Козацтво після війни рр.
Козацькі війни кінця XVI ст., в ході яких козацтво гучно заявило про себе як про потужну військово-політичну силу, що
вписується в існуючу в Речі Посполитій модель соціальних відносин та є опозиційно налаштованою до органів
державної влади, змусили політичну еліту Польсько-Литовської республіки на першому ж після розгрому козаків
вальному сеймі 1597 р. оголосити їх військовими злочинцями та ворогами вітчизни. Відповідно, великий коронний
гетьман отримав завдання "винищити їх до останку".
Але чи була спроможною Річ Посполита, за тих умов, що склалися, досягти цього? Вочевидь, що не могла. І причина
цього крилася як у особливостях того соціального укладу, який уже встиг скластися на українських землях, так і в
особливостях розвитку тогочасних міжнародних процесів.
Почнемо з того, що початок XVII ст., відмічений загостренням міжнародного протистояння в Центрально-Східній Європі,
а відтак суттєвим зростанням потреби в боєздатній, а по можливості, й не надто дорогій армії. Козацьке військо
якнайкраще відповідало названим критеріям і польська влада згадала про нього уже навесні 1600 р., коли виникла
потреба у висилці військової допомоги молдавському господарю Ієремії Могилі. Тоді до запорозьких козаків звернулися
і король Сигізмунд ІІІ і коронний канцлер Ян Замойський, котрі обіцяли за військові послуги добру платню.
Проте низовики, до їх честі, не звабилися лише королівською платнею, а й поставили ряд принципових вимог, з
виконанням яких було пов'язане остаточне вирішення питання надання козацтвом військових послуг. 1 липня 1600 р.
гетьман запорозьких козаків Самійло Кішка надіслав королю листа з пропозиціями скасування баніції (тобто позбавлення
всіх прав і оголошення поза законом - найвища цивільна кара в Речі Посполитій), накладеної на козацтво сеймом 1597
р., повернення козацьких вольностей, наданих запорожцям Стефаном Баторієм, та проголошення заборони урядовцям і
шляхті чинити кривди козакам. Крім того, товариство вимагало виплати платні за військову службу та надання їм
особливого королівського знаку або ж хоругви. Зі свого боку, король погодився на висловлені козаками прохання, але
питання зняття баніції чи виділення коштів з державної казни перебували в компетенції вального сейму і на нього було й
вирішено їх перенести.
Сейм 1601 р. проходив в умовах посиленої підготовки до війни зі Швецією, а відтак проблема отримання військових
послуг козацтва стала ще більш вагомою. З огляду на це, сеймуючі стани Речі Посполитої, незважаючи на свою
попередню постанову щодо повного винищення козацтва, погодилися з більшістю козацьких вимог. Щоправда,
відновити свої попередні права в повному обсязі їм не вдалося оскільки сейм залишив козацтво під юрисдикцією
королівських старост.
Після цього великі козацькі загони під командою Самійла Кішки досить успішно воювали на території Лівонії в ході
польсько-шведської війни 16рр. Ще більш масовою була участь козаків у ході польської інтервенції на землі
Російської держави в роки так званих баламутних (смутних) часів. За посередництва українських магнатів, зокрема
князя Адама Вишневецького, Лжедмитрій І (збіглий монах Григорій Отреп'єв, котрий видавав себе за сина Івана
Грозного, царевича Дмитрія) наприкінці 1603 - початку 1604 рр. відвідав Запорозьку Січ та завербував до себе на
службу близько 7 тис. запорозьких козаків, які разом з донцями, склали основне ядро його війська. Згодом до
Лжедмитрія прибуло ще одне козацьке військо чисельністю мало не десять тисяч.
Військова активізація козацтва, як і перед тим - в ході антитурецької боротьби 1590-х рр., сприяє зміцненню його позицій
і на волості. Внаслідок чого знову виникають конфлікти з місцевою шляхтою, яка намагається через сейм погамувати
козацьке свавілля та підпорядкувати козаків владі старост. Сейм 1607 р. узаконює дане положення, хоча реалізовувати
його стає дедалі важче.
Чимало українських козаків взяло участь і в поході на Москву рр. іншого російського самозванця -
Лжедмитрія ІІ. А з початком 1609 р. на сеймиках і сеймах Речі Посполитої, на засіданнях королівської ради широко
дебатується питання підготовки до війни з Росією. У контексті реалізації цього завдання, знову обговорюється питання
залучення українського козацтва до військових послуг королю. Мобілізаційні заходи уряду призводять до активізації
процесів покозачення українського населення. Вельми показовим у цьому контексті є зміст листа князя Януша
Острозького до Сигізмунда ІІІ від 6 вересня 1609 р., де зокрема говорилося: "тепер іменем вашої королівської милості
по Україні корогви носять і різні люди називають себе слугами вашої королівської милості, хоча то й неправда. І я бачу,
що [цього] не лише я, але й сильніший від мене не зможе вгамувати".
Як наголошувалося вище, причини, через які польська влада була безсилою викорінити козацтво, крилися не лише в
гострій потребі цієї влади використувати українське козацтво як потужну військову силу, а й у тому внутрішньому
укладові, який утвердився на українських землях, передовсім Південній Київщині та Брацлавщині. Тут, на
небезпечному прикордонні зі Степом, де шляхетське землеволодіння, внаслідок постійної загрози з боку ординців, так і
не пустило міцного коріння, на кінець XVI - початок XVII ст. склалася мережа козацького господарства, грунтованого на
вільній праці виробника, котрий одночасно виступав і воїном, і землеробом.
Військово-політична активність українського козацтва в роки гетьманування Петра
Конашевича-Сагайдачного
Роки гетьманування визначного козацького лідера, впливового громадсько-політичного діяча Петра Кононовича
Конашевича-Сагайдачного - а він гетьманував (з перервами) упродовж 1610 - початку 1620-х рр. - стали часом
остаточного організаційного оформлення суспільно-політичної та військової структури Війська Запорозького, закріплення
певних норм поведінки та принципів козацького життя, перебирання на себе функцій захисника православної церкви та
усвідомлення себе репрезентантом політичної волі українського народу.
Визнаним лідером усього українського козацтва Сагайдачний став після 1614 р., коли очолювана ним козацька флотилія
здобула турецький порт Синоп, розташований на малоазійському побережжі. Наступного року був не менш вражаючий
тріумф очолюваного Сагайдачним морського походу в самі околиці Стамбулу. Тоді козакам у бою вдалося захопити
декілька турецьких галер і навіть взяти в полон адмірала султанського флоту. Сам же султан мав змогу з вікон власного
палацу спостерігати дим від спричинених козаками пожеж.
Уже після козацьких морських походів 1614 р. турецька влада поставила перед Варшавою вимогу "знищити
запорожців". Зважаючи на погрозу турків, у разі ігнорування їхньої вимоги, розпочати проти Речі Посполитої війну,
восени 1614 р. до Житомира було направлено спеціальну урядову комісію, яка мала набрати на королівську службу
тисячу козаків-реєстровців, котрі б користувалися козацькими правами та перешкоджали "свавільному козацтву"
здійснювати самовільні напади на сусідні землі. Передбачалося, що на чолі реєстровців стоятиме старший,
призначений від імені короля великим коронним гетьманом. За свою службу козаки-реєстровці отримуватимуть від
короля 10 тисяч золотих і 700 поставів сукна. Місцем проживання їхніх сімей мали стати королівщини та приватні маєтки
шляхти, але лише в тому випадку, коли на це погоджуватимуться власники. У декларації були відсутні і підтвердження
права козацтва на власний суд і гарантії недоторканності козацького землеволодіння.
Зрозуміло, що запропоновані урядовою комісією умови не могли задовольнити козацтво і воно вносило пропозиції щодо
зміни змісту постанови. Але переговори, до яких долучився на той час уже великий коронний гетьман Станіслав
Жолкевський, бажаних поступок козацтву не принесли. Вальний сейм 1615 р. підтвердив правомочність виробленої
комісарами постанови, щоправда, "забув" включити до неї положення щодо оплати військових послуг козацтва.
Зрозуміло, що така політика уряду Сигізмунда ІІІ аж ніяк не сприяла нормалізації стосунків влади та неспокійних її
підданих, і вже того року, як відзначалося вище, козацька флотилія самовільно вчинила сміливий рейд до
стамбульських околиць.
Тим часом польські авантюри на російських землях знову роблять козацтво не стільки супротивником королівської
влади, скільки бажаним її союзником. За таких умов восени 1617 р. король доручає гетьману Жолкевському створити
реєстровий полк. З-під Вільшани, що неподалік від Білої Церкви, коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, що
передбачав набір тисячі козаків на військову службу до короля, за яку той мав платити відповідну платню. Натомість,
козакам заборонялося організовувати походи на турецькі володіння, а також містилася вимога очистити свої лави від
тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки. Вони мали повернутися до своїх власників шляхтичів та королівських
старост.
Як бачимо, Вільшанська угода фактично повторювала зміст попередньої, запропонованої козацтву в 1614 р. Зрозуміло,
що вона викликала велике невдоволення тих козаків, у яких було мало шансів потрапити до реєстру. А ще більше -
виписних козаків, котрим потрібно було повертатися в стан послушенства своєму пану. Заперечення ж реєстровців
викликало положення про призначення їм старшого волею коронного гетьмана, а не обрання його згідно з стародавніми
звичаями вільними голосами. Але цього разу суперечності сторін не привели до загострення стосунків між ними.
Сагайдачний проявив неабиякі здібності розважливого політика, здатного йти на компроміси. А військова кампанія, що
розпочалася наступного року на теренах Російської держави, принесла йому ще й славу талановитого воєначальника,
здатного успішно керувати великими військовими формуваннями не лише на морі, а й на суші.
Метою походу 20-ти тисячного козацького війська на чолі з Сагайдачним на Москву стало визволення з Тушинської
облоги сина польського короля - королевича Владислава. Блискавично пройшовши Сіверщиною, козацька армія так
само швидко оволоділа Лівнами, Єльцем, Шацьком. При наближенні до Москви напереріз Сагайдачному кинувся
досвідчений російський воєначальник, герой-ополченець рр., князь і боярин Дмитро Іванович Пожарський.
Але російське військо, кинуте напереріз козакам, було зібране поспіхом і не відзначалося особливим вишколом і
високим моральним духом, до того ж уже в поході захворів Пожарський. Волконський, до котрого перейшло
командування, не зумів протидіяти Сагайдачному, котрий розбив московських ратників при форсуванні ними річки Оки.
Поблизу Донського монастиря цар вирішив дати українським загонам наступний генеральний бій. Однак його війська
при наближенні козаків кинулися врозтіч - "жах їх узяв і вони бою не поставили".
Після цього козацький гетьман безперешкодно об'єднався з королевичем Владиславом, котрий перебував за декілька
верств на південь від російської столиці, в містечку Тушино. У ніч на 1 жовтня 1618 р. Сагайдачний навіть учинив
спробу оволодіти московським Кремлем. Але перебіжчики з польсько-козацького табору сповістили російське
командування про підготовку штурму і, можливо, саме тому акція не мала успіху. До того ж, дослідники акцентують
увагу на недостатній настирності Сагайдачного у досягненні поставленої мети, причину якої вбачають у різному. Так, на
думку М. Максимовича, благочестивого гетьмана відрадили від рішучого штурму столиці православного царства
церковні дзвони, які лунали з усіх московських храмів напередодні свята Покрови. На думку ж П. Саса, насправді
причина була більш буденна - не зумівши оволодіти фортечними мурами з ходу, гетьман не захотів ув'язуватися в
тривалу облогову кампанію. Як би там не було, але Сагайдачний зарекомендував себе насамперед як неперевершений
майстер маневреної війни.
Відступивши від Москви, козаки здійснили стрімкий рейд на південний захід, де захопили та зруйнували Калугу. А
увінчало похід гетьмана Сагайдачного на Москву укладене 1 грудня 1618 р. Деулінське перемир'я (назва походить від
місця підписання - с. Деулін, нині - Сергіїв Посад Московської обл.) між Російською державою та Річчю Посполитою
терміном на 14,5 років, за яким до останньої поверталися втрачені свого часу Смоленськ, Чернігівщина та
Новгород-Сіверщина.
Не менш значимою була роль козацького війська і в ході польсько-турецької війни, в історіографії відомою під назвою
Хотинської. Ініціював її початок султан Осман ІІІ, котрий у липні 1621 р. на чолі 150-тисячної армії перейшов Дунай, а в
наступному місяці вже стояв біля Хотина (нині - районний центр Чернівецької обл.). Зважаючи на той факт, що їй
протистояла лише 35-ти тисячна польська армія, результати протиборства повною мірою залежали від того, як себе
поведе українське козацтво.
Поведінка Війська Запорозького могла бути досить непрогнозованою, зважаючи на постійні намагання польської влади
обмежити козацтво кількісно, поставивши в рамки закону лише тисячу осіб з числа більш ніж 40 тисяч козакуючих.
Доволі несподіваний хід зробив і турецький султан, напередодні війни з Польщею запропонувавши козакам свою опіку
та сприяння у становленні козацького ладу в землях ними населеними (столицею пропонувалося обрати Київ чи
Кам'янець). Проте, в 20-х числах липня у Варшаві пройшли переговори козацької делегації на чолі з Сагайдачним з
польським керівництвом, в яких брав участь і польський король. У їхньому перебігу польська сторона не скупилася на
щедрі обіцянки задовольнити всі прохання козацького товариства, і за їхніми результатами більш ніж 40-тисячне
козацьке військо виступило на допомогу коронній та литовській арміям, котрі перебували у великій скруті в таборі під
Хотином. Уже перші бої за участю козацького війська продемонстрували його надзвичайно високий бойовий дух та
військове вміння. Під час виступу головних сил на бойові позиції близько півтисячі українських козаків на берегах
р. Прут, ціною свого життя, на добу стримали просування більш ніж стотисячної турецької армії, змусивши Європу
заговорити про себе як про спадкоємців слави 300 спартанців царя Леоніда, котрі перегородили персам шлях під
Фермопілами.
Свого апогею протиборство досягло 28 вересня 1621 р., коли Осман ІІІ віддав наказ про загальний наступ турецької
армії. У цей день запеклий бій тривав з восьмої години ранку аж до смеркання. Десятки турецьких гармат великого
калібру шматували лінію оборони козацького та польсько-литовського війська. Основні турецькі сили спочатку були
кинуті на ділянку, яку обороняв польський воєначальник Русиновський, а згодом - на табір козаків. Добірні турецькі
сили штурмували козацький табір з фронту, а татари намагалися обійти з флангів. Але козакам не лише вдалося
утримати свої позиції, а й рішучою контратакою змусити ворога до втечі. Після цього сторони пішли на укладення досить
почесного для Речі Посполитої миру. Укладений 9 жовтня 1621 р. польсько-турецький договір, по-суті, зафіксував
визнання Портою провалу своїх завойовницьких планів.
Хотинська війна для козаків стала часом їхньої найбільшої слави у Речі Посполитій. У цій війні козаки продемонстрували
всьому світу свою неперевершену мужність і стійкість, а гетьман Сагайдачний (на гетьманство був обраний замість
Якова Бородавки вже під стінами Хотина) - блискуче тактичне мислення та бездоганне вміння керувати багатотисячними
масами піхоти та кавалерії. Бойова співдружність козацького та польського війська у Хотинській війні набула великого
міжнародного резонансу, адже завдяки їй було фактично зупинено експансію Османської імперії в Європу, завдано
Порті чи не найбільш відчутного до тих пір удару по її військовій могутності та політичному авторитету. Так, Іван Франко
був переконаний, що імперія османів, зазнавши під Хотином свого першого рішучого погрому, "почала хилитися із
зеніту своєї величі та слави".
А щодо заслуг українського козацтва в захисті земель Речі Посполитої та й усієї Європи від турецької експансії, то тут
вельми промовистими є слова вірменського автора "Кам'янецької хроніки" Аксента, котрий стверджував: "польська
армія витримала і вистояла насамперед дякуючи могутності Господа Бога і запорозьким козакам, котрі перебували там
у таборі, бо кожен божий день ці козаки виступали проти невірних, пропонували їм битися, перемагали ворога і не
давали загинути [полякам], тому що якби не було козаків, то один Бог знає, яким виявився б результат для поляків уже
через три-чотири дні..."
Закріплення позицій козацтва на волості наприкінці XVI - початку XVII ст.
На початку XVII ст. значно активізується процес перенесення козацьких порядків і звичаїв із Запорожжя в так звану
городову Україну або на волость. Власне, цей процес розпочинається із середини попереднього століття, коли козацтво
не лише переймається проблемами військової оборони свого краю, а й активно долучається до господарської
діяльності, перебираючи до своїх рук обробіток земель та налагоджує на них різноманітні промисли там, де внаслідок
загрози з боку войовничих південних сусідів робити це було вкрай ризиковано та небезпечно.
Чергового імпульсу процес проникнення козацького устрою у внутрішні райони України отримує в роки козацьких війн
кінця XVI ст. У роки ж гетьманування П. Сагайдачного робляться спроби законодавчого закріплення прав козацтва на
ведення свого вільного господарювання та володіння землею. Такій постановці питання багато в чому сприяли особисті
риси вдачі славетного гетьмана - політика, котрий мав вельми важку руку й нещадно карав тих, хто противився
виконувати його волю, й, одночасно, здатного до далекосяжних політичних компромісів. Саме як уміле маневрування
між радикальними вимогами декласованих елементів у середовищі козацтва, що не бажало йти на будь-які
домовленості з королем і станами Речі Посполитої, та не менш категоричними у своїх намаганнях ліквідувати козацтво
войовничими представниками польської правлячої еліти - можна розцінювати укладені, завдяки наполегливості
Сагайдачного, Вільшанську 1617 р. та Роставицьку 1619 р. угоди Війська Запорозького з королем, які хоч би в
обмеженому вигляді легалізували існування козацького стану в Україні. Вільшанська угода, як пам'ятаємо, передбачала
набір на королівську службу однієї тисячі реєстровців, а Роставицька збільшувала цю кількість до трьох тисяч.
Важливим успіхом козацтва стало закріплення права реєстровців проживати в королівщинах. Як слушно зауважує з
цього приводу В. Щербак, перебування козаків-реєстровців, які користувалися певним комплексом привілеїв, на
волостях сприяло формуванню певних норм свідомості й інших суспільних груп, зокрема посилювало їхні прагнення
здобути вольності, аналогічні тим, які належали першим.
Паралельно зі спробами законодавчого закріплення за козацтвом певних станових прав і привілеїв у цей час доволі
інтенсивно протікають стихійні процеси вкорінення козацького ладу на Наддніпрянщині. Як уже відзначалося вище, в
цей час активізуються процеси козацької колонізації прикордонних зі Степом земель, особливо Південної Київщини та
Брацлавщини. Проведені королівською владою люстрації цих земель на початку XVII ст. зафіксували існування до
десяти тисяч таких господарств. Так, у Білій Церкві на 300 міщанських дворів припадала така ж кількість дворів
козацьких; у Богуславі з 600 дворів лише 200 було міщанських, а решта козацьких. Ще більш переконливо виглядала
ця пропорція в Чигирині, де на 500 козацьких дворів припадало лише 50 міщанських. Загалом же на 1616 р. у названих
містах, а також у Каневі, Черкасах, Ірклієві, Стеблові, Боровиці, Говтві, Корсуні та інших козаки в середньому становили
понад 70 відсотків усіх міських жителів.
Крім того, королівські ревізори доповідали у Варшаву, що поблизу Переяслава козаки "міцно засіли міські хутори", а в
Корсунському старостві сіл взагалі не було - лише "хутори козацькі".
Вельми характерним є той факт, що прагнення до здобуття козацьких прав і вольностей завойовує симпатії не лише
мешканців прикордонних із козацьким краєм районів, а й стає загальноукраїнським явищем. А тому навіть на найбільш
віддаленій від Подніпров'я Галичині лунають погрози: "є Україна, є козаки. Хочемо піти туди до наших побратимів і жити
собі на свободі..." Добре обізнаний зі специфікою тогочасного українського суспільного життя, князь Є. Заславський
(котрого важко запідозрити в прокозацьких симпатіях) наголошував на існуванні "явної чи потаємної прихильності до
козаків трохи не всієї Київської землі та Білорусі", де, на його думку, козацтву співчували і міщани, і навіть шляхта.
Зрозуміло, що ще більшому зростанню авторитету козацтва сприяла їхня важлива роль у відбитті наступу магометан під
Хотином у 1621 р. та протекція православній церкві й відновлення за їхньої підтримки церковної ієрархії Київської
православної митрополії (про що йтиметься далі).
Становлення козацького землеволодіння на теренах Київського та Брацлавського воєводств ставало тією основою, на
якій розвивалися козацьке адміністрування та козацький присуд. Осадження козацтва на землю стало важливою
передумовою формування його ідеології та намаганнями перебирання на себе функцій народу політичного, тобто
повноправного суб'єкта суспільно-політичного життя.
Ще в роки козацьких воєн кінця XVI ст. серед польської шляхти почали поширюватися чутки про наміри частини
козацтва відокремитися від Речі Посполитої та створити власну державу на чолі з "царем Наливаєм". Наскільки
поширеною ця думка була на той час на українських землях можна здогадатися вже хоч би з того, що в одній із версій
народних переказів про страту козацького ватажка якраз і фігурувала одягнута йому на голову розпечена залізна корона.
Інформацію про сепаратистські настрої козацтва фіксують і королівські інструкції на сейми 1615 та 1616 рр., в яких
вказувалося на небезпеку від того, що козаки "заводять собі в Україні свою удільну державу".
Українське козацтво та православ'я.
Висвячення православної церковної ієрархії 1620 р. та боротьба за її визнання польською владою
Як уже відзначалося вище, віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя в Україні аж до середини
XVI ст. Докорінних змін ситуація зазнає з наступом католицької Контрреформації, а ще до більшого міжконфесійного
протистояння призводять обрання королем Речі Посполитої в 1587 р. Сигізмунда ІІІ, на виховання якого великий вплив
мали єзуїти, та проголошення церковної унії в Бересті 1596 р.
Перші згадки про втручання українського козацтва в міжконфесійну боротьбу в Україні відносяться до часів повстання
С. Наливайка, коли його козаки погромили маєтки прихильників унії - луцького старости Олександра Семашка та Яроша
Терлецького. Щоправда, частина дослідників переконана, що в даному випадку все ж мотиви конфесійні були далеко не
вирішальними.
Більш очевидно козацтво стало на захист православної церкви, коли в 1609 р. запорожці, на чолі з гетьманом Григорієм
Тискиневичем, відгукнулися на заклик православного чернецтва та не дозволили наміснику уніатського митрополита
Антонію Грековичу взяти під свій контроль митрополичий Софіївський монастир. У листі до київського підвоєводи
Михайла Холоневського запорожці наголошували: "за церков нашу восточную, а за веру греческую голови свої бихми
мєлі всі положити... і словом нашим рицерскім боронить обецуєм".
Ще через декілька років, у 1613, козаки допомогли архімандриту Києво - Печерського монастиря православному Єлисею
Плетенецькому повернути землі, захоплені Іпатієм Потієм. А спроба згаданого вище намісника І. Потія - Грековича
відібрати у православних Михайлівський монастир узимку 1618 р. таки коштувала йому життя - уніат був пущений
козаками під дніпровську кригу.
Важливим етапом у справі долучення українського козацтва до боротьби за права православної церкви став
колективний вступ запорожців разом із своїм гетьманом Петром Сагайдачним у 1616 р. до щойно заснованого
Київського Богоявленського братства. Зважаючи на той факт, що православне братство було засноване в часи
формальної ліквідації православної церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала
неоціненне значення. Вельми промовистою оцінкою справжньої ролі Київського братства звучать слова тодішнього
уніатського митрополита Йосипа Рутського, котрий у меморіалі 1618 р. зазначав: "великою перешкодою в Києві є нове
братство, засноване схизматиками три роки тому без привілею Його Королівської Милості... якщо те братство не буде
ліквідоване, то важко очікувати чогось доброго".
Однак, зважаючи на зростаючу роль козацтва, особливо напередодні та під час московських авантюр польського
короля, а згодом підготовки до війни з Туреччиною, не лише не було ліквідовано Київське Богоявленське братство, а
православні лідери за активної підтримки козацтва наважилися на наступний вкрай важливий крок - висвячення
православного митрополита та відновлення православної ієрархії Київської митрополії.
Справедливості заради варто сказати про те, що справа відновлення православної ієрархії була поставлена на порядок
денний політики Речі Посполитої зразу ж після заборони її існування за результатами Берестейського собору та
універсалу короля Сигізмунда ІІІ від 15 грудня 1596 р., яким він передав усі права церковної юрисдикції над
духівництвом східного обряду в руки прибічників унії.
Вперше протест проти цього рішення був висловлений на сеймі 1597 р. князем К. Острозьким та Д. Гулевичем, котрий
озвучив вимоги волинського шляхетства. На наступних сеймах це питання знову ставилося православною шляхтою і, як
наслідок, за сеймовою ухвалою 1603 р. з-під влади уніатського митрополита був вилучений Києво-Печерський
монастир. Ще через рік, на сеймі 1605 р., православним земським послам вдалося задекларувати в сеймових
документах питання щодо необхідності відновлення православної ієрархії. І хоча цього разу такий проект було
відхилено, вже саме його обговорення в Посольській Ізбі мало велике значення. А вже на сеймі 1607 р. було ухвалено
компромісний варіант, який передбачав збереження за уніатськими владиками їхніх кафедр, які після смерті останніх
мали бути повернуті вірним владикам східного обряду. Щоправда, сама унія і підпорядкування Київської митрополії папі
римському зберігались і надалі. Але смерть уніатського митрополита Іпатія Потія в 1613 р. та висвячення на його місце
прибічника унії Йосипа Рутського продемонстрували небажання Сигізмунда ІІІ йти на будь-які поступки схизматикам.
Таким чином, на початок 1620-х рр., козацтво, з його методами непарламентської боротьби з урядовим курсом Речі
Посполитої щодо християн, які не належали ані до католицької, ані до уніатської церкви, стають чи не єдино можливими.
Рішуче втручання Війська Запорозького в церковні справи відбувається в першій половині 1620 р., коли в Україну
прибув єрусалимський патріарх Теофан, котрий через українські землі повертався з Москви на Близький Схід. Уже на
кордоні з Російською державою 15 березня 1620 р. його урочисто зустрів гетьман Петро Сагайдачний на чолі козацького
ескорту, який урочисто і допровадив східного православного владику до Києва. У духовній столиці Русі високий
церковний ієрарх був акцентовано шановано зустрінутий братчиками, духовенством і козаками. Після гостин у
Київському Богоявленському братстві патріарх відвідав козацький Трахтемирівський монастир, де з 1616 р.
архімандритом був князь Єзекіїл Булига-Курцевич, високоосвічена (освіту здобував у Падуанському університеті) та
шанована серед православного духовенства і козацтва церковна особа, завдячуючи якій значною мірою і склалася їхня
співпраця. Крім Трахтемирова, Теофан відвідав також Канів, Черкаси, інші козацькі райони. Тривале перебування
східного ієрарха викликало занепокоєння світської влади Речі Посполитої. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський
навіть пропонував заарештувати православного патріарха, оскільки його поведінка видавалася польському магнату
підозрілою.
Попри все, наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі відбувається з'їзд духовенства, на якому були присутні також
козацтво, шляхта та представники міст. На ньому українська сторона звертається до Теофана з проханням висвятити
православних ієрархів, оскільки після Берестейського собору король передав усі кафедри прибічникам унії. Зважаючи
на той факт, що на території Речі Посполитої право призначити єпископів на єпархії було виключною прерогативою
королівської влади, а та й так вельми підозріло ставилася до перебування єрусалимського патріарха, той спершу не
наважувався задовольнити це прохання, остерігаючись короля і ляхів. Лише після того, як Військо Запорозьке
гарантувало безпеку владиці та свій збройний захист висвяченим ним руським православним ієрархам, той погодився.
У "Протестації" Йова Борецького цей кульмінаційний момент описується в такий спосіб: "люди рицарські та гарячі духом
святолюбивим превелебності його [Теофану] сказали: Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, нек був
би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не
посвятив і не зоставив, залишивши нас тут переслідуваних без пастирів".
У жовтні 1620 р. під час нічного богослужіння у Братській церкві на Подолі, при застереженні всіх необхідних норм
конспірації, Теофан висвятив митрополитом київським уже неодноразово згадуваного вище Йова Борецького, а крім того
- цілий ряд єпископів. Так, архієпископську кафедру в Полоцьку посів учений і публіцист Мелетій Смотрицький,
єпископську у Перемишлі - письменник-філософ, перший духовний наставник учнів київської братської школи Ісайя
Копинський. Через декілька днів, у Трахтемирові на, володимиро-берестейську владичу кафедру було висвячено
трахтемирівського архімандрита Єзекіїла Булигу-Курцевича. Ще через деякий час у Білій Церкві патріарх Теофан підніс
Ісаакія Борисовича на кафедру луцьку, а Паїсія Іполитовича - холмську. Унаслідок цього на середину осені 1620 р.
православний єпископат був повністю відновлений.
Як же відреагувала влада Речі Посполитої на подібні самовільні дії православного духовенства, що так рішуче були
підтримані українським козацтвом? Власне, саме остання обставина - тобто підтримка дій патріарха Теофана та
українського православного духовенства - і стала визначальною при формуванні владою свого ставлення до цих подій.
Адже лише напередодні козацтво повною мірою продемонструвало свою силу в московському поході, а, крім того, ця
сила була надзвичайно потрібна королю і шляхті перед загрозою широкомасштабної війни з Османською Портою. За
таких умов, офіційна Варшава вирішила за ліпше не вдаватися до стрімких кроків.
Уніатський митрополит Й. Рутський виступив із засудженням дій Теофана та піддав анафемі Й. Борецького,
М. Смотрицького та інших православних владик. На вимогу Рутського польський король видав наказ про арешт
Борецького та Смотрицького як шпигунів турецького султана, однак не пішов на те, аби справді пробувати реалізувати
його на практиці. А перед тим, у листопаді 1620 р., король звернувся з листом до Теофана, аби він посприяв у залученні
козаків до війни з Туреччиною.
Натомість Й. Борецький, відчуваючи за собою підтримку запорозького козацтва, виступив із широковідомою
"Протестацією", в якій звинуватив Сигізмунда ІІІ та польський уряд у повному нехтуванні прав руського народу, який
приєднався до Корони "за договорами, скріпленими присягою, а тепер зазнає насильств і утисків віри, звинувачень у
заколотах і підступах, щодо яких ми чисті..."
У березні 1621 р. козаки, у відправленому до Варшаві "Меморандумі", рішуче висловилися на підтримку православ'я. У
документі містилася вимога, аби "баніції і всілякі протести правні, унією нанесені як у короні Польській, так і у Великому
князівстві Литовському і руському братії нашій, народу руському, від цього часу навіки ліквідувати наказано і церкви
повернути". Окремо наголошувалося на необхідності визнання владою висвячених патріархом Теофаном православних
ієрархів Київської митрополії. А крім того, козаки вимагали повернення захопленого уніатами церковного майна і
культових споруд, в тому числі і Святої Софії Київської. Доброю нагодою для залагодження конфлікту стали події,
пов'язані з підготовкою до війни з Туреччиною. Під час козацької ради в урочищі Суха Діброва, на якій вирішувалося
питання участі козаків у війні і де були присутніми православний митрополит, володимирсько-берестейський єпископ та
понад тридцять священиків, Й. Борецький закликав запорожців боронити православ'я від бусурманів. До складу
посольства, відправленого до короля за результатами ради, увійшов і єпископ Курцевич. А в переданій петиції чи не
найбільше місця відводилося проблемі владнання міжконфесійних справ. Насамперед ставилася вимога про
затвердження королівськими грамотами новопоставлених православних ієрархів та скасування універсалів, виданих
уніатам.
Гостро потребуючи військової допомоги війська Запорозького, Сигізмунд ІІІ погодився задовольнити козацькі вимоги,
але обмежився при цьому лише усними запевненнями. Повернувшись до розгляду цього питання вже після Хотинської
війни, король запевнив у відсутності будь-якого бажання насильно навертати до унії, водночас, відмовився підтвердити
законність хіротувань, проведених Теофаном, посилаючись на неканонічність його дій. Таким чином, Сигізмунд ІІІ ще
раз продемонстрував неможливість політичного вирішення міжконфесійної проблеми, яка дедалі більше набирала ознак
гострої політичної кризи.
Непоступливість королівської влади у забезпеченні вільного віросповідання своїх підданих підштовхнула митрополита
Борецького в 1624 р. до пошуку підтримки у російського царя. Мотиви вчинку православного митрополита виразно
вчуваються у листі, надісланому 24 серпня 1624 р. лідеру литовських протестантів князеві Кшиштофу Радзивіллу, де
владика вельми переконливо зобразив становище вірних православної церкви в тогочасній Речі Посполитій: "так з усіх
боків утискують нас, що гірше зрадників і переконаних злочинців, гірше не приятелів святого Христа, самих поганів,
народ вірний, панам доброзичливий, народ невинний, народ християнський, старожитній від тієї вавілонської крові хаосу
у своїм власнім панстві переслідування терпимо..."
Переконливою ілюстрацією серйозного загострення міжконфесійних взаємин в Україні стали київські події зими 1625 р.,
коли у відповідь на спроби війта Федора Ходики та уніатського клірика Юзефовича разом зі своїми помічниками закрити
православні церкви в місті, на заклик городян до Києва прибули запорожці на чолі з Якимом Чигиринцем та Антоном
Лазаренком. Спільними зусиллями вони не лише "церкви де християнські роспечатолі, а й киевского війта Федора
Ходику і мещан, коториє з нім умишлялі, переімалі". У цій сутичці на міжконфесійному грунті загинули, крім війта та
уніатського священика, також декілька урядовців, котрі підтримували дії Ходики, спрямовані проти православних.
За таких умов правлячі кола Речі Посполитої виступають ініціаторами скликання узгоджувального
православно-уніатського собору, котрий мав би початися в середині 1629 р. Розуміючи той факт, що підтримка владою
уніатської церкви поставить православне духовенство в нерівні умови, Борецький намагається залучити до участі в
ньому й повноважних представників запорозького козацтва, яке в попередні роки переконливо довело свою відданість
вірі пращурів. Посланці від Війська Запорозького, що прибули на скликаний в Києві собор православної церкви,
передали митрополиту грамоту від усього товариства із запевненнями у повній підтримці ними православ'я, аж до
готовності його захищати зі зброєю в руках.
Усвідомлюючи небезпеку від налагодження тісної співпраці козацтва та православної церкви, уряд Сигізмунда ІІІ всіляко
намагається цьому перешкодити. Особливо виразно ця тенденція проявилася після смерті православного митрополита
Йова Борецького навесні 1631 р., коли світська влада Речі Посполитої прагнула будь-що усунути Військо Запорозьке
від процесу посвячення нового владики. У листі до київського воєводи Януша Тишкевича король закликав високого
урядовця негайно втрутитись у справу висування нового кандидата, оскільки "для нас і Речі Посполитої багато чого
буде залежати від того, щоб не була посаджена козаками на це місце якась непослушна людина і бунтівник, який би їх
потім бунтував і налаштовував проти католиків і уніатів". Зокрема, Сигізмунда ІІІ непокоїли чутки про можливе
сходження на митрополичу кафедру протопопа слуцького Андрія Мужиловського (батька майбутнього козацького
полковника з оточення гетьмана Богдана Хмельницького).
Таким чином, міжконфесійний конфлікт на початок 1630-х рр. загрожував набрати ще більш небезпечних форм. Протидія
влади намаганням відновити в Україні православну ієрархію, спровокувала долучення до цієї справи козацтва, а це
своєю чергою підносило його боротьбу, що перед тим мала здебільшого соціальний характер, на якісно новий рівень.
