Тема: «Сутність єдиноначальності. Юридична відповідальність військовослужбовців за порушення порядку підлеглості»

Тема: «Сутність єдиноначальності. Юридична відповідальність військовослужбовців за порушення порядку підлеглості».

Мета: Роз’яснити слухачам суть та значення єдиноначальності у внутрішніх військах МВС України, єдність її морально-етичних та правових норм.

Час: 2 години − розповідь, 2 години − бесіда.

Навчальні питання:

1. Єдиноначальність – важливий принцип керівництва внутрішніх військ МВС України, її морально-етичні та правові норми.

2. Беззаперечно, точно і в строк виконувати наказ командира – обов’язок військовослужбовців та запорука успішного виконання службово-бойових завдань.

Література:

1. І. Солдатська слава. – К.: “Молодь”, 1987. – 383 с.

2. Макаренко . Т. 5. – М.: Акад. пед. наук РСФСР, 1951. – 510 с.

3. Словарь по этике. – М.: Изд. пол. лит., 1975. – 392 с.

4. Статути Збройних Сил України. – К.: “Варта”, 1993. – 416 с.

Керівництво Української держави робить усе, щоб внутрішні війська МВС України мали все необхідне для виконання відповідального завдання – бути сторожем мирної праці свого народу.

Здійснюючи керівництво внутрішніми військами, їни, Президент України, Кабінет Міністрів України послідовно перетворюють у життя кращі з принципів військового будівництва, які зробила воєнна наука. Один із найважливіших з них − принцип єдиноначальності. Цей принцип у багатьох арміях світу пройшов перевірку часом і міцно встановився у воєнній практиці.

1. Єдиноначальність – важливий принцип керівництва внутрішніх військ МВС України, її морально-етичні та правові норми

Що ж таке єдиноначальність у внутрішніх військах та в чому полягає суть принципу єдиноначальності?

Єдиноначальність у внутрішніх військах – принцип військового керівництва, за яким командири (начальники) різних ступенів наділені всією повнотою розпорядливої влади стосовно підлеглих і несуть повну відповідальність за всі сторони життя і діяльності військ. Єдиноначальність виражається в одноосібному прийнятті командиром рішень, віддачі відповідних наказів, розпоряджень і організації роботи щодо їх виконання. Вона об’єктивно обумовлена природою військової організації.

На принципі єдиноначальності будуються і внутрішні війська, які служать інтересам народу, і єдиноначальність є виявленням його волі. Наукові дослідження, практика військ свідчать, що єдиноначальність є найбільш ефективною формою управління військами, при якій досягається безумовна і сувора єдність волі сотень, тисяч і десятків тисяч людей підкоренню волі одного керівника. Вона як система, що в дуже складних і небезпечних умовах війни забезпечує найкраще використання людських здібностей і суворий контроль виконання.

Від того, як працює принцип єдиноначальності, залежить не тільки якісне функціонування військ як централізованого організму, єдність у них навчання та виховання, стан організованості і дисципліни особового складу, а в кінцевому рахунку – висока бойова готовність та боєздатність військ.

На практиці втілення в життя принципу єдиноначальності у внутрішніх військах здійснюється командирами (начальниками). Як записано в Статуті внутрішньої служби: “Командир (начальник) є єдиноначальником і особисто відповідає перед державою за постійну бойову та мобілізаційну готовність довіреної йому військової частини (підрозділу); за бойову підготовку, виховання, військову дисципліну, моральний і психологічний стан особового стану, додержання засад соціальної справедливості, за внутрішній порядок, стан і збереження зброї, бойової та іншої техніки, боєприпасів, пального і матеріальних засобів, за стан протипожежного захисту; всебічне забезпечення військової частини, корабля (підрозділу)”.

Командир-єдиноначальник1 проводить в життя політику держави у внутрішніх військах, виконує рішення уряду, неухильно впроваджує у свою діяльність наукові принципи керівництва, міцно спирається на військовий колектив, уміло використовує критику і самокритику з метою ліквідації недоліків, постійно зміцнює зв’язки з громадою, поєднує вимогливість до підлеглих з батьківською турботою про них. У межах наданої йому влади командир-єдиноначальник діє самостійно, вимагає від підлеглих точного і своєчасного виконання ними законів України, положень військових статутів, своїх службових обов’язків і наказів, заохочує підлеглих за проявлену розумну ініціативу, старанність, подвиги і відзнаки по службі, суворо стягує з недбайливих.

Із самого початку створення внутрішніх військ Верховна Рада, Президент та Кабінет Міністрів України вважали централізм і єдиноначальність необхідними умовами боєздатності військ. Тому, на відміну від Радянської Армії, в якій деякі роки діяв інститут військових комісарів, єдиноначальність у внутрішніх військах була введена відразу з початком їх будівництва.

Єдиноначальність, як один із принципів керівництва внутрішніх військ, регулюється одночасно як нормами права, так і моралі. Адже відомо, що вони мають багато спільного, оскільки виконують загальну соціальну функцію: регулюють поведінку людей у суспільстві, а в даному випадку – поведінку людей у військовому середовищі, тобто військовослужбовців і, зокрема, командира-єдиноначальника та його підлеглих. Регулюють у визначених загальноприйнятих нормах, правових і моральних.

Норми права щодо єдиноначальності були відразу проголошені державою

і знайшли своє відображення в законах, статутах, керівництвах та інших документах. До них увійшли також і основні положення щодо моральних норм, які є надбанням суспільної свідомості і які, за своїм об’єктивним змістом, взаємопов’язані з нормами права. Необхідно зауважити, що спеціального закону щодо єдиноначальності немає, але ідея єдиноначальності проходить майже в усіх військових документах, у яких йдеться про управління військами, обов’язки посадових осіб, організацію внутрішньої, гарнізонної та вартової служб тощо.

Виконання правових норм щодо єдиноначальності при необхідності забезпечується заходами примусу за допомогою правосуддя, яке здійснюється посадовими особами. Так, у статті 10 Статуту внутрішньої служби ЗСУ записано: “За вчинені правопорушення військовослужбовці несуть дисциплінарну, матеріальну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України”.

Статут внутрішньої служби та Дисциплінарний статут ЗСУ у своїх вимогах передбачають не тільки право командира-єдиноначальника віддавати накази підлеглим, але навіть і його особисту відповідальність за їх виконання. “Командир (начальник) повинен забезпечити виконання наказу. Він відповідає за відданий наказ, його наслідки та відповідність наказу чинному законодавству, а також за невжиті заходи щодо його виконання”, “Усю повноту відповідальності за відданий наказ несе командир (начальник), який його віддав. Наказ має бути виконаний ініціативно, сумлінно, точно й у визначений термін” (стаття 17 і стаття 16 відповідних статутів).

Не треба забувати, що будь-який командир-єдиноначальник одночасно є підлеглим старшому командирові і що він також зобов’язаний у додному разі не виходити за межі правових та моральних норм.

Розглянемо тепер детальніше іншу сторону єдиноначальності, яка забезпечує діяльність командира-єдиноначальника, – моральну. Нагадаємо, що моральна норма містить в єдності дві сторони: моральні відносини і моральну свідомість. З одного боку, це норма поведінки, звичай, який постійно відтворюється в однакових вчинках багатьох людей, з іншого − це моральний закон, обов’язковий для кожної окремої людини суспільства.

Внутрішні війська – це частина суспільства. З давніх-давен у них складалося як норма поведінки, як звичай, як моральний закон – цінувати, берегти і підкорятися командиру (начальнику), тобто старшому за посадою, чином, або ж особі, яка просто наділена владою чи обрана колективом для керівництва. Адже люди ратної професії давно розуміли значення командира і не тільки в бою, а й в інших умовах життя та діяльності військового колективу. Командир – це управління, а від його якості, як відомо, нерідко залежить не тільки успіх чи неуспіх будь-якої справи, а дуже часто – життя людей, особливо в бою. Як відомо з історії, ще козаки-запорожці, які вибирали на військовій раді військову старшину, потім покірно підкорялися їй. Вони добре розуміли, що тільки при міцній владі і за умов послуху їй буде військовий порядок, не буде розбрату, будуть перемоги.

Як форма моральної свідомості моральні норми отримують своє відображення у вигляді відповідних правил, заповітів, формулюються як повеління до всіх воїнів, які вони повинні неодмінно виконувати. Прикладом можуть бути розповсюджені серед військовослужбовців деякі заповіти щодо командира-єдиноначальника, типу: “Поважай командира та захищай його в бою”.

Необхідно відзначити, що в сучасних умовах неабияке значення у стосунках підлеглих і командира-єдиноначальника набуває духовне споріднення, яке є внутрішньо-психологічною основою для відданості командиру.

Здавалося б, реально в житті самі по собі норми (як правові, так і особливо моральні) не можуть завжди служити вичерпним керівництвом у діяльності. Адже життя багатіше будь-якої схеми, його в рамки не вкладеш. Така, наприклад, правова норма, як “Право командира (начальника) – давати накази, а обов’язок підлеглого – беззастережно підкорятися”2, здавалося б не може застосовуватись у всіх без винятку випадках. Наприклад, коли командир (начальник) сам стає на злочинний шлях і віддає злочинний наказ. Тому питання щодо застосування тих чи інших норм треба було б вирішувати конкретно з урахуванням визначений умов обстановки, виходячи при цьому з більш узагальнених моральних уявлень – принципів, ідеалів, понять справедливості, добра, зла та інше.

Але держава не йде на такі, здавалося б, ймовірні істини, особливо у військовому середовищі, а ще тим паче – питаннях єдиноначальності у внутрішніх військах. Тому статути в питаннях, підкорятися чи не підкорятися, дають однозначну відповідь – підкорятися. А вже сам командир (начальник) згідно зі статтею 6 Дисциплінарного статуту несе всю повну відповідальність за відданий наказ. У підлеглих не повинно бути сумнівів у порядності командира (начальника). Досвід життя та наукові дослідження показують, що негативні наслідки тих поодиноких випадків, коли командир-єдиноначальник був, м’яко кажучи, неправий, були значно менші, ніж ті, які могли бути, коли б якась частина наказів командира піддавалася б сумніву і не виконувалася.

З точки зору на єдиноначальність правові та моральні норми – єдині. Нема таких правових норм, які б суперечили моральним. Ті правові положення щодо єдиноначальності, які закріплені в законах України, Військовій присязі, статутах ЗСУ повністю відповідають моральним нормам. Порушення правових норм, як правило, є одночасно і порушенням моральних. Так, наприклад, вимога правового положення Статуту внутрішньої служби – “Військовослужбовець має виявляти повагу до командирів (начальників) і старших, сприяти їм у підтриманні порядку та дисципліни…” – збігається з уже наведеним моральним заповітом щодо поваги до командира та захисту його в бою. Останній є, водночас, й однією з традицій військ.

Розбіжності між правовими та моральними нормами можуть бути тільки тоді, коли змінюються уявлення щодо моральних норм, а правові норми залишаються без змін, або ж, знову таки, коли не змінилися моральні норми, а прийняті правові норми їм не відповідають. В останньому випадку правові норми через невідповідність у їх змісті можуть відставати від норм моральних або ж, навпаки, випереджати їх. Тоді правові норми необхідно поновлювати.

Подібна ситуація була в Червоній (потім Радянській) Армії в період 1917−1925 рр. і в періоди з травня 1937 р. по серпень 1940 р., а також з липня 1941 р. по жовтень 1942 р., коли в ній правовими нормами вводився інститут військових комісарів замість єдиноначальства.

Забезпечення засвоєння та виконання правових та моральних норм військовослужбовцями у внутрішніх військах здійснюється цілою системою відповідних заходів. Їх проводять у життя командири-єдиноначальники зі своїми заступниками, помічниками та іншими посадовими особами. Саме вони збирають і вивчають інформацію, на її базі оцінюють обстановку і приймають рішення, віддають та контролюють виконання наказів, якими регулюють та спрямовують діяльність як окремих військовослужбовців, так і військових колективів, тобто здійснюють управлінську діяльність. Управлінська діяльність командира-єдиноначальника тим краща, чим вищий його авторитет.

В авторитеті командира-єдиноначальника можна виділити дві сторони: авторитет посадовий і особистий.

Посадовий авторитет визначається становищем, яке займає керівник, і закріплюється правами й обов’язками, які у свою чергу визначаються законами України, статутами, настановами. Іншими словами, посадовим авторитетом командира (начальника) наділяє держава і вище військове керівництво, які розробляють статути, принципи управління військами, призначають командира (начальника) на визначену посаду, довіряючи йому долі людей даної частини, підрозділу, суворо питаючи з нього за доручену ділянку роботи.

Авторитет особистий є більш складним, оскільки залежить від якостей самого керівника, від його здатності вміло користуватися раніше визначеним для нього посадовим авторитетом. Кожний командир (начальник) повинен пам’ятати про необхідність підсилення посадового авторитету особистим. Як свідчить практика життя, тільки в цьому випадку він може з успіхом виконувати свої службові обов’язки.

Єдиноначальність у ВВ, як один із принципів керівництва, не має нічого спільного з керівництвом, яке засноване на авторитаризмі. Нагадаємо, що авторитаризм є однією з форм догматизму в моралі. Якщо командир-єдиноначальник у своїх діях спирається на правові та загальнолюдські моральні норми і діє в їх межах, то керівник, який діє авторитарно, виходить з того, що вищим і навіть єдиним обґрунтуванням його вимог є вказівка на авторитет своєї або якоїсь іншої особистості, від якої ті вимоги виходять. Так, вищим критерієм і основою моралі в релігійних вченнях оголошується воля Бога.

Відомо, що авторитарними методами керував країною і її ЗС свого часу ін. Жахливі наслідки його керівництва сьогодні добре відомі. Тому абсолютна більшість людей, у тому числі і керівний та управлінський склад Української держави та її внутрішніх військ, добре розуміють не тільки недоцільність, але й усю згубність наслідків, які можуть бути у випадку відновлення авторитаризму.

Одне з важливіших питань сьогодення – демократизація внутрішніх військ, як одна з форм управління ними. Все більше вчених, воєначальників та інших відомих у світі людей і простих громадян заявляють, що їй належить майбутнє. Тим паче, що в багатьох цивілізованих країнах демократизація давно вже стала реальністю. Але, як іноді буває, сьогодні в Україні є ще чимало палких противників здійснення демократизації внутрішніх військ. Свою позицію вони пояснюють тією шкодою, яка буде завдана ВВ після їх демократизації, зокрема, погіршення стану управлінської функції, занепад військової дисципліни, збільшення анархії та інше.

Дійсно, чи не протирічить така форма управління внутрішніми військами єдиноначальності в них? Уже сьогодні можна з упевненістю сказати – ні. Про це свідчать як наукові дослідження останніх років, так і практика дійсно демократичних країн. Адже тільки демократизація може забезпечити створення юридичних гарантій законності, перешкодити переродженню єдиноначальної влади командира на всевладдя, утримати його від посадових злочинів, створити дієву систему контролю над управлінцями, чого, на жаль, не зробили (та й не змогли зробити) диктаторські режими.

Не витримує критики і твердження противників демократизації, що високої військової дисципліни можна домогтися тільки за умов єдиноначальності, аж ніяк не демократії. Але демократія не обмежує дисциплінарних прав командира-єдиноначальника, вона лише робить більш відкритими його дії і вчинки з точки зору суворого й точного дотримання законів України, вимог Військової присяги та статутів ЗСУ. Не можна протиставляти демократію та військову дисципліну, адже сама демократія можлива лише там, де є дисципліна.

Необхідно відзначити, що повна, так би мовити, демократизація військ ще попереду. Але вже сьогодні єдиноначальність у них відзначається елементами демократизму. Це виражається, насамперед, у тому, що питання військового будівництва, теорії і практики навчання воїнів систематично обговорюються на сесіях Верховної Ради України, на засіданнях колегії МВС України та за спеціальними питаннями (в основному кадровими), такими комісіями як атестаційні та конкурсні, що створені і діють при всіх органах управління нижчої ланки (включно до полку, окремого батальйону, дивізії). Крім того, в необхідних випадках за рішенням командира військові та будь-які інші питання можуть розглядатися оперативним командуванням. Органи колегіального управління діють на зборах особового складу частин. Це дозволяє вивчати досвід військових колективів, повніше враховувати їх інтереси, допомагати командирам уникати помилкових рішень, суб’єктивізму та волюнтаризму у своїй діяльності. Таким чином, єдиноначальність і колегіальність виступають у діалектичній єдності при провідній ролі командира.

Командир-єдиноначальник внутрішніх військ МВС будує свою поведінку відповідно до норм загальнолюдської моралі нашого суспільства. Його особисті якості характеризуються державницьким політичним, моральним та діловим авторитетом, а не чимось іншим.

Він проводить політику держави у військах, є військовим керівником, духовним наставником воїнів.

Таким чином, єдиноначальність у внутрішніх військах МВС України спирається, перш за все, на передовий загін синів народу України, морально стійкий, високопідготовлений. Це – основний кістяк військ правопорядку, який цементує і з’єднує їх у єдиний організм, у могутню силу. Величезна відповідальність командирів-єдиноначальників перед народом повинна знайти порозуміння, свідому підтримку і в іншої сторони – їх підлеглих. Тільки в цьому випадку боєготовність внутрішніх військ може бути на найвищому рівні.

2. Беззаперечно, точно і в строк виконувати наказ командира – обов’язок військовослужбовців та запорука успішного виконання службово-бойових завдань.

Наказ командира – наказ Вітчизни. Тому найперше, що необхідно воїнам, це не тільки усвідомити необхідність підкорятися командиру-єдиноначальнику, але й виробити в собі звичку робити це ініціативно, віддаючи всі свої знання та молоду енергію. В армії не може бути відмовок: “не хочу”, “не бажаю”, “не можу”. Якщо є наказ – потрібно і хотіти, і бажати, і бути в стані виконати його.

Бути старанним, вміти творчо, ініціативно виявляти свою волю, думки, почуття в напрямку повного виконання наказу, розпорядження, бойового завдання – один із найважливіших показників моральної зрілості солдата, кожного військовослужбовця.

Старанність та ініціатива – два істотних елементи самодисципліни, між якими інколи проводять різку межу. Цей помилковий погляд витікає з односторонньої оцінки старанності, як характерного елементу виконання лише простих правил розпорядку дня, розпоряджень, команд тощо.

Звичайно, елементарні норми військової служби, пов’язані з поведінкою в строю, поза строєм, містять у собі менше можливостей для ініціативи. Саме цим пояснюється, наприклад, те, що деякі норми, особливо в тій частині, де вимагається звичка, яка близька до навички, регламентуються більш ретельно у всіх деталях. Тому у загальновійськових статутах (крім Дисциплінарного) деталізуються загальні принципові вимоги військового обов’язку, визначено прийоми віддачі й виконання команд, порядок віддачі і виконання наказів, віддання військової честі, правила військової ввічливості, порядок підготовки і розміщення наряду, перевірки і зміни варти, правила поводження зі зброєю і її зберігання і т. ін.

В інших же галузях військової діяльності, в бойовій підготовці, бойових діях ініціатива, моральний почин мають незрівнянно більш широку область застосування.

Так, статути надають більш широкий простір для виявлення ініціативи і творчості. Не деталізуючи порядок дій, вони всією сукупністю вимог виховують активність, ініціативу, здатність швидко і правильно розбиратися в обстановці, робити правильні висновки з умов, які склалися, брати на себе відповідальність за здійснення замислу командування, швидко приймати рішення і наполегливо проводити його в життя. Таким чином, як тільки ми звертаємося до більш складних сторін військового життя і діяльності, особливо вимог статутів, стає очевидно, що старанність не можна обмежити лише областю елементарних правил поведінки.

У свій час відомий генерал М. І. Драгомиров застосував вдалу за своєю суттю, діалектичну формулу взаємозв’язку старанності і ініціативи: отримавши наказ, “не смій розмірковувати” і в той же час “не смій не розмірковувати”. Це не парадокс. Прийняти наказ “не розмірковуючи” – значить мобілізувати всі розумові і фізичні сили на виконання отриманого завдання, прийняти наказ “розмірковуючи” – значить глибоко усвідомити волю начальника і виконати свій обов’язок, виявляючи при цьому максимум винахідливості, гнучкості, творчості.

Старанність та ініціатива тісно взаємопов’язані. Ініціатива – є свобода вибору в рамках обов’язкового виконання завдання. В сучасному бою, який відзначається виключною напругою і складністю обстановки, її частими і різкими змінами, високими темпами і великою маневреністю, можливістю стрімкого просування в глибину, вкрай необхідно надати старанності творчого характеру. Успіх буде на боці тих, хто хоробрий в бою, постійно виявляє ініціативу і диктує свою волю противнику. Вимоги сучасності не мають нічого спільного з помилковим уявленням, що в умовах технічного тріумфу воєнне мистецтво деградувало до рівня військової техніки, а полководець перетворився на такого собі механіка військової машини, простого виконавця встановлених технічних стандартів.

Як свідчить практика, не всі воїни й не одразу звикають до суворої військової дійсності, стають старанними, ініціативними, дисциплінованими. Деякі з них мають негативні риси в характері, яких вони, з тих чи інших причин, набули ще до служби в армії. Крім того, деякі молоді люди приходять з прогалинами в освіті, недоліками у вихованні. Перевиховувати таких воїнів, виховувати інших – один з обов’язків командира. У Статуті внутрішньої служби записано: “Командир (начальник) повинен: … постійно виховувати підлеглих і вести роботу щодо зміцнення військової дисципліни, запобігання подіям і злочинам серед особового складу…”.

Солдат повинен з розумінням ставитися до заходів командира-єдиноначальника щодо наведення статутного порядку в підрозділі (частині), всіляко підтримувати його навіть в тих випадках, коли з метою домогтися поставлених цілей виховання (зокрема, безумовного виконання наказів) йому доводиться застосовувати заходи примусу або ж заходи громадського впливу до окремих військовослужбовців – порушників військової дисципліни. Засоби примусу, на жаль, і на сьогодні ще не втратили свого значення. За недбале виконання наказів, розпоряджень, інші порушення військової дисципліни передбачені стягнення, які викладені в Дисциплінарному статуті ЗСУ. За пряму непокору командиру (начальнику) військовослужбовець може бути притягнутий навіть до кримінальної відповідальності згідно з Кримінальним кодексом України (військові злочини).

Про позитивну роль правового примусу у вихованні людини свого часу писав відомий педагог . Він підкреслював, що розумна система стягнень “… допомагає сформуватися міцному людському характеру, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і переборювати їх”.

І, дійсно, як показує військова практика, коливання, потурання порушникам військової дисципліни послаблюють дієвість правових норм і навіть дискредитують їх. Саме командири і начальники несуть повну відповідальність за стан законності і боротьбу з порушниками правил військової служби. І якщо вони в необхідних випадках не застосовують правових заходів, то створюють обстановку безкарності, неминуче сприяють появі нових порушень.

Іншим важелем впливу на військовослужбовців – порушників військової дисципліни є громадськість (в умовах військової дійсності – військовий колектив), яка спирається, головним чином, на заходи моральної дії. В Дисциплінарному статуті ЗСУ записано: “З метою громадського осуду порушників військової дисципліни й громадського порядку проступки військовослужбовців за рішенням командира (начальника) можна обговорювати: солдат – на зборах особового складу; сержантів і старшин – на зборах сержантів і старшин відповідно… Рішення зборів є рекомендаційним для командирів (начальників)”.

Уміле поєднання вимогливості командирів і морального впливу громадськості в боротьбі з порушниками військової дисципліни виховує повагу до військового обов’язку, укріплює звичку виконувати громадські обов’язки без правового примусу, сприяє збігу вимог служби з особистими мотивами, установленню більш повної єдності об’єктивної та суб’єктивної сторін військового обов’язку.

Величезне значення має можливість альтернативного застосування дисциплінарного чи морального діяння (або того і іншого). Досвід показує, що успіху досягають ті колективи, в яких командири-єдиноначальники уміло поєднують метод переконання з заходами примусу, вірно застосовують владу, не допускають викривлення вимог дисциплінарного статуту.

З розвитком демократичних процесів у державі і внутрішніх військах, ростом свідомості особового складу у все більшій мірі буде звужуватися сфера застосування примусу і розширюватися роль переконання. Це вже знайшло своє відображення в деяких правових документах, зокрема в Дисциплінарному статуті ЗСУ записано: “Військова дисципліна ґрунтується на усвідомленні кожним військовослужбовцем військового обов’язку та особистої відповідальності за захист народу України, його свободи й незалежності”. Тобто саме на усвідомленні, а не на страху стягнення або ж чомусь іншому. Принципове значення має і та обставина, що в дисциплінарному статуті поставлено на перше місце розділ не про стягнення за порушення військової дисципліни, а про заохочення, які застосовуються до різних категорій військовослужбовців.

Таким чином, командир-єдиноначальник у внутрішніх військах МВС України – цілком нормальне явище, яке відповідає правовим та моральним нормам на сучасному етапі будівництва військ. Воно пройшло перевірку часом і довело свою ефективність. Це повинні розуміти і підлеглі на кожному рівні ієрархії і свідомо виконувати волю своїх командирів-єдиноначальників, що, звичайно, вплине на всі сторони життя та діяльність внутрішніх військ і, в першу чергу, – на підвищення їх бойової готовності та покращення результатів служби.

1 Тут і далі по тексту замість «командир (начальник), як єдиноначальник», будемо писати «командир-єдиноначальник»

2 Дисциплінарний статут Збройних Сил України. – К.: “Варта”, 1993. – 153 с.