Урок літератури рідного краю у 10 класі

Урок літератури рідного краю у 10 класі

Урок – портрет

Тема уроку. Духовний світ лірики Володимира Бровченка

Мета уроку: презентувати учням постать поета – земляка Володимира Бровченка. Проаналізувати творчий доробок автора, виховувати пошану до кращих надбань літератури рідного краю.

Обладнання: портрет В. Бровченка, фотографії рідних, друзів, збірки поезій «Степова книга», «Презентація з молитвою», книга спогадів «Вікнина»,

С. Ткаченко «Сходження»

Хід уроку

Епіграф

Я – з колишнього Дикого поля,

Перевитого піснею й житом,

Де коли й ночувала сваволя,

То на ранок прощалась зі світом…

Володимир Бровченко

І. Організаційний момент уроку.

ІІ. Актуалізація опорних знань

.

Бесіда

- назвіть відомих письменників та поетів Кіровоградщини?

- хто ж представляє поетичний світ Маловисківського краю?

- що вам відомо про Володимира Бровченка?

- Про що говорить епіграф, дібраний до уроку?

ІІІ. Оголошення теми, мети, завдань уроку.

Мотивація навчальної діяльності.

Учитель. Шановні діти! Сьогоднішній урок літератури рідного краю ми присвячуємо життю і творчості поета – земляка Володимира Бровченка. Його поезії знайшли дорогу до мого серця і я сподіваюся на те, що і ви зацікавитеся його творчим доробком та пересвідчитеся в тому, що Маловисківська земля, справді, багата талантами.

Отож, наша розмова – про багатство душі, поезії та пісні. Ми маємо ознайомитися з творчістю поета, з’ясувати основні мотиви лірики, висловити думки і почуття від почутого і побаченого.

ІУ. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу.

Учитель. Для продуктивної роботи на уроці групи учнів отримали випереджальні завдання. Вони опрацювали різні джерела, досліджуючи життєвий і творчий шлях поета Володимира Бровченка.

Учень від І групи «біографів»

Народився і виріс поет на Кіровоградщині у мальовничому куточку під назвою Мала Виска, у родині колгоспників. Так у книзі спогадів «Вікнина» пише сам Бровченко : « Першого червня 1931 року я й народився в хаті материного батька Семена Степановича Чоповського. У тій хаті, що вгрузла в землю по підвіконня. Мама розповідала, що першої літньої ночі на

Трійцю, коли вони з бабою – повитухою старалися, щоб я з’явився на світ, а дід Семен заготовляв «кирпичики» на зиму ( таким було наше паливо), батько і не підозрював, що в нього народиться син. А коли вранці я гукнув, що вже є, дід побіг у монопольку до Данила, взяв дві півлітри, покликав братів Івана та Никифора і разом із батьком Яковом Івановичем випили і сказали: «Хай буде здоров. Ще одна колгоспна душа з’явилася». Із свого дитинства поет пам’ятає: « Мама, тато і я жили у діда Семена та баби Олени, хата стояла поряд з правлінням колгоспу. Навіть пам’ятаю, як розкуркулювали мого діда…

Закарбувалося в моїй пам’яті і таке, як на колгоспній бричці батько і я везли маму із заводської лікарні, а неї на руках - малий сповиточок - братик, якого Павликом назвали. Було це у 1938 році. Цього ж року віддали мене до школи. Купили букваря…»

Дитячі роки поета припали на довоєнні та воєнні часи. Володя рано став дорослим.

2 «біограф» робить повідомлення про батьків поета.

Батьки Володимира Бровченка зазнали чимало лиха та різних життєвих випробувань. Матері минуло всього 29 років, як вона залишилася одна з двома синами, а батько пішов на « скачки» (воєнні навчання) і опинився на Фінській війні. А повернувся додому аж через 8 років із заполярної каторги. Не маючи жодної звістки від нього, всі думали, що батька немає в живих, а він вижив…

«Вимучена окупаційним мороком, колгоспом, знервована і зла на цілий світ і на своє прокляте життя, мама ніколи не голубила ні мене, ні Павлика. Та в нашому роду такого ніколи не було. Телячі ніжності, показуха - не по нас, вона знала одну лише роботу з ранку до пізнього вечора». - так згадує про маму поет.

Із свого дитинства поет виніс безліч розповідей, приказок, пісень. Він згадує: «Скільки пісень я наслухався в хаті діді Семена. Давніх, давніх, як наш світ: і про Кармалюка, і про Нечая, і про Морозенка. Мені й досі ще перед очима « червона сорочка», яку вороги зняли з козака. Перед війною у діда Семена у скрині була товста книжка, звалась вона «Поднятая целина». Зимовими вечорами дід уголос читав її, а ми з бабою Оленою, умостившись на теплій печі, слухали, поки я й не засинав. А мама читала по складах «Катерину», «Наймичку» із «Кобзаря» Шевченкового. Баба Секлета розповідала різні бувальщини із нашого родоводу. Батько ж інколи вечорами брав до рук гармошку і грав так гарно, що сусіди не могли наслухатися тих мелодій. Про кожного з моїх дядьків, дідів та їхні родини можна було б книги писати: у їхньому життєписі переплелись усі катаклізми українського буття 20 століття»

Учитель У такій атмосфері ріс і виховувався майбутній поет, майстер художнього слова. Отже, шановні учні, уявлення про становлення особистості Володимира Бровченка маємо.

Учень Наша група досліджувала творчість поета – земляка. Із захопленням і гордістю ми прочитували та вивчали його натхненні поезії. Як же складалося його життя далі? Коли почав писати? Що входить до творчого доробку?

У 1950 році Володимир закінчив школу і вступив до Одеського технологічного інституту. Але ще задовго до цього він захопився віршами. Його душа і серце покликані творити. Саме у студентські роки у 1951 році у Маловисківській районній газеті «Червоний прапор» був опублікований перший вірш «Хліб» У 1955 році Володимир закінчив інститут. Пізніше став редактором херсонської молодіжної газети. У газеті працював до 1961 року.

Перша поетична збірка «Шумлять жита» побачила світ у 1956 році в Одесі. З цією збіркою в 1958 році його прийняли до Спілки письменників України. Найбільш плідним були роки праці головним редактором журналу «Дніпро» (рр)

З-під пера нашого земляка вийшло більше 30 книг: збірники поезій та поем, три пісенники, роман у віршах «Як Мамай до Канади їздив». Твори друкувалися у перекладах різними мовами народів колишнього Союзу, англійською, німецькою та іншими. Три збірки поезій вийшли російською в Москві. Сам поет побував у різних країнах світу: США, Канаді, Аргентині, Франції. При зустрічі з українцями співав їм українських пісень. Враження від поїздок за кордон можна знайти в збірці «Навперейми літам». Перебуваючи на чужині, він ні на мить не забуває про рідні витоки. Вони живлять його мозок.

З 1961 року поет проживає в Києві. Протягом років – голова правління Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном.

У творчій співпраці з відомими композиторами О. Білашем, Б. Буєвським, С. Козаком, братом Павлом Бровченком написав низку пісень, які входять до репертуару знаних співаків, хорових колективів.

За збірку поезій «Страсний четвер» 1994 року удостоєний Міжнародної премії імені Володимира Винниченка. За особистий внесок у примноження національних духовних надбань йому присвоєно почесне звання Заслужений діяч мистецтв України, нагороджено Орденом « За заслуги» ІІІ ступеня.

Учитель Від книги до книги автор удосконалює свою майстерність. Його вірші - поєднання лірики і публіцистики. У них – історія людських доль, цілої країни, навіть епохи. Синівська любов до отчого краю, до неньки України, тема життя людей хліборобської праці, жіночої долі, відчуття краси і поваги до землі, роздуми про минуле та майбутнє – така тематика творчості Володимира Бровченка.

Читаємо і аналізуємо поезії із збірки «Степова книга»

Учитель Коментар до «Степової книги» дає можливість зрозуміти, що рідна Маловисківщина - це те джерело, з якого черпав натхнення автор. Книга писалася півстоліття. Вибрані поезії, народжені в степу, покликані до життя болями, сумнівами, тривогами і надіями людей колишнього Дикого поля.

3 група учнів «Літератори» декламують вірші Володимира Бровченка із збірки «Степова книга»

1-й учень:

Знову степ встає із глибини,

І з душі, з очей, з моєї мови.

Ось дожив уже до сивини,

А не знаю іншої любові.

Степового неба зорегляд

Оповив і час мені, і простір.

Із-за яру яблуневий сад

Простягає молоденькі брості.

Є у мене споминка одна,

Є у мене щасна мітка долі:

Там, в степу, глибока борозна

І мої сліди на орнім полі.

Б’є високе повнозерня днів,

Родять руту – зілля ночі літні.

Виколисуй в колосках синів,

Степе, на труди свої досвітні.

Ти мені укорінився вглиб,

Ти – моїх думок - видінь столиця,

Чародійна музика і хліб,

І моя довічна таємниця.

2 учень декламує вірш напам’ять

* * *

Скільки днів і безсонних світань

Ти в мені хазяйнуєш, степе!

Підступи до очей, устань,

Дай мені надивитись на тебе.

Говори, говори, говори,

Я кохаюся в слові твоєму.

Розкажи, як ведуть явори

У долину зелену поему.

Як підводиться хлібне зело,

У тобі, набираючи сили.

Розкажи, скільки люду лягло

В твої братські й небратські могили.

Степе! Кров’ю і потом политий,

Світанковими росами вмитий.

Кольори, кольори, кольори…

Ніби море у добру погоду.

Говори, говори, говори

Сонцесловом мойого народу

Розгортайся, як книга століть,

Перечитана і пережита…

Доля в хусточці білій стоїть

В шумовинні дозрілого жита.

Доле, доле, моя степова,

Чом ти ходиш в полях на світанні?

Степом сповнюється голова.

Брови зводяться в запитанні.

3 учень читає вірш напам’ять

* * *

Де Златополь, і Виска й Хмельове

Купають зорі в лугових криницях.

Моє дитинство вічно тут живе

Із чистим дивосвітом у зіницях.

І все не допитається ніяк,

І все збагнути прагне до останку,

Чому скрипить крильми старий вітряк,

А не злетить у голубінь світанку;

Чому на вишні сонце воскреса,

А згодом у вишнівці думку зродить,

Чому то в лузі гострая коса

Щоразу пісні іншої виводить...

Вишнево-тополиний краю мій,

Моє пшенично-вічне шумовиння!

Відкрий мені скарби свої, відкрий.

З твого ж коріння я — твоє насіння.

Гойдає степ утому вечорів,

Багатий хлібом , співом, колисками...

У батька брови стали колосками,

У матері — долоні, як черінь.

І наді мною степовий орел

У розширі заклично молодіє,

Веде мене до карих тих джерел,

Що жебонять на хуторі Надія.

А потім — на Інгул через яри,

Щоб аж вітри за мною лопотіли,

Лише б побачить: доброї пори

В Лелеківку пташини прилетіли...

Ще у душі пшеничний звук струни,

Ще чується мені: жниварки косять,

А вже із степової глибини

Стожильно люди полум'я виносять...

Вишнево-тополиний краю мій!

Моє пшенично-вічне шумовиння!

Оновлюйся, як день. і молодій.

З твого коріння я – твоє насіння.

4 учень читає вірш

Понеси мене, весно

Понеси, мене, весно,

Через хвилю воскреслу

В зачаровані сонцем далекі степи.

Подаруй, мені, весно,

Золоті перевесла,

Щоб в’язати проміння в снопи.

Підніми мене, весно,

В таїну піднебесну,

Дні, як листя на вербах, мені онови.

З молодечого грому

Повертаймося додому,

Щоб припасти грудьми до трави.

Поведи мене, весно,

За Дніпро і за Десну,

Де у полі дорога, немов полотно…

Я верну тобі, весно,

Золоті перевесла,

Як з проміння добуду зерно.

Бесіда за прослуханими поезіями

- у чому, на вашу думку, бачить своє життєве призначення автор?

- Які почуття викликають твори Бровченка?

- Яку думку доносить до читача поет В. Бровченко?

- Які образи зустрічаються в творах?

- Розкрити роль художніх засобів, використаних автором.

Учитель ділить учнів на групи, запропонувавши їм зміст поезій.

( «Матусенько-мамо», «Материне поле», « І знов сміється степова

дорога…» )

Матусенько!

Матінко!

Мамочко!

Мамо!

Он сонце зійшло, як учора, так само.

Матусенько!

Ненько!

Ріднесенька ма!

Зійшло, а тебе вже під сонцем нема.

Не вірю, не вірю, не вірю труні!

Півсвіта погасло навіки в мені

Півсвіту?

Якби-то!

Згасає увесь.

Та світиться світом онук твій Олесь,

Бо пам’ять його ще занадто мала,

Ще горя гіркого в глибінь не взяла…

А нас було двійко у тебе синів –

Дві складки печалі між чорних брів…

Линяли ті брови –

Ніщо не взяло:

Ні війни,

Ні голод,

Ні лютеє зло.

І китиці прапор колгоспний схилив

До тебе, царице – володарка нив.

І річка з-під криги,

І слово – із книги

З тієї, що я тобі не присвятив.

Робота стоїть з непокритим чолом…

Город із-під снігу –

До тебе зелом.

Ой стелять дорогу тобі з рушників…

Обабіч рядочки біжать буряків,

Гукають до тебе,

Пробившись крізь сніг:

За вік свій не встигла

Прорвати усіх…

А вже за хрестами,

А вже за гробками

Майнула примара з косою…

З грабками…

Пізнав я ту косу –

Сумний інвентар…

Вона.

В сорок п’ятім…

Щоднини – гектар.

А вже молотки загриміли об віко…

І все?

І нема?

Довіку! Довіку!

Та. Чую, зсередини стукіт луна

( отак, як колись в перехрестя вікна),

І голос твій рідний…

Отак, як колись:

- Без шапки…морозно ж…

Не застудись

… -

Той голос до тями мене поверта…

Я ж думав, віднині уже сирота…

Матусенько!

Матінко!

Мамочко!

Мамо!

А сонце зійшло, як учора…

Так само!

Материне поле

Як ходив степами

Я, малий, до мами, -

Не було у світі веселіш ходи.

З повоєнним болем –

Перекотиполем –

Я приносив мамі свіжої води.

Я піду степами,

Де слідочки мами,

Спомин давніх років знову ожива.

Тільки серце ниє:

В гонах не біліє

Маминої хустка чайка степова…

Я іду степами…

Вже немає мами.

Чайка вчить літати молоде пташа.

І стоїть над літом.

Над усеньким світом

Маминого поля чарівна душа.

***

Ізнов сміється степова дорога,

Немовби їй і горя не було,

Під той байрак, де стрів я вовка злого,

У всетерпляче батьківське село.

Ізнов сигналять рідні краєвиди,

Поля, садки вишневі, криниці…

Немовби знаю, що додому їду,

« Ще жив?» - питають зграйно горобці!

Не на гульню, частіше на поминки

Сюди не раз я в розпачі летів.

Одноманітні поверхи будинків –

Між білими лебідками хатів.

Лежать моїх ланів картаті плахти,

Безмежні й не олюднені тепер.

До вікон ближче підступають шахти,

У душі глибше входить НТР.

Тут ніби все таке, як знав я змалку,

Повітря, степ, і дерево, й вода.

Та в горлі сльози застряють кавалком,

Бо щось найголовніше пропада.

Мої тут дні і днини чорні,

Кохання атлантиди і кижі.

І так довкруж комп’ютерно – моторно,

Лиш тільки зорі в небі – для душі.

Тут все моє неперебутньо рідне.

Біжить, гука, ніяк не дожене.

Але мене вже майже тут не видно,

Так мало тут зосталося мене.

І вже в степу міняють мову злаки,

Говорять, та не так, як вік тому.

Близьке до болю…хочеться заплакати…

Догнав, вернув би, та не перейму.

Ще діда знаю, та не знаю сина.

На герць виходять Бог і сатана.

І персонально ніби сам не винен,

А серце ссе невигойна вина.

Прийми мене, левадо архаїчна!

Болиголов, петрові батоги, -

Непроминуще різнотрав’я вічне,

Як вірний пес, стоїть біля ноги.

І журавель поодаль гордовитий

Мене поважно поглядом пасе:

Мовляв, нема про що нам говорити,

Вважай, перебалакано про все.

Шмагай мене, левадо, батогами,

Жали непам’ять, сиза кропива.

Боли, душе, терзайсь, щоб під ногами

Земля заворушилася жива!

Завдання: скласти опорний конспект до віршів.(Самостійна робота в групах)

Тема

Ідея

Мотив

Висновок

Озвучення результатів роботи у групах.

Підсумок роботи на уроці.

Завдання: Робота над таблицею «Володимир Бровченко. Хто він є? Який він є?»

За технологією «Каруселі» учні заповнюють таблицю, записуючи до неї свої спостереження, висновки.

Володимир Бровченко
Хто він є?	Який він є?
Поет Пісняр Громадський діяч Син малої батьківщини Син своїх батьків	Самобутній Талановитий Активний Відданий люблячий

Учитель Отже, шановні друзі, ми сьогодні разом з вами прошкували

життєвими та творчими стежками нашого земляка талановитого поета та пісняра Володимира Яковича Бровченка. Сподіваюся, що ви не залишилися байдужими до його творчості.

Пропоную висловити свої міркування

Закінчити речення.

- Він писав про…

- Сьогодні на уроці я зрозумів таку істину…

- Поезія Бровченка стала для мене…

Оцінювання та самооцінювання.

Домашнє завдання: написати твір-мініатюру «Поезія для В. Бровченка – це…»