ти поринеш у ніч, як у смерть! Хіба ніч тільки страшна? Вона таємнича і багатозначна. І проти неї навряд чи можна що вдіяти. Проти смерті можна боротися лише упокорюючи свою волю волі Творця.

- Як це?! Як це можна зробити – покоритися смерті?

- Треба відчути тихо у таємниці свого серця, чи здійснив ти хоч трохи добра згідно своїх умінь і тим, кому міг допомогти. І якщо відчуєш, що таки здійснив – то це і є вінець життя і двері безсмертя…

Розмова ця так само, як і нічна прогулянка по кладовищу великого філософа Григорія Савича Сковороди зі своїм учнем Михайлом Ковалинським відбувалася, напевне що, двічі: вперше, коли Сковорода вчив Ковалинського у 60-х рр. XVIII ст. у Харківському колегіумі, і вдруге, коли 72-літній мандрівний філософ, що обійшов усю Україну і, вертаючи у своє рідне сотенне містечко Чорнухи, здолав іще якихось там 300 верст пішки і прийшов до Орловщини в маєток свого колишнього учня – поміщика Михайла Ковалинського. Він передав йому усі рукописи своїх творів, побув день-другий, поспівав зі своїм молодшим товаришем веселих пісень, а вночі іще раз сходив із ним на кладовище. Так він вчив його не боятися і зрозуміти смерть, її суть і містичну красу. Наступного дня Сковорода помандрував до Чорнух та дорогою спинився в Пан-Іванівці у свого знайомого, поміщика з козацького роду Андрія Івановича Ковалевського. За мудрими розмовами провів з ним день, а ввечері пішов у сад і став копати у ньому яму. Ковалевський, котрий знайшов його за цим дивним заняттям, запитав:

- Що це ви робите, пане Григорію?

- Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час.

Як не вмовляв його Ковалевський покинути копати, Сковорода не послухав. А як викопав яму, то пішов до садиби, вмився, вдягнув чистий одяг, зайшов до кімнати, ліг на лаву, поклав під голову аркуші з останніми творами і заснув, щоб прокинутися у вічності. У тій ямі, яку він сам для себе викопав, його й поховали. Унікальний фінал життя – схожий на фінал житія святого, який передбачив свою кончину. Цікаво, що Михайло Ковалинський, котрий ревно виконав наказ свого друга і вчителя і не лише видав деякі з його творів, бо ж Сковорода за життя взагалі не видавався, а й написав біографію великого філософа, поклавши епіграфом у ній слова римського філософа Горація:

«Non omnis moriar».

Що означає: «Не все помирає». І справді, якщо говорити про Григорія Сковороду, що народився 3 грудня 1722 року у Чорнухах, Лубенського полку у родині козака Сави і його дружини Пелагеї, і за весь земний час, а дав йому Господь 72 роки, – провів у мандрах майже 40 літ, то життя його духовної спадщини після смерті самого філософа дістало нове продовження. Перший твір, виданий Ковалинським після смерті Сковороди у 1792 році - це була, так звана, «Бібліотека духовна, що містить в собі дружні бесіди з пізнанням самого себе». І хоч вона була сумішшю кількох робіт Сковороди і в основі мала трактат «Наркіс, Розмова про те: пізнай себе», створений філософом ще у 1767 році, але її вплив на вчений люд Російської імперії був настільки великим, що про її автора відразу заговорили. Уже в першому виданні читачі змогли віднайти глибокі сентенції, що стосувалися релігії і місця її в житті людини.

«Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не відає Бога в самій собі, годі шукати Його в світі».

«Вірити в Бога не значить – вірити в Його існування, а значить – віддатися Йому та жити за Його законом».

«Святість життя полягає в робленні добра людям».

Такі ідеї Сковороди дуже критично сприймала Російська православна Церква. Зрештою, ще при житті твори Сковороди не видавалися саме через заборону релігійної цензури. У XVIII ст. Гетьманщина активно підганялася під державний копил Російської імперії, втрачаючи свою демократичність і козацько-полковий устрій. Вільний землероб закріпачувався, духовенство перетворювалося на чиновників. У цьому наочно пересвідчився сам філософ. Співаючи за молодих літ у хоровій капелі при дворі імператриці Єлизавети І, він бачив, наскільки відмінним українське духовенство було від російського. І саме в цей час Українську Церкву указами приєднували до Московського Патріархату, роблячи частиною державного апарату, підпорядковуючи Синоду, який очолював не патріарх, а світська особа. На кшталт російських, українські священики зараховувалися на державну службу і отримували платню лише в тому випадку, якщо їхня діяльність відповідала інтересам імперії. На догоду кріпосній системі офіційна московська релігія забула про заповіти Господні і стала ділити людей на «більш благословенних Богом» і «менш благословенних». Українському селянину вбивалася в голову думка, що кріпацтво є платнею за гріхи, тому пан, поставлений Богом, міг кріпаків карати, продавати чи, навіть, позбавляти життя. Проти всього цього Сковорода, який вчився у Києво-Могилянській Академії, пройшов вишкіл у вільних університетах Італії та Німеччини не міг не поставати. І коли після своїх п’ятирічних подорожей Європою та успішного викладання у Переяславському колегіумі у серпні 1764 року Сковорода прибув до Києва, то старці Києво-Печерської Лаври, знаючи вченість філософа, запропонували йому:

«Рабе Божий Григорію, пора тобі вгамуватися і перестати швендяти світами. Ти багатий знаннями – приставай до нашої обителі! Прийми постриг!».

Сковорода відповів фразою, яка відразу стала хрестоматійною і облетіла усю Україну.

«Я стовпотворіння помножувати собою не хочу. Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».

Після такого привітання старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував:

«Ризо, ризо! Небагатьох же ти опреподобила! А багатьох зробила нечестивими. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання!».

Ці слова Сковороди у радянській історіографії використовувалися, як підтвердження атеїстичної позиції філософа. Але це не так. Мова ж бо йшла лишень про Церкву, як організацію священнослужителів. Насправді ж Григорій Вар Сава, як часто називав себе Сковорода, прилаштовуючи з давньоєврейської слова «Вар-Сава», себто, «Син Спокою», до свого імені по-батькові – щиро вірив у Господа. Він жив метафорами Біблії, вів постійний діалог із Біблією і носив її разом із флейтою усе життя з собою. Зі Святого Письма, із філософських праць Аристотеля і Платона зроджуються його тексти. Він знав латину, арамейську, грецьку мови, тому читав Орігена, Тому Аквінського, Франциска Асизького, Василя Великого, Григорія Ниського та твори інших отців Церкви. Читаючи такі його філософські праці, як: «Брань Архістратига Михаїла з Сатаною», «Ікона Алкивіадська», нарис «Сон», розумієш, що, використовуючи християнську мудрість, Сковорода пояснює світ по-своєму. Він був щиро переконаний, що людину в житті веде воля Божа, вона визначає її покликання. І нещасний у будь-якому сані чи ранзі той, хто не прислухався до покликання цієї волі. На його погляд, тільки людина на своєму, визначеному покликанням «сродності» місці, почувається щасливою. Як шлях досягнення цієї гармонійності Сковорода пропонує шлях самопізнання, пошуку «внутрішньої людини», розпізнання свого серця, що вело до єднання з Богом.

«Царство боже внутрь нас. Щастіє в серці, серце в любові,

любов же в законі вічного. Сіє єсть непрєстающеє в ядрі і незаходящеє

сонце, тьму сердечния бездни просвіщающеє. Подяка блаженному Богу.»

Григорій Сковорода, «Вступні двері до християнської добронравності». 1766 р.