ТВОРЧІ РОБОТИ ЧЛЕНІВ
ЛІТЕРАТУРНОЇ СТУДІЇ
«СТРУМОЧОК»
КАРДАШ ІННА
Життя – це посмішка уранці
Це фотографія у рамці
Життя – це помилки і сльози,
Життя – це сонце і морози.
Життя – це квіти навесні.
Життя – це жарти і пісні.
Життя як сік весняний п*еш
І кожен час мудріш стаєш.
Життя – це щастя, що навколо.
Життя – це біль, що серце коле.
Життя – це вулиці і люди.
Життя – це сонце, що нас будить
Життя – це віддане кохання.
Життя – це мрії, сни, страждання.
Життя – любити до останку,
А не любити до світанку.
Життя – це бачити себе
В очах, що люблять лиш тебе.
КУЧЕР АНГЕЛІНА
Розквіта береза молода у лісі,
Горобці щебечуть у селі на стрісі.
Я спішу до лісу стежкою вузькою,
Від душі милуюсь, краю мій, тобою.
Заплету барвінок у свої я коси,
Зачерпну в долоні схолоднілі роси.
Над водою в річці стиха нахилюся
І тобі, мій краю, низько поклонюся.
МОЗГОВА ЮЛІЯ
Сніжним маревом повита
Йде замріяна зима
Покриває снігом віти.
Замітає все вона.
Я сиджу собі у хаті,
Поглядаю у вікно,
Як мороз малює шибки
Обмальовуючи скло.
Візерунки в нього гарні,
Всі присвячені зимі.
Адже вони друзі давні,
Нерозлучні у житті.
КОШЕЛЮК ВІКТОРІЯ
Гіркі розчарування, зради,
Щоденні ляпаси життя…
Ніхто не дасть тобі поради,
Ніхто не має співчуття.
Шалена ненависть, презирство,
Образи, відчай, біль і гнів…
Спинити це моральне вбивство
Нема ні шансу, ні надій.
І кожен день тебе чекає
Байдужість стомлених облич,
Безжальна посмішка чекає
На твій німий і марний клич.
Тоді й ступаєш на той шлях,
Де змінюєш свій гуманізм
Через неподоланний страх
На самолюбство і цинізм.
ЖАЛЬ
Жаль, что не умеем нормально мы жить.
Сполна наслаждаться и верно любить.
Жить радостью, счастьем. Всему вопреки
Один за другим совершаем грехи.
Жаль, что боль причиняем другим,
Отчаянье, страх внушаем мы им.
На чувства других нам давно наплевать,
Просто мы учимся так выживать.
В наших глазах обитает печаль,
Все, что ми можем сказать, лишь «А жаль…»
ГРЕХОПАДЕНИЕ
Скажите, люди, что значат слова?
И почему мешает спать молва?
И почему наш мир такой жестокий?
И каждый человек в нем одинокий.
И почему стремятся в небеса
Эти бездонные и синие глаза?
Ведь даже в небе нам покоя нет…
Ну почему так трудно дать ответ?
Куда несет все ветер перемен?
Все отдавая, что берем взамен?
Единый шанс, чтоб все опять вернуть
И что при этом? Счастье? Нет, забудь..
Куда теперь душе моей стремиться?
Ведь если даже символ воли – птица
Закрыта в клетке…Наше поколенье
Стремительно идет к грехопадению.
ДВОРАК ТЕТЯНА
О, як то добре мати Батьківщину,
Як добре знпти, що вона чекає.
Приємно знати, що я ще дитина
Для батька, неньки і для свого краю.
Як добре бачить зоряні світанки,
Вдихати свіжість чисту, що витає.
Спокійно спати з вечора до ранку
І бачить в снах, як я росту, літаю.
Я вдячна неньці, що зростила доню,
Що вчила жити і усе прощала
Вночі молилась, і по сивій скроні
Сльоза гаряча падала, стікала.
Я вдячна батьку, що любили щиро.
Вели за руку, духом піднімали.
Вселили в душу у майбутнє віру,
Хоча майбутнє у казках витало.
Спасибі, Боже, що зберіг хатину,
І сад, і квіти, що вінки сплітають.
Що ще цвіте заплакана калина,
Що дні ідуть і кращого чекають.
Я вдячна щиро, ненько-Україно,
Що наді мною ангел твій літає.
Що ніч голубить зоряну дитину
І сонце в небі сходить і сідає.
· *
Старенька хата плаче у селі
Схилившись, знову день новий чекає.
І двері, ніби вільні скрипалі,
Гойдаючись, про молодість співають.
Поросла мохом, думає щось стріха
Сміється тин, беззубий і брудний.
Ворота вітер відкриває тихо
І в сад веде, красивий і сумний.
Лише поріг, розкинувши перила
Стоїть понуро, жде своїх дітей,
Які, можливо, прилетять на крилах
І принесуть хоч декілька вістей.
ЛАПКО ЛЮБОВ
ОСІНЬ
Жовтокрила осінь на коні баскому
Сімома вітрами мчить у далині.
Б*є копитом гучно, розганяє втому,
Розкидає листя жовте по землі.
Чутно аж у небі золоту підкову –
Роздається гуркіт громом в небесах.
То пустунка осінь на коні баскому,
Прибрана у холод, в вітрі і дощах.
· * *
У холоднім небі плачуть журавлі,
Тужливим криком осінь розбивають.
Солоні сльози ронять по землі –
Свої сліди на згадку залишають.
Летять і гублять пір*я по стежках,
Курличуть сумно – серце завмирає.
Свій біль зимою топлять у пісках.
Та сум за рідним краєм не минає.
Все далі й далі в небо, у блакить.
Усе тихіше пісню їхню чути.
Вже журавлиний ключ не зупинить.
Вже тугу їхню більше не відчути.
РІДНА МОВА
Мова рідна, мова материнська,
Милозвучна, ніжна і свята –
Це святиня наша українська,
Сила, що на ноги підійма
Пращурів далеке рідне слово,
Шум полів і пісня солов*я.
Материнська ніжна колискова,
Й українська славная сім*я.
В мові вчення кобзаря святого
І здобута слава у боях.
Не зруйнуймо ж здобутку людського,
Що назавжди в душах і серцях
МАТУСІ
Пригорни мене, мамо, до серця.
Приголуб, як в дитинстві колись.
Твоя ласка в душі обізветься –
Ти до мене, прошу, пригорнись.
Я візьму твої руки в долоні,
Поцілую у сиве чоло.
Ми в минулого часу в полоні
Пригадаємо все, що було.
Ти прости за недоспані ночі
І образ на душі не держи.
Ти пробач за заплакані очі
І за гострі слова, як ножі.
Знай: мені більше нічого не треба,
Тільки ти щоб щаслива була.
Я благатиму в Бога і в неба,
Щоб матуся, як квітка, цвіла.
САЙ АЛІНА
ЧАЙКА
Чайка скиглить літаючи,
Де коханий не знаючи.
Третій день його немає
Що й подумати не знає.
Небо стало у зажурі,
Море, мов би нечепура.
В душу вітер увірвався –
Із печаллю він кохався.
Чайка смутком оповита,
Сонце хмарою укрите.
Море цілий день не спало –
В чайки милого забрало.
· * *
Простила раз, простила вдруге,
Прощу і втретє, бо люблю.
Не як товариша, чи друга.
А як людину, що люблю.
Старенька хата у селі
З гніздом зруйнованим на стрісі.
Воно згоріло на війні.
Як і містечка на Поліссі.
Горіло все в очах людей:
Життя. Надії. Рідні хати.
І пам*ять подумки веде
В те, що не можна забувати.
· * *
В свої 15 років – нажилася,
Наслухалась, наїлась, напилася.
Побачила і добре і погане,
Зібрала крихти підлого обману.
Кохала і страждала від кохання,
Хотіла й не здійснилися бажання.
Хоч маю друзів – всюди я сама.
Ніколи і ні в чому не права.
Я довіряла, плакала, прощала,
Знов цілувала, ранилась, кричала…
Багато думала, училась і навчалась…
Простіть мене за те, що я зізналась.
