Отаману Буго-Гардової паланки
Валерію Запольському
Не журись, отамане, у будень,
Будуть в нас ще свята на віку,
Ось лиш спаде з очей та полуда,
В тих, що зниділись в курнику.
Ось лише на українських водах
Схлине секонд-хендівська шуга,
Та козацькі знайдемо клейноди,
Що згубились десь на берегах.
Ось лише піднімемо знамено,
Що обвисло в полі без вітрів,
Ось лише до Хортиці вернемо
Хлопців із гендлярських ятерів.
Бель амі*, шукаймо їх по ятках,
По корчмах серед хмільних заброд,
По базарних гнидниках та грядках,
Де вони на службі у господ.
Ще ж так ревно козачкують, брате,
Що за шмат гнилої ковбаси,
Ладні, як писав Тарас, віддати
Навіть рідну матір у ясир.
Їм курінь козацький не до шмиги,
Гріє душу долар, яко піч,
Так забив їм баки цей барига,
Що вони вже й забувають Січ.
Але схаменутись час настане,
Новий український день гряде,
Не журись у будень, отамане,
Свято наше ще до нас прийде.
24.08.2010 р.
*Бель амі (франц.)- щирий приятель
У МІСЬКОМУ ПАРКУ
байка з натури
Кругову зайнявши оборону,
Підійнявши хмари на диби,
На дубах розкаркались ворони,
Буцім їх «дістали» голуби.
На верхів’ях, як велить наука,
Грізних круків шкіряться дзьоби,
Аж ефір заполонили звуки
З... мікрофонів нашої доби.
Галасу зчинилось - ще чи й годі,
Лементу - хоч вуха заклади:
«Ми, ворони, - газди у господі,
А вся решта - згинь і пропади...»
А тим часом птахи сизокрилі
По землі блукають та турчать,
Стиха поглядаючи на гілля,
Де справляє шабаш без похмілля
Галичі брудновельможна рать.
Де вже кволим голубам піднятись
До гілляччя - круків володінь...
Де вже їм із зграєю змагатись,
Харч не той - злетіти в піднебінь...
Тож блукають. Лагідні та тихі -
Поодинці й купками снують,
Наче й горді, та либонь без пихи:
Що впаде із верху - те й клюють.
...Осідлала галич верховіття...
По низах на травах - голуби...
Де мораль? Нема. Таке століття,
Що й дуби звикають до ганьби...
26.08.2010 р.
А ХТОСЬ КАЗАВ…
І як ота картопля ще росте?
Від спеки ж і в землі нема спасіння...
А хтось казав, що діло те просте,
Аби лише живе було коріння.
А хтось казав: лише посій у строк,
І стверджував: залежить від насіння,
Мовляв, від нього проляга місток,
Що крізь віки єднає покоління.
На згоду сивовусий дід кивнув,
Лише додав, що треба ще й волога,
І в небо хитрим поглядом зирнув,
Немов би сам він був намісник Бога...
12.08.2010 р.
ПИЛИ ХЛОПЦІ...
Пили хлопці всю ніч та не п’яні сиділи, а сонні,
Хоч пили не нектар... Роботяги ж, вони - не боги,
Аж до ранку хилили горілку, як загнані коні,
І не було в них більше ні гривень, ні сил, ні снаги.
Гомоніли й пили....Тільки-от не співалось небогам,
Як-не-як - панахида, подія печально-сумна,
Рік блукали вони, оббиваючи кляті пороги,
Та ні з чим полишалась невтішна юдоль їх земна.
Не згодились, на жаль... Не потрібні ні жодному гаду
Золоті їхні руки, яких не торкалася лінь,
А яка з них була б всетямуща і славна бригада!
А яких би вони натворили прекрасних творінь!
Ніби зорі у небі згасали у хлопців надії -
Не зронила для них метерлінківська птаха й пера,
1 боліла душа, що при ділі нездари й повії,
І пекла не горілка, а підла й підступна пора.
Почувались мов риба, що б’ється у спеку на суші,
Хтось гукав: - Ну давай, наливай «на коня»!
Спорожніли у хлопців не тільки кишені, а й душі,
Та залізний терпець не вривався, неначе куняв.
- На добраніч, братове! - Підвівся один на край столу.
- На добрисон... Окей.., - підхопився другий навмання,
А за ним похиталися Віктор, Іван та Микола,
Та Андрій, та Сергій... Мов хлоп’ята-малята до школи,
Закриваючи спинами сором огидного дня.
Бачить Бог із небес: поклонялись вони не Мамоні,
Їх величність Робота - богинею була для них,
Тільки їм невтямки, що жебрацьке життя за законом
На стражденній землі цій самі утвердили вони.
...День затлів та й згорів. Похилився над обрієм вечір,
Та у долі людські безнадія і скрута пливуть,
І, як зношені роби, накинувши втому на плечі,
Повз ману сподівань роботяги у відчай бредуть...
3.02,2010 р.
БІЛЯ ПАМЯТНИКА КОБЗАРЕВІ
Бульвар Шевченка. Березнева днина,
Зима весні вже віддає права...
І сам Тарас, загорнутий в ялини,
В серцях і думах наших ожива.
Апостол України з постаменту
Нам дивиться у вічі крізь віки,
І мов питає: - Ну, то як живете,
Сини Вкраїни, любі земляки?
У власній хаті, в котрій правда ваша,
А чи на нашій - не своїй землі?
Бо, кажуть, круто заварили кашу
Чужинці в українському котлі.
Бо начебто розбійники неситі,
Заскочивши вас в летаргічнім сні,
Вам «поробили», враз перетворивши
Людей – на бидло, хамів – на панів.
Бо щось мені, бува, чи не наснилось,
Що звоювали ви самі себе...
І хилитесь, як і колись хилились,
Бо досі не позлазили з небес.
...Холодна наїжачилася тиша,
Як сіль на рани сипались слова,
І біль проймав такий, що й не опишеш,
А надто розболілась голова.
Бо що Пророку мали відказати?
Що слава, наша й воля не вмира?
Аби ж то це була не бита карта,
А за брехню - Всевишній покара.
Сказати, що позбулись супостата?
Потішити його та й знову спать?
Але ж тоді сини та онучата
Панам і далі будуть жито жать...
Чи може нам, узявши гріх на душу,
Усе списати на месій дурних?
А то ще и вжити санкцію до Буша,
Та вимагати з нього відкупних...
А тиша аж зашкалює... Мов атом...
Як живемо? Нічого?.. Вже ось-ось?...
Тарасові соромимось зізнатись,
Собі сказати правду боїмось...
10.03.2010 р.
