Дайджест «Полісся моє голубе..!»
В цьому дайджесті зібрані уривки із творів найвідоміших літераторів Рівненщини, які закохані у свій Поліський край, край рідкісних рослин і казково гарних краєвидів.
Неповторна краса ланів, лісів, озер виразнішає, підсилюється на фоні індустріальних пейзажів, які так вдало і велично відображено у творах.
Ви відкриєте для себе чарівні куточки життєдайної, животворної і такої неповторної Поліської природи., яка вражає не лише очі, а поселяється глибоко у душі, роблячи людину терпимішою, добрішою, мудрішою.
Захоплюючі описи Петра Велесика, Івана Сидорчика, Михайла Дубова, Івана Катрука, Григорія Дем’янчука, Віктора Мазаного відкриють для Вас неземну. казкову красу Поліських озер Біле та Воронки, поведуть чудовими маршрутами вузькоколійки «Антонівка – Зарічне», Поліської перлини.
Тож давайте поринем у неповторні куточки, які так вдало змальовані, відтворені ніжними словами – переспівами і отримаємо насолоду та приплив наснаги і певності в завтрашньому дні.
Марія Дуляницька - бібліотекар районної бібліотеки для дітей
… Боже, які прекрасні і неповторні трапляються ще на Поліссі краєвиди, особливо під срібною, тендітною канвою туману, що малиново проступає, перемішавшись навпіл з неквапливим літнім дощем, підсвіченим не лише сонцем, а й безмежною любов’ю до рідного краю, що піднімає душу!
Іван Сидорчик
Григорій Дем’янчук
Лауреат літературної премії
Імені Валерія Поліщука, літературно – мистецької премії
Імені Авеніра Коломійця та
Регіональної краєзнавчої премії « За відродження
Волині»
Поліське болото не лише краса – це неймовірно величезна сила, окремий світ, так вдало описаний автором.
У такому «лісі» з густих, міцних дернин дружно, цілими густими сімями випинаються метрові круглі стебла пухівки піхвястої, що вивершується сріблистим султаном. З нього визирають білуваті пасма численних поскручуваних ниточок. У місцевих людей пухівка відома під назвою «чорноголов», бо її колосок, що виростає на весні, прикривається чорними лусочками, круглий, мов голівка.
А он самотньо стоять невисокі кущики: рожевуваті кущики, які подібні до маленьких глечиків, стебло з блискучою корою. Це постійна жителька болота вічнозелена Андромеда. Біля неї гудуть бджоли – значить, медоносна.
На крупинясто – бугристій поверхні розстелені суцільні, місцями розірвані, мохові килими. Вони різнобарвні: трохи рожеві, трохи червоні, а найбільше – ясно – зелені, брунатні. Ступаєш на них, і вода чвиркає з – під ніг.
Аж ось із мохового кожуха вихиляється якась рослинка з невеликими червонястими розетками. Так і є! Перед нами росичка кругло листа. Її зовнішність цілком мирна, але це рослина яку називають хижаком. Для життя їй потрібен азот, а де його візьмеш у цьому болотному грунті?. Доводиться « позичати» у мух, комах, комарів…
Поміж мочарами, у зниженнях, - вода. Тут облюбували місце інші рослини. Он біля серцеподібних листочків видніються скромні білі і жовтуваті свічечки образків болотних. Шелестить колосочками осока багнова. В очереті бобівник трилистий порозповзався…і всюди масово – шейхцерія, рідкісна в україні болотна рослина. Знаходимо тут і унікальний вид журавлини – дрібноплоду, чимало цікавих угрупувань рослин: є підвищення з осоками пухнастоплодою, багровою і сіруватою та зниження з лепешняком плавучим, жовтцем вогнистим, хвощем…
Із книги « Звідки тече та річка»
Петро Велесик
Лауреат літературної премії
Імені Валер’яна Поліщука
Голубі очі землі…Звичайно – це неповторні, прекрасні і такі таємничі озера, які і приваблюють і лякають водночас.
Озеро Біле
… Хвилі, неначе муркотливі кошенята, лащаться до ніг, теплі – теплі. А поруч – руку простягни – сонце озерною водою вмивається. І, о диво, цим золотим м’ячиком граються рибки. Заходжу в озеро по шию, дивлюся в глибину і бачу пальці власних ніг. Отака прозора, чиста вода. Знавці згодом розповіли, що ця вода дуже багата на гліцерин, що на очах гоїть всякі подряпини.
Чи ж не оця прозорість дала водоймищу таку чудову назву» Біле озеро?» а може, від білих туманів пішло його імя? Їх над водоймищем ми також через кілька днів із захопленням спостерігали.
Минали дні відпочинку. У розповідях « старожилів» « Райдуги» пізнавав таємниці Білого озера. У ньому найбільш водиться ляща й підлящика, є язь, щука, карась, короп та ін., і найдивніше диво – вугор
…На березі Білого озера я натрапив ще на одне диво – колонію квітів, які нічим, окрім того, що дещо менші, не відрізняються від декоративних калл: таке ж широке серцевидне листя. Лійкоподібна ніжна біла парчева квітка із свічечкою великої тичинки. Це так звані « дикі калли» - білокрильник болотний.
Озеро Воронки
З усіх лісових озер Рівненщини щодо рослинності чи не найзагадковішим є Воронки, що у Володимирецькому районі. Найбільша довжина його сягає десь 600 метрів, а площа 21 гектар. Як стверджує багато авторів друкованих джерел, тут зустрічається молодильник озерний, який полюбляє лише дуже прозору воду.
У чому ж полягає незвичайність цієї рослини? «Визначник рослин України» стверджує, що зустрічається молодильник озерний « ..на Зжахідному Поліссі дуже рідко – усього у двох озерах» І, як бачимо, одне із них і єдине з лісових –Воронки.
І от ми на березі Воронків. Відразу звернули увагу на зелену смугу у воді вздовж берега таких собі темно – зелених розеток. Так – так, це ота дивовижна рідкісна рослина молодилбник озерний.
Довкола Воронків – смуга осоково –сфагнового болота: похитується од вітру осока – кругляк, висять колоски осоки здутої, які нагадують чимось березові сережки. Тут натрапляємо і на осоку багнову. Отакий набір осок.
А дещо далі від місця, де щойно дивувались гамі осок, натрапляємо на шейцерію болотну і, о рідкість, ситник бульбастий і росичку
Ось на зеленому тлі моху видніється невеличка червонувата рослина. Так – так, це саме вона – росичка болотяна, рослина мисливець. Нахиляємось над росичкою. Невеличкі листочки. Придивляюсь до них, як радить мій провожатий, через лупу, яку захопив із собою за звичкою. Кожен із них вкритий червонуватими ворсинками. На вістрях ворсин очок, наче на віях, поблискує свіжа росинка – краплинка.
Із книги « Таємниці лісів Рівненщини»
Іван Сидорчик
Член Національної
Спілки письменників України
Багатство Поліського краю – ліси, які так щедро дарують поліщукам лісові дарунки – чорниці, гриби, а також прекрасний відпочинок у своїх віковічних кронах…
Вузька стежина від асфальтівки через ще не зорану пожнивну стерню стрімко збігала вниз, далі боязко бралася вздовж ледь помітної в густих зарослях гостроперої лепехи та крупкуватого лозняку неширокої річечки, місцями обрамленої грубезними тінистими вільхами та розлогими березами, під якими то тут, то там, - начеб зроду тут не ступала нога людська, - яскраво рясніли різноманітні, обмиті найчистішою небесною водою звабливі, вистиглі на вранішніх росах ягоди та розкішні шапкасті гриби, яких було просто не обминути.
І так невимушено, велично, вписуються у цю чарівну красу індустріальні пейзажі…
Розімліла АЕС ребристими монолітами своїх виробничих корпусів вибігла на самісінький берег стрімкої бистроплинної річки і, вражена прекрасним обширом, спинилася ,задивилась у даль, пускаючи в небо легкі хмаринки пари, що тут же, над нею, і зникають, або – залежно від погоди - поволі накопичуються, збираються у височині над градирнями й перетворюються у велетенську сизу хмару, збоку схожу на перевернутий знак запитання. Чи кому.
До чого те дивне, несподіване зображення знаків пунктуації вгорі – ніхто не знаєТа коли дивишся на ту, в голубому обідку лісу й дійсно величну, до невпізнання змінену будівничими панораму «осучасненого» Полісся, зириш на дивовижне поєднання рукотворного і природного здаля – то, підправлений затію ватою уявою небайдужий зір малює щось незвичайне, подекуди схоже на загадкового, зверху трохи приплюснутого й досі тут ніким не баченого птаха чи доісторичного звіра, скоріше динозавра, піднятою головою зануреного аж у пелену кошлатих хмар, котрому, вочевидь, забракувало місця у високій, над річкою, піщаній горі, і він, спроквола виповзши між сосняками на самісіньку її вершину, здивовано піднявся над над усе ще зеленою округою і звідтіля, ось уже третє десятиліття поспіль незворушним поглядом гіпнотизуючи обводить ближні села та заколихане затаєними амбіціями місто.
Із книги « З – під чорних віх»
Г. Гордасевич
Мабуть, природа не створила нічого прекраснішого, ніж берези. Стрункі, граційні, з розсипом гнучкого гілля. Тільки від них чомусь завжди на серці сум. Навіть на весні. Коли все довкола розцвітає і посміхається. Та й самі берези в дрібненькому зеленому листі схожі на молодесеньких дівчат, все одно від них на серці сум. Нехай і світлий. А все – таки… А вже зараз, коли вони в осінньому золоті і над ними такий синій смуток неба. І тихо – тихо. Жоден листок не шелесне…
Із книги « Твій тихий дім»
Михайло Дубов
Чорничний солод повниться селом,
Чорничний дух в кожнісіньській світлиці…
Поліський ліс, окутаний теплом,
Святкує день народження чорниці.
Вона – ця найпростіша простота –
Так само. Як малина чи ожина,
Прийшла давно ще у мої літа
І сам не знаю, чим приворожила.
****
Цвіте картопля, висвячена червнем,
Цвіте, зайнявшись тихо, як від свічки…
І пригасають всі сусіди чемно
У відблиску непоказної квітки
Цвіте картопля. Цей молочний накип
Аж піниться у вариві зеленім…
Я певен, що світлішої ознаки
Не знайдеш в цім живому гобелені.
Цвіте картопля. Цвіту –на півсвіту,
Який не спопеліє, не прочахне.
А від межі – ячмінь, пшениця, жито…
І не збагнеш, що більше хлібом пахне.
*****
Іван Катрук
Поїдьте в ліс! Там келихами літо,
Янтарна тиша на галявах спить.
Там ходить казка, чарами повита,
І висне сонце в дзвонах верховіть.
На рушниках із трав цвіте веселка,
Засвічує шипшина ліхтарі.
І кожна пташка, ніжна та весела,
Вас привітає співом угорі.
****
ВЕРЕСНЕВЕ
У лісі пахне рижиками й вересом.
Ліс охрою засипаний увесь.
І розчиняє золотистий вересень
Широкі вікна голубих небес.
Берези одяглися в жовті мантії,
В литаври жолудів гримлять дуби.
Гостинна осінь сипле діамантами.
Намистом обважнілих горобин.
Вона іде ходою безупинною,
Ця срібно росна клопітка пора.
З ожиною, гртбами, журавлиною
Та щедрим даром іншого добра.
****
Горинь моя очима голубими
У небо задивилася ясне.
А в небі тому жодної хмарини,
Лиш тінь крила пташиного майне.
І знов блакить від краю і до краю,
До обрію, до безміру блакить.
Невтомний жайвір десь на флейті грає,
Горинь щось тихо – тихо жебонить.
****
Віктор Мазаний
Член Національної спілки
журналістів України,
член Всеукраїнської спілки
краєзнавців.
Незвичайне,рукотворне чудо – Поліський трамвай. Вузькоколійка « Антонівка – Зарічне» - одна з найдовших діючих в Україні та Європі та найзагадковіших і найтаємничіших вузькоколійних залізниць.
…Поліська осінь чатує на поїзди. Притишується між дерев, проганяє мурашок ії теплих рейок, витирає росою ожинники і нашіптує пастушкові, аби йшов до залізничного полотна і зустрічав ешелони, а вона не дасть череді забредати у хащі. І вже зелений пунктир пасажирського потяга раптово, стрімко вступає в змагання із осінню, хоче випередити її, та вона попереду відкриває все нову барву.
Із книги « Осіння жінка»
М. Кобилянський
Протяжок часто зупиняється прямо біля хат, хуторів, у лісі, де треба пасажирам. Хочеш, - збирай гриби, ягоди., а кошики повні – чекай, зупиниться « Зозулька». Все це росте поруч. Трава густо поросла по колії. Інколи здається. Що ми їдемо просікою лісу, місцями видно піщані дюни, луги, поля, озера, болота…
Зелена царина, казковий протяжок
Тут тихий Стир проліг,
Сосновий ліс, жита,
Бурштин, де лось пробіг,
Озера й болота
Оселі привітні,
Чуть гомін малечі,
Дорога столітня
На землях лелечих
Приспів:
Спішить на заріччя,
Туди, де світу край,
Де Стир Погост стріча,
Поліський наш « трамвай»
Спішить назад хлопча,
Ріко Горинь, стрічай
Поліський наш « трамвай»\2р.
Ведуть танок куща
Зелена царина,
Туманні річища,
Барвиста місцина.
Співають ліс, луги
Вітрам свої пісні,
Лунають навкруги
« Зозульки « позивні.
Приспів.
Під свято Івана,
Де ліс на болоті,
Всіх манить там дивна
Квітка папороті.
Горить у ніч вона,
Як сонце ясним днем,
Ця сила неземна,
Мить щастя – цвіт вогнем.
Приспів.
Мов іграшка, здаля
Казковий потяжок,
Колише немовля
Дубовий Дід – місток.
« Добридень!» - скажуть вам
Усі поліщуки,
Завжди раді друзям
Потиснути руки.
Приспів.
Із книги « Люблю я Полісся»
Матеріал підготувала М. Дуляницька
