МАМА ВОЛОДАРЯ ЧОТИРЬОХ ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ МЕДАЛЕЙ З ПЛАВАННЯ ДМИТРА ВИНОГРАДЦЯ:
"Кожного разу, проводжаючи Діму на змагання, кажу йому: "Синку, я не чекаю твоїх нагород, я чекаю на тебе"!
23.09.2008
Ганна ВОЛКОВА "ФАКТИ" (Полтава)
23-літній полтавчанин, який встановив у Пекіні світовий рекорд, плавати по-справжньому навчився вже після того, як через важку травму в нього відмовили ноги
Сімнадцятого вересня в Пекіні урочисто закрилися ХIII Паралімпійскі ігри, але перший рейс із частиною нашої команди приземлиться у бориспільському аеропорту тільки 21-го вересня, а друга половина збірної залишить Піднебесну ще пізніше – 23-го. У світового рекордсмена з плавання, володаря чотирьох паралімпійських нагород полтавчанина Дмитра Виноградця зворотний квиток на неділю. Вдома на нього чекає теплий прийом. Радісні слова і сльози мами, міцні обійми батька, святковий стіл. А 23 вересня, в день міста, його шануватимуть на стадіоні "Ворскла".
"Та переможемо ми китайців! Куди вони подінуться"?
Фотографії цього симпатичного хлопця в інвалідному візку обійшли весь світ. На честь Дмитра Виноградця чотири рази у столиці Китаю піднімали Державний прапор України. У телефонній розмові з мамою він признався, що особливо раділи всі, коли 9 вересня наш жовто-блакитний прапор опинився посеред двох червоних із жовтими зірками китайських прапорів. Того дня Діма завоював свою першу золоту медаль – у змаганні на 200 метрів вільним стилем, подолавши дистанцію за 3 хвилини 22,98 секунд. Як усі раділи, що хлопцю з України вдалося перемогти напористих господарів-китайців, яких було так багато.
- Та переможемо ми китайців! Куди вони подінуться? – від'їжджаючи ддо Пекіна, сказав майбутній чемпіон. І довів це особистим прикладом.
Представники Китаю на фоні Дмитра Виноградця в запливі на 200-метровій дистанції виглядали блідувато. Він не занадто-то й відірвався від них, зате техніка нашого плавця була просто ідеальною. Якщо суперники допливали до фінішу вже абияк, то Виноградець показував майстер-клас плавання вільним стилем.
13 вересня рекордсмен завоював ще одну золоту медаль, пропливши із кращим результатом 50-метрову дистанцію вільним стилем.
Та все ж найпам'ятнішим для спортсмена було "срібло" на стометрівці вільним стилем – його нагорода стала сотою в історії нашої паралімпійської збірної медаллю. Того дня, 7 вересня, Дмитро Виноградець отримав телеграми з поздоровленнями від Президента України, прем'єр-міністра, міністра у справах молоді і спорту, президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубки і багатьох інших відомих людей.
15 вересня до трьох своїх медалей Діма додав ще і "бронзу" в п'ятдесятиметровому запливі на спині.
Інвалідом Дмитро Виноградець став у 17 років.
- Син разом із друзями після успішної здачі вступних іспитів до Полтавської аграрної академії відпочивав на Ворсклі, – розповідає мама чотирикратного паралімпійського чемпіона Алла Миколаївна. – Діти вирішили перепливти річку. Стали гребти до протилежного берега. А Дімин однокласник Вітя Крамський чомусь відмовився. Це і врятувало моїй дитині життя. Пізніше Вітя згадував, що він побачив, як Діма сплив спиною вгору і залишився лежати на воді нерухомо. Він покликав його раз, інший – не відгукується. Тоді Вітя кинувся в річку і витягнув сина на берег.
Дмитро отримав травму пірнальника – декомпресійний перелом п'ятого і шостого шийного хребців. Спочатку він не розумів, чим це загрожує. Рідних підбадьорював: "Через пару тижнів ходитиму". Але дедалі все менше і менше було впевненості в його словах.
"Нам відрадили купувати комп'ютер, і правильно. Інакше не було б у Діми сьогоднішніх успіхів"
- Досі не можу змиритися з тим, що мій син – інвалід, – зітхає Алла Миколаївна. – Мені здається, я померла того дня, коли він ним став. У мене була істерика, я не розуміла, чому лікарі не можуть допомогти моїй дитині. Ловила сумний Дімин погляд, спрямований через вікно в синє небо, і думала: "Як несправедливо, що молоді люди безтурботно гуляють по вулиці, ХОДЯТЬ, сміються, а моя дитина не може навіть самостійно піднятися".
Єдиною розрадою було те, що після операції у сина стали рухатися руки. Йому почистили шостий хребець і повністю видалили роздроблений п'ятий, замінивши його кісточкою зі стегна. Ми залізли у великі борги, намагаючись поставити Діму на ноги. Чоловікові довелося залишити роботу, оскільки моїх сил бракувало на те, щоб постійно пересаджувати дорослого хлопця з ліжка у візок і навпаки, а іноді просто переносити з місця на місце. Я ж намагалася заробити гроші, тим більше що старша дочка ще вчилася в університеті. Що робити далі, як далі жити, не знали...
Щоб відвернути дитину від важких думок, батьки готові були влізти ще у великі борги. ївна і Микола Степанович вдячні людям, які відрадили їм купувати синові комп'ютер. Він замкнувся б на віртуальних іграх, як більшість нинішньої молоді. Випадково почувши про Полтавську обласну дитячо-юнацьку реабілітаційну спортивну школу для інвалідів, яку очолює заслужений тренер України Микола Калайда, Дімині батьки вирішили, що їх синові корисно знаходитися в товаристві людей, із якими сталася така ж біда. Вони не чекали успіхів, не сподівалися на диво. Але Дмитро досить швидко почав показувати високі результати. І вже через пару місяців занять у басейні привіз із всеукраїнської універсіади серед студентів-інвалідів три перші медалі і тридцять гривен премії. Ще через місяць виграв чемпіонат України з плавання.
"Син у нас дуже скромний"
- Як виховати з інваліда-спинальника світового рекордсмена? – перепитує особистий тренер Дмитра Виноградця Сергій Калайда, який разом із дружиною, теж заслуженим тренером України, Галиною Бойко займається зі своїм підопічним уже шостий рік. – Найважливіші три речі: сила волі спортсмена, професіоналізм тренерів і зацікавленість сім'ї. Діма поплив досить швидко. Спочатку тримався за доріжку. Галина Миколаївна, по-моєму, всього лише пару разів і заходила у воду, щоб підстрахувати його. Вчитися плавати починали на спині. У такому положенні людині з одними робочими руками легше триматися на поверхні. Потім на груди поклали, почали освоювати техніку різних стилів. Діма – хлопець цілеспрямований, вольовий, тому результати не змусили себе довго чекати.
Куди складніше неходячій молодій людині було дістатися до басейну. Приміщення, в якому Дмитро починав тренуватися, побудоване за типовим радянським проектом, і басейн у ньому знаходиться на другому поверсі. У Діми був тоді важкий візок. Доводилося разом із ним тягати майбутнього чемпіона по сходах туди й назад.
У національну паралімпійську збірну Дмитро Виноградець був зарахований на півставки більше двох років тому. Незабаром його взяли на ставку. З чемпіонату світу-2006 в ЮАР, в якому брали участь спортсмени-інваліди з 80 країн, хлопець привіз три золоті і дві срібні медалі, за що був удостоєний президентської стипендії. По суті, жодне міжнародне змагання не обходилося без його перемог. Але його рекорди в Пекіні вразили не лише рідних Дмитра, але і тренерів.
- Ми прогнозували і передбачали результати на коротші дистанції, – говорить Сергій Калайда. – Але його заплив на двісті метрів не то що перевершив наші очікування, він був просто приголомшуючим!
До Діминого повернення готується простора однокімнатна квартира в новому будинку. Про це поклопотав начальник обласного управління з питань фізичної культури і спорту Віктор Пожичевский, і обласна рада виділила необхідну суму. До приїзду паралімпійця-чемпіона у квартирі вже стоятимуть меблі.
- Ми досі тулилися ушістьох у двокімнатній квартирі на сорока трьох квадратних метрах, – розповідає Алла Миколаївна. – І навіть не оформлювали документи на те, щоб нас поставили в чергу на отримання житла. Просто порахували, що чекати довелося б... сто п'ятдесят років.
- Як Діма ставиться до своїх перемог?
- Ми постійно зідзвонюємося з сином, і я жодного разу в його голосі не чула особливого тріумфування з цього приводу. Він у нас дуже скромний. Говоримо: "Ми тебе вітаємо, синку"! "Ну спасибі", – відповідає. І тут же починає розпитувати, як у нас справи. Завжди запитує про сестру Нону і зятя Віталія, про шестимісячну племінницю Соломію. Дуже вже він скучив за домом. Адже в Пекін Дима відлетів ще 13 серпня, а перед цим практично все літо провів на тренувальних базах. Говорить, що дуже втомився, хоче відпочити... і поїсти борщу.
Кожного разу, проводжаючи його на змагання, кажу: "Синку, я не чекаю твоїх нагород. Я чекаю на тебе"! І зараз хочу тільки одного – пригорнути до себе свого хлопчика. Для когось він прославлений спортсмен, а для мене – просто дитина. І найбільшою нагородою було б, якби до нього повернулося здоров'я. Це єдина перемога, яка мені потрібна...
