Матеріали до Єдиного дня інформування „Голодомор років на Луганщині: до 75-х роковин трагедії
Матеріали зі вступної статті обласного тому Національної Книги Пам’яті жертв Голодомору років в Україні
Голодомор років не прийшов на Україну зненацька. Хмари страшної трагедії почали згущатися над берегами Дніпра одразу ж по утвердженню у владі на всій території СРСР тоталітарного сталінського режиму.
У 1919 році, коли знекровлені буревієм революції промислові центри Росії почали відчувати гостру нестачу продовольства, в Україну з Москви і Петрограда було направлено опричні „продзагони”. Тисячі робітників, що входили до їх складу, у ході проводжуваної акції „похід за хлібом” дочиста відбирали у селян їхні хлібні запаси, вдаючись при тому до найжорстокішого насильства. А ще два роки потому, у 1921-му, Центр вимагав від українського уряду щоденного відвантаження 100 вагонів хліба.
Новий виток наступу на селян (після недовгої непівської передишки) був пов’язаний з боротьбою влади за здійснення далекосяжних сталінських планів „перебудови країни”, тобто індустріалізації.
Згадаємо, яким був тоді стан справ на Луганщині.
Після проведення у 1921 році земельної реформи конфісковану у поміщиків землю передали тим, хто її обробляв, – селянам.
У Старобільському окрузі, зокрема, кожна сім’я одержала в середньому по 2,5 – 3 десятини на їдця (член сім’ї, якому виповнилося 3 роки).
Тоді ж Земельний банк під заставу частини землі видавав селянам позики на придбання насіння, робочої худоби, сільгоспреманенту.
У середині 20-х років, з переходом до нової економічної політики, на загальному фоні піднесення сільського господарства у селах Луганського і Старобільського округів стало особливо помітним зростання міцних господарств середняцької групи, що виділялися із загальної маси кількістю робочої худоби і сільгоспінвентаря. Тоді ж вони почали активно вкладати кошти у механізацію сільгоспвиробництва.
Об’єднуючись по 8-10 дворів, вони купували в спільне користування трактори, молотарки, сівалки, косарки, снопов’язалки, нафтодвигуни. Загальні засоби виробництва підказували і практику засіву спільних площ однією культурою з подальшим розподілом врожаю.
Свої шляхи господарювання шукали тоді й менш заможні селяни. Вони організовували ТСОЗи (товариства по спільному обробітку землі), артілі, комуни.
І такі форми господарювання на землі швидко довели свої переваги. Уже в 1926 році валовий збір зерна в республіці (на той час у кооперативи тут було об’єднано 85 відсотків господарств) досяг рівня довоєнного 1913 року.
Здавалося, після жорстоких випробувань революцією і громадянською війною українське село дістало, нарешті, можливість міцно стати на ноги. Та з початком практично одночасно індустріалізації і колективізації усі райдужні сподівання селян зазнали краху. У накреслених більшовицьким урядом планах перебудови села не знаходилося місця ні для селянина-одноосібника, ні для кооперативів, у господарській самостійності і юридичній свободі яких режим вбачав загрозу абсолютизації своєї влади на селі.
До того часу на селі і в Луганському, і в Старобільському округах чітко визначилися чотири категорії селянства: заможні, які широко використовували найману працю; середняки, які здобували свої статки власною працею; бідняки і так звані люмпен-селяни, які, прикриваючись «правильними» гаслами, вели паразитичний спосіб життя. До речі, з часом саме з люмпен-селян формувалися владою загони, які безпосередньо здійснювали поголовні обшуки в селянських оселях у пошуках продуктів. Люмпенські загони селяни влучно назвали „Червоною мітлою”. Ці активісти не могли не знати, що, відбираючи у селян заготовлені ними для себе продукти, вони прирікають останніх на голодну смерть. Але ніщо їх не зупиняло.
На початку 30-х років сталінська верхівка широко роздмухувала міф про дострокове виконання планів першої п’ятирічки. Справді, чималі успіхи в її здійсненні мали місце. Але, не будемо забувати, що ґрунтувалися вони не тільки на надексплуатації робочої сили у промисловості, а й на нищівному тиску на селян. Рік у рік влада збільшувала обсяги поставок хліба й інших сільгосппродуктів, що доводилися до кожного селянського подвір’я. При цьому закупівельні ціни на зерно щороку знижувались, а ціни на сільгоспінвентар, сільгосптехніку та промислові товари лишалися високими. Через такі „цінові ножиці” селянам об’єктивно було невигідно продавати зерно державі, хлібозаготівлі щороку проходили дуже складно. А в 1928 році в цій справі виникла гостра криза.
І тоді питання про так званих „куркулів” з розряду політичних суперечок перейшло у площину конкретних дій владних структур усіх рівнів.
30 січня 1930 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову „Про заходи по ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації”. Нею, зокрема, передбачалося конфіскувати у куркулів засоби виробництва, худобу, господарські і житлові будівлі, підприємства з переробки сільгосппродукції, кормові і насіннєві запаси. Водночас задля рішучого підриву впливу куркульства на окремі прошарки бідняцько-середняцького селянства і безумовного придушення будь-яких спроб протидії з боку куркулів передбачалося вжити такі заходи:
Першу категорію куркульства – контрреволюційний актив негайно «знешкодити» шляхом ув’язнення у концтабори, не зупиняючись ні перед чим у своїх діях щодо організаторів терористичних актів, антирадянських виступів і повстанських організацій, аж до застосування вищої міри покарання. Щодо представників другої і третьої категорій передбачалося вислання у віддалені місцевості СРСР і розселення на нових земельних ділянках (так званих „виселках”) за межами населених пунктів.
У межах Луганського округу таких „виселок” було створено 12, на них виселили близько 200 куркульських родин, чисельністю 597 душ. Виселенці жили там у виритих в яругах землянках.
Злидні, на які влада прирікала селян, викликали в їхньому середовищі хвилю опору. Серйозні заворушення сталися у Сватівському, Білокуракинському, Кремінському та інших районах. У ході придушення їх тільки у селах Перевальського і Слов’яносербського районів за одиничними епізодами були розстріляні 24 протестувальники, багатьох тоді ж засудили до різних строків позбавлення волі.
Широко застосовувалися й інші види приборкання противників колективізації, зокрема, інспіровані місцевою владою загальні збори селян. На одних з таких зборів, що відбулися у селі Кружилівка Краснодонського району, вирішували долю заможного односельця . Всі ті, хто виступив, голослівно звинувачували Чайку у спекуляції лісом, у протидії лінії місцевої влади, участі у вбивстві сільських активістів тощо. В ухваленому рішенні учасники зборів визнали Чайку „куркулем” і звернулись до органів влади з пропозицією вислати його за межі України. Такі ж збори примусово скликалися тоді повсюдно.
30 березня 1930 року Старобільський окружний відділ ДПУ під грифом „Цілком таємно” доповів окружкому КП(б) України про початок операції з виселення куркулів у відповідності до названої вище постанови Політбюро ЦК ВКП(б). Повідомлялося дослівно таке: «Согласно директивы ГПУ УССР Старобельскому округу контрольная цифра была дана ориентировочно 872 семейства, или 4360 чел[овек], из которых и проводилась подготовительная работа по семи районам сплошной коллективизации по состоянию на 1-е февраля 1930 г. По всему округу было погружено 723 семейства, или 4635 чел[овек], из них мужчин старше 18 лет – 1402, женщин старше 18 лет – 1813 и детей до 18 лет – 2020».
Виселення найдосвідченіших, найпрацьовитіших селян стало ще одним кроком до Голодомору, нестримно наближало його.
Перший ешелон виселенців формувався на залізничній станції Сватове. В одному з вагонів розмістилася сім’я Семена Ксенофонтовича Дейнеки з села Чмирівки Старобільського району. Радянську владу Дейнеки сприйняли, як свою: одержали землю і право працювати на ній, відчули себе господарями своєї долі. Працювали з усіх сил і зуміли досягти чималого. Власними руками звели будинок, амбар, вітряний млин. Завели двох корів, вола і коня. Облаштували пасіку. Все, що одержували від землі і подвір’я, тут же використовували для подальшого розвитку господарства. На харчуванні й одягу економили, як тільки могли. Достаток, мовляв, треба поставити на міцнішу основу. Планували купити разом з іншими, такими ж, як і вони самі, працьовитими сільчанами, трактор, молотарку.
Коли Москва проголосила курс на колективізацію, Дейнеки вступили до місцевого колгоспу „8 Березня”. Здали в нього майже все, що нажили. Трудилися на колгоспному полі, як на своєму, повірили, що колективом легше обробляти землю. Та незабаром переконалися: як на колгосп не працюй, добра не дочекаєшся...
На початку 1930 року голова сільради Безналов запропонував Дейнекам звільнити будинок, який запав йому в очі для колгоспної контори. Дейнеко, зрозуміло, на таке не погодився. Але влада була невмолимою:”Так, ти проти колгоспу? Заважаєш будувати світле майбутнє?” І ось тепер замість даху рідної домівки над головою Дейнеки та його родини – дах арештантської теплушки. Подібних прикладів можна було б навести багато, схоже щодня траплялося у багатьох селах Луганщини. Кожний крок на шляху розкуркулювання та колективізації був кроком до великої загальнонаціональної біди – Голодомору років.
Вислання так званих „куркулів” великою мірою підірвало господарський потенціал села, його здатність забезпечувати дедалі зростаючі потреби країни в хлібі та іншій сільгосппродукції. Ефективність агросектора падала загрозливими темпами. Робота за трудодні у бухгалтерських відомостях нікого не заохочувала. Справжнє трудове завзяття доколгоспної доби змінилося байдужістю і сліпою підкорою. Коли ж бувало таке, щоб хлібороба силоміць будили й погрозами примушували йти у гарячу пору на поле!
Тодішня влада не зуміла знайти прийнятного вирішення найгострішого на той час питання – „що робити з „куркулями?”
Величезний потенціал заможного селянства обернувся в селах Луганщини, як і повсюдно в Україні, найжорстокішими репресіями. Розкрити ж його повною мірою, як було за часів НЕПу, вдалося висланим з Луганщини „куркулям” у похмурий Північний край. Висланці, як згадував один з них – , швидко зуміли пристосуватися до нових умов, спростували думку місцевих жителів про те, що на їхніх землях не можна вирощувати овочі. Селяни з Луганщини поставили теплиці, в яких рясно дозрівали помідори, морква, салат.
Влітку 1931 року Луганщина відрапортувала керівництву республіки: колективізація в основному завершена, усуспільнено 84 відсотки селянських господарств. Однак у багатьох випадках новостворені колгоспи аж ніяк не виправдовували надій, які на них покладалися. Наслідком несумісності всмоктаної з молоком матері психології селянина-індивідуаліста із силоміць запроваджуваною колективістською формою господарювання стало різке зниження врожайності сільгоспкультур, занепад тваринництва. Режим вів село до межі, за якою бовваніла гірка примара народної трагедії.
Подальшим логічним продовженням політики на селі стали колективізація і розкуркулення, якими у механізм функціонування аграрної галузі було закладено бомбу уповільненої дії. Перший вибух пролунав страшним голодом років.
Влада навмисно розпалювала ворожнечу між бідняками і огульно звинувачуваними у всіх бідах «куркулями». Останні, а це були переважно ті, хто впродовж короткої віддушини за часів НЕПу довів свою підприємливість, кмітливість, працьовитість, сприйняли наступ режиму на свої позиції буквально в багнети, раз у раз вдаючись до відчайдушного силового опору. Заодно з ними було й чимало «середняків», які не полишали надії і самим вибитися в люди, зажити заможніше.
Як наслідок – лише в селах Старобільського округу у 1929 році було зареєстровано близько 70 замахів на запопадливих розкуркулювачів, підпалів їхнього майна тощо. Діями у відповідь ставали дедалі лютіші репресивні заходи. Судові й позасудові каральні органи не скупилися на суворі вироки: розстріл, тривалі терміни позбавлення волі, вислання за межі України... Опрацьовані нами статистичні дані свідчать: якщо в 1929 році на Луганщині серед репресованих за політичними мотивами було лише 170 селян, то в 1932-му - 515, у 1933-му - 771. З часом вершителями справ ставали самі селяни. Коли в селі Чмирівка на Старобільщині колгосп імені Леніна у соцзмаганні посів останнє місце, його не без гумору стали називати «колгоспом N 36» (в районі налічувалося тридцять шість колективних господарств). Секретаря парторганізації колгоспу Величка виключили з партії і притягли до суду.
У Старобільському окрузі в кожному селі розкуркулили майже половину всіх дворів. Сіл тоді тут було близько 600, із кожного виселили від 12 до 22 сімей. Від такого насилля постраждали тисячі сімей. Після цього почався наступ на так званих "підкуркульників": їх стали виселяти, дочекавшись закінчення весняної сівби 1931 року.
Опинившись у безвихідному становищі, селяни вимушені були вступати до колгоспів. Навесні 1930 року в Старобільському окрузі колективізували 61% господарств, Луганському – 43%. У 1931 році цей відсоток збільшився в середньому до 84, хоча були показники й вище: у Сватівському районі до колгоспів залучили 98% господарств.
Однак створені колгоспи були економічно слабкими. Селяни чудово розуміли, що результати їхньої праці відчужуються державою, у колгоспах панувало знеособлення, і на нову, уведену для обліку результатів роботи, одиницю-трудодень майже нічого не видавалося. Тому селяни зосереджували свої зусилля на роботі на присадибних ділянках – тих клаптиках власної землі, які їм удалося відвоювати своїм супротивом колективізації. Через це уже в роках хліб у сільській місцевості став дефіцитом, але з урожаю 1930 року влада викачала хліба ще більше, ніж у попередньому році; колгоспи мусили здавати державі від 1/3 до 1/4 валового збору. Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст. З артілі ім. Петровського Старобільського району на роботу до міст без дозволу правління пішло 200 із 300 працездатних колгоспників. Вони говорили: "Далі в колгоспі бути неможливо, хліба дають мало, працюємо майже безплатно. Треба тікати в Донбас, поки не пізно".
Хлібозаготівлі з урожаю 1931 року виявилися ще більш непомірними і нереальними. Колгоспу імені 13-річчя Жовтня, наприклад, план хлібоздачі того року довели до 37 тонн, але у серпні господарством було зібрано усього 16 тонн. Унаслідок заготівель з урожаю 1931 року, які тривали до пізньої осені наступного року, поки в районах не залишилася жодних продовольчих і фуражних запасів, почався голод. З урожаю 1932 року хлібозаготівлі пішли ще важче – виснажене, знекровлене село товарного хліба вже не мало. Далася взнаки незацікавлена, а через те недбала робота в громадському господарстві: хліб гинув у полі від бур'янів, осипався під час жнив і перевезення, знищувався на полях мишами й ховрахами, яких розвелася сила-силенна.
Не дало бажаних результатів і розширення у 1932 році за вказівкою влади посівних площ: майже без техніки, охлялою худобою, не маючи реального матеріального інтересу, колгоспники зібрали й обмолотили хліба вкрай мало. Влада ж вирішила, що колгоспники від неї хліб сховали, розікравши його з колгоспних ланів. У серпні за постановою ВЦВК і Раднаркому СРСР за розкрадання майна колгоспів запроваджувався розстріл, а з осені в усіх районах почали діяти надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Вони вилучали запаси продовольства, що було покаранням за несвоєчасне постачання хліба, і тому в залік боргу не йшло, тобто влада таким чином розгорнула в селі терор голодом.
Обшуки і вилучення зерна наочно засвідчили, що воно було не розкрадене, а втрачене на полях. У боржниках опинилося 93,9% усіх колгоспів. Однак влада пішла на жахливий злочин, увівши натуральні штрафи й перетворивши голод на Голодомор: у кого з селян на початку 1933 року під час обшуків не знаходили хліба, забирали у вигляді штрафу за борг усе продовольство – м'ясо, сало, крупи, картоплю, цибулю, буряки, гарбузи, квасолю, фруктову сушку тощо.
На селі та в містах, знятих із централізованого постачання, з весни 1932 року голод набув повального характеру із чисельними смертними випадками. Вимирали цілі села, було зафіксовано чимало випадків канібалізму. У 1933 році смертність від голоду в Україні становила від 3 до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у голодні роки зменшилася на порядок. Повні демографічні втрати, включно з викликаним Голодомором зниженням народжуваності, за підрахунками відомого українського історика Станіслава Нальчицького, сягнули за роки 5 млн. осіб. У Донецькій області, за підрахунками британського дослідника Роберта Конквеста, від голоду вмерло до 20% населення (дані приховувалися, тому точних ми не маємо).
На Луганщині найбільш страхітливими наслідки Голодомору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах.
Після 75 років забуття нещодавно були передані на збереження до Державного архіву Луганської області архіви ЗАГСу м. Старобільська. Лише дані по Старобільському дитячому будинку показують жахливу картину, яка є прямим юридичним доказом про зловмисний злочин влади щодо дітей, який стався в квітні 1933 р. в дитячому будинку м. Старобільська.
Документи книги № 000 реєстрації актів про смерть Старобільського райЗАГСу свідчать, що протягом квітня 1933 р. померли від причини «голодная болезнь» 38 дітей, утриманців дитбудинку, у віці від 1,5 місяця до 12 років.
У 1932 році, коли у сільських районах України почався справжній голод, союзна партійна верхівка вимагала... збільшення поставок хліба.
Не викликає сумніву, що всі важелі управління станом справ на селі, яке було головним постачальником коштів на потреби індустріалізації, за умов авторитарної системи влади могла тримати в своїх руках лише одна особа – Сталін. Далі сталося, очевидно, те, чого й слід було очікувати: низові виконавці, боячись репресій та розстрілів, добряче «перегнули палицю».
Відомо, що за менш критичного стану справ з нестачею хліба ( рр.) Україна зверталася до міжнародних благодійницьких організацій по допомогу і одержувала її. Зважимо й на таке. На час голоду тридцятих років в Україні діяли численні організації Товариства Червоного Хреста, одним із статутних обов'язків яких була допомога жителям місцевостей, що потерпали від стихійних лих. Натомість, в охоплені голодом райони влада направляла не сестер-жалібниць, а оперативників каральних структур. Внаслідок запровадження суворих карантинних заходів частина мешканців промислових міст, у тому числі й Луганська, про голод на селі, який лютував буквально за кілька кілометрів, нічого достеменно не знала. Отож, городяни не сприймали чутки всерйоз.
Розв'язання проблем реформування села виявилося для режиму незрівнянно важчим, ніж ще свіжі в пам'яті гучні перемоги на фронтах громадянської війни: розгром білогвардійської кінноти під Гострою Могилою поблизу Луганська, штурм Перекопа, відсіч різноплемінним інтервентам…
Передбачуваної мети не досягали жодні заходи, у тому числі й драконівські. Назвемо деякі з них. У 1932 році партійні осередки на місцях на чолі з присланим керівництвом дістали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Було введено смертну кару за розкрадання соціалістичної власності (сумнозвісний закон про «п'ять колосків»). Аби не дати селянам можливості полишати колгоспи у пошуках їжі, більшовицька влада впровадила систему «внутрішніх паспортів», відкинувши тим самим село у часи кріпацтва. У листопаді набув чинності закон, яким заборонялося видавати колгоспникам зерно на вироблені трудодні, доки не буде виконано план держзаготівель...
Як же висвітлювали тогочасні події науковці-історики нашого краю? В «Очерках истории Ворошиловградской областной партийной организации», які вийшли друком у Видавництві політичної літератури (м. Київ) у 1979 році, найтрагічніший період Голодомору характеризувався таким чином: «В ході розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, в боротьбі за ленінський кооперативний план було успішно перетворене в життя найважче після завоювання влади робітничим класом історичне завдання – перехід мільйонів дрібновласницьких селянських господарств на шлях колгоспів, на шлях соціалізму. Як і по всій країні, на території Луганщини на основі суцільної колективізації був розтрощений і в основному ліквідований останній експлуататорський клас – куркульство. Перемога колгоспного ладу ще більш зміцнила союз робітничого класу з трудовим селянством, що є основою і надійною гарантією успіхів у соціалістичному будівництві».
А от якою бачили тогочасні реалії автори виявленої нами у фондах архіву «Доповідної записки членів бригади Новоайдарського райкому партії про результати вибіркового обстеження випадків голодування по району»: «Починаючи з другої половини лютого 1933 р. в селах Дмитрівка, Олексіївка, Колядівка, Співаківка, Штормове, Денежникове нами виявлений цілий ряд фактів голодування, які в деяких із цих сіл супроводжуються смертними випадками. Окрім фактів смертності, в цілому ряді сіл в середньому не менш як 10 сімей, перевірених нами, лежать опухлими від голоду. Крім того, за останні 10-15 днів у ряді сіл усі коні, що пали, були розкрадені голодуючими для вживання в їжу».
Ще кілька характерних уривків з інших подібного роду доповідних записок. «7 березня виявлено два трупи в родині бідняка-колгоспника Бондаря Євмена, залишився один хлопчик. Колгоспник Харківський виявив труп бідняка Недбая в його хаті. З 1-го січня по 9-е березня 1933 року зареєстровано і виявлено 83 смертних випадки, за останні 10 днів - 19 чоловік. Трупи лежать по кілька днів у хаті, ніхто не хоче рити ями. Ховають у погребах, сараях. Правління артілей і сільради не організували поховань трупів, доручивши цю справу бригадирам, які, в свою чергу, нічого не роблять. Є випадки людоїдства».
Як зазначалося в низці архівних матеріалів, серед тих, хто голодував, були й сім'ї куркулів... Слова «голод» і «голодомор» у згаданих вище «Очерках» не вживалися. Натомість читаємо: «Але в успіхах реконструкції сільського господарства були й тіньові сторони... Окремі колгоспи виявилися засміченими ворожими куркульськими та іншими антирадянськими елементами. Проникаючи в колгоспи на посади бригадирів, комірників, рахівників, завгоспів, куркулі розкрадали суспільну власність, шкодили артільному господарству, дезорганізовували роботу, несправедливо розподіляли доходи, проводили антирадянську агітацію, саботували виконання директив радянських органів. Вони не зупинялися перед підпалами колгоспного хліба, отруєнням худоби, організацією терористичних актів проти колгоспників/активістів. Серйозні недоліки в керівництві сільським господарством, ворожі дії класових ворогів, а також неврожай 1933 року через засуху, призвели до важкого становища в сільському господарстві».
І ані слова про дійсний стан справ. На тих «Очерках» на Луганщині виховувалися тисячі пропагандистів і слухачів системи партійної освіти, викладачів і студентів вищих навчальних закладів, усіх тих, хто цікавився історією рідного краю. Під впливом прищеплюваного книгою світогляду вони визначали свою громадянську позицію, способи дій в усіх життєвих питаннях: політичних, економічних, соціальних. Один з наслідків того багатьом сучасникам ще добре пам'ятний: замість експорту країна почала величезні імпортні закупівлі зерна.
Голодомор років забрав життя мільйонів українців. Та цей факт на довгі часи був викреслений з сторінок вітчизняної історії.
Режим, що спричинив страшне лихо українському народові, понад 70 років замовчував його, тримав усі його подробиці за сімома замками спецсхронів. Жодним словом не згадували про геноцид українського народу численні наукові, суспільно-політичні, мемуарні видання, що великим накладом друкувалися у центральних і місцевих видавництвах.
Утаємничення набуло широких масштабів. У Державному архіві Луганської області, в інших місцевих архівних закладах відсутні дані про переписи населення у роки, що передували Голодомору, і в найближчі наступні роки. І от, нарешті, із злочинною „забудькуватістю” і свідомим приховуванням правди рішуче покінчено.
Згідно з підписаним Президентом України 28 листопада 2006 року Законом України „Про Голодомор років в Україні” органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.
