Гори розкажуть (поема)

Сорока Наталія Василівна,

учениця 11 класу

Кременецької ЗОШ І-ІІІ ст. №5

Учитель

Мазурок Ольга Юріївна

Гори розкажуть (поема)

І

Коли я плакала, то з неба падав дощ,

Коли сміялася, сміявся ти зі мною.

Мій Кременцю, серед зелених площ

Я виросла з тобою.

О неповторне місто, ти мій дім,

І де б моя не загубилась доля,

Твоє весняне небо, літній грім -

Це й є найкраща воля.

Серед зелених гір, немов у сні,

Я проводжала сонце кожен вечір,

А вітер крила дарував мені

І обіймав за плечі.

А на Дівочих скелях, вдалині,

Серед пахучих трав і диво-квітів

Свої легенди навівав мені

Твій вільний вітер.

О Кременцю, ти вічний, як весна,

І непоборною твоя є сила.

А чорна смерть – нездужає вона!

Перед твоїм ім'ям і смерть безсила.

Живи, живи та прославляй любов,

Надію подаруй людині.

І, як колись, засяй у славі знов…

Мій Кременцю, на радість Батьківщині!

ІІ

Скорботно стоять у Крем'янці

Мовчазні гори сумні.

І скелі біліють на сонці,

Виблискують удалині.

А вітер цілує каміння;

Поглянув на скелі, затих...

І тільки зірок мерехтіння

Розкаже легенду про них.

Немов яструби, налетіли

Ординці на рідний наш край,

Розбити все місто хотіли,

Зробити тут пекло, не рай.

Усе ті кати попалили,

Набрали великий ясир.

Людей кременецьких гнобили,

Порушили спокій і мир.

Коли поділили багатство,

То вождь, наймерзенніший кат,

Аби звеселить своє ханство,

Сказав пов'язати дівчат.

Осібно красунь до гарему

На скелі виводили в ліс.

Хотілось втекти, та даремно,

Тримало їх сплетення кіс.

І ридма ридають дівчата:

Що принесе новий день?

Ганьбитись в обіймах ката?!

Не чути вкраїнських пісень?!

Потерпли зав'язані руки,

А сльози втопились в росі.

Подруженьки плачуть від муки,

Тримають їх коси густі...

І ласо розглядали полонянок

Ординці, навіжена татарва,

Та ждали, щоб настав світанок,

Від сліз дівочих висохла трава.

Дивилися, собаки, добре знали:

Призначений дарунок для панів.

Облизувались, але не чіпали,

Щоб не збудити у вельможі гнів.

Коли змінила день завіса ночі,

Поснули бусурмани - вартові,

І вітер осушив сльози дівочі,

Хтось мовив:" Сестри, ви живі?"

Подруженьки одразу упізнали

Купецьку дочку, вродою, як цвіт.

І слухали уважно, добре знали -

Ганьби вона не понесе у світ.

„Сестрички милі, чи заради того

Поїла молоком матуся нас,

Щоб ми зреклись усякого святого,

На глум татарам віддались ураз?

Чи сонце наші личка зігрівало,

Щоби погані цілували їх?

Чи люди нас за теє шанували,

Щоб виставляли всі себе на сміх?

Чи не давали клятви ми коханим

На вірність, доки є земля?

Чи та земля нам розцілує рани?!

Чи рідні заколишуть нас поля!?"

І шепіт пролунав по цій розмові:

«Ти правду, сестронько, говориш нам.

У ріднім краї, на вкраїнській мові

Нас пом'януть та й однесуть у храм.»

«Подруженьки, мої ви дорогенькі,

Всі наші рідні і кохані там,

В долині, плачуть теж бідненькі,

Із долею та смертю сам на сам».

Вмовкла Олена. Тиша затремтіла,

По часі видихнули всі разом,

І кожна з них одразу зрозуміла:

Ще мить - і смерть зігріє під крилом.

А місяць золотив русяві коси,

Дивився в очі, несміло цілував,

Ще дужче плакали вечірні роси,

І вітерець зажурливо співав...

Та враз здригнувся полохливий місяць

В очах смертельний задум відгадав.

На небі не знайшов для себе місця,

Під чорну хмару світло заховав.

Підсунулась Олена аж до краю,

Зірвалась і... повисла на косі,

Не знала, чи у пекло, чи до раю -

І в пащу ночі потягнула всіх.

Страшенний крик сполохав бусурманів

Та розбудив довкола вартових,

Побачили тіла кати погані,

Нехай на них залишиться цей гріх...

І з того часу скелі звуть Дівочі.

Стоять вони у всій своїй красі.

Говорять, що в Купальські ночі

Там оживають розповіді всі.

ІІІ

Діялось те в сиву давнину,

Як були дуліби в цьому краю,

Хоч не раз побачили війну,

Та завжди жили, немов у раю.

Був старійшина усьому головою

І ніхто безчинства тут не знав.

Захищав він дужою рукою,

А за зло учинене карав.

У старійшини прекрасная дитина,

Дочка ненаглядної краси.

І вклонялась кожна їй людина,

Дивувалась з русої коси.

Ірва красна диво-силу мала

І сміливість, як могутній вождь.

У боях вона не відставала

Не спиняв її ні грім, ні дощ.

Та одного дня, одного року

Місто обступили вороги.

Посланці прийшли од того полку,

Мовили поважно, як боги:

«Ви віддайте дочку пану в жони,

А тоді не знати вам біди,

Сяде поруч з ним вона на троні,

Більше не повернеться сюди.»

Ірві віддали посли хустину,

Ткану за морями з далини,

Та й сказали, завтра в цю годину

Відповідь чекатимуть вони.

І зібрались парубки в сорочках

І дівчата, квіти весняні,

А старійшина запитує у дочки:

«Ірво, що відповіси мені?»

Дівка понатужилась і навпіл

Розірвала хустку цю за раз:

«Як зростуться кусені до завтра,

Так і я покину, браття, вас.»

Правду мовиш, не змінити долю -

Все уже написане пером.

Та й не гідно купувати волю

І дітей ганьбити цим добром.

Розлютилися посли, помчали

До вождя, неначе в ад чорти,

І тривожну вісточку сказали,

І шипіли так, немов коти.

Вдосвіта розпочалася битва,

Вдень і в сутінки гуде земля,

І ніяка до богів молитва

Не врятує спалені поля.

А мечі дзвенять, літають стріли,

Тісно їм в огненних небесах.

Матері від страху аж помліли –

Діти їх вмирають на очах.

І течуть довкола ріки крові,

Багряніють в Кременці сади.

Смерть царить, немає тут любові,

Гине місто під тавром біди.

Хоч дуліби захищали місто,

Падали помалу вояки,

Убивав проклятий ворог злісно,

Ні, не встояли захисники.

Залишилась невелика кількість

Наших наймужніших земляків,

Ірва проявляє свою вмілість,

Разить дужим списом ворогів.

І старійшина в бою хитнувся,

Впав, загинули сміливці всі.

Пан лукаво з цього усміхнувся:

«Ще недовго битись і доньці.»

Під горою за боєм слідкує

На баскому, як вітер, коні

І щораз, то все дужче кепкує:

«Ірва стане жоною мені!»

«Краще смерть, ніж проклята неволя,

Краще вмерти, не жити в ганьбі.

Що подіять – така в мене доля –

Білі дні вкоротити собі.»

І пробила до самого краю

Вічний шлях, свій останній порив...

Полетіла, як ангел до раю,

Тільки вниз, у глибокий обрив.

І від страху усі поніміли,

І не глянули навіть туди,

Де на місці дівочого тіла,

Потекли срібні краплі води.

А потік цей - Ірвині сльози,

Що і зараз впадає в Ікву,

У весняні дощі або грози

Він бринить і бринить: "Я живу!"