«Я той, що греблі рвав. Я не сидів у скелі…»
До 100-річчя від дня народження Платона Воронька
Похмурий листопадовий день 1963 року. А до районного Будинку культури немовби заглянула весна. В залі ніде впасти яблуку. Охтирський район, славна батьківщина свого іменитого земляка Платона Воронька, відзначає його золотий ювілей.
Майже чотири десятиліття тому, широко розправивши свої дужі крила, рушив він із батьківського дому у самостійне трудове життя. Став за цей час добре знаним в Україні і далеко за її межами поетом, депутатом українського парламенту. Але вважає справою своєї честі й обов’язку звітувати перед охтирськими трударями своїми творчими досягненнями, жити їх турботами і радощами.
Платон, за древньогрецькою міфологією, — значить широкоплечий (широка вдача), справедливий, секрет його успіхів — величезна працездатність, в поняття «дружба» носії цього імені вкладають глибокий зміст. Філософське сприйняття всього, що діється довкола, — ще одна їх невід’ємна риса. Ювіляр спокійно, без емоцій сприймає ті високі оцінки та компліменти, що лунають на його адресу з урочистої трибуни. Лише одного разу тепла і щира усмішка спалахнула на його відкритому обличчі, коли черговий промовець, редактор місцевої газети, дозволив собі перефразувати відомі шевченківські слова: «…земля, яку сходив Платон малими, босими ногами...»
Справді, ці поля й луки, що прослалися біля підніжжя Охтир-гори, де на правому березі заквітчаної в зеленокосі верби та очерети тихоплинної Ворскли розташувалося село його дитинства Чернеччина, він і понині пам’ятає. Тут 1 грудня 1913 року зійшла зоря майбутнього шанованого Україною майстра поетичного слова, трибуна і ніжного лірика водночас, хороброго партизанського воїна і громадського діяча.
Дитинство Платонове пройшло в бідній селянській родині. Дід Василь Воронько був мандрівним лірником, батько Микита Васильович — сільським ковалем, матір Марфу Іванівну природа наділила напрочуд винятковим голосом. Довгими зимовими вечорами, коли сліпий дідусь повертався із мандрів, їхнє родинне тріо виводило тужливі мелодії, які складали нерідко самі при світлі тьмяного каганця. Сімейний достаток існував лише в піснях. Через усе життя Платон пронесе любов до народної пісенної творчості, вона додаватиме йому снаги й натхнення на крутих перевалах історії, в роки суворих випробувань. А ще постійно знаходитиме відображення в його піснях і наспівах.
По закінченні семирічної школи здобуває середню спеціальну освіту в Харківському автошляховому технікумі. В пошуках будівничої романтики, як і чимало його ровесників, за путівкою ЦК ВЛКСМ їде добровольцем на будови першої п’ятирічки, до далекого Таджикистану. Звідти його призивають до Червоної Армії. Першого військового гарту набуває в боях із залишками банд басмачів та душманів.
Після звільнення в запас учителює в Хухрянській середній школі, згодом вступає до Московського літературного інституту. Поезія дедалі міцніше бере його в свої обійми. Та знову в життя владно втручається звичне для багатьох представників молодого покоління тридцятих років поняття «комсомольці-добровольці». Із однокурсниками Сергієм Наровчатовим, Миколою Отрадою, Ароном Копштейном відправляється разом із 12-м лижним батальйоном на радянсько-фінський фронт. Там політрук розвідувально-диверсійної групи Воронько звідає всю гіркоту перших втрат бойових друзів. У карельських лісах, виходячи із оточення, назавжди залишаться Микола Отрада і Арон Копштейн.
Першим його наставником на літературній ниві став Максим Рильський. Класик української літератури високо оцінив перші поетичні спроби гартованого в боях студента, але Платон Воронько не поспішає друкуватися. Вважає: ще не настав його час.
Незабаром Платонові знову довелося змінити ліру на військову гімнастерку. Знову добровольцем іде на третю у своїм житті війну — Велику Вітчизняну. У складі винищувального батальйону під Москвою як досвідчений інструктор з мінної справи бере участь у підготовці підривників-диверсантів для партизанських загонів. Навесні 1943 року його й самого літаком переправляють через лінію фронту до партизанського з’єднання .
Під час легендарного Карпатського рейду, командуючи групою мінерів-підривників, здійснив десятки зухвалих диверсій. Летіли в повітря мости, військові ешелони з технікою та живою силою ворога, автотранспортні колони, нафтові свердловини. Був тяжко поранений, але бойовим друзям вдалося евакуювати Платона на Велику землю. По війні він мав усі підстави писати про себе:
Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові,
У партизанській лісовій оселі
На пережовклій, стоптаній траві
Лежав, покритий листям пурпуровим,
І кров текла по краплі крізь бинти.
Не можна без душевного трепету і нині, через сім десятиліть після вікопомного карпатського походу, читати його «Партизанську баладу», «Три смерті» та й інші твори, присвячені безсмертним подвигам бойових побратимів:
— Ні, старшина, В тебе жона..,
Ляж у траву — Сам підірву.
Рідних звіщай. Прощай!
У полум’ї всенародної боротьби, у ворожому тилу, на «фронті за лінією фронту» народилося в той суворий для Радянської Вітчизни час покоління партизанських поетів. Нечисленне, але свідоме свого високого обов’язку, мужнє і відважне плем’я. В його руках були гвинтівки, автомати, тол або міни, а в кишенях — записники, в котрі вони заносили свої вистраждані в боях рядки. Партизанські командири і політруки українці Платон Воронько і Пилип Рудь, казах Жумагали Саїн, боєць-ковпаківець Олексій Палажченко, керівник комсомольського підпілля росіянин Федір Швіндін… А ще полтавчанин Петро Артеменко, Іван Чумаченко із Сумщини, друг Ярослава Галана, організатор антифашистського підпілля у Львівському гетто Яків Шудріх. Смертю героїв загинули в жорстоких боях та фашистських катівнях Пилип Рудь, Федір Швіндін, Петро Артеменко, Яків Шудріх. Тяжко поранений був Жумагали Саїн, життя йому врятує селянська родина в Луганській області.
За всіх «сказати, за всіх переболіти» випало на долю Платонові Вороньку. Одну за однією у повоєнні роки він видає свої поетичні збірки «Карпатський рейд», «Весняний грім», «Великий світ», «В ім’я твоєї волі», «Славен мир», «Від Москви до Карпат», «Народження легенди», «Моя Гуцульщина», «Тепло душі моєї», «Гнівом Африка клекоче», «За всі літа розлуки» та інші. Створює яскраві поетичні портрети Сидора Ковпака, Семена Руднєва, Петра Вершигори, командирів і бійців, загиблих і живих, усіх, чиї імена він назавжди зберіг у своєму вдячному і чутливому серці.
А хіба можуть кого лишити байдужими зворушливі слова про дівчину Катрусю, що повертається додому з німецького полону до рідних?
— Ізвідкіль ти? — З Німеччини.
— Куди спішиш? — В Чернеччину.
В Чернеччину, В Охтирщину,
За міст На Монастирщину,
Де Ворскла гне підковою.
Я з хусткою шовковою.
Незаперечною творчою удачею поета стали його ліро-епічні поеми «Безсмертя», «Ярославна», «Стояни», «Сопілка», «Поєдинок», уже згадувана «З Німеччини в Чернеччину», «Коли я в Київ повертаюсь», «Ніж, трава і слово», «Поки живий — іду», «Балада про мінера». Чимало його ліричних творів покладені на музику і понині звучать із професійної та самодіяльної сцен.
Загалом розмаїта та багатобарвна творчість Платона Воронька увібрала в себе більш як 30 книг поезії та прози. Своєю увагою і талантом мудрий і спостережливий майстер слова, який об’їхав мало не півсвіту, не обійшов і маленьких читачів. Його «Читаночки-колисаночки», зібрання казок, приказок, приповідок та мініатюр стали улюбленими творами української дітвори, виховували в неї «душі прекрасні поривання».
Українська радянська держава, її народ високо поцінували вклад Платона Воронька в розвиток вітчизняної літератури, його подвижницьку громадську діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради Української РСР 10-го та 11-го скликань, заступником голови правління Спілки письменників України. Його книга «Славен мир» удостоєна Сталінської премії, а ліричний збірник «Повінь» — Державної премії Української РСР імені . Поет є лауреатом літературних премій імені Лесі Українки та імені Миколи Островського Ленінського комсомолу України. Сімома високими нагородами увінчані його достойний ратний та творчий шлях: орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни I та II ступеня, трьома — Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями, в тому числі «Партизану Вітчизняної війни» I ступеня та «За оборону Москви».
Менше трьох місяців відділяють нас від сторічного ювілею Платона Воронька, котрий мав би стати знаменною подією в літературному та й культурному житті країни. Можна було б лише порадіти, що завчасно, ще 11 квітня нинішнього року, в Секретаріаті Верховної Ради України зареєстровано законопроект про відзначення 100-річчя від дня народження партизанського поета (автор В. Яворівський). На календарі вересень, але законопроект і досі не внесений для розгляду в сесійній залі найвищого законодавчого органу країни. Складається враження, що парламентським Комітетом з питань культури і духовності розпочав згадану акцію швидше форми заради, а не задля того, аби з допомогою уряду, місцевих органів влади здійснити необхідну підготовчу роботу, гідно вшанувати пам’ять видатного майстра слова. Саме так, на жаль, траплялося в попередні роки, коли були незаслужено забуті ювілеї геніїв української літератури Юрія Яновського, Павла Тичини, Андрія Малишка, Павла Загребельного. Нагадаю: згаданий Комітет очолював на ті часи печальної пам’яті Яворівський.
А Платон Микитович, слово честі, заслуговує кращої долі, добрих слів і світлої пам’яті. На його батьківщині, в рідній поетові Охтирці досі жодна вулиця чи школа не удостоєні честі називатися його ім’ям. Не відчувається наближення ювілею письменника в місцевих музейних та культосвітніх закладах. Або ще вражаючий факт: сільський будинок культури, що за життя письменника мав славу одного з кращих у районі та й у області і де так любив він виступати, нині в аварійному стані. Цікаво, чи знає про це автор законопроекту? А чому б не подбати про перевидання двотомника творів Воронька з передмовою Бориса Олійника, пронизаною щирим і проникливим почуттям любові й поваги до свого поетичного побратима?
Вшановуючи нинішньої золотої осені пам’ять про Платона Воронька, вклонімося водночас великим тим рокам, яким присвятила свою пронизливу до щему в серці пісню Олександра Пахмутова. Вони, ці незабутні роки, щедро дарували нам таких майстрів слова і мистецтва, котрі героїчними дорогами радянської історії йшли пліч-о-пліч із плугатарями і сіячами, ратниками і будівничими, зберегли відданість своєму благородному покликанню. До останнього подиху.
