Цимбал Тетяна В. – канд. філос. наук, доцент (Кривий Ріг)
ГОГОЛІВСЬКА ЛЮДИНА: ТРАГЕДІЯ БУТТЄВІСНОЇ НЕУКОРІНЕНОСТІ
Творчість Миколи Гоголя неодноразово обиралася предметом серйозної рефлексії в історії вітчизняної та зарубіжної філософії, але можливості її додаткової раціональної реіфікації невичерпні. Наукова новизна авторського підходу полягає в тому, що «гоголівська людина» розглядається в контексті авторської концепції буттєвісного укорінення людини [1].
Зауважимо, що «укорінення» визначається нами як «буття-для-себе» і «культура себе», максимальна повнота буття людини, актуалізація і реалізація всіх її сутнісних сил, можливостей, здібностей, цілей та цін-ностей, горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності й відповідальності.
Гоголівська ж людина – це «мертва душа», дисгармонійна, одно-манітна і нерухома; це деградоване колишнє панство, що уособлює духовну інфляцію та ціннісну девальвацію; це людина, яка втратила зв’язок з культурою й власною внутрішньою сутністю, тобто, людина неукорінена. Причому ця неукоріненість виявляється як на онтологічному, так і на локально-просторовому рівні, перетворюючи людське життя на трагедію.
Онтологічна неукоріненість виявляється в духовній порожнечі манілових, коробочок, плюшкіних, – «маленьких» людей, які обмежують свій світ кордонами обивателів, втрачаючи внутрішню сутність, перетворюючись на духовних мерців. «Мертві душі», за Гоголем, схожі на тварин: Ноздрьов – на собаку, Манілов – на кота, Собакевич – на ведмедя, Коробочка – на курку. Тобто навіть зовнішньо вони втрачають ознаки людськості. Життя цих знекорінених персонажів є грою та фікцією, де тваринна маска приховує страшний душевний вакуум. В інших творах онтологічне знекорінення виявляється навіть у відчуженні частин тіла, що починають жити своїм власним життям (наприклад, ніс), або за допомогою іноформ (шинель, коляска, шкатулка), які також стають «самодостатньою плоттю», набувають онтологічного статусу фактично за рахунок людини-власника. Скоріше за все, в такий спосіб М. Гоголь намагається змусити героїв визначитися у бутті не предметно, не зовнішньо, а духовно, на глибинному внутрішньому рівні.
Інший, локально-просторовий рівень знекорінення, виявляється, на нашу думку, у відсутності почуття батьківщини як у гоголівських героїв, так у самого письменника. «Трудней всего на свете тому, кто не прилепил себя к месту…», - пише М. Гоголь, болісно переживаючи свою роздвоєність між Росією та Малоросією, хитке становище між двох культур, яке фактично позбавляє людину буттєвісного коріння [2, 466]. Гоголь сам не знав, яка в нього душа «хохлацкая или русская». Він не міг надати переваги ні українській, як це беззаперечно зробили Котляревський та Шевченко, не дивлячись на географічну відірваність від батьківщини, ні російській душі, як, наприклад, Капніст. І в цьому «незнанні», у дводушості, що розривала на дві половини, прирікала на вічні хитання та вагання, полягав глибокий трагізм письменника.
Пошук можливостей подолання трагедії буттєвісної неукоріненості письменник спрямовує виключно поза межі реального життя. Позаяк провідною ідеєю антропології є віра в можливість досягнення справжнього автентичного буття шляхом відсторонення людини від зовнішнього світу та залучення до християнської віри. Цей шлях сприятиме духовному відродженню «внутрішньої людини» та приведе до онтологічної укоріненості у світі трансцендентного, адже релігія – це «дорога до іншого світу».
Традиційно людина в християнстві розглядається як така, що належить одночасно двом світам: природному та надприродному. Цей надприродний світ, за М. Мамардашвілі, є «невідомою країною», «невидимою таємною батьківщиною будь-якої свідомої істоти, і всі ми – позаяк ми істоти свідомі – маємо другу батьківщину, та як духовні істоти, як люди є саме її громадянами» [3, 105]. Таке розуміння надприродної сутності людини представлене свого часу ще І. Кантом. «Надприродність» людини, на його думку, втілюється в духовності, свідомості та іманентно притаманному людині моральному законі. Тобто, бути людиною – це означає бути моральною істотою, постійно активізуючи свідомість (інтелект) і дух. В свою чергу розумова діяльність є складовою частиною духовної праці, умовою існування культури як об’єктивації духу.
Саме тому М. Гоголь, намагаючись розкрити духовну сутність людини, звертається до аналізу останньої у межових ситуаціях духовної кризи, гострої суперечності між буттям та небуттям, добром та злом, злетами та падінням духу, між буттєвісною укоріненістю людини та позбавленням онтологічного коріння. В результаті мислитель погоджується з думкою християнських філософів про те, що лише з Богом можливе істинне буття і вбачає в релігії трансцендентний ґрунт побудови духовності людини. Проблема ж «гоголівської людини» в тому, що вона є «духовним банкрутом», неспроможним до активної творчої праці, за допомогою якої необхідно пробудити божественне начало в глибинах власної душі, внутрішнім зусиллям активізувати його і вийти на рівень повноцінного укоріненого буття у світі.
Отже, можемо погодитись з М. Гоголем у тому, що віра сприяє розвитку духовності людини, формує відповідальну, суверенну, високоморальну особистість, що здатна до творчості та самотворчості як формування «культури себе». Віра не залишає екзистенцію наодинці з сенсожиттєвими проблемами, адже віруюча людина, яка вважає себе громадянином надприродного, духовного світу, не боїться навіть переривання природного життя, прагнучи наблизитися до Божественого ідеалу власними морально-інтелектуальними зусиллями. Все це створює ґрунт для життя людини і дозволяє нам визначати віру як онтологічну категорію та екзистенціал.
Література:
1. Буттєвісне укорінення людини. – К., 2005.
2. Гоголь исповедь // Собр. соч. в 7 т. – Т. 6. – М., 1967.
3. Мысль под запретом. Беседы с // Вопросы философии. – 1992. - № 5.
