Ольга Дячук,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
Практичні питання спадкового права
На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу УРСР, Цивільний кодекс України (далі — ЦК) регламентує саме поняття спадкування і склад спадщини.
Спадкування визначене як перехід прав та обов’язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Усі майнові права, і перш за все право власності, які спадкодавець набув для себе за життя, або які були йому присуджені, усі майнові обов’язки, які він створив для себе, або були йому присуджені за життя, як такі, що підлягали виконанню ним, у сукупності і є складом спадщини.
Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:
– особисті немайнові права;
– право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
– право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
Але разом з тим згідно зі ст. 1230 ЦК України до спадкоємця переходить право відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в договірних зобов’язаннях, право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено спадкодавцеві за його життя.
До спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.
Не входять до складу спадщини права спадкодавця на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, установлені законом, але знову ж згідно зі ст. 1227 ЦК України суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, входять до складу спадщини в разі відсутності членів сім’ї спадкодавця.
Щодо спадкування не отриманої пенсії серед норм права є певна колізія. ЦК України не обмежено строк для отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, якщо вона прийнята ним, значить, і отримання у власність успадкованих прав, а ст. 52 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» регламентує, що члени сім’ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатні члени сім’ї, зазначені у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Тому при з’ясуванні нотаріусом складу спадкового майна та за умови прийняття спадкоємцем спадщини спадкоємця необхідно попереджати про такий скорочений термін отримання недоотриманих сум пенсій, щоб незнання ним цього положення не призвело до настання негативних наслідків для нього.
Не входять до складу спадщини також права та обов’язки спадкодавця як кредитора або боржника, якщо вони нерозривно пов’язані з особою і у зв’язку з цим не можуть бути виконані іншою особою.
Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різне майно. З теорії права ми знаємо, що кожному праву кореспондує певний обов’язок. Таким чином, до складу спадщини входять обов’язки спадкодавця і виконуються спадкоємцями в межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке одержане ними у спадщину.
До складу спадкового майна входять також речові права, зокрема права на чужі речі — сервітути, емфітевзис, суперфіцій. Земельні сервітути є невід’ємними від земельної ділянки і тому є об’єктом спадкування.
Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
Страхові виплати (страхові відшкодування) також входять до складу спадщини за винятком випадку, якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у випадку смерті спадкодавця.
До складу спадщини включаються майнові права, що випливають із права інтелектуальної власності: авторське право, тобто право на опублікування та розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди; право на одержання диплому померлого автора відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, свідоцтва на раціоналізаторську пропозицію, свідоцтва чи патенту на промисловий зразок, право на одержання винагороди за використання об’єктів інтелектуальної власності; право на винахід, промисловий зразок, яке ґрунтується на патенті.
Визначення складу майна (повного складу) за чинними сьогодні цивільно-правовими нормами щодо спадкування має суттєве значення для реалізації спадкоємцями своїх спадкових прав і особливо права на обов’язкову частку.
Підставою виникнення спадкових правовідносин є щонайменше наявність двох чинників — смерть фізичної особи та наявність на день смерті в цієї особи прав та обов’язків, які входять до складу спадщини.
Наявність спадкоємців чи їх відсутність не впливає на момент виникнення спадкових правовідносин.
Часом відліку виникнення спадкових відносин, що регулюються цивільним законодавством, є момент відкриття спадщини.
Згідно зі ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою, у порядку, встановленому законом.
Оголошення особи померлою із зазначенням дати її смерті здійснюється за рішенням суду. Такий акт цивільного стану особи підлягає обов’язковій реєстрації і документом для нотаріуса, який підтверджує факт смерті, є свідоцтво про смерть.
Відкриття спадщини є юридичним фактом, з яким закон пов’язує виникнення спадкових прав та реалізації їх спадкоємцями.
Реалізація права на спадкування починається поданням заяв, на підставі яких нотаріусом заводиться спадкова справа.
Усі документи, які стосуються спадщини, групуються в окрему спадкову справу після кожного спадкодавця, що, власне, і є підготовкою до видачі свідоцтва про право на спадщину.
Спадкова справа заводиться на підставі заяви, яка надходить першою. Заява про прийняття спадщини чи відмову від прийняття подається особисто спадкоємцем, вважаю за правильне, і кожним окремо.
Серед заяв, на підставі яких заводиться спадкова справа, згідно з чинним законодавством, слід назвати такі:
– заява про прийняття спадщини, заява про відмову від прийняття спадщини, якщо вона надходить нотаріусу протягом шести місяців з моменту відкриття спадщини;
– заява про видачу дозволу спадкоємцю на одержання частини вкладу (в порядку ст. 1298 ЦК), яка надійшла протягом шестимісячного строку;
– заява про видачу свідоцтва про право на спадщину від спадкоємця, який її прийняв на підставі ст. 1268 ЦК, навіть якщо вона надходить нотаріусу після спливу шестимісячного строку, але є докази прийняття спадщини заявником;
– заява про згоду бути виконавцем заповіту чи про відмову від виконання повноважень виконавця заповіту та про видачу свідоцтва виконавцю заповіту;
– заява кредитора спадкодавця, якщо вона надійшла у строк до шести місяців;
– заява про вжиття заходів до охорони спадкового майна;
– заява того з подружжя, що залишився живим, на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;
– заява відказоодержувача про відмову від заповідального відказу.
Заведення спадкової справи є першим етапом в підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину незалежно від підстав спадкування (Інструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Заведення спадкової справи не є нотаріальною дією, але від усіх обставин, які нотаріус з’ясовує при заведенні спадкової справи, великою мірою залежить успіх завершального етапу — власне видачі свідоцтва про право на спадщину.
Виходячи зі змісту п. 207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та враховуючи неоднозначність його викладення, підпис на заяві про прийняття спадщини доцільно все ж нотаріально засвідчувати.
Заява про прийняття спадщини чи про відмову від прийняття за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Нотаріальне засвідчення підпису на таких заявах надає їм характеру завершеності, а якщо виявиться, що спадкова справа уже заведена, то нотаріус може просто віддати заявнику завершений документ для подання його за місцем заведення спадкової справи.
Після запису в реєстрі нотаріус перевіряє наявність/відсутність спадкової справи і, на мою думку, повинен відразу зареєструвати заведення спадкової справи у Спадковому реєстрі.
Але тут виникає неузгодженість, тому що при спробі зареєструвати у Спадковому реєстрі заведення спадкової справи реєстр запитує її номер. Номер же спадковій справі може бути присвоєний лише після реєстрації заяви в Книзі обліку і реєстрації спадкових справ (далі — Книга).
От і виходить, що між перевіркою наявності/ відсутності спадкової справи за Спадковим реєстром та записом у Книгу є деякий часовий проміжок і нема гарантії, що саме в цей часовий проміжок іншим нотаріусом не зареєстровано заведення спадкової справи після того ж спадкодавця.
Перевірка наявності/відсутності спадкової справи — це платна операція, щоб усе було бездоганно, та з метою недопущення заведення більш ніж однієї спадкової справи, перевірку за Спадковим реєстром треба робити двічі — перед реєстрацією в Книзі, щоб завести спадкову справу, і безпосередньо перед реєстрацією заведення у Спадковому реєстрі.
Щодо процедури складання заяви (а саме її тексту) чи то для себе, чи для іншого нотаріуса, думаю, треба звернути увагу на таке.
Недоцільно адресувати заяву конкретному органу чи особі, якщо сам заявник ще не визначився з місцем заведення спадкової справи, або не знає, чи заведено таку спадкову справу. Можна запропонувати адресата, наприклад «Компетентному органу», «Органу чи особі, що уповноважені оформити спадкові права».
Щодо викладеного про заяви, то це стосується саме заяв, на підставі яких заводиться спадкова справа. Усі інші заяви, з якими звертається спадкоємець в рамках уже заведеної справи, можуть мати і конкретно названого адресата.
Ідеальним є варіант, коли спадкоємець особисто приходить, тоді нотаріус може залишити собі у справі копії всіх наданих ним документів, навіть таких, які на перший погляд, не є обов’язковими. Формування справи триває в часі, тому кожен документ може виявитися дуже доречним у випадку виявлення нових обставин, нових спадкоємців, заповітів і т. ін.
При надходженні заяви поштою в межах шестимісячного строку, вона приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, і вже все, що треба уточнити чи дооформити, нотаріус має написати у листі-відповіді громадянину, який таку заяву надіслав. Або якщо спадкова справа заведена в іншого нотаріуса, то відправити таку заяву за місцем заведення спадкової справи, з повідомленням про це заявника. Заява, що надійшла поштою, крім того, що свідчить про прийняття спадщини чи відмову від такого прийняття, є все-таки ще і зверненням громадянина, на яке нотаріус має відповісти.
Заява про прийняття спадщини може не містити підставу спадкування (за законом чи заповітом), достатньо лише формулювання «спадщину приймаю».
Але для того, щоб нотаріус зміг роз’яснити такому спадкоємцю, які документи він повинен надати для отримання свідоцтва, усе ж доцільно в заяві зазначати максимальну кількість інформації, яку може і хоче повідомити заявник, а саме:
– підставу спадкування (за законом чи заповітом);
– родинні стосунки, особливо коли спадкування відбувається за законом, коли ж спадкування відбувається за заповітом, то підтвердження факту родинних стосунків між спадкодавцем та заявником може впливати на оподаткування такої спадщини;
– наявність чи відсутність інших спадкоємців за законом, у тому числі спадкоємців за правом представлення, і таких, що зазначені в ч. 4 ст. 1268 ЦК України, із зазначенням, по можливості, їх року народження та адреси місця проживання, з метою своєчасного повідомлення їх про відкриття спадщини, установлення права на обов’язкову частку;
– дата народження спадкоємця може бути необхідною також і для встановлення місця його проживання через адресне бюро за запитом нотаріуса;
– підтвердження спадкоємця про роз’яснення йому нотаріусом можливості та порядку відкликання поданої заяви, особливо коли це заява про відмову від прийняття спадщини; роз’яснення щодо черговості спадкування, якщо заява подається спадкоємцем не першої черги; роз’яснення щодо безумовності прийняття спадщини в цілому; доведення до відома заявника про оподаткування;
– у кожній окремій ситуації можуть бути необхідними й інші відомості, що стосуються конкретної спадщини.
Усе, зазначене в заяві, має виходити від заявника і перед його підписом, з метою, щоб його необізнаність не була причиною негативних наслідків як для нього самого, так і для нотаріуса.
Як заява про прийняття спадщини, так і заява про відмову від прийняття спадщини подається за місцем відкриття спадщини нотаріусу в шестимісячний строк, установлений ст. 1270 ЦК.
Строк, установлений ст. 1270 ЦК, є одночасно і спеціальним строком щодо спадщини, і загальним строком як для прийняття спадщини, так і для відмови від прийняття. Тому всі заяви, які надходять до нотаріуса від осіб, які вважають себе спадкоємцями незалежно від черги, мають прийматися і реєструватися в Книзі. Тому що законом надається право спадкоємцю, який подав заяву про прийняття чи про відмову від прийняття спадщини, відкликати цю заяву, змінити своє рішення.
Лише по закінченні встановленого законом строку нотаріус може визначити, кому із спадкоємців видавати свідоцтво про право на спадщину, а хто із спадкоємців буде усунений від права на спадкування згідно зі ст. 1258 ЦК.
Для практичної реалізації проблемним є положення ч. 2 ст. 1270 ЦК: «якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців».
Суть понять «неприйняття», «відмова від прийняття» випливає з положень статей 1272,1273 та 1274 ЦК України, і, саме враховуючи положення цих статей, не зрозуміло, що означає «строк, що залишився».
Якщо законодавець вжив саме такий термін, то слід думати, що ми маємо вираховувати його з якогось строку, який уже почав свій перебіг і ще не закінчився, а норма ч. 1 ст. 1270 ЦК України встановлює, що строк для прийняття починається з часу відкриття спадщини і лише закінчення цього шестимісячного строку може свідчити про неприйняття або відмову.
Закінчення строку свідчить про те, що його не залишилося.
Тому і роблю висновок для себе, що заяви приймаються протягом шестимісячного строку з часу відкриття спадщини від будь-кого з осіб, які вважають себе спадкоємцями, та названі в переліку осіб у статтях 1261–1266 ЦК України. Роз’яснення заявнику належним чином положення ст. 1258 ЦК України щодо черговості спадкування при прийманні таких заяв — це один із шляхів уникнення необхідності застосовувати неоднозначну норму ч. 2 ст. 1270 ЦК України.
Доречно було б користуватися нормою ч. 2 ст. 1270 ЦК України щодо такого встановлення тримісячного строку стосовно спадкоємців, які отримують право на спадкування через зміну черговості у спадкуванні за договором, укладеним між зацікавленими спадкоємцями в порядку ст. 1259 ЦК України (зміна черговості одержання права на спадкування), але, на жаль, у ст. 1270 ЦК України перелічено умови, за наявності яких встановлюється цей «незрозумілий» тримісячний строк, і такої умови, як зміна черговості, там немає.
Що стосується продовження строку при переході права на прийняття спадщини згідно зі ст. 1276 ЦК України (спадкова трансмісія), то тут чітко законом установлюється підстава для такого продовження і можливість правильного вирахування строку, що залишився.
Право на прийняття спадщини за спадковою трансмісією виникає у спадкоємців померлого саме в період перебігу шестимісячного строку і тут зрозуміло, що таке строк, який залишився.
Приклад. Батько помер 01.03.2009 р. Ця дата і є часом відкриття спадщини після батька, і закінчується строк для прийняття такої спадщини 01.09.2009 р. Син померлого, який проживає окремо і далеко, має намір прийняти спадщину, але, не подавши заяву, помирає 01.08.2009 р.
До кінця строку для прийняття спадщини після батька залишився один місяць, і цей один місяць продовжується до трьох місяців для того, щоб дружина померлого сина могла прийняти спадщину після батька свого чоловіка. Цей строк для неї закінчиться 01.11.2009 р. (тому що вираховується з моменту смерті сина).
Слід звернути увагу і на те, що положення стосовно строків розміщені в главі 87 ЦК України. Ці положення однаково стосуються всіх спадкоємців, які перелічені в попередніх главах ЦК України — 85 «Спадкування за заповітом», 86 «Спадкування за законом».
У рамках підготовки до видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус перевіряє також наявність/відсутність заповіту чи спадкового договору за Спадковим реєстром.
Перевірку таку можна здійснити і при заведенні спадкової справи за умови, що нотаріусу надане свідоцтво про смерть і спадкова справа заводиться не через день після смерті (і таке буває), а пізніше. Думаю, слід ураховувати і таке, що людина могла скласти заповіт у переддень смерті і, може, за умов, що не давали можливості цей заповіт внести до Спадкового реєстру в день його посвідчення (посвідчувач — не є реєстратором, і т. ін.), тому інформація, отримана з реєстру, може бути неповною.
Щодо спадкування за заповітом.
Окремі думки
Відповідно до ст. 1223 ЦК України, перш за все, право на спадкування мають особи, визначенні в заповіті.
І лише в разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування одержують спадкоємці за законом, коло яких визначено у статтях 1261–1265 цього Кодексу.
У ст. 1233 чинного ЦК України встановлюється саме поняття заповіту: «заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті». Розпорядження законодавець вживає як значно ширше поняття в порівнянні з розпорядженням майном, як це зазначалося в Цивільному кодексі УРСР, що втратив чинність.
Усі розпорядження, які може зробити в заповіті заповідач, в законі розглядаються саме як право заповідача.
Заповідач при складанні заповіту має право:
– призначити спадкоємцем будь-яку особу чи осіб;
– позбавити спадкоємця права на спадкування, не пояснюючи мотивів позбавлення тієї чи іншої особи права на спадкування;
– визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом;
– зробити в заповіті заповідальний відказ на користь будь-якої особи, установити сервітут щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб;
– зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру та дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети;
– обумовити виникнення права на спадкування в особи, яка призначена в заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і непов’язаної з її поведінкою, але така умова не може суперечити закону або моральним засадам суспільства;
– підпризначити спадкоємця;
– установити сервітут щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.
Статтею 1236 ЦК України надано право заповідачу визначати обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом. Ніби нічого нового, і за раніше чинним Цивільним кодексом УРСР заповідач мав право скласти заповіт як щодо всього належного йому майна, так і щодо його частини. Різниця мабуть все ж таки полягає в тому, що за новим порядком, коли заповідач визначив певний обсяг спадщини і назвав конкретних спадкоємців, саме ці спадкоємці успадковують той обсяг спадщини. Чинний Цивільний кодекс України не містить такого поняття, як прирощення часток. І навіть якщо один зі спадкоємців помер до відкриття спадщини, а спадкодавець не змінив своєї волі щодо обсягу заповіданої спадщини, то вона має спадкуватися тим спадкоємцем, який залишився. Тобто обсяг спадщини не змінився, воля заповідача не змінилася щодо цього обсягу і щодо цього спадкоємця.
На частку спадкоємця, який відпав, не можуть претендувати спадкоємці за законом, бо спадкування за законом відбувається як виняток і лише у випадках, зазначених в ст. 1223 ЦК України.
Закон регулює, хто спадкує і яку частку лише тоді, коли таке регулювання не суперечить волі заповідача.
Такий висновок випливає з аналізу норм ст. 1223, ч. 1 ст. 1275 ЦК України та ст. 554 ЦК УРСР. Зокрема, ч. 1 ст. 1275 регулює правові наслідки відмови від прийняття спадщини, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом. Частка у спадщині, яку він мав прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Такий висновок випливає і з норми ч. 2 ст. 1223 — неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, тобто усіма спадкоємцями, а не хоча б одним з них. Відповідно до ст. 554 ЦК УРСР у випадку неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом чи позбавлення спадкоємця права спадкування, його частка переходить спадкоємцям за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Сьогодні — це всі спадкоємці, за ЦК УРСР — хоча б один.
Заповідальний відказ — це право відказоодержувача, причому коло осіб, які можуть бути відказоодержувачами, законом не обмежується і обов’язок спадкоємця — це право задовольнити.
Заповідальне покладення — це обов’язок спадкоємця.
Якщо відказоодержувач може і самостійно вимагати від спадкоємця виконання покладеного на нього обов’язку щодо заповідального відказу, то при посвідченні заповіту із заповідальним покладенням, мабуть, повинен бути призначений виконавець заповіту.
Чинний ЦК України детальніше регламентує предмет заповідального відказу. Цікавим є положення ч. 1 ст. 1238 ЦК України: предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.
Що стосується речей та майнових прав, які входять до складу спадщини, тут більш - менш зрозуміло.
А от щодо майнових прав або речі, що не входять до складу спадщини, то питання реалізації такого заповідального відказу залишаються, як щодо самого такого предмета, так і щодо способу його передання відказоодержувачеві.
Можливо, це мають бути відповідні цивільно-правові договори між спадкоємцем та відказоодержувачем (якщо право відказоодержувача має продовження в часі або стосується отримання речі чи майнових прав, які підлягають державній реєстрації), а може, достатньо особистого підтвердження відказоодержувачем факту отримання певного заповідального відказу на виконання заповіту (якщо це право стосується разової передачі конкретної рухомої речі, чи грошей).
Згідно зі ст. 1238 ЦК України спадкоємець, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше нерухоме майно, може бути зобов’язаний надати право користування ними іншій особі. Ураховуючи, що законом не встановлюється ні строк такого користування, ні довічність такого користування, можна зробити висновок, що ці умови визначаються заповідачем особисто (установлення строків чи безстроковості, оплатність та ін.).
Слід звернути увагу, що в цій нормі йдеться про спадкоємця (взагалі), до якого переходить нерухоме майно, і не конкретизується, за законом це спадкоємець чи за заповітом. Думаю, таке формулювання норми правильне. І використане воно саме для захисту прав відказоодержувача і забезпечення виконання волі заповідача.
Наприклад, є один-єдиний спадкоємець за заповітом і він же спадкоємець за законом, у заповіті зроблено заповідальний відказ на користь іншої особи. Згідно з ч. 5 ст. 1275 ЦК України спадкоємець відмовляється від спадкування за заповітом і спадкує за законом. Як же тоді з правом третьої особи на заповідальний відказ?
У такому разі дуже актуальним є нормативне вирішення такого питання, як видача відказоодержувачу документа (свідоцтва чи ін.), що був би підтвердженням його права і підставою для пред’явлення вимог до спадкоємця.
До того ж право відказоодержувача зберігає чинність і у випадку, якщо в подальшому зміниться власник нерухомого майна.
Щодо заповітів у чинному ЦК України є такий інститут, як заповіт подружжя.
Як передбачено ст. 1243 ЦК України, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності.
І право на складання такого заповіту і механізм реалізації такого заповіту обмежено однією нормою в законі.
При спробі застосувати цю норму на практиці виникає низка негативних наслідків.
Положення норм ст. 1243 ЦК України вступають в колізію із загальними нормами щодо заповіту як особистого розпорядження особи на випадок смерті.
Нормою ч. 2 ст. 1243 ЦК України регламентовано, що в разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який залишився живим.
Прямо із закону випливає, що той з подружжя, який залишився живим, є єдиним власником. У законі не уточнено, на якому праві переходить — на праві власності, чи користування.
Один з подружжя, котрий залишився живим, стає обмеженим як у праві власності, так і в праві користування через те, що нотаріусом накладається заборона відчуження майна, зазначеного в такому заповіті.
Життєві обставини змінюються, і, складаючи такий заповіт, подружжя не може передбачити всіх обставин, які можуть мати суттєве значення в подальшому для того з них, хто залишиться живим, а щось змінити в такому розпорядженні просто втратить можливість.
Якщо подружжя дуже наполягає, то, мабуть, у самому тексті заповіту доцільно не просто зазначати перелік статей ЦК України, які нотаріус роз’яснює заповідачам, а повністю переписувати зміст ст. 1243 ЦК України, бо відмова в посвідченні такого заповіту з причин можливого настання негативних наслідків для того з подружжя, хто залишився живим, не може вважатися правомірною.
Спадкування за законом
У випадках, передбачених ч. 2 ст. 1223 ЦК України, право на спадкування одержують спадкоємці за законом.
За загальними правилами спадкування за законом спадкоємці одержують право спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування в разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування.
Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини, в порядку ст. 1259 ЦК України.
Такий договір не може впливати на частку у спадщині спадкоємця, який не учасник такого договору, а також на обов’язкову частку у спадщині.
Особа, яка одержала право на спадкування за таким договором, реалізовує це право в загальному порядку (прийняття, отримання свідоцтва, родинні стосунки і т. ін.)
Така черговість може бути змінена і за рішенням суду, винесеним за позовом фізичної особи як такої, яка протягом тривалого часу піклувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Така особа за рішенням суду одержує право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.
У першому випадку зміна черговості одержання права на спадкування вирішується в договірному порядку і відповідно зменшує частки у спадщині лише учасників договірних відносин.
У випадку зміни черговості за рішенням суду частка особи, яка одержала право на спадкування, буде рівною з іншими спадкоємцями, з якими вона спадкуватиме в одній черзі.
При спадкуванні за законом частки в кожного із спадкоємців є рівними. Розмір часток у спадщині будь-кого із спадкоємців за законом може бути змінений за угодою між ними. Така угода може бути укладена і в усній формі щодо рухомого майна. При зміні часток у спадщині щодо нерухомого майна і транспортних засобів угода між спадкоємцями має бути нотаріально посвідчена.
ЦК України передбачено п’ять черг спадкоємців за законом. За виключенням окремих черг спадкоємців, черговість спадкування якими побудована за критерієм близькості родинних стосунків, черги, визначені в законі, залежать ще і від таких факторів, як шлюбні відносини, усиновлення, надання утримання спадкодавцю, перебування на утриманні спадкодавця, спільне проживання однією сім’єю зі спадкодавцем.
Щодо спадкування усиновленими та усиновлювачами, то вони прирівнюються до родичів за походженням. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, в такому ж обсязі, яку мають батьки щодо дитини. А особі, яку усиновлено, усиновлення надає права і накладає на неї обов’язки щодо усиновлювача, в такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.
Усиновлений та його нащадки не є спадкоємцями за законом після смерті своїх батьків та інших родичів за походженням.
Чинним ЦК України передбачаються окремі випадки спадкування усиновленими після своїх родичів за походженням, якщо за рішенням суду про усиновлення збережено правовий зв’язок між його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням. У разі смерті баби, діда такий усиновлений спадкує за правом представлення, у разі смерті брата чи сестри, як спадкоємець другої черги.
У ЦК України прямо не обумовлена ситуація, коли помирає хтось із батьків, що позбавлені батьківських прав, а дитина не усиновлена ніким.
Виходячи з норм ст. 166 Сімейного кодексу України (далі — СК), яка регламентує правові наслідки позбавлення батьківських прав, та ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», треба вважати, що така дитина спадкує після того з батьків, який позбавлений батьківських прав, як спадкоємець першої черги, або як спадкоємець, який має право на обов’язкову частку, оскільки особа, позбавлена батьківських прав, втрачає лише особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо виховання дитини, але вона не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини.
Перша черга спадкоємців за законом (ст.1261 ЦК України):
– діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті;
– той з подружжя, який пережив померлого;
– батьки померлого.
Як видно з роз’яснення Пленуму Верховного Суду України фактичні шлюбні стосунки не дають права спадкування чоловіку чи жінці один після одного. Положення ст. 74 СК України поширюються лише на правовий режим майна, набутого ними, за час їх спільного проживання, але статусу подружжя вони не набувають.
Друга черга спадкоємців за законом (ст.1262 ЦК України):
– рідні брати та сестри спадкодавця;
– дід та баба спадкодавця з боку матері;
– дід та баба спадкодавця з боку батька.
Третя черга спадкоємців за законом (ст. 1263 ЦК України):
– рідні дядько та тітка спадкодавця.
Такі родичі можуть бути теж як з боку батька, так і збоку матері спадкодавця.
Четверта черга спадкоємців за законом (ст.1264 ЦК України):
– особи, які проживали із спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
Поняття сім’ї визначається положеннями СК України: це особи, які спільно проживають, ведуть спільний побут, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, а також на інших підставах, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
До таких осіб відносяться вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім’ї, особи що проживали разом у фактичних шлюбних стосунках.
Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що особа, яка хоча і спільно проживала із спадкодавцем, але перебувала в зареєстрованому шлюбі з іншою особою, не входить до числа спадкоємців четвертої черги.
Зазначений у цій нормі п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і обчислюється з урахуванням часу спільного проживання із спадкодавцем однією сім’єю і до набрання чинності ЦК України.
П’ята черга спадкоємців за законом (ст. 1265 ЦК України):
– інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, народження самого ж спадкодавця не входить до цього числа;
– утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї, та не менш як п’ять років отримували від нього матеріальну допомогу, що була для такого утриманця єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Слід звернути увагу на те, що в законі не зазначено, які родичі конкретно, а також не зазначено, по висхідній чи по низхідній лінії вираховується число народжень, а також чи рахуються вони виключно по прямій лінії чи потрібно враховувати і бокову лінію.
Тому реалізація спадкових прав спадкоємця, який спадкуватиме в п’яту чергу, досить проблемна. Ураховуючи, що однозначного вирішення немає, нотаріус, мабуть, не може сам зробити висновок, за яким принципом рахувати число народжень, щоб право на спадкування носило безспірний характер. Така ж ситуація і з доведенням факту перебування на утриманні, та ще й певний період часу.
Крім того, зазначення спадкоємців п’ятої черги таким терміном, як «інші родичі», дає право на припущення, що це родичі, які конкретно в жодній із статей закону не згадуються як такі, що мають право на спадкування на тих чи інших підставах та за певних умов.
Думаю, що без рішення суду в окремих випадках не обійдеться.
Стаття 1266 ЦК України називає спадкоємців за правом представлення.
Сама конструкція ст. 1266 ЦК України побудована таким чином, що прослідковується черговість представників:
частина 1 — внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їхнім матері, батькові, бабі, дідові (ст.1261 ЦК України);
частина 2 — прабаба, прадід спадкують ту частку, яка належала б за законом їхнім дітям (тобто бабі, дідові спадкодавця) (ст.1262);
частина 3 — племінники спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їхнім матері, батькові (тобто сестрі, братові спадкодавця) (ст.1262 ЦК України);
частина 4 — двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їхнім матері, батькові (тобто тітці, дядькові спадкодавця) (ст.1263 ЦК України);
частина 5 — частка померлого родича, замість якого вони спадкують, ділиться порівну між ними;
частина 6 — при спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
Обов’язкова частка у спадщині
Статтею 1235 ЦК України передбачається обмеження волі заповідача лише стосовно осіб, які мають право на обов’язкову частку.
Перелік цих осіб у законі визначений, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Відповідно до ст. 1241 ЦК України на обов’язкову частку мають право неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця, і вони спадкують половину частки, яка належала б кожному з них у випадку спадкування за законом (усі вони входять до кола спадкоємців за законом першої черги).
Обов’язкова частка у спадщині зазначених вище спадкоємців може бути лише зменшена і тільки в судовому порядку з урахуванням обставин, які мають оціночний характер. Отже, нотаріус сам не може зменшити цього розміру і зменшення його не може бути здійснене за погодженням між спадкоємцем за заповітом та обов’язковим спадкоємцем.
Законом не передбачена і можливість збільшення обов’язкової частки у спадщині, значить, це та мінімальна частка, яка належить таким спадкоємцям і зменшує таким чином частку спадкоємця, названого в заповіті.
Ці обставини мають важливе значення в практичному застосуванні згаданих норм закону саме нотаріусом і з метою недопущення спірної ситуації.
Слід зазначити, що норма про право на обов’язкову частку є перш за все обов’язковою для спадкоємця за заповітом, він не може заперечувати проти такого права обов’язкового спадкоємця, оскільки це право встановлене імперативною нормою закону.
Якщо обов’язковий спадкоємець прийняв спадщину (правила прийняття для такого спадкоємця окремо не обумовлені, значить, вони загальні як для спадкоємця за законом) і таким чином виявив бажання отримати передбачену законом обов’язкову частку у спадщині та має на неї право, то завдання нотаріуса полягає у правильному вирахуванні її розміру, не уразивши при цьому інтереси ні обов’язкового спадкоємця, ні спадкоємця за заповітом, і не порушивши при цьому норм закону.
Принцип ст. 1223 ч. 1 ЦК України полягає в тому, що спадкоємець за заповітом має отримати заповідану йому спадщину повністю або максимум з того, що йому заповідано, і ця спадщина може бути зменшена лише на розмір обов’язкової частки, що повністю відповідає положенням статей 1217,1235, 1236 ЦК України.
Принцип же ст. 1241 ЦК України полягає в тому, що більше ніхто не має права на таку адресну частку у спадщині і не більше того, ніж передбачено нормами цієї статті.
Саме тому, що розмір обов’язкової частки прямо впливає на розмір частки у спадщині спадкоємця за заповітом, оскільки зменшує частку спадкоємця за заповітом, правильне застосування нотаріусом згаданих норм закону має за мету недопущення спірної ситуації.
При вирахуванні розміру обов’язкової частки, а також вирішенні питання, чи має на неї право спадкоємець, зазначений у ст. 1241 ЦК України, слід ураховувати таке.
До обов’язкової частки у спадщині зараховується:
– вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку;
– вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку;
– вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
Закон не розмежовую підстави, за якими обов’язковому спадкоємцю перейшли спадкові права, за законом чи за заповітом. До розміру його обов’язкової частки враховується все, отримане ним як за законом, так і за заповітом.
Нотаріус має встановити, скільки спадкоємців за законом спадкували б, якщо б не було заповіту. Для цього необхідно врахувати всіх спадкоємців за законом, які є живими на момент відкриття спадщини, дитину, яка була зачата за життя та народилася чи має народитися після смерті, а також спадкоємців, які померли до відкриття спадщини, якщо їхню частку за відсутності заповіту спадкували б їх спадкоємці за правом представлення.
Визначення кола спадкоємців першої черги дасть можливість установити розмір частки за законом кожного із спадкоємців і виходячи з цього вирахувати розмір обов’язкової частки.
Наявність заповіту, а якщо ще і на все майно, знімає ряд проблем щодо спадкування, але якщо є спадкоємець, який має право на обов’язкову частку, то проблема вирахування її розміру відповідно до закону, не порушуючи прав жодного із спадкоємців, залишається.
З огляду на це, не врахувавши вартості всіх прав, нотаріусу мабуть буде складно вирахувати обов’язкову частку, не збільшивши або не зменшивши її розмір, передбачений законом. Ускладнюватиметься таке вирахування ще й тим, що не на всі види майна спадкоємці отримують свідоцтва про право на спадщину.
На мою думку, якщо спадкоємці не кровні родичі і між ними наявний спір щодо вартості майна, на яке нотаріусом свідоцтво не видається, але воно перейшло обов’язковому спадкоємцю, який не хоче в добровільному порядку визначити вартість цього майна, і спадкоємець за заповітом заперечує у зв’язку з цим право на видачу ще і свідоцтва на обов’язкову частку із заповіданого майна, то нотаріус не зможе жодному з таких спадкоємців видати свідоцтво.
Примусити будь-кого із спадкоємців оцінити вартість такого майна може лише суд.
Законом передбачено, що лише якщо у складі спадкового майна є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний звернутися за отриманням свідоцтва про право на спадщину.
У ситуації, коли не все майно охоплене заповітом, варто звернути увагу на положення п. 19 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування», в якому зазначається, що за згодою особи, яка має право на обов’язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини.
Приклад. Спадкодавець проживав разом з дружиною у квартирі, що належить дружині на праві особистої приватної власності, а свій приватний житловий будинок заповів їхньому спільному синові, крім того, залишилася ще одна не заповідана квартира.
Вартість заповіданого будинку — 100 000 грн.; вартість незаповіданої квартири — 60 000 грн.
На момент відкриття спадщини дружина досягла пенсійного віку, отже, має право на обов’язкову частку, заяву про відмову від спадщини не подавала.
Інших спадкоємців немає.
Після шестимісячного строку право на спадщину мають:
– за заповітом — син;
– за законом — дружина та син як спадкоємці першої черги.
Крім того, дружина має право на обов’язкову частку у спадщині.
При вирахуванні вартості обов’язкової частки нотаріус установив, що вартість обов’язкової частки складатиме 40 000 грн. (100 000 + 60 000): 2: 2 (згідно зі ст. 1241 ЦК України).
За законом з незаповіданої квартири дружина успадковує лише 30 000 грн. від її вартості, тобто менше обов’язкової частки. До повного розміру не вистачає 10 000 грн. Ось тут нотаріус має видати дружині свідоцтво про право на обов’язкову частку на 1/10 частку із заповіданої квартири, крім свідоцтва про право на спадщину за законом.
Але спадкоємці за законом можуть скористатися і положеннями ч. 3 ст. 1267 ЦК України і за взаємною згодою змінити розмір часток у спадщині за законом та збільшити частку дружини таким чином, щоб вона не була меншою ніж обов’язкова, установлена законом.
Тобто в результаті такої угоди між спадкоємцями дружина отримає свідоцтво про право на спадщину за законом як спадкоємиця першої черги не на 1/2 (рівна частка), а на 2/3 частки в незаповіданій квартирі.
Ці 2/3 частки по вартості становитимуть 40 000 грн., що не менше обов’язкової частки. І частка спадкоємця за заповітом не буде подрібнюватися.
У законі передбачено достатньо механізмів для вирішення питань спадкування за наявності доброї волі спадкоємців.
Як на мене, то не дуже вдало сформульовано положення в підпункті 4.2.2 Методичних рекомендацій… щодо прийняття заяви від обов’язкового спадкоємця про те, що він не претендує на видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на обов’язкову частку, оскільки його частка у спадщині забезпечена за рахунок іншого спадкового майна.
Якщо взяти той же приклад, який наведено вище, з тією різницею, що вартість незаповіданої квартира складає 100 000 грн., а вартість заповіданого синові будинку — 60 000 грн., то за тих самих умов розмір обов’язкової частки не змінюється, але дружина як спадкоємиця за законом успадковує 1/2 частку в квартирі вартістю 100 000 грн., що перевищує розмір обов’язкової частки. Отже, у неї просто немає права на обов’язкову частку, оскільки спадщини вона не позбавлена.
Спадкоємець, котрий успадкував певну частку у спадщині (чи за законом, чи за заповітом), і ця частка не менша, ніж обов’язкова, не може претендувати на видачу йому свідоцтва ще і на обов’язкову частку; такий спадкоємець не позбавлений права на спадкування за заповітом.
А якщо права немає, то заява про відмову від неіснуючого права не несе в собі жодного юридичного навантаження і не породжує жодних наслідків, отже, є абсолютно зайвою. Якщо ж обов’язковий спадкоємець прийняв спадщину в порядку, встановленому законом, і ця спадщина складається лише з належної йому обов’язкової частки, то після спливу шестимісячного строку він не може відмовитися від одержання свідоцтва про право на спадщину. Він може його не отримувати, але його частка належатиме йому і залишиться відкритою.
Передбачене законом право на обов’язкову частку не має за мету будь-що урізати частку спадкоємця за заповітом, мета закріплення такої частки — захистити майнові права та інтереси конкретних осіб, які з певних причин не можуть повністю себе забезпечувати самі.
Спадкоємцем за заповітом може бути і зовсім чужа людина, але саме їй віддав перевагу заповідач перед родичами. Таке право заповідача передбачене ч. 1 ст.1235 ЦК України, і мотивація, якою керувався заповідач, не має жодного юридичного значення для дійсності такого правочину, як заповіт.
Особливістю закликання до спадкування спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку, є те, що вони закликаються до спадкування: за наявності заповіту, яким прямо чи непрямо позбавлені права на спадкування; всупереч волі заповідача (власника, який мав право розпорядитися своїм майном на власний розсуд). Їм притаманні певні ознаки, зокрема непрацездатність, і тому таке спадкування несе особистісний характер.
Такий спадкоємець, якщо він достатньо забезпечений і не потребує такої майнової гарантії від держави (у вигляді надання йому права на обов’язкову частку), може відмовитись від такого права.
Але відмова не може носити адресного характеру, як у спадкуванні за законом чи за заповітом (названими у ньому спадкоємцями), тому що згідно зі ст. 1275 ЦК України, відмова від прийняття спадщини має наслідком перехід частки до інших спадкоємців, які можуть її прийняти або відмовитись. Аналізуючи статті 1275 та 1276 ЦК України, можна дійти висновку, що право на прийняття обов’язкової частки не переходить.
За наявності заповіту, особливо на все майно, перехід такого права внаслідок відмови до спадкоємця за заповітом не потрібен спадкоємцю за заповітом, оскільки він і так названий спадкоємцем, а спадкоємці за законом не закликаються до спадкування.
У випадку, коли не все майно охоплене заповітом, обов’язковий спадкоємець спадщини не позбавлений, тому відмовившись від спадкування за законом він вважається таким, що відмовився і від обов’язкової частки, і така його відмова не може впливати на волю заповідача.
Стаття 1241 ЦК України, яка регламентує право на обов’язкову частку у спадщині, розміщена в главі «Спадкування за заповітом». Наявність чи відсутність спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку, факт прийняття чи неприйняття ними спадку, нотаріус установлює тільки тоді, коли спадкування відбувається за заповітом. Якщо спадкування відбувається за законом, то законом визначається коло спадкоємців, і якщо вони спадкують, будучи спадкоємцями якоїсь конкретної черги, то вони спадкують у рівних частках. Стаття 1241 ЦК України серед спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку, називає спадкоємців, які за відсутності заповіту все ж мали б право спадкувати в першу чергу. Але за наявності заповіту, якщо заповідано все не їм, або когось з них не названо в заповіті (а це встановлює заповідач сам, тому що така його воля), то незалежно від його волі законом визначено не тільки коло обов’язкових спадкоємців, але й розмір частки у спадку. І коло спадкоємців, і розмір частки — це імперативна норма. Відповідно до абз. 2 ст. 1241 ЦК України обов’язкова частка може бути зменшена судом, але про її збільшення не йдеться. Тому, якщо такий спадкоємець хоч щось спадкував (причому закон не робить різниці, за якою підставою) і це щось дорівнює або перевищує його обов’язкову частку, то за наявності заповіту на інше майно, він уже не спадкує. Це випливає з ч. 2 ст. 1241 ЦК України — обов’язкова частка вираховується з усього спадку, і щоб це можна було реально вирахувати, законодавець застосовує такий термін, як «вартість». А тепер припустимо, що є обов’язковий спадкоємець при заповіті на все майно (це, до речі, для нотаріуса найкращий випадок), усього спадкоємців за законом — три. Отже, обов’язковому належна обов’язкова частка в розмірі — 1 (увесь спадок) : 3 = 1/3 частка за законом, але від неї належна половина, тобто 1/3 ділиться на 2 = 1/6, саме вона і є обов’язковою. Отже, з кожного виду майна обов’язковий спадкоємець отримає по 1/6 частці. А тепер, якщо спадок заповідано іншій людині і обов’язковому спадкоємцю. Спадок — автомобіль вартістю 50000 грн. і будинок 100000 грн. заповідано спадкоємцю необов’язковому,
а вклади на депозитних рахунках вартістю 150000 грн. — заповідано обов’язковому. Нотаріус має визначити, чи не уражений обов’язковий спадкоємець у своїй частці і чи потрібно йому ще видавати. Визначається вартість усього майна: 50000 + 100000 + 150000 = 300000 грн. Обов’язковому спадкоємцю належна 1/ 6 частка, отже, 300000 грн. ділимо на 6 = 50000 грн. Обов’язковий спадкоємець має отримати частку у всьому спадку вартістю 50000 грн. Йому ж заповідано 150000 грн., отже, він не уражений у своєму праві, і отримає своє за заповітом, а решту заповіданого отримає інший спадкоємець за своїм заповітом. Принцип такий, що спадкоємець за заповітом має отримати все заповідане йому або максимум із заповіданого, якщо воно зменшується на обов’язкову частку. У цьому прикладі обов’язковий спадкоємець отримує спадок вартістю, яка значно перевищує вартість обов’язкової частки. Обов’язковий спадкоємець жодним чином не користується перевагою перед спадкоємцем за заповітом. Законом йому визначено мінімум того, на що він може претендувати. Якщо була б перевага в такого спадкоємця, тоді зовсім ігнорувалася б воля самого заповідача як власника заповіданого ним майна.
