ББК 63.3
В94
Вашура Анна
Горпина
Інтершкола, 2010.-
Перша книга юної письменниці Вашури Анни «Горпина» присвячена прабабусі Горпині Іванівні Кіященко та її батькові Івану Омеляновичу Медвєдєву. Історія написана на основі реальних подій.
Рецензенти:
– заступник директора з виховної роботи Білокуракинської
середньої загальноосвітньої школи №1 І-ІІІ ступенів
– вчитель інформатики Білокуракинської середньої загальноосвітньої школи №1 І-ІІІ ступенів
Свої відгуки на цю книгу
надсилайте на адресу:
92200, смт. Білокуракине, вул.. Леніна, 25, Білокуракинська СЗШ №1
І-ІІІ ступенів
E-mail: shkola.bsh1@rambler.ru
Інтершкола
2010
Літературно – художнє видання
Вашура Анна
«Горпина»
Художній редактор – Вашура Анна
Технічний редактор -
Коректор –
В С Т У П
Яка чудернацька машинка! - подумала я, увійшовши до бабусі в кімнату, - Така маленька чорна та блискуча, зовсім не схожа на ті, що стоять в ательє. Збоку якесь коліща з ручкою, а над візерунком золоті літери „ZINGER”. Бабусю, що це?
- запитала я.
- Це належало моїй мамі! – і бабуся вказала на великий портрет чоловіка і жінки, що висів на стіні в рамці.
Цей портрет я бачила давно, і завжди знала, що це мої прабатьки – Горпина та Дмитро. Але історію їхнього життя, що тоді розповіла бабуся, я чула вперше. Ця історія вразила мене і захопила. Я відчувала і смуток, і гордість, радість, і жаль. Тож коли мені запропонували взяти участь в конкурсі, я відразу вирішила, що книга моя буде написана на реальних подіях. Оповідання „Горпина” я присвячую пам’яті моєї прабабусі Горпині Іванівні Кіященко та її батькові Івану Омеляновичу Медвєдєву. Дуже хочу, щоб їх персонажі стали прикладом боротьби, сили та прощення не тільки для мене, але й для всіх читачів.
І
Цього дня батько був дуже схвильованим:
- Ні, не може цього бути! А чи не я усьому селу борошно мелю,
ще й майже задарма. Всі знають яким потом свій хліб заробляю.
Наймитів у нас немає, лише в жниву беру в помічники
сусідського сина Степана. Та платня в мене щедра, не те що в
Мотоцького: той, якщо й дасть по пів мішка, і то у великий
врожай! Та ще й майже не годує. Мати теж не вірила, чи не
хотіла вірити тим чуткам, що вранці приніс дядько Василь.
Він працює конюхом в партосередку. Але Горпина – старша
дочка, все ж вирішила сховати найціннішу для неї річ – швейну
машинку. Машинка стояла на столі, накрита яскравою хусткою.
Дівчина присіла біля неї, крутнула коліща й машинка впевнено
застукала голкою по підстеленому клаптю.
Відразу згадалось минуле літо... Сонце яскравими променями
заглядає в кімнату, а отже піднялось високо. Чому ж її ніхто не
будить, худобі ж треба давати. Горпина схвильовано підняла
голову та побачила її! Машинка була просто чудова. Золотий ві
зерунок так і виблискував на чорному глянцевому фоні.
Кращого подарунка годі було й шукати. Ось заходить батько:
високий, статний чоловік. Його чорні кучері теж були залиті
сонцем і, здавалось, випромінюють щастя.
- З Днем народження, люба!
4
Зміст
І. В передчутті лиха………………………4
ІІ. Червоний лідер…………………………7
ІІІ. Ухвалення рішення…………………….10
IV. Нове життя……………………………...13
V. Безцінна допомога та інший погляд…..15
Вона знову прийшла до будинку, де їй так добре спалось
минулої ночі і на подвір’ї зустріла Гайдаєнка. Тільки тепер
вона зрозуміла, що не знає що казати і мовчки протягнула
подарунок. Він розгорнув. Це була сорочка, старанно зшита
і навіть вишита на комірці. Дмитро підняв голову і Горпина
вперше побачила його молоді сині, наче небо, очі з закрученими
густими віями. Хлопець посміхнувся доброю сонячною
посмішкою. Зараз він вже був зовсім не страшним та огидним,
а навіть навпаки. І Горпина посміхнулась йому у відповідь.
16
- Дякую, тату, дякую! – Горпина кинулась до батька. Від щастя
ї й бракло слів, на очі навернулись сльози. Увійшла мати:
- Та годі вам тут базікати. Петро вже й так два пиріжка з
вишнями вкрав! Нумо, снідати!
Сім’я збирається за столом і всі вітають Горпину! Чи буде в її
житті ще така щаслива мить?
Раптом стало так страшно! Лише смуток і розгубленість: як
жити далі? Сльози накотились десь із горла і вона голосно
заплакала. Цей плач виходив з самого серця, з самих легенів.
Він навіть приносив їй якусь насолоду в ту мить! Ніби з кожним
схлипом вона очищала свою душу від смутку й переживань. І
від того намагалась схлипувати все голосніше й голосніше...
Але раптом схаменулась, щоб не злякати молодших – вони не
зовсім розуміють, що відбувається. Загорнула машинку в хустку
й вискочила з хати. Горпина знала де заховає річ.
Через дві хати від їхньої стояла покинута садиба: господарі
померли кілька років тому.
Тутешні зими завжди були морозними та сніжними. І ця не
стала винятком. Стежки до садиби не було, тож дівчина пішла
через замети. Зима була у самому розпалі, сніг лежав давно і
встиг вкритись крижаним шаром. Інколи цей шар витримував
Горпину і тоді вона наче летіла . Але частіше сніг провалювався
і дівчина падала ніби в прірву, набирала повні валянки колючого
5
холодного снігу. Вибиратись з такої крижаної прірви було
важко – тут, на неходженій території, сніг назбирався за всю
зиму і майже сягав стегон. Горпина борсалась в ньому,
прокладаючи шлях своїм тілом В будинок зайти на наважилась,
та поряд стояв напівзавалений сарайчик: ідеальне місце –
взимку туди ніхто не полізе. Старий мішок, що валявся на
підлозі, став новою хатою машинці. Горпина сіла на діжку і
відчула, що нарешті сама і може дати волю почуттям. Серце,
як і раніше розривалось, але сльози ніяк не з’являлись. Було
дуже прикро, бо так хотілось поплакати. Ще кілька спроб
видавити з себе хоч краплинку також виявились марними.
Горпина витрусила сніг з валянок і побрела додому по вже
прокладеному шляху.
6
V
Весна буяла. Вже цвіли черешні та кульбабки, в повітрі пахло
солодким. Та страшна для Медведєвих зима здавалось
закінчилась. Але її відгуки
ще не давали про себе
забути. Хворів Іван
Омелянович. Ці страшні
події, що відбулись з його
сім’єю, презирливість
односельчан, приниження
підломили здоров’я цього сильного чоловіка. Вже тиждень він
лежав у ліжку і день за днем самопочуття ставало все гіршим.
Ввечері родина зібралась коло батька. Настої рослин та чаї не
допомагали. Потрібні були ліки. Він постійно кашляв і раптом
втратив свідомість. Від страху та хвилювання Горпина забула
постукала у фіранку. Двері відчинив Дмитро Семенович. Від
сліз та бігу Горпина задихалась і не могла зв’язати слів: «Батько…
Лікаря… Зле… Батько…». Олена завела бідолашну в хату і дала
випити чогось гарячого та солодкого. Дівчина ще кілька хвилин
схлипувала, але скоро заспокоїлась і заснула прямо на колінах
подруги.
Прокинулась Горпина на зручному м’якому ліжку під теплою
ковдрою. Сонце вже було високо. Вона вийшла з хати й побрела
15
додому. Матір поралась у дворі.
- Як тато? – злякано вигукнула дочка.
- З ним все гаразд. Вчора голова відвіз його в районну лікарню.
Тепер за ним буде належний догляд і лікар сказав, він скоро
одужає! Яке щастя та полегшення! Горпина вискочила за двір!
Вона бігла по зеленому в жовту цяточку полю, по тому самому,
на якому колись лежали снігові замети. І вона знову плакала,
але тільки тепер від щастя. І знову старий сарай, мішок і нарешті ...
вона. Як довго вона не бачила свою рідну машинку.
Цілий день Горпина щось різала, зшивала, потім знову різала.
Підлога в кімнаті устелилась ниточками та клаптями. І нарешті
річ була готова.
Сідай, дівчино,
ось тут, щоб тебе
ніхто не бачив.
Тримай миску.
Смачного.
Горпина була
здивована. Вона
почала пояснювати, що та мабуть щось наплутала і її не мають
годувати. Але кухарка лише ще раз повторила: «Сідай!». Так
дівчина почала обідати на кухні і скоро з Оленою вони стали
близькими подругами.
14
ІІ
Збори партійного осередку відбувались майже кожного дня.
Це був 1931 рік і колективізація сягала свого розквіту.
Головою осередку був Петро Лукич Дубовий – чоловік
середнього віку. Він був одним з перших „червоних” в селі і
решта вважали його путівником, пророком і дуже поважали за
те, що він ще в 1917 році зміг розгледіти в тоді ще не популярній
в цих краях більшовицькій партії та марксистському вченні
світлі перспективи для розвитку всього людства. Насправді ж
Дубовий в той час служив в Царській армії. Він був
мобілізований наприкінці 1916 року. Після кількох днів участі в
боях тридцяти одного річного Петра було поранено в коліно та
литку уламком снаряду. Три місяці він перебував у госпіталі
Тим часом в армії почали поширюватись негативні настрої.
Солдати були незадоволені своїм положенням, бідністю в Росії,
та виступали за припинення війни, що виснажувала країну. В
полках почали спалахувати повстання та страйки. Так сталось і
в полку, де служив Дубовий. Страйк було придушено. Його
організаторів стратили, а решту заарештували. За десять місяців
перебування в засланні ситуація в країні змінилась Лютневою,
а потім Жовтневою революціями. Нова влада згадала про
„політв’язнів”. Дубового випустили на волю ще й нагородили
орденом та одразу прийняли до більшовицької партії. Петро
7
Лукич не дуже розумів, що таке більшовицька партія. Тож
опинившись в „новій” Росії, Дубовий, сам того не розуміючи,
став її героєм та передовим борцем за комунізм.
Так, наприкінці 1917 року, він і повернувся в рідне село. Петро
Лукич дуже любив розповідати про криваві битви з німцями, в
яких йому неодноразово доводилось приймати участь, про своє
героїчне поранення, про участь в Жовтневому перевороті. Іноді
доходило навіть до особистого знайомства з Леніним.
Односельчани дуже любили слухати ці розповіді. В першій
світовій війні з їхнього села брало участь лише кілька чоловік.
Та ніхто не здобув таких висот, як він. А дітлахи його просто
обожнювали і навіть бились за те, хто в наступній грі буде
Дубовим. Через поранення Петро Лукич не був мобілізований
до Червоної армії, за чим показово журився. Та це давало йому
новий привід похвалитись своїми досягненнями й
продемонструвати сміливість. Тепер його розповіді починались
так: „Ех, якби мені в Крим чи на Дон я б показав цим Колчакам
та Врангелям де раки зимують! Я б їм... Ось пам’ятаю взимку
1916 - го... ”. Після повернення на Батьківщину, Дубовий
відразу став членом районної партійної організації та був
призначений головою (як загалом і єдиним членом) сільської
Ради. Петро Лукич відзначався особливою старанністю. Не
будучи Людиною дуже освіченою, він якомога ретельніше
8
IV
Сніг почав потроху танути, з’являлись перші теплі промені
весняного сонця. В
землянці ставало все
сиріше. Молодші
хворіли, батьки ще
тримались.
Розкуркулили ще дві
родини – план було
виконано. Влада неухильно змушувала йти до колгоспу, не
залишаючи жодного шансу на інший шлях виживання. Івана
Омеляновича спочатку не прийняли. Прийшла проситись? –
іронічно спитав Гайдаєнко – голова, тримаючи в руках заявку
Горпини та не піднімаючи очей. – Ну, що ж, родичи не повинні
відповідати за гріхи своїх
батьків.
- Який огидний!
– подумалось відразу
дівчині. – Безсердечний
та пихатий, як загалом і
всі вони тут.
Але у відповідь лише промовчала, міцно зціпивши зуби.
Матір та сестру Оксану теж було прийнято. Робота в них
13
хотілося хоч якось виправдати ім’я батька.
Дмитро Семенович помічав її старання, але ставити у приклад
іншим звичайно не міг. Одного разу він підійшов до своєї сестри
Олени, вона працювала кухаркою в їдальні і щось прошепотів
їй на вухо. Під час обіду Олена гукнула Горпину:
Максим (позаминулу зиму, після неврожаю, Іван Омелянович
прогодував його сім’ю). В цьому останньому погляді неможливо
було щось прочитати. Було видно чи то сором, чи жаль, чи
сміливість. Але раптом парубок схопив дві ковдри, що лежали
на скрині, та поки не були переписані і кинув колишньому
сусідові. Дівчата одразу схопили їх, а Іван Омелянович лише з
сумною напівпосмішкою кивнув очима.
За селом біля лісу стояла стара завалена землянка. Все, що
там було - зламаний стілець, свічка та іржава цеберка в кутку.
Батько назбирав хмизу та розтопив „піч” прямо в тому відрі.
Матір постелила на підлозі.
12
намагався це приховати, з точністю виконуючи всі
розпорядження з гори. Така діяльність часто доходила до
абсурду та виглядала дуже смішною з боку.
9
ІІІ
Засідання почалось о 17.00 і тривало більш ніж півтори години.
Вже були обговорен і питання про зникнення трьох мішків зерна
з колгоспного сховища, про створення сільської бібліотеки і
нарешті розмова підходила до найактуальнішої теми.
- Любі товариші, в нашому суспільстві як не прикро ще
продовжує існувати таке ганебне явище як куркульство.
Куркулі живуть серед нас і своїми діями ганьблять почесне
звання радянського народу, народу рівних прав та можливостей.
Сьогодні черга підійшла до третього з п’яти наших куркулів –
Медведєва. Перед початком обговорення хотілося б особисто
сказати: Медведєв куркуль і завжди ним був, незважаючи на
м’якість характеру та виконаний план по здачі продовольства.
Ми – комуністи – вже розкусили таких лисів, що маскуються
під трудовий народ. Партія твердо впевнена - з ними треба
боротись всіма доступними методами. Бо куркулі – вороги
народу, що міцно врослись в наше суспільство і пускають
коріння. Це коріння треба негайно та рішуче обрубувати, до
чого я вас і закликаю. Забудьте про минуле. Тепер ви вільні
колгоспники і не маєте боргів. Тепер вам нікого боятись чи
соромитись. Тож прийміть правильне мужнє рішення. Геть
куркулів! Серед нас їм не місце!
10
Проголосували одностайно. Хтось рішуче викидав руку,
неначе стрілу, хтось, опустивши очі, напружено намагався
підняти долоню до гори, прикладаючи великі зусилля. Але
рішення було прийняте: розкуркулювати.
Біля будинку Медведєва зібрався натовп. Дубовий
скомандував:
- Всім зайняти свої позиції! – Після вже двох успішних
„операцій” у Мотоцького та Хлібова, кожен учасник вже чітко
нав свої функції, пам’ятав позиції. Тож цього разу діяли майже
професіонально: без зупинок та помилок. Стукіт у вікно, різке
відкриття дверей, входять троє з рушницями, решта тримає в
облозі будинок.
Сім’я слухала вже завчений та кілька разів повторений текст,
та кожен думками був десь далеко.
- Діти, збирайтесь! – тихим голосом мовив Іван Омелянович.
Всі були дуже здивовані настільки спокійній реакції.
Виходячи з хати батько озирнувся. В дверях стояв високий
хлопець з рушницею. Це був сусід завжди булла найтяжча й
найбрудніша. До того ж відношення до куркулів було відомим.
Горпину, за якою постійно стелилось безліч парубків, тепер
називали грубими словами, лаяли та не годували як решту
колгоспників. Але дівчина намагалась працювати з усіх сил.
Їй хотілось довести, що вона не ледача, а здібна і працьовита,
11
