1.
Бажаєм, щоб краса принесла плід,
Й Троянда красоти не зав’ядала,
Й лишала в пам’яті потомків слід,
Який її відтворював би вдало;
Але з очима склавши договір,
Ти напуваєш їх своїм опалом,
І де багатство, скрута там повір,
Жорстокий, любиш ти себе замало.
Тепер у світі ти краса нова,
Весни красної вісник дивовижний,
Який в бутоні суть свою хова –
Скарби втрачаєш всі, нечемо ніжний.
Світ пожалій, не будь такий скупій,
Життям не заплати податок свій.
2.
Як сорок Зим красу візьмуть в облогу,
І зморшками укриють все чоло,
Вбрання, що вабити нас має змогу,
Лахміттям стане, гарним хоч було;
Тебе спитають, де краса вся твоя,
Багатство, що вінчало юні дні,
“В очах запалих врода ніжна моя
І з нею сором й похвали одні”.
Одвіту іншого краса достойна,
І краще ти б сказав: “Моє дитя
Рахунки батька сплатить всі пристойно –
Наслідує і вроду, і життя!”
Син – ти відновлений і в ньому знов
Гарячою стає холодна кров.
3.
У дзеркало поглянь й скажи обличчю,
Настав таке ж створити слушний час,
Тому тобі відтворення я зичу,
Щоб милувався з тебе світ ще раз.
Де та красуня та дівоче лоно,
Яке б зорать, немов ріллю, не зміг?
Щоб скинуть себелюбную корону
Й нащадків залишить навік своїх?
Ти дзеркало для матері і в ньому
Вона побачить день весняний свій;
Так само ти попри старечу втому,
Побачиш знов твій образ молодий.
Якщо ж ти житимеш лише для себе,
Помреш і син твій не відтворить тебе.
4.
Втрачаєш чом, розтратнику вродливий,
Те, що у спадок ти дістав – красу?
Природа ж позичає дар щасливий,
Щоб ти зберіг його од рук часу.
Чом ти не так вживаєш, скнаро гарний,
Те, що отримав, щоб віддать, – твій скарб?
І чом же труд такий у тебе марний –
Не відмічаєш ти прибутків карб?
Торгуєшся завжди з самим собою,
Тому й себе обманюєш ти сам,
Як смерть прийде нарешті за тобою,
Чи лишиш задовільний Звіт ти нам?
Сховаєш у гробниці свою вроду,
Як сину дать її, не даш ти згоду.
5.
Красу так лагідно створивши, час
Її призначив для людських очей,
Та нападав на неї він не раз,
Щоби забрать утіху від людей:
Веде стрімкий час літо запашне
Туди, де пануватиме зима,
Життєві соки й листя геть жене, –
Краса в снігах, немов її нема.
Як не лишивсь би подих літа в нас
У рідині, застиглій в шклі яснім,
Тоді згубивсь би слід краси ураз,
Її та споминів про літні дні.
Хоча опали з квітів пелюстки,
В них дух краси солодкий та п’янкий.
6.
Не дозволяй, щоби зима забрала
Твій літній день, допоки молодий,
Сховай скарби всередині фіала,
Допоки гарний ти, ще не старий.
І не лихварство це недозволенне
Для тих, хто звіт складе про вдалий торг
Та має “друге я” благословенне –
Щасливий десять раз заплатить борг:
Синів, хто має десять, той щасливий,
Кого ж в онуках вдасться відтворить
Вже смерті непідвладний, той сміливий –
В потомстві буде жить прекрасна мить.
Не будь упертим, надто гарний ти,
Щоб смерті в спадок міг навік піти.
7.
Коли здіймає променисте диво,
На сході світлу голову, то люд
Вклоняється йому так шанобливо,
Мов сильному й святому королю;
Здійнялась на гору стрімку, небесну
Немов юнак, блискуча красота,
Й обожнюють усі красу чудесну,
Вражає подорож їх золота.
Але коли згори на колісниці
Заходить сонце й день його згаса,
Як в старця, вже у немічному віці,
Не вабить зір людей його краса;
Так і тебе тоді догляне син,
Як полудень мине – лиш він один.
8.
Чом слухаєш ти музику так сумно?
Адже ти дивна музика сама.
Вітать кохане смутком не розумно,
Чи можна насолоду так сприймать?
Як згода дружна звуків гармонійних,
У шлюбі вірнім обража твій слух,
Зламав ти лад акордів мелодійних
Самотнім соло, їх музичний дух:
Одна струна – то чоловік другої,
Вони солодко в злагоді звучать,
Мов батько, мати і дитя, всі троє,
Єдину ноту можуть заспівать.
Лунає голос в пісні тій єдиній:
“Самотній сам в нещасті своїм винний”.
9
Можливо, сліз вдови боїшся ти,
Що знищуєш себе в житті самотнім?
Якщо ж бездітним випаде піти,
Тоді затужить світ в плачі скорботнім:
Мов удова твоя заплаче він,
Адже не житимеш ти в нім потому,
А в кожної вдови є любий син,
І мати бачить образ батька в ньому.
Те, що розтратник передасть у світ,
Міняє місце, й світ їм володіє;
Проте краса не в змозі втримать квіт,
Оскільки час на неї має дію.
Нема любові в серці у того,
Себе хто ображає самого.
10
Шкода, що не кохаєш ти нікого,
Не дбаєш про своє майбутнє ти.
Хоча дівчата ждуть кохання твого,
Та прагнеш жити ти на самоті.
Ненависть доведе тебе до згуби,
У змову проти себе ти вступив
Й прекрасний храм душі своєї губиш,
Який ти досі ще не відновив.
Змінись, і думку я зміню про тебе!
Невже ненависть краща за любов?
Принаймні, добрим будь, хоча б для себе,
Вдягнись у доброти й краси покров.
Створи ж для себе сина, “друге я”,
Навік тоді б жила краса твоя.
11
Ти в’янеш та водночас і цвітеш,
Бо юнь твоя живе в твоїй дитині,
І кров її назвеш своєю теж,
Коли поволі молодість загине.
Ось в чім краси та зиску показник,
Без цього в світі безум та старіння,
Якби не так велось, то час би зник,
За шість десятиріч, а далі – тління.
Нехай не береже Природа тих,
Хто неприємний, невиразний, грубий;
Дарів від неї безліч маєш ти,
Тому повинен їх плекати, любий:
Ти ніби вирізьблений для печатки,
Щоб відпечаток зберегли нащадки.
12
Рахую я годинника удари,
Дивлюсь, як день ясний ніч поглина,
Як в’януча фіалка губить чари,
І кучері вкриває сивизна;
З дерев спадає листя від негоди,
Яке давало затінок стадам,
Й везуть жовтаве сіно на підводі,
Яке звиса, мов сива борода.
Тоді тебе питаю я про вроду,
Чому так марно витрачаєш час,
Бо не була краса незмінна зроду –
Як юнь зростає, залишає нас;
Хоч Час зітне косою все живе,
Нащадок твій тебе переживе.
13
Якби незмінним залишавсь повік!
Поки живеш, належиш ти собі,
Тому не перерви життя потік,
І образ юний ти не загуби:
Краса твоя в оренді нетривкій
Змарніє, але вихід є один –
І після смерті будеш ти живий,
Якщо красу наслідує твій син.
Дозволить хто, щоб занепав би дім,
Який хазяїн захистити б зміг?
Щоб крижані вітри гуляли в нім, –
Адже він зможе не впустити їх.
О, любий мій, ти батька мав й відтак,
Дозволь же, щоб і син сказать міг так.
14
Гадаю зовсім я не по зірках,
Хоч астрономію і добре знаю;
Не пророкую успіх або крах,
Чуму, війну, погоду для врожаю;
Не можу по хвилинах прорікать,
Оповістить людей про грім небесний
Чи Принцам про майбутнє розказать,
Шукаючи на небі знак чудесний;
Знання отримую в твоїх очах –
Читаю в них, мов в зорях я незмінних:
“Розквітнуть Правда і Краса в віках,
Як їх побачиш ти у своїм сині”.
Або ж тобі я передбачить можу:
Смерть твоя забере цю ласку Божу.
15
Як думаю про зміни величаві,
Про досконалість на летючу мить,
Про сцену, де люд грає у виставі,
І дію Зірки, повну таємниць;
Як, люди виростають, мов рослини,
Під схвальні оплески небес святих,
Радіють юні, в’януть по хвилині
І гублять спомини днів молодих;
Тоді твій образ юний і мінливий
Багатий у очах на юнь красну,
Хоч з В’яненням планує Час примхливий
В ніч темну обернуть весну ясну.
За тебе з Часом я веду війну,
Засохне віть, вщеплю іще одну
