Несподіваний урок

НЕСПОДІВАНИЙ УРОК

(оповідання)

- А коли ми підемо до Палацу творчості? – не раз нагадували про обіцяне діти Тетяні Петрівні. Тетяна Петрівна веде гурток виробів із соломи. Вона не працює у школі, а приходить сюди двічі на тиждень після уроків. У Палаці творчості є багато гуртків, а от кімнат – замало, тому і працює частина гуртів по школах.

- У Палаці, - казала Тетяна Петрівна, - цікаві виставки, гарні стенди – все зроблене своїми руками. Багато різних гуртків, багато дітей.

Не терпиться дітям усе це побачити: щебечуть навколо керівника гуртка:

- А гурток з макраме є?

- А танцювальний?

- У скількох гуртках можна одразу бути?

Школа від Палацу далеко – треба їхати маршруткою, а потім кусень дороги ще пішки.

- А я вгадала! Вгадала! – підстрибує Галинка – он Палац творчості! Правда? Тетяно Петрівно, правда?

- Ура! – прохоплюється хтось. Прийшли!

Будинок – хоч фотографуй на плакат: старовинна біла ліпка аж сяє на густо – оранжевому фоні.

- Он левики! Бачили? Левики!

- А які грати на брамі!

- Діти, це не Палац творчості, це приватний будинок.

- А хто у ньому живе?

- Жінка з маленьким песиком.

- У такому великому.

- А песик який?

- Породистий. Смішний такий. Я не дуже розбираюся у породі. Трошки кудлатий.

Розмова переходить на песика, потім на песиків.

- Он Палац! – покриває усі голоси голос Павлуся

- Я знаю, - плескає у долоні Софійка, - там є басейн! Коли отака кругла башта, то у будинку басейн, правда Тетяно Петрівно?

- А як називається гурток, де вчать плавати?

- На жаль, такого гуртка у Палаці немає. А Палац ось. Ми з вами прийшли.

Глянули діти, а перед ними маленький старенький будиночок.

- Це Палац?!

А у Палаці гуртків повно, а кімнаток мало. У дітей очі розбіглися: і виставка малюнків, і звірятка плетені з соломи, і яскраві гобелени, і прикраси з бісеру… І танцюють діти, і співають, і сценку розучують …Цікаво, весело! Та тісно! В одній кімнаті два, а навіть три гуртки займаються. Щоб репетицію на сцені провести, треба ставати у чергу

- Чи цікаво вам було у Палаці? – питає згодом Тетяна Петрівна.

Загомоніли діти. Подобається!

- Я вже ходив малювати на склі! – похвалився Сергійко

- А я пішла вишивати.

- А я …

- А я …

І тут Вірочка питає:

- А чому навколо такі великі нові будинки, а палац такий маленький?

- І на вулицях брудно, - підхопила Ніна. – А я зазирнула за одну браму, так там гноми у траву ховаються

- Ну ти скажеш! – прохопився Віталік. – Гноми у траві!

- Гноми, - аж ногою тупнула Ніна. – Не знаю, чи з гіпсу, чи з пластика, але великі десь мені по пояс.

- Знаю, бачила таких у нашого сусіда перед хатою. А ще зайці і великий їжак

- От би у дитячий садок таких поставити! Там де ми дали Юрчика, ніяких іграшок на подвір’ї немає.

- А чому це так, що навколо так багато усього гарного, а вулиці брудні, ліхтарі не всі ввечері світять, для дітей такий Палац маленький?

- Знаєте, діти, бракує на все грошей. Міський бюджет обмежений, от ми і бідуємо.

- Так-так, бабуся теж казала про бюджет. Їй мали давати ліки безкоштовно, але відмовили. Сказали, у бюджеті грошей немає. – Поскаржилася Оленка.

- Стоп! – вигукнув Сергійко. – Я щось не зрозумів. Що таке бюджет?

- Бюджет, сказала Тетяна Петрівна, - це загальні гроші. У сім’ї є свій бюджет – це гроші усіх членів родини. У міста свій бюджет. Є у країни. Зрозуміли?

Усі потакнули головами. А Наталочка сказала:

- Не зовсім. Я не зрозуміла, звідки береться бюджет. У сім’ї – зрозуміло: тато приніс зарплату, мама принесла, дідусь дав пенсію. А як у місті? Хто туди дає гроші?

- Ваші батьки і дають. Від кожного заробітку відраховується невеличка частина грошей до бюджету. Це називається податком, і є спеціальна служба, яка цим займається.

- Ви сказали, “невеличка частина”? Моя мама має свій бізнес – торгує на базарі – і каже, що податок великий! – поскаржився Павлусь.

- У кожної людини він різний. Якщо твоя мама платить великий податок, то у неї великий прибуток. Чим більше грошей заробляє людина, тим більший податок вона платить. Якщо місто має великий бюджет, то у ньому впорядковані вулиці і парки, відремонтовані будинки, вчасно платять зарплати.

- Погляньте, як багато довкола приватних гарних будинків, - сумно сказала Маринка.

- А скільки довкола гарних машин! – зауважила Наталка.

- І яка облуплена будівля он по той бік вулиці! – показує рукою у вікно Віталік.

- Ага, це державний будинок, - підтримує Сергійко.

- Державні будинки усі такі облуплені, - впевнено заявляє Мар’яна.

- Якщо дивитися на машини і приватні будинки, то в нас дуже багато заможних людей. Тоді куди йдуть ті великі податки, які платять ці люди? – спитала Віка, яка до цього мовчала.

Тетяна Петрівна трохи розгубилася, але несподівано їй на допомогу прийшов Андрійко.

- А я знаю, що не всі багаті люди платять податки.

Усі загомоніли.

- Звідки ти це знаєш оговталася Тетяна Петрівна.

- Наш сусід подає довідку, що сторожує на автостоянці. Там заробіток, звичайно, маленький. Але він там дуже зрідка буває. Вночі там сторожує його син Денис, а сам Артем Васильович працює на приватній фірмі. Його у документах фірми немає, але він одержує велику зарплату у білому конверті. Це я почув випадково: Артем Васильович – кум, він пообіцяв і татові допомогти, але це великий секрет. Він ще сказав: “Без тіньової економіки можна і без штанів лишитися”. Про економіку цю я не зрозумів, а от про те, що не всі платять податки, якщо вони навіть багаті, тут усе ясно.

- А до чого тут білі конверти? – поцікавилася Наталка. – Чому не сині, не червоні, а саме білі?

- А що твій татко відповів?

- Він сказав, що красти не буде і хоче спати спокійно.

Діти знову загомоніли.

- Не думала я, що вам такі знання потрібні, - вгамувала дітей Тетяна Петрівна. Але, якщо ви так зацікавилися тим питанням, маю дещо пояснити. Білими називають будь–які конверти, у яких люди одержують зарплату, з якої не треба платити податки. Скільки у тому конверті, знає тільки той, що платить і той, що одержує. Це і є тіньова економіка.

- А ті конверти крадуть? Тато Андрійка сказав, що не хоче красти.

- Ні, ніхто потай нічого не бере, ніяких сейфів не грабує, замків не ламає, а по суті – краде! Не сплатив податку – вкрав у когось путівку в санаторій або клумби у парку чи євро-вікна у вашій школі. Людина лишається ніби у тіні, залишаючи собі повний заробіток або віддаючи часточку маленького заробітку, який видає за єдиний. Так частина багатіїв одурює державу, обкрадає її, обкрадає кожного з нас!

- Не знаю, - не погодилася Наталка. – Мені здається, нічого в тому поганого немає. Людина взяла собі те, що вона заробила. Нічого вона не крала! Забрала своє. Це держава грабує.

- І мені так здається! – підтримав дівчинку Павлик.

- Так, - погодилася Тетяна Петрівна. Але тільки з першого погляду. Людина віддає частку, а одержує за це значно більше. Ось ти, Павлику, влітку їздив у табір. Путівка була за державні кошти. У вашій школі підключили Інтернет. На День міста на площі відбулося кілька концертів, для дошкільнят давали безкоштовні цукерки, увечері був феєрверк…

- Я зрозуміла! – всміхнулася Наталка. Ти даєш гроші, а у відповідь можеш одержати значно більше! Коли б усі люди це зрозуміли, наше місто було б значно гарнішим!

- Не тільки місто, а вся Україна!

- Тетяно Петрівно, а дозвольте нам намалювати плакати!

- Діти, у нас не гурток малювання.

- Ми знаємо, Тетяно Петрівно, але дозвольте! Ми принесемо папір, фарби і потім свої плакати розвісимо по цілому місту.

- Я знаю, що треба написати! – вигукнула Віра – “Хочеш жити в достатку – сплачуй чесно податки”.

- А може так – “Не забувай дороги у податкову”?

- Ні! Давайте напишемо: “Хай твоя совість не мовчить”!

- А я думаю…

- Діти! – втрутилася Тетяна Петрівна. Кожен з вас вдома підготує те що він хоче, а зараз ми з вами втратили цілу годину заняття. Щоправда, я думаю ми з вами разом провели несподіваний але дуже потрібний урок. А ви як думаєте?