Наш Антон
За вікном вагона поблискують, плавно втікаючи вдаль, поодинокі вогники-зірочки. Розмірено стукотять колеса: «Додому! Додому!» Гамірно в вагонах, бо збуджене юнацтво, добре відпочивши, набравшись нових сил і завзяття, повертається у рідні краї. Скрізь панує веселий настрій, радість і сміх. Шумно у вагонах… А у нашому – тиша. Притишені кроки, приглушені голоси - Антон спить. Хай відпочиває: йому сьогодні сумно, він попрощався сьогодні із своїми найкращими друзями – новими друзями, бо знає їх зовсім недавно (познайомився на відпочинку), справжніми друзями, бо віриться, що вони – на все життя.
- Подивіться, як наш Антон спить, - шепочуть дівчатка, захоплено спостерігаючи за ним.
Мускулястий хлопчина, справжній красень, мирно спить собі трохи неспокійним благовійним сном, склавши руки на грудях, немов звертаючись до Бога в німому прохані. Дрімає і його доброзичлива посмішка, щоб, відпочивши, знову засяяти усіма барвами щирості.
Наш Антон… До нього тягнуться усі: і дорослі, і діти. Із усіма він рівний, привітний, для усіх знайде добре слово, усім допоможе: дівчатам фен полагодити – Антон; замок зламався – не біда – у нас же є Антон; хлопці з сусіднього корпусу образили дівчат – Антон захистить.
Лікар санаторію говорив нашій групі:
- Я запам’ятаю вас на усе життя! Працюю більше двадцяти років, але ще жодного разу не чув, щоб старші хлопці говорили: «Огляньте спочатку менших і дівчат, вони стомились з дороги, а ми почекаємо!» Це теж Антон. Він не тільки капітан футбольної команди, признаний авторитет навіть для києвлян, які грали у юнацькій лізі «Динамо», він наш Супермен, і йому зовсім не потрібна була перемога в конкурсі, потрібно було бути лише самим собою.
- Ан-тон! Ан-тон! Ан-тон! Ур-р-а! – аж тремтить від гучних криків і оплесків стадіон, бо знову гол, уже восьмий, і більшість з них його або з його подачі. Гордо піднявши голову, розкинувши руки-крила хлопець уже не біжить, а летить у вільному польоті на хвилях захоплення і любові. А ще пам’ятаю його в горах, на самій вершині. Навкруги небо, хмарини на плечі, яскраве сонце – і Антон - щира відкрита душа, доброзичливість, привітність, ласкава посмішка, готовність прийти на допомогу.
А ще він разом із своїми друзями любили співати. Частенько хриплуваті хлопчачі голоси лунали десь зверху, з балкона, плавно розтікаючись по верхівках дерев, і здавалось, що навіть такі серйозні і неприступні гори нашорошували вуха і, заслухавшись, щиро захоплювалися разом з відпочиваючими:
- Як співають!
- Антон наш проснувся! – і, як пташенята, спурхнувши зі своїх місць, дівчатка і хлопчики підсідають до нього, дівчатка ніжно поклавши голову на плече, взявши його за руку, хлопці щебечучи, намагаючись розвеселити. Їм теж сумно: роз’їдуться по своїх домівках і хто знає, коли побачаться, а як без нього?..
- У вагоні темно, чому ж ти у чорних очках?- виривається у одного з них.
- Я мокрий – не гарний.
Мокрий… Чи не від постійної спекоти, що буяє у вагоні протягом багатьох годин? Звичайно, ні: він не міг стримати скупих хлоп’ячих сліз, прощаючись зі своїми численними друзями ( а його прийшло проводжати чи не півсанаторію), щиро обнімаючись і з дівчатами , і з хлопцями. От тільки потім – зрадливий блиск в очах і чорні окуляри: «Мокрий я не гарний».
А чи взагалі Антон образив когось, ударив, чи зривалось із його уст лайливе слово? Не пам’ятаю. Перегортаю сторінки пережитих днів. Ні, не пригадую. Та й такого не могло бути, бо він щиро віруючий, і його переконання не дозволяють образити будь-кого, напевне, навіть, і комашину.
- Бог – це любов до ближнього, всепрощення і доброта, - впевнений Антон. У служінні Богу і людям він вбачає своє майбутнє, наслідуючи брата, бо слова «Бозю, допоможи» пам’ятає ще з дитинства, коли просив Всевишнього врятувати батькові життя – і той залишився поруч, дорогий, рідний.
- Ну, Антоне, ти й молодець! – часто чує хлопець захопливі вигуки дорослих.
- Я такий, як усі! Я нічим не кращий за інших!
Звичайно, Антон не звершив у своєму житті нічого героїчного, він не ангел небесний, а простий собі хлопчина-підліток, але часто чуючи від дорослих: «Ви покоління черствих, агресивних, бездушних егоїстів, які цінують перш за все гроші і дбають про свій достаток!», хочеться заперечити: «Це не так! Поки є такі, як Антон, майбутнє – за ними!»
