СПОГАДИ ЛИСЕНКО МАРІЇ ДЕМЕНТІЇВНИ
Народилася 24 квітня 1928 року у селі Івангород.
Записано ученицями Олександрівської загальноосвітньої школи №3 І-Ш ступенів Гладкою Катериною Сергіївною та Притулою Тетяною Андріївною у 2008р.
Мені виповнилося 5 років. Голод був свідомо викликаний владою. Про
жертви голодомору заборонялося говорити. Чого б то? Бо голодомор, його
перебіг і наслідки стали найстрашнішим злочином у XX ст., який з повним
правом можна зіставити із злочинами фашистів. Нині греблю мовчання
прорвано.
В людей відбирали врожай вирощений у полі і взагалі все те, що
привертало увагу: худобу, одяг, прикраси, людські життя, що і є найціннішим.
Людей, які вчиняли безсердечні злочини називали агентами-це були
місцеві жителі. Один із них, як закарбувалося у моїй дитячій пам'яті, мав
прізвище В. Хміль, адже саме він із своїми спільниками вчиняв жорстокі
візити до нашої осел і, відбираючи продукти, шукаючи скрізь: по горщиках, в
торбах, лазили по горищу, ломами били долівку.
Мати розповідала нам, як заховала на печі просо, застелила і нас положила
на нього, один з агентів виліз на піч та поскидав нас, як м'ячів, забравши все до
останньої зернинки. А свекруха Гончар Катерина розповідала, як вирили яму в
хаті під ліжком та поставили діжку з зерном, замастивши підлогу глиною, щоб
замаскувати. Та через декілька днів яма поступово осіла і збирачі останнього
помітили схованку Катерини, забрали товар, та ще й по спині кулака отримала
бідолашна.
Застосовували насильство, як ось до мого батька Лисенка Дементія
Тимофійовича, якого вислали у Сибір, судили у Кам'янці. Через виснажливе
терзання влади та прихвоснів приїхавши додому у 33-му році незабаром
помер. Краще б я не пам'ятала, як його ховали, адже цей жах стоїть перед
моїми очима до сьогоднішнього дня. Приїхала одноконка з грабаркою (це
такий віз) на яку винесли батька в рядні, закутаного з головою, поклали на
доски та й вивезли на цвинтар-викинувши в яму, як собаку, загорнули. Шкода
було рідну кров, а уявити лише, що батьки убивали рідних дітей, як
хижаки, щоб втамувати голод.
Вірити не можна було нікому! Бо, якщо інколи вдалося щось приховати від
цих підлабузників, то сусіди видавали(під натиском).
Все почалося восени, коли в усіх було, що забрати. Найбільше голодували
багатодітні сім'ї: сім'я Патіфонів в яких було 12-теро дітей а вижило лише
три дитини та ін. Були люди, які допомагали таким сім'ям. Я пам'ятаю і згадую
цю жінку, Гутник Гапку, яка принесла нам вареної картоплі і коржів, та щоб
ніхто не бачив, строго було - "видадуть". Ця картопля і коржі були такі
смачні, що я розповідаю про них своїм дітям і внукам. Нехай цій жінці "Земля
Пухом". Люди не хотіли, а деякі не могли йти добровільно до колгоспу працювати за безцінь, але їх примушували, адже робоча сила завжди потрібна.
Поля охоронялися, щоб ніхто не крав, бо за один напівпорожній колосок
жорстоко засуджували. Але голодні люди йшли на все, щоб захистити своїх
дітей від видимої смерті. Очевидець Вихрист Іван розповів, як знайома з
двома дітьми назбирала жменю колосків, за що була ув'язнена. Її дітей
спіткала смерть і сама незабаром загинула.
Всі прагли жити, використовуючи доволі різні засоби виживання. Діти по
бур'янах шукали трави, на яких були солоденькі квіти, ягоди (паслін, калачики, бузина, цвіт акації). З трави мишію зрізали
вершки, сушили і товкли в ступах, одержували "борошно",добавляли різного
листя і варили "кашу". А ще, брат дізнався, що ловлять жаб і виходить добрий
борщ. Тож ми ловили жаб, особливо ропух, вони не дуже рухливі і їх можна
було ловити руками, а в річці ловили корзинами. Зелені жаби тікали дуже
швидко, що до маленьких, то ті не встигали, ми їх вкидали у відро посипаючи
сіллю, щоб не вискакували. Варили добавляючи різного листя, петрушки. Було смачно.
І знову трапилося горе, померла старша сестра, не витримавши таких
умов. Померлих людей підбирали мов сміття і вивозили, куди ніхто не
знав. Очевидці розказують, за селом є дуже глибоке провалля до якого і скидали померлих. Ніхто не загортав небіжчиків собаки, вовки, лисиці з'їдали.
Відомостей про кількість людей померлих від голоду точно не
знають. Зараз працює комісія над цим питанням, а очевидців немає. В
Олександрівці відкрито пам'ятник "Голодомору", який стоїть біля
церкви. Померлих від голоду поминають рідні, діти і внуки. В церкві ставлять
свічки, панахиди правлять за упокій по душам померлих.
Хто винуватець голодомору? Влада, люди, які були при владі.
Чи знає молодь про страшні часи голодомору? Знає з екранів
телевізорів, коли уряд підняв це питання через 75 років. Питання було
розглянуто на сесії Верховної Ради, але комуністи виступали за те, що голоду
не було. Згодом, Президент підняв цю проблему на досить серйозний рівень
і багато країн визнало, що в Україні був Голодомор.
СПОГАДИ ФЕДОРЕНКА МИХАЙЛА ЯКОВИЧА
Народився в селі Бірках у 1927роціОлександрівського району Кіровоградської
Записано 2 лютого 2008 р. ученицею Олександрівської загальноосвітньої
школи І-Ш ступенів № З Лантух Людмилою.
В ті часи і неврожай був і посуха. У 1933 році весною був дуже великий
Голодомор. Засуха була у 1932 році восени, а у 1933 вже були дощі, але люді
не могли збирати урожай. Забирали все, ніде було сховатись з куском хліба
Урожай забирали самі в своїх. Я не знаю, хто це робив, та находились
главарі, які і овочі видирали, і руки відрубували за кучку зерна чи кусок
хліба. Вони заходили, забирали все, що хотіли. Винагород чи грошей від
влади за донесення на сусіда про приховання зерна нікому не давали. Влада
застосовувала покарання. Людей розкуркулювали і виселяли, а все, що
було в них, забирали в державу. Главарі ходили без зброї. Вони із палками
могли забрати все, що хотіли. Не хочеш іти в колгосп, то заберуть усе і
колектив, а ти сиди без крихти в роті. Не було, що робити хотілося вижиті
мусили йти в колгоспи, скотину здавали. Могли і хату забрати.
Приховати якусь частину зерна, продуктів чи овочів не можна було. Ніде
не можна було заховати зерно, бо знайдуть і заберуть. Ось у сусіда було
п'ятеро дітей, а батько з ними сам жив. Батько був хворим і не хотів іти в
колгосп, так вони прийшли і в коморі рились, і на печі, все забрали до
останньої зернинки і дітей оставили голодних. Вони вижили, бо саме весна
була, то вони їли травичку, корінці, листя. Так і вижили.
Заховані продукти забирали наші земляки, бо представників влади я ні
бачив. На ім'я я їх не знав та й взагалі я був дуже малий - це мені батько
розповідав.
Продукти харчування не можна було заховати ніде. Тим, що пішли до
колгоспу, давали їжу. Черпак юшки, грам 100 хліба, а було й не дадуть. Як
батьки робили на полі, то тільки й ждали, коли їсти дадуть.
У людей забирали не тільки продукти харчування. Все забирали, що
сподобалось. Чи чув я про закон "П'ять колосків"? Звісно чув. Вкрадеш
п'ять колосків, посадять на три роки.
Збирати у полі колоски, залишки городини нам ніхто не дозволяв, а як
попробуєш вкрасти, то в суд, або одкупишся грошима, худобою, оддавали
усе, що є. Поля і колгоспні комори охороняли ж самі свої. Скажуть у наряді:
"Іди, сторожуй" - куди людям діватися йдуть сторожують. У колгосп люди
спершу ішли добровільно, а потім силою заставляли. То судили, то
насильно заставляли: забирали все, що було в хаті і в сараї. Щоб не забралі
худобу в колгосп, запирали в повітках. Зерно і продукти забирали у людей
коли схочуть. Хто коли хотів, тоді й ходив. До хати приходили, скільки
хотіли, ніхто їм не вказував.
У 1933 році найбільше померло людей. Вже в роках людям
трішки давали зерна, то вони і піднялись. Діти, що залишилися без батька
та матері вимирали, як мухи, нікому не нужні, голодні і холодні. Були такі люди хто не голодував у селі. Були, але дуже рідко. Це ті, що могли найти
роботу в млинах чи ще десь, де можна було щось вкрасти. Люди не
допомагали один одному у виживанні від голоду. Ситий голодному не
товариш. Кожний сам для себе шукав порятунку, кусочка хліба. Ми з
братами та сестрами їли трішки й хлібчика, і корова у батьків була. А були
й такі люди, що ходили під хатами і просили дати хто, що міг. А ми їли
листя, кашку з акації, мати пекла оладки з лободи, їли все, що могли, щоб
тільки вижити. Кору з дерев ми не їли, але були люди, які їли кору, ми їли
листя, жолуді і горіхи. Ловили також голубів і горобців, варили та їли їх. У
місті можна було виміняти якусь тряпчину на пшоно, крупу чи хліб. Але не
було що і мінять, все забрали. Чи був голод у містах, я не знаю, а в селі
люди пухли і вмирали від голоду. Скільки померло людей у селі, я не знаю,
але чимало. Був випадок і людоїдства у нашому селі. Мати з'їла свою
дитину. Помре людина: валяється, валяється, а то заберуть, вкинуть у яму,
як собаку і все.
Чи поминають їх на "Проводи", "Гробки", Зелені свята? Раніше цього не
було, а зараз поминають. У церквах також згадують та поминають
померлих від голоду. У нашому селі церква є та пам'ятник жертвам голодомору років. Своїм дітям і внукам я розповідав про голод років. Про чужих не знаю, у них не питав чи знають вони про голодомор.
Кого я вважаю винним у загибелі багатьох людей? Не знаю не було
техніки, погода і дії самої влади.
СПОГАДИ ЧУБ ВІРИ АНДРІЇВНИ
Народилася у 1925 році. Проживає у смт Олександрівці.
Записано ученицею 11-а класу, Олександрівської загальноосвітньої
школи І-Ш ступенів № З Бондар Ольгою.
Мені тоді було тільки сім років і я мало чого помню. Урожай тоді був
хороший, от тільки комуністи усьо забрали, усьо шо можна, даже у мене з миски
забрали. Шукали не тільки в хаті, а і на городі, всюду. Батько заховав під топчан
банку пшениці, так знайшли і забрали.
У хатах між двойними вікнами клали вату чи ганчірки і ставили сіль, яка влагу
вбирала. Так забирали даже цю сіль.
Моя баба замурувала зерно у стінах печі, так розваляли всю піч, зерно забрали.
Комуністи приходили коли прийдеться, чи коли захочуть. Ніхто нічого не
об'ясняв, ніяких документів не давали, а якщо люди не отдавали харчі, то їх
убивали. Комуністи ж носили із собою ружо і пістолети. Нічого од них не можна
було заховать, бо в них були такі довгі труби з крючками. Ними і провіряли, чи
заховали шо у стінах. Як шось находили - ламали всю стіну. Всі боялися, коли до
них приходили. Мій сусід не оддавав зерно, бо у нього були малі діти і жінка
беременна, то його перед усіма розстріляли.
Чи забирали цінні речі не знаю, бо в нас золота чи серебра не було, а були
тільки рушники вишиті, ну їх не брали, вони до сіх пор у мене є.
У сім'ї чоловіка забрали вола і воза, а в нас забрали всі лопати, сапи, граблі і
рало.
За донос на сусіда винагороди не було, тільки декілька днів не приходили
провірять, а люди від таких відмовлялися, з ними ніхто не говорив, бо боялися, щоб
і на других не донесли.
Весною, літом та осінню було хоть що-небудь їсти. Збирали все, шо можна.
Мати варила кашу з гречаної муки. Ця каша була похожа на клей. Листя з клена
варили, їли бур'яни. Люди варили коноплі і виходила якась бурда, та од неї часто
помирали. А зімою нічого не було, от тоді найбільше людей померло.
Я тоді мала була і не знаю, чи заставляли йти в колгосп. Мої батьки самі
пішли, бо їсти не було чого, шо ж робить? А там кормили. Давали їсти один раз на
день щось схоже на суп, так казав батько. А ще їсти давали у дитсадках. Мене і ще 
декількох дітей з багатодітних сімей баба Фійона приводила в дитсадок їсти, тільки
так, щоб ніхто не бачив. Бо всі голодували без винятку.
У скрутний час знаходилися добрі люди, що помагали нам. Так, батьки моєї
однокласниці дали нам два стакани гороху і стакан гречки.
А на полях нізащо не можна було нічого собирать, бо арештують. За п'ять
колосків садили на сім год у тюрму.
Мій батько їздив з людьми, у яких були воли у Крим, за сіллю. Мати дуже
боялася, щоб вернувся живий. Його не було дуже довго. Купить в те время нічого
не можна було, хіба тільки вимінять.
Багато людей помирали від голоду, бо їли всяку бурду, а ще на поля комуністи
вивозили травлену пшеницю і люди, які їли її, помирали дуже швидко, до вечора.
Дітей, в яких померли батьки, забирали до себе родичі, а як не було нікого, то самі
по собі жили, як могли.
Були випадки людоїдства. Я точно знаю, що коло річки, недалеко від
теперішньої заправки у вуличці жила одна баба. її всі називали Крутінька. У неї
була ніби вивернута права нога ще з дитинства - через те її так і прозвали. Вона
ловила дітей і вбивала їх. Відрізані голови вкидала в колодязь, а з м'яса робила
катлети, фрикаделі і продавала. Мабуть і сама це м'ясо їла. А знаю я про неї, бо в
моєму класі училася її онука, то і вона боялася йти до баби. А батьки цієї дівчинки
розказали нашим батькам про Крутіньку, щоб ми не ходили коло її вулиці.
Не знаю, скільки точно померло людей від голоду, но дуже багато. А
найбільше дітей. Хоронили на кладовищі, яке розгребли і построїли третю школу.
Того ми й не ходимо на могили до померлих, бо нема куди. Я нікому не
розказувала про голод, бо це дуже болісно, не хочу дітям розказувать. Не знаю, хто
головний винуватець голоду, но точно винуваті комуністи.
