Я не осуджую тебе…
(рецензія на твір Гарольда Роббінса «… І я не осуджую тебе»)
ЛІТВІНОВА Тетяна,
студентка 1 курсу денної форми навчання
спеціальності «Журналістика»
Інституту філології та масових комунікацій
Університету «Україна»
село Старі Петрівці, Вишгородський район, Київська область
Моєю улюбленою книгою є твір Гарольда Роббінса «… І я не осуджую тебе». У цій книзі розповідається про людські стосунки, які часом складаються не дуже вдало. Світ так побудований, що не завжди все йде так, як нам би хотілося, але це не привід впадати у відчай, опускати руки, впадати у депресію.
Хочу сказати декілька слів про автора. Гарольд Роббінс – це псевдонім Френсіса Кейна, який узяв його на ушанування родини, яка його всиновила. Народився Роббінс у Нью-Йорку 1916 року. Він рано почав працювати, багато змінив професій – із 1927 до 1931 року був посильним у маклера, продавцем, кухарем, касиром. Після служби на флоті працював у галузі харчової промисловості, завдяки чому став мільйонером. Але 1939 року в результаті спекуляцій на біржі став банкротом. З 1940 року працює клерком у кінокомпанії «Юніверсал Пікчерс». У 1942 році стає керуючим відділу планування цієї кіностудії. З 1957 року Гарольд повністю присвятив себе літературі. Роман «… І я не осуджую тебе» був написаний у 1953 році. Його буквальна назва – «Парк Авеню, 79». Цей роман був успішно екранізований.
Я прочитала цю книжку п’ять років тому. Незважаючи на це, вона й досі залишається моєю улюбленою книгою. У цій книжці розповідається історія молодої дівчини, яка протягом свого життя змінюється. Змінюються її навички, звички, характер, вона стає дорослішою. Починає розуміти речі, які раніше не розуміла. Стає більш стриманою, холодною, впевненою у собі, починає розуміти, чого саме їй хотілося б у цьому житті.
Книга поділяється на три розділи, як поділяється і життя головної героїні. Кожного разу, коли щось змінюється в житті дівчини, – змінюється і її ім’я.
Спочатку перед нами постає молода гарна відкрита та відчайдушна дівчина, яка готова у будь-яку хвилину прийти на допомогу. Її звати Марджа. Вона живе зі своєю матір’ю та вітчимом, який постійно її ображає. Після смерті найріднішої людини в цьому житті кожної людини, матері, вітчим ґвалтує Марджу, і вона вагітніє. З ненависті до вітчима дівчина ріже його ножем, через що потрапляє до в’язниці.
Після в’язниці виходить на світ інша людина, з іншим ім’ям – Мері. Мері вже не така наївна та добродушна, вона – самовпевнена, агресивна. Дівчина починає розуміти, що вона подобається чоловікам, і вони можуть їй добре віддячити, якщо вона іноді буде до них ласкава. Мері впевнено користується своєю зовнішністю – продає себе. Але ця робота карається законом. Мері потрапляє на гачок детектива. Її арештовують.
«Так більше не може продовжуватися», – промайнула думка в голові Меріан. Продавати себе – це вже не її рівень. Вона починає набирати молодих гарненьких дівчат для свого борделю. Меріан стала зухвала, нахабна, відверта, звисока поглядає на чоловіків (вони для неї лише здобич, яку вона, за бажанням, може з’їсти).
Протягом свого життя Меріан ганялася за ідеалами, їй здавалося, що все вона може здобути сама, їй не потрібна чиясь допомога. Також прикро бачити, що за своє життя дівчина так і не покохала по-справжньому. Можливо, Меріан занадто любила себе, і для інших у її серці просто не вистачало місця. Можливо, вона гадала, що треба контролювати, стримувати себе, щоб не закохатися, бо все одно з цього нічого не вийде путнього. Меріан постійно думала раціонально, навіть коли вона була молодою дівчиною, ніколи не піддавалася емоціям, саме цим вона вбила в собі усі набуті жіночі риси. Звичайно, не можна залишати осторонь і той факт, що її було зґвалтовано, коли Мері була ще цнотливою дівчиною. Смерть матері, вагітність, в’язниця, відсутність будь-якої допомоги, самотність – усе це відіграло свою роль у формуванні характеру.
Але були в її житті й ті люди, які з радістю прийшли б на допомогу, якби вона покликала їх. Дівчина цього не зробила. Не зробила, бо не хотіла бути в боргу перед кимось. Нею керував холодний розум. Мері вбачала, що матеріальні блага зроблять її щасливішою, бо за свого життя вона цього не мала.
Я вважаю, що не можна засуджувати кожну людину, яка стає на слизький шлях. Можливо, ця людина не розуміє повної значущості майбутніх наслідків. Можливо, ця людина вважає, що це – єдиний вихід зі складної ситуації. Звичайно, в цю ситуацію може потрапити не кожен. Але пройти повз людину, яка потребує допомоги, – найбільша помилка, яку може скоїти будь-яка людина. Саме такий вчинок потребує осуду.
