Глухомань

Володимир ЗАЄЦЬ

ГЛУХОМАНЬ

1

Уже давно треба було починати нову книгу, але не писалося. З кожним днем усе більше непокоїла Віктора Івановича відсутність того стану, який він про себе називав “внутрішнім поштовхом”. Ні, не появлялось бажання писати, не напливало напівмістичне прозріння, коли після окремої події постають глибинні зв’язки й з маленької рисочки, напівнатяку, наче жива істота, дивовижно виникає задум твору.

Задум розвивається, зріє. І тоді можна, наче зі сторони, спостерігати за діями й розмовами героїв. І зразу записувати. Але, на жаль... Уже п’ятий місяць нічого подібного з Віктором Івановичем не було. Настрій був жахливий. Дружина, змучена бурчанням чоловіка, взяла відпустку за свій рахунок і, забравши дітей, поїхала до матері в Євпаторію, кинувши на прощання:

- Твори! І, якщо будеш писати так само наполегливо, як скиглиш, станеш Толстим! І щоб на цей раз не говорив, що тобі щось заважало.

І прийшли тяжкі самотні дні. Віктор вставав пізно і сумно ходив по квартирі, все чекаючи, що ось-ось “напливе”.

Кинув голитися. Харчувався “лікарською” ковбасою й м’ясними консервами “Сніданок туриста”.

Удень була жахлива жара, і Віктор Іванович, скидаючи на підлогу покривало, роздягався до трусів і, направивши на себе вентилятор, сонно дивився на яскраво-зелені штори, на стереомагнітофон “Соні”, який він купив за останній гонорар, на свій зів’ялий живіт, звисаючий, наче в жаби, на обидві сторони тіла. Потім все зникало, розпливалось - Віктор Іванович засинав. За годину-другу він просинався, чимчикував на кухню, згадавши, що йому там колись непогано писалось.

Кухня була розташована на південь, і там була ще нестерпніша жара, ніж у кімнаті. Потріскувала пересохла раковина. Сухі й жовті, наче сухарики, таргани розгулювали, не звертаючи ніякої уваги на хазяїна.

Віктор Іванович сідав на стілець і вирячував очі на яскраве світло у вікні, наче звідти повинно було з’явитися довгождане натхнення. Але музі не хотілося на кухню.

Якось увечері Віктор Іванович, аналізуючи про себе причини застою, з жахом зрозумів, що він просто боїться письмового столу і всі перешкоди для його творчості - це звичайний підсвідомий психічний самозахист.

Дрімота зникла. Віктор Іванович засопів, намацав капці й кілька разів швидко пройшовся по кімнаті. Серце застукотіло швидше, але працювало, як і раніше, рівно і надійно. Віктору Івановичу захотілося, щоб у цій чіткій роботі стався нарешті перебій. Або хоча б закололо. Тоді можна буде лягти на диван і, склавши руки, цілком поринути у піднесені, умиротворені думки: що зроблено багато, що серце не витримало життєвих бур, що...

Віктору Івановичу здалося, що й справді в серці щось зойкнуло. Він уважно прислухався і з досадою зрозумів, що помилився. І тверезий голос розуму негайно почав ставити все на свої місця. Зроблено не так і багато. П’ять книжок у тридцять сім років? Та годі! Пушкін у такому віці напрацював уже цілу бібліотеку. І яких творів! На здоров’я звертати теж нічого. Єдине, що розповнів. Нікуди правди діти - виписався! Так, так... І нічого закривати очі, сопіти і чекати сердечного нападу. Чорт тебе не вхопить з твоїм богатирським здоров’ям!

Але саме болюче було не це. Тоді що ж, що? Ось... Усього п’ять книжок було написано на основі життєвих подій, коли він працював заступником головного технолога заводу, коли гнівно втручався в усі події, коли бився за ідею до останнього і сперечався на зборах до хрипоти.

ЧКоли вийшла перша книга, він іще працював, але в бійках уже участі не брав, спостерігаючи більше зі сторони. Віктор Іванович почав тоді свідомо збирати факти, це повинно було стати в нагоді для майбутньої творчої роботи, коли він стане професійним письменником. Але чомусь всі старанно відібрані за ці роки факти так і не потрапили ні в одну з його книг.

Взагалі, можна було б зайнятися фантастикою. Але ж тут уже було все. Фантасти попрацювали добре. Космічні кораблі... Ефект Ейнштейна... Парадокс часу... Пришельці до нас, ми - до інопланетян. Інопланетяни - добрі, якщо вони мають більш розвинуту техніку. Інопланетяни - злі, якщо не можуть змагатися з нами в технічному відношенні. Першопроходці зі сталевими нервами і квадратними вольовими підборіддями. Що ж іще є у джентльменському наборі фантастів? Чорні дірки й паралельні світи... Ні, у фантастиці нічого нового вже не придумаєш.

Про що ж писати? Нема про що! Мабуть, це тому, що у нього нема зараз притоку нової інформації. Звідки ж візьмуться нові ідеї? Треба спостерігати життя, а не сидіти в оцих стінах, хай їм грець!

Тут Віктор Іванович згадав, як одного разу знайомий по видавництву художник сказав:

- ...Якщо надумаєш у творче затворництво - їдь у К. Знайдеш там багато вражень. Якось був я там на етюдах. Тиша!.. Поїзд їде - чутно за десять кілометрів. Люди там своєрідні... - Він замовк і потім повторив з дивним виразом: - Так, дуже своєрідні.

І Віктор Іванович вирішив на кілька днів з’їздити у це село.

2

Щоб не запізнитися, Віктор Іванович прибув на приміський вокзал за півгодини до відходу електрички. Поїзд стояв уже біля платформи, але пасажири не поспішали сідати у душний вагон. Віктор Іванович сів на лаву. Поруч розташувалась група з чотирьох хлопців. Вони шумно і весело підсміювалися з бородатого товариша у штормівці.

- Результат очевидний! Ось і весь результат! - долетів до Віктора Івановича, захлинаючись від сміху, голос, і він теж мимоволі посміхнувся.

Мимо, важко ступаючи, пройшли дві тлусті жінки в кольорових сукнях і старих вигорілих кофтинах. Вони несли великі господарчі сумки.

- А я їй кажу, - майже кричала одна з них пронизливим тремтячим голосом, і багряно-сині вуста її стискались у сердиту полоску. - Я їй і кажу: замініть платівку на тон нижче! Нема чого свого лоботряса захищати! Зараз молодь тільки п’є горілку та порушує безпорядки!

Незадовго до відправлення, задкуючи та червоніючи від напруги, Віктор Іванович приволік у вагон роздутий рюкзак і, сівши коло вікна, притулився до скла.

Щось прогундосило радіо. Віктор Іванович нічого не розібрав, але по тому, як заметушились на пероні, зрозумів: оголосили відправлення. З глухим стуком зачинилися двері, поїзд сіпнувся і, спішно набираючи швидкість, почав зникати з вокзальної тісноти.

Захлинаючись, стукали колеса. Мимо пливли електроопори, насторожено повертаючи за поїздом свої довгі журавлині шиї. Масляно блиснувши, зійшлися та розійшлися пучки рельсів, і поїзд вирвався на простір.

Мигтіли якісь будиночки, будочки біля переїздів; завмерлі, як на фотографії, фігурки людей. Запахло смолою, якою обробляють шпали, паровозним димом і ще чимось специфічно залізничним, неприкаяним. Віктору Івановичу навіть здалося, що це пахтить не щось матеріальне, а сам простір, ті тисячі й тисячі кілометрів, що накрутилися на вагонні колеса.

3

Перше, що побачив Віктор на краю села, це був дерев’яний колодязь. Він заспішив, підійшов до нього і поспіхом скинув униз відро. Залязгав ланцюг, корба розкручувалася все швидше, і ручка її вимальовувала в повітрі блискучий круг. Нарешті відро вдарилося об воду, і корба перестала крутитися.

Віктор глянув униз. В глибині тьмяно світився тремтячий прямокутник води. Віктор побачив своє ламане зображення, а поруч чиєсь чуже обличчя. Він підняв голову і побачив, що біля нього стоїть селянин - середнього зросту та середніх років, худорлявий, у старому військовому кашкеті й зім’ятому піджаку в смужку.

Чоловік байдуже, незмигно дивився на Віктора. Поведінка його була якась дивна. Письменник обережно потягнув носом повітря. Ні. Не пахне.

- Пий, - раптом сказав незнайомець сухим тріскучим голосом. - Вода - це добре.

Віктор кивнув, ніяково посміхнувся та жадібно припав до води, відчуваючи на собі погляд незнайомця.

- Добра вода, - сказав він, витираючи губи, і раптом несподівано для себе самого спитав: - У вас зупинитися можна? Ненадовго.

- Хто ти? - запитав співбесідник.

Віктор раптом помітив одну дивну рису в цієї людини: за весь час бесіди він ні разу не змінив позу, навіть не поворухнувся.

- Хто я? - перепитав Віктор. Йому чомусь не хотілося признаватися в тому, що він письменник, і він сказав перше, що спало на думку: - Учений я. Вивчаю життя. Природу... - У всякому випадку, це було близько до істини.

- Добре. Мені теж треба знати природу. Беру. Пішли, - байдуже промовив незнайомець і, легко підхопивши рюкзак, швидко пішов по вулиці. Віктор ледь встигав слідом.

Незабаром вони зупинилися коло однієї хвіртки, хазяїн штовхнув її вільною рукою, і вони зайшли у двір. Тут він поставив рюкзак коло порога і сказав:

- Живи поки що у мене, вчений. У дальній кімнаті. Вогню не пали. Вогонь - це погано! Я вдома ночую мало.

Випаливши без зупинок цю фразу, він різко повернувся і швидко пішов.

Дивуючись, Віктор увійшов до будинку і, розташувавшись у дальній кімнаті, почав розбирати речі.

4

Дерев’янко - так звали хазяїна - ночувати додому дійсно не з’явився. Будинок, так само, як і його власник, виявився не зовсім звичайним. По-перше, всі меблі були прикріплені до підлоги, наче вросли у неї. По-друге, в будинку не було ніякого опалення. Але особливих незручноетей у зв’язку з цим у Віктора Івановича не було.

Повернувся Дерев’янко ввечері наступного дня. Він без стуку зайшов до Віктора Івановича та зупинився в неприємній близькості від нього.

- Учений, - сказав він, і очі його були вузькі й нечуттєві. - Ти хвороби дерев лікувати можеш?

Віктор Іванович відчув, як запалали в нього щоки.

- Ну... є... справа в тому. Власне, ні. Бачите, саме дерева я лікувати й не можу.

Нічого не промовивши, Дерев’янко вийшов. Віктор готовий був провалитися крізь землю.

Тієї ночі Дерев’янко погано себе почував. Віктор чув крізь сон, як стогне його дивний хазяїн.

Зранку Віктор розтикав по кишенях усе необхідне для рибалки і пішов на озеро. Йдучи по запиленій сільській вулиці, роздивлявся навкруги - “набирався вражень”.

На лавці біля одного з будинків сиділа худенька бабуся в темній хустці, вузлом зав’язаній на голові. Вона відкрито, з щирою цікавістю розглядала чужого.

Віктор ковзнув поглядом по старій жінці і, згадавши що в селі прийнято з усіма вітатися, голосно вимовив:

- Здорові були, бабусю!

- Дай бог здоров’я, - зразу відізвалася та і тут же скоромовкою випалила: - Це ти і є Дерев’янків постоялець? - Та, не дочекавшись відповіді, співчутливо похитала головою. - Ну й хазяїн тобі попався! Не приведи господи! Антихрист, і все!

Баба дрібно і часто почала хреститися.

- А що? Що таке? - не втримався від питання Віктор та, передчуваючи бесіду, присів на відполіровану до блиску лаву, вже нагріту вранішнім сонцем.

- А те, - лякливим театральним голосом промовила вона, роблячи круглі очі. - Перевертень він! Ось що!

Признатися, Віктор чекав почути щось подібне. Звісна річ, село, темнота, забобони. Глухомань, одним словом.

- Бачите, бабусю, це все забобони, які...

Баба перебила його.

- Та я сама все бачила! Ось, наприклад, його хата. Зараз вона стоїть біля Іванового перелазу. А раніше була майже на городі Євгена. За ніч і перелізла. Тільки на тому місці, де стояла, земля наче плугом переорана.

Віктор Іванович підвівся, поправив піджак і, випнувши груди, виразно промовив:

- Я, бачте, уже не в тому віці, щоб вірити казкам. І вам не раджу.

Він коротко кивнув і пішов собі. Баба викрикувала услід йому:

- На дах!.. На дах подивися! Він його ніколи не фарбує. Влітку він зелений, восени сам по собі червоніє!

Віктор Іванович розсердився на себе. Це ж треба таке, клюнути - хоч і ненадовго - на видумки безграмотної сільської баби. Він - літератор - міг так низько опуститися!

А баба, наче знущаючись, кричала навздогін:

- Дерев’янко бродить зараз, наче чумний. Мабуть, підшуковує нове місце для будинку. Як минулого разу. Дивись! Прокинешся вранці в тому ж домі, та на чужому дворі!

Віктор Іванович нервово повів плечем, голосно хмикнув і пришвидшив крок.

5

Ставок був довгий, але неширокий. Його береги поросли старими вербами, а з води стирчали з-поміж гострого листя замшеві ковбаски рогози. Свіжий вітерець тріпав листя верб, показуючи їх сріблясті боки, та гнав на поверхні води дрібні хвилі. Віктор зітхнув, боязко сів на траву, щоб приготувати снасті, та раптом здригнувся, відчувши під собою льодяну сирість.

Відразу пропав інтерес і до вудилища, і до рибалки. Неподалік помітив Дерев’янка, поведінка якого була досить дивною. Через кожні п’ять-шість кроків він нахилявся, щось піднімав з землі й кидав до рота. Віктор придивився і, коли зрозумів, що робить Дерев’янко, скрикнув. Старий набирав повну пригоршню землі, з задоволенням обдивлявся та обнюхував її, а потім, причмокуючи, совав у рот. Чорна слина стікала по його підборіддю. Віктор дочекався хвилини, коли Дерев’янко відвернувся, кинув напризволяще снасті й ганебно втік. Ясно: ця людина психічно не зовсім нормальна... А може, зовсім ненормальна... І мало що стукне йому в голову.

Керуючись такими думками, Віктор перед сном поклав важкий рюкзак біля дверей. Тепер при намаганні Дерев’янка увійти, він обов’язково почує шум і прокинеться. Вечірні сутінки примусили Віктора уважніше прислуховуватися до бурмотіння божевільного старого, яке долинало з-за дверей.

Іноді бурмотіння ставало тихіше, і тоді чулися невпевнені кроки. Вони були своєрідні: здавалося, старий ходить у дерев’яних чоботах. І знову бурмотіння...

Віктор довго лежав без сну, вирячивши очі в темряву, напружено прислуховуючись до звуків, які долинали з сусідньої кімнати.

Бурмотіння нарешті приспало Віктора. Кілька разів він поринав у сон, але одразу ж злякано прокидався, як людина, що раптово опинялася під водою.

Зрештою він заснув. Але серед ночі прокинувся знову. Його оточувала така густа темрява, що можна було з однаковою легкістю уявити себе і в сільській хаті, і на іншій планеті.

І в цій темряві чулися звуки, які наповнювали душу Віктора первісним жахом. З кімнати Дерев’янка долинало тяжке схлипування, хропіння і напівзвірині крики і стогони, які можна почути хіба що тільки від людини в передсмертній агонії.

Віктор швидко сів на край ліжка. Прислухався. Тіла не відчував.

З сусідньої кімнати раптом почувся тоненький жалісний писк і відразу ж після нього - голосний шурхіт. Віктору здалося, що його сильно штовхнули у спину. Він притьмом зірвався з ліжка і негнучкими ногами підбіг до дверей.

Відкинувши рюкзак, розчинив двері. В обличчя війнуло сирістю, наче з погреба. Клацнув вимикачем.

Він був готовий до всього, але те, що він побачив, примусило його здригнутися, як від опіку. На лаві лежав Дерев’янко і, не мружачись, дивився на лампочку. Тіло його потихеньку ворушилося. Але рухалось воно не саме по собі. Його то так, то інакше перевертали білі, з палець товщиною щупальці, які росли, як здалося Віктору, прямо з лави. Два самих товстих щупальці присмокталися до скронь і рівномірно пульсували. Наче перекачували рідину. Відраза, жах, злість змішалися у письменнику воєдино. Він кинувся до своєї кімнати і миттю з’явився назад, тримаючи в руці маленьку і гостру туристську сокирку. Підскочивши до лавки, він почав рубати жахливі батоги.

- Ах, ти!.. Ось тобі ще! - приказував Віктор, і від його ударів ті батоги розповзалися, спадали на підлогу, випускаючи сік, який пахнув картопляним бадиллям.

Тут небіжчик і зовсім перестав дихати. Сокирка випала з Вікторових рук. Він вибіг з хати і, плутаючись у траві, почав бігати від хати до хати, без розбору стукаючи у всі вікна і горлаючи зірваним голосом:

- Дерев’янко помирає! Допоможіть!

Засвічувалися вікна. Виходили заспані, напівроздягнені люди. З’явилась сердита фельдшерка зі своїм старим фанерним чемоданчиком. До хати Віктор заходити не став, тільки никав по двору, давлячи підошвами черевиків підгнилі яблука.

А потім хтось узяв його за руку і кудись повів. Це була бабуся, з якою він напередодні розмовляв.

Вона привела його в свою хату і, як дитину, поклала спати. Віктор відразу ж заснув, і йому приснилось, що ллє важкий і нудний дощ, який буває тільки восени. І уві сні цей дощ здавався наповненим якимось жахливим змістом. Віктор здригався, задихався, просинався та знову поринав у сон.

Прокинувся Віктор пізно. Баби вдома не було. Він вийшов на темне від дощу подвір’я. Йому здалося, що осінь наступила за один день. Великі краплі, зблиснувши, зривалися з верхніх гілок і з силою падали на нижні. Нижні гілки коротко здригалися.

Жовте сонце майже не гріло, а світило зі старечим умиротворенням. Із заростей малини віяло холодним духом мокрої зелені. Біля стежки примостилися мокрі стрілки подорожника. Віктор Іванович вийшов за хвіртку.

6

Повз нього, стрибаючи на вибоїнах і розбризкуючи брудну воду, їхав ЗІЛ. Віктор невпевнено махнув рукою і машина зупинилась.

Водій - повний усміхнений чоловік у клітчастій сорочці і кепці з ґудзиком, - нахилившись, крикнув у бокове скло:

- У місто?

- У місто, - відповів Віктор, незграбно залізаючи на підніжку.

- Наша фельдшерка так і не змогла зробити Дерев’янці укол, - сам почав розмову водій. - Усі голки переламала, а укол зробити не змогла. Справді дерев’яним був, чи що?

- Чому “був”? Він що, помер? - стрепенувся Віктор.

Водій якось дивно посміхнувся.

- Певно. Щось на зразок цього.

- Чому “на зразок цього”?

- Тому, що вранці не знайшли Дерев’янка. Коли всі розійшлися - повалився будинок. На порох, у пилюгу перетворився за кілька годин. І там тільки його штани і піджак знайшли. А в них - той же порох.

Віктор задумався. Йому здавалося, що він ось-ось піймає якийсь важливий здогад. Щось пов’язане з експедицією на Місяць. При чому тут Місяць? Ага! Модуль! Там від корабля відділявся модуль. Він повертався на корабель-носій. Ніби зрощувався з ним. І передавав інформацію.

Дерев’янко - це теж модуль! Дерев’яний модуль! Породження “хати”. Його орган. Він збирав інформацію для “хати”, захищав її. А “хата” - згадати хоча б зелений дах - еволюціонуюча рослина, шедевр мімікрії. Люди знищують рослини, хати - дуже рідко. Ось воно в якості самозахисту і набрало форми людського житла, а сцоєму модулю надало людської подоби.

- Стій! - закричав Віктор. - Повертай назад, туди, де хата Дерев’янка стояла!

- Запізнююсь я, - не погодився водій.

- Ось, на! На, бери! - Віктор витягнув з рюкзака так і не розкорковану пляшку коньяку. - Для науки.

- Цього нам не треба, - сказав водій ображено і потягнув пляшку з рук. - Що я, не розумію?

За знайомою хвірткою було дивно пусто. Віктор вискочив з кабіни і швидко покрокував до того місця, де стояла “хата”. Носком черевика він розколупав землю в місцях, де були краї “хати”, розгрібав жовтий порох руками. І раптом - знайшов! Так і є - корені!

Водій покурював біля хвіртки, з цікавістю спостерігаючи за діями дивного пасажира.

- Що там? - нарешті не втримався він.

- Розумієш, - став пояснювати Віктор, витираючи руки пучком трави. - Дерев’янко - це не людина...

- У нас про це у селі всі знають. Навіть діти, - досить спокійно повідомив водій. - Не перевертень, звичайно, як баби плещуть. Але й не людина.

- Що ж ви вчених не викликали?! - обурився Віктор, але тут же сам себе й перебив: - Ні, ніхто б, звичайно, не повірив би і не приїхав. Смішно уявити: комплексна наукова експедиція по клініко-лабораторному дослідженню нечистої сили!

Вони пішли назад. Скрипнула хвіртка. Грюкнули двері машини. Запрацював мотор.

Вони їхали повз ті місця, де зовсім недавно Віктор, знеможений від жари, волікся пішки.

Ось і закінчилось ходіння за враженнями. І які ж результати? “Результати очевидні”, - пригадав Віктор розмову на вокзалі і, посміхнувшись, провів рукою по неголеній щоці. І все ж результат є.

Головне - те що трапилося, серйозно розворушило його. Віктор намагався підбити підсумки, але ще не міг розібратися у хаосі думок і вражень.

Необхідно було виявити те головне, що дала йому ця поїздка. Але що? Мабуть, те, що потрібно відчувати і розуміти: життя прекрасне і загадкове. Пізнання світу далеко не вичерпане. Він крихкий і дивовижний, цей світ. І ти живеш у ньому; живеш, а не тільки спостерігаєш. Ти зобов’язаний зрозуміти його і це розуміння донести до сотень тисяч людей. Але й де ще не все. Залишалося ще щось, те, що неможливо пояснити словами, радісне і бадьоре...

© ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА: Науково-фантастичні і пригодницькі повісті та оповідання. - К.: Радянський письменник, 196 с. - (Детектив і фантастика).

© МУЗИКА Володимир, переклад з російської, 1989.