До 100-річчя з дня народження
Пилипа Сергійовича Рудя
Автор
«Партизанської пісні»
2010 р.
Ніколи не забудуть люди
Твій образ і твоє ім’я.
Із нами вічно жити буде
«Звитяжна молодість» твоя.
Над тим не владна смерть залізна,
Хто у борні віддав життя.
Ти впав… Але цвіте Вітчизна,
Ясне у неї майбуття.
О. Палажченко «Незабутньому другові»
5 грудня виповнюється 100 років з дня народження українського поета, партизана-ковпаківця, нашого земляка Пилипа Сергійовича Рудя. Його ім’я добре відоме на Україні та за її межами. Свою молодість, талант, творчість він присвятив Вітчизні, землі, на якій виріс сам, його батьки, народ, частиною якого він був. Саме за Вітчизну він поклав життя, ризикував і йшов на подвиг заради людей. Підпільники, партизани зробили величезний внесок в боротьбу з окупантами, який і до цього часу не в повній мірі оцінений нащадками. Нині Пилип Сергійович Рудь стоїть у бронзі в центрі міста Кролевець. Пам’ятник поету-журналісту, відважному партизану побудований на кошти від суботників молоді Кролевеччини 70-80-х років. Пилип Рудь став рупором радянського Руху Опору. Його «Партизанська пісня» піднімала бойовий дух бійців партизанського з’єднання .
Товаришу, нині прославим в піснях
Важкий, але світлий і радісний шлях,
Як в темряві ночі герой-командир,
Загін партизанський на битву водив,
Як хлопці ходили на зустріч боям
На страх і загибель лихим ворогам,
Як била катів богатирська рука
Під сивим Путивлем, де Сейм протіка.
Наказ був короткий: фашистів розбить,
Багнетом усіх до землі пригвіздить!
І грізно вночі загриміло «ура»,
І падала, падала зла німчура,
Де вдаль простягались телефонні стовпи,
Валялись фашисти, як в полі снопи.
Згадаєм сьогодні, товаришу мій,
Про той переможний Веселківський бій,
Як скошений нами загарбницький полк
Навіки в снігу на морозі замовк.
Ми твердо йдемо в залізнім строю
За щастя народу, за землю свою,
Щоб знову на полі стояли жита,
Неначе безмежна стіна золота.
Щоб яблуні квітли у білих димах,
Щоб вільная пісня летіла в степах.
О мати Вкраїно, о рідна земля!
Ми вражою кров’ю напоїм поля.
Тяжкі твої рани – аж боляче нам,
За них ми жорстоко відплатим катам,
І холод, і спеку – усе знесемо,
Фашистам живим утекти не дамо.
Веди ж, командире, загін бойовий,
Веди на останній, на визвольний бій!
Народився поет 5 грудня 1910 року в селі Бистрик Конотопського округу (нині Кролевецького району),що знаходиться на квітучих, розлогих берегах Реті. Сім’я жила бідно. Пилип був третьою дитиною в сім’ї. Дві старші сестри завжди наймитували. 12 –ти річним хлопцем батько, Сергій Рудь, віддає Пилипка в науку до місцевого шевця, де він швидко опановує це ремесло. Зростав хлопець допитливим, кмітливим, працелюбним: шиє чоботи, вміє ткати на верстаті, оре землю, косить хліб, якого завжди не вистачало в родині.
3-х річну початкову школу, яка на той час була в селі, закінчив у 1921 році. Вже в той час новий директор школи, талановитий педагог Борис Тимофійович Котляров помітив здібності Пилипа, особливо коли він згуртував навколо себе групу здібної дітвори і почав з ними заняття за програмою семирічки. Як згадував Борис Тимофійович: «За десятиріччя педагогічної практики ні до ні після не зустрічав більш здібного до навчання, ніж Пилип».
В 1925 році п’ятнадцятирічним юнаком Рудь вступає до комсомолу, а через рік його обирають керівником сільського комсомольського осередку. В той же час в Конотопській окружній газеті «Селянські вісті» почали з’являтися цікаві, вміло написані кореспонденції із села Бистрик з лаконічним підписом «Пилипко».
Був Пилип Сергійович ще й винахідником. Колишній вчитель історії
І. О. Загородній розповідав: «Молоді хлопці - Пилип Рудь разом з Морозом Дмитром та Морозом Степаном з різних старих деталей змонтували кінопроектор та динамомашину. Щоб дати електричний струм доводилось вручну крутити цю диво-машину. Але охочих покрутити було хоч відбавляй. На кожну частину потрібно було 2-3 крутії. Народний будинок не вмішав всіх бажаючих побачити кіно, тому доводилось демонструвати одну й ту саму картину вечорів 3 підряд».
Широкою популярністю користувалась стінна газета, редактована Пилипом Рудем. Після виходу чергового номеру біля неї збиралося чимало бажаючих почитати і побачити, бо газета була широко ілюстрована молодим художником Іваном Шкурою. Також Пилип Сергійович брав активну участь у створеному, знову ж таки за його ініціативою, драматичному гуртку. Молодь часто ставила вистави українських класиків драматургії. А в дні свят в саду грав струнний оркестр.
Пилип часто, долаючи 12-ти кілометрову відстань, босяком (так краще було йти, та й шкода було взуття) ходив до Кролевецького райкому комсомолу. Зустрічали його завжди радо і весело. Тут познайомився майбутній поет з веселою дівчиною Любою Черняковою.
Ще тоді, як цвів я цвітом маю,
З поля босим прибігав в райком,
Відтоді я Любу пам’ятаю,
Що сиділа мрійно за столом.
Шовк волосся каштаново-чорний,
На обличчі нерозгаданий сум…
Ах ті днії… Які вони моторні…
Не вернуть ніколи їх красу…
А тепер я ось тута скнію.
На вікно самотньо похилюсь…
Ніч… І серце в тузі заніміє…
Де ти радість?! Ніяк не діждусь.
…Ой ці ранки – я їх так кохаю.
Гей тумани – голуба печаль.
Цвітом яблунь юність одцвітає.
Та мені її не жаль.
Йде в задумі ранок фіалковий
В сяйві марить про прийдешній день.
Мої думи Любі Черняковій.
Їй належить сум моїх пісень.
Пиль Жоржинний
«Пиль Жоржинний» - так у ті роки підписував свої вірші Пилип Рудь.. Знайомство, а потім і дружба були на все життя. Вчителька-пенсіонерка Любов Львівна Чернякова так згадувала ті зустрічі: «Ми завжди раді були його приходу, з ним було цікаво, він нього віяло якоюсь силою притягання, його завжди оточували друзі. Якось ми вирішили повести Пиля (так ми звали Рудя між собою) до кінотеатру. Але Пилип був босий, без кашкета, у червоній розхристаній сорочці. Ми почали одягати його. Я дала свою гімнастерку і ремінь з портупеєю. Яшко Арапов позичив штани і кашкета, а наш секретар Ваня Котович – черевики. Пилипа впізнати не можна було. У залі Пилип поводив себе дуже нервово, глибоко і безпосередньо переживав хід подій на екрані. Після кіно він залишився ночувати в райкомі, а до схід сонця побіг додому в Бистрик».
Після перших публікацій в окружній газеті Пилип Рудь на все життя пов’язав свою долю з пресою. Про це він образно розповідає в статті «Як я став сількором»,яка надрукована разом з портретом автора в газеті «Селянські вісті» 22 грудня 1927 року: «Вперше я познайомився з газетами в 1925 році. Читаючи чернігівську газету «Красное знамя»,зустрів я слово «сількор» і глибоко воно у мене в пам’яті запало. Думка стати сількором кожного дня мучила мене, але перешкоджало одне:
- Хто ж його знає, як воно?..
В школі я невдовзі побачив книжку «Сільській кореспондент». Перечитав її - вузлик розв’язався – я зрозумів, про що і як писати.
Пам’ятаю осінь – похмуру, плаксиву. В сільраді мене зустріло оголошення, прочитавши яке, я дізнався, що в Конотопі буде видаватись окружна газета і брати участь в ній запрошувались сількори.
Невдовзі листоноша заніс в читальню газети, і між ними була така коротенька сіренька із заголовком «Селянські вісті». Жадібно перечитав я її, записав у блокнот адресу і ввечері написав свою першу замітку в «Селянські вісті».
Через декілька днів говорили селяни:
- І про Бистрик вже в газетах пишуть.
Я навіть підстрибнув від радості, побачивши свої замітки надрукованими. Якось не вірилось: невже надрукували? Прочитав один раз, другий. Радості не було меж. З того часу почав я писати в «Селянські вісті»».
З 1928 року Пилип Сергійович працює в Кролевецькому райкомі комсомолу завідуючим шкільним та піонерським відділом, а осінню 1929 року, як одного із кращих і талановитих сількорів, запрошують до роботи в редакцію «Селянські вісті»,яка згодом була перейменована в «Комуну». При редакції він організував літературну групу «Першоцвіт»,виїжджав на села для зв’язку з сількорами, писав кореспонденції на різні теми, піднімав на сторінках газети важливі питання тодішнього життя. Це була його перша справжня журналістська школа. Працюючи в редакції «Комуни»,Рудь виробив свій журналістський почерк, набув чималий досвід газетної роботи.
Проте недовго працював П. Рудь в редакції. Його рекомендують секретарем комсомольської організації Буринського цукрозаводу. Одночасно Пилип став редактором багатотиражки цукровиків «За більшовицькі темпи».
А вечорами, до перших півнів, готується до вступу в інститут. Невдовзі Пилип Рудь поступає до Ленінградського інституту журналістики і успішно закінчує його.
На початку 30-х років Рудь вступає до літературного об’єднання «Трактористи»,яке працювало при літературно-художньому журналі сільськогосподарських робітників «Трактор». Перебування в цьому об’єднанні справило великий вплив на формування творчості і таланту поета. Тоді в журналі були надруковані його вірші: «Весняна лірика», «Наша осінь», «Сини республіки», «Пастухова радість», «Вартовий» та інші. Пізніше Рудь говорив: « «Трактор» був моєю школою, він допоміг вийти на літературну дорогу». Його ім’я стало звичним і бажаним на сторінках численних журналів та літературних альманахів того часу. Пилип багато друкується в обласній та республіканській пресі. Поет шукає нових форм, працює творчо, старанно працює над мовою своїх творів. Наприкінці 30-х років він уже працює завідуючим відділом шкіл Чернігівської обласної газети «Більшовик»
Йшов 1941 рік. Велику Вітчизняну війну Пилип Сергійович Рудь зустрів у Чернігові, де з 1940 року працював кореспондентом республіканської газети «Советская Украина». З перших же днів війни вирішує боронити рідну Вітчизну зі зброєю в руках, але через поганий зір і хворобу серця його не беруть до діючої армії. В ті дні П. Рудь писав дружині: « Буду всіма силами домагатись, щоб взяли в армію. Я не можу бути осторонь такої жорстокої битви. Я повинен бути з народом і звільняти народ від фашистських варварів».
Нарешті, після неодноразових відвідин військового комісаріату, прохання Пилипа Сергійовича задовольняють і направляють військовим кореспондентом на Південно-Західний фронт. Рудь пише своїй дружині Ганні Марківні: «Домігся. Іду бити ворога пером і мечем».
У липні 1941 року почалась діяльність П. Рудя як військового кореспондента в діючій армії. Обороняв Київ. Під Черніговом і Остром був на передовій позиції Тяжкі перші місяці війни. Шляхи відступу. 22 вересня 1942 року, перебуваючи вже в Брянських лісах, писав своїй дружині: «…За Пирятином під с. Драбов попав у оточення. Вночі під 21 вересня з жорстокими боями нам, групі 120 чоловік, удалось прорвати кільце ворожого оточення, але позаду нас уже була територія зайнята німцями. З групою 3 чоловіки стали ми мандрувати по зайнятій фашистами території. Голодний і холодний блукав отак півтора місяця. Харчувався терном, калиною, грушами - гниличками, буряками, картоплею, гарбузом. В рідній Україні ми не мали собі пристановища. Важкі то були часи. Але тяжче ще було попереду. Якось уночі, ідучи по полю, ми натрапили на німців і почали тікати. Остався я один без товаришів і почав мандрувати сам. Зброю довелось закопати, військову одіж проміняти на штацьке дрантя і блукати далі. Пройшов частину Київської, всю Полтавську і половину Харківської областей. Хотів перейти лінію фронту у напрямі Харкова. Уже минув був Охтирку і підійшов до Харкова, але там утворився суцільний фронт і я не міг ніяк його перейти. Тоді я повернув на Сумщину. Шив чоботи в селян, а вони мене харчували. Став пересуватися поближче до Брянських лісів, бо чувалось, що там діють партизани. Мої чернігівські товариші розгубились. Федя Таран (кореспондент газети «Комуніст» десь партизанить в Гомельських лісах, Хазан десь на Україні, а Олекса Десняк пішов кудись під час оточення і не знаю, чи живий».
Ночі стали холодні, почались перші морози. Перебувати в лісі стало нестерпно і тоді завернув П. Рудь до батьківської хати. Та коли переступив її поріг – схудлий, обідраний, з великою густою бородою – батьки ледве розпізнали в йому свого сина.
На другий день його взяли на спеціальний облік в поліції, як колишнього журналіста радянської преси. Кожного дня Рудь мусив ходити відмічатися до сільської управи. Але думка пробратися до лінії фронту не покидала його, і він задумав ще одну спробу. План був такий – з обозом, який вирушав на схід, Пилип думав наблизитись до фронту, а там перейти лінію фронту на бік Червоної Армії.
Односельці, які вирушали з обозом, охоче прийняли Пилипа Сергійовича до гурту. Поліцейський староста теж не заперечував, щоб Рудь взяв участь у підвозі фуражу на схід.
Декілька тижнів нічого не було чути про учасників обозу. Нарешті обшарпані, зарослі бородами, без коней з’явились обозники в селі. Серед них був і Пилип Сергійович. Його знову спіткала невдача пробратись до діючої армії.
Знову нагляд поліції. Наказ нікуди не відлучатись з дому, щоранку бути в управі. Пилип Сергійович відчував, що йому треба покинути село. Кілька разів ходив до лісу, ніби то за дровами, а насправді шукати зустрічі з партизанами, але кожного разу ні з чим повертався додому. Незабаром він був заарештований, та з кількома односельцями-активістами відправлений до м. Кролевець.
Арештованих вели через хутір Красна Гірка. Скориставшись з того, що один з поліцаїв був з цього хутора і вирішив заглянути на своє подвір’я, Пилип Рудь кинувся до лісу. Переплив Реть, але до лісу не дістався, поліцаї на конях перехопили, відкривши вогонь із рушниць. Знову невдача. Втікача жорстоко побили, та, скрутивши руки, відвели до Кролевця. Згодом він був відправлений до Конотопської в’язниці, де зустрів багато знайомих. Вони ж зразу організували групу для втечі. В одному з листів до дружини Пилип Сергійович писав: «…Здійснити цього наміру не вдалося, бо раптом приїхало гестапо, почався суд і розправа. Арештованих викликали на допит і били до смерті. Потім знімали верхній одяг і кидали в підвал до смертників. Туди вривалися гітлерівські посіпаки – поліцаї і били прикладом рушниці по голові. Так загинуло на моїх очах більше п’ятдесяти товаришів… Я ж вирішив – або загину, або вирвусь з пазурів фашизму».
В’язнів іноді водили під конвоєм на різні роботи. По дорозі Рудь підбирав різне лахміття: старі мішки, залишки одежі та мотузок, дріт тощо, ховаючи все це за пазуху. А одного разу прийшла з Бистрика пішки до табору сестра Уляна. Принесла передачу – по мимо харчів, ще й новий одяг. Товаришів по камері здивувало те, що стару, подерту в лахміття одежину, Пилип Сергійович не викинув, а старанно сховав під соломою на якій в’язні спали. У сусідів по камері навіть промайнула думка, що Рудь, не витримавши жорстоких умов існування, потроху втрачає розум.
А ночами, коли всі спали, з всього цього мотлоху плів міцну і довгу мотузку – готуючи втечу. На в’язницю фашисти перетворили трьохповерхову школу. Їхня камера знаходилась на третьому поверсі.
Одного разу Пилип помітив через вікно свого батька Сергія Федоровича, який прийшов на побачення з сином. Та побачення не дозволили, не дозволили і передачу. Це означало, що його зарахували приреченим до страти. Тікати треба було негайно. Це трапилось за дві години до смерті. Вночі дощ лив як із відра, що змусило вартових на вишках сховатися. Тоді Рудь та ще 8 в’язнів за допомогою мотузки спустились з третього поверху. Подолавши мур та чотири ряди колючого дроту, кинулись подалі в поле. Кілька днів блукали лісами. Біля села Погребки зустрів знайомих селян, переказавши батькам у Бистрику: «Скажіть, що йду в Світ!»,та попрямував в тому напрямку, де за переказами могли бути партизани, тобто в Брянські ліси.
Партизани із з’єднання на той час знаходились біля села Дубовичі. На їхню заставу і натрапив Пилип Сергійович. Як згадував український письменник, партизан-ковпаківець Олексій Палажченко: «Стояв я в секреті на посту. Бачу йде людина, обірвана, зароща щетиною. Затримав я його, та доповів Ковпаку хто з партизан упізнав у незнайомці Рудя Пилипа Сергійовича».
Спочатку Пилипа Рудя зарахували рядовим бійцем, а через деякий час його вже назначили політруком Путивльського загону. «І тепер, разом з братами-партизанами відплачую кривавим фашистським катам за знущання над нашим народом… Помста партизанська – страшна й нещадна. Ось чому ворог так ненавидить і боїться нас…» - писав Пилип Сергійович своїм рідним у серпні 1942 року.
Влітку 1942 року ковпаківці вели кровопролитні бої, просуваючись на північ. Тривав третій рейд Сумського партизанського з’єднання. Якраз в цей час почалась велика каральна операція гітлерівців проти місцевих партизан. «Наш загін протягом останнього місяця провів чотири великих бої, пустив під укіс п’ять поїздів, захопили у ворога багато зброї і боєприпасів. Я сам раніше воював з гвинтівкою, а тепер озброєний німецьким автоматом і б’ю ворога його ж зброєю» - пише Рудь у серпні 1942 року.
Нові враження сповнили високим творчим натхненням. Народжуються нові літературні задуми та плани щодо зображення партизанського руху, та мирного післявоєнного часу. « Дорога Ганнусю! Коли б ти побачила нашого командира Героя Радянського Союзу товариша Ковпака і комісара з’єднання товариша Руднєва. Які це прекрасні люди, які хоробрі і безкорисливі, які запальні і душевні. Це справжні люди великого серця… Буду писати про них і – якщо залишуся живим, напишу цікаву книгу…» - писав у вересні 1942 року Пилип Сергійович своїй дружині. Розповіді партизан про знаменитий Веселківський бій, який відбувся 28 лютого 1942 року, надихнули П. Рудя на створення «Партизанської пісні». Вона була надрукована в першому номері газети «Червоний партизан» 8 вересня 1942 року, якраз в річницю створення Путивльського партизанського загону, що став бойовим ядром з’єднання. Це був друкований орган партизан з’єднання , в створенні якого Пилип Сергійович брав найактивнішу участь. Матеріали, вміщені в ньому, допомагали командуванню з’єднання у підготовці до майбутнього Карпатського рейду.
Багато працював над випуском листівок, писав кореспонденції до газети «Правда». Своїй дружині він писав: «Читай «Правду»,там може зустрінеш мої статті… Якщо доведеться загинути, то помру я чесно, як належить радянському бійцеві».
В перші жовтневі дні 1942 року окупанти почали новий широкий наступ на з’єднання орловських та сумських партизан в зоні Брянських лісів. На нараді партизанського командування було вирішено діяти рішуче і швидко прорвати кільце оборони, знищити опорні пункти ворога. Початок операції було призначено на першу годину ночі з 4 на 5 жовтня 1942 року.
Друга оперативна група Путивльського загону одержала завдання – захопити хутір Лукашенкове, знищити гарнізон і штаб, що в ньому знаходились, зруйнувати систему дзотів.
Останні години перед боєм політрук П. Рудь провів серед бійців. Настрій у всіх був бойовий, піднесений, відчувалась важливість покладених на них завдань. Зовні в таборі противника було спокійно. Пилип Сергійович тим часом пише листа своїй дорогій дружині, яка була з донечкою евакуйована в м. Орськ: «Готуємо свої бойові подарунки 25-му Жовтню. Будь певна, що ці партизанські подарунки ми приготуємо! І коли все буде гаразд, тоді докладно тобі про це напишу. Сподіваємось, що цей лист буде не останній. Ганнусю! Жалій Ліночку, бережи її, добре виховуй дівчину. Основне, щоб вона гарно вчилась. Про мене не турбуйся. Я живу як всі мої товариші, поділяю разом з ними загальну долю. Якщо смерть – то з честю, якщо перемога – то це життя, радість, творчість…» Це останній лист поета-воїна, якого він написав 5-го жовтня 1942 року.
Але фашистів хтось попередив про виступ партизан. Вони навіть трасуючих куль не використовували, щоб не виказати свої позиції. В наступ на хутір групу повів командир Іван Замула. Ворог обрушив на бійців вогонь з десятків кулеметів і мінометів. Падали підкошені кулями бійці. Поліг смертю хоробрих і командир групи Іван Замула. Командування групою прийняв на себе політрук Пилип Сергійович Рудь. Він і підняв бійців в останню атаку і назавжди впав скошений ворожою кулею. Пішов із життя молодим, не доживши двох місяців до свого 32-річчя. Не вдалось Пилипу Сергійовичу Рудю дійти до світлої перемоги, не довелося написати книги про народних героїв та єва, яких він, як і всі партизани, любив великою синівською любов’ю, не пощастилось зустрітися з дружиною і донькою…
Поховали разом з бійцями, що загинули в цьому бою в братській могилі в селі Лукашенкове Середино-Будського району. А через кілька тижнів з’єднання та єва вирушило в знаменитий Карпатський рейд…
Пройшли роки. Тісним колом обступили берези та ялини братську могилу полеглим партизанам. Скромний солдатський обеліск, як і тисячі таких на Україні, нагадує, які тяжкі бої вели партизани, захищаючи мир, спокій та свободу нашого народу.
У 1960 році старанням українського письменника, бойового соратника П. Рудя по партизанському загону Олексія Овсійовича Палажченка була упорядкована і видана збірка поезій Пилипа Рудя «Звитяжна молодість»,яка вийшла друком у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь». Чимало віршів його було опубліковано у збірці « Пісня полеглих – в строю» ( «Молодь». К. 1965 р.). Добірка поезій нашого земляка ввійшла в збірку «Пісня мужніх» («Радянський письменник». К. 1960 р.),його знаменита «Партизанська пісня» надрукована у збірці «Слово і подвиг» («Радянський письменник». К. 1965 р.),а також у вірш-збірнику «Перемагать і жить» («Молодь». К. 1970 р.). Друкувались твори , зокрема вірш «Криниця», в альманасі «Десна» №2.(Обласне газетне видавництво. Ч. 1958 р.),багато творів поета опубліковано в збірці «Пісні полеглих в бою»,яка вийшла в серії «Бібліотека поета» в 1965 році. На жаль ці книги давно стали бібліографічною рідкістю.
В 196 році була затверджена обласна молодіжна премія ім. в галузі літератури, культури та мистецтва. Серед нагороджених народні ансамблі, авторські та творчі колективи, жіночі ансамблі, ВІА, молодіжні клуби, ансамблі народного танцю, а також письменники, художники, скульптори, журналісти, фотокореспонденти, які зробили вагомий внесок в культурну спадщину України.
У рідному селі поета в 1988 році стараннями вчителя української мови та літератури , вчителя та їх вихованців було відкрито музей . На відкритті була присутня дочка поета Лініта Пилипівна, яка нині проживає в США.
Є біля села Бистрик чисте та прозоре джерело «Рудьова криниця». Тут у мальовничому куточку поліського села вперше прозвучали чисті, мов джерельна вода, його вірші:
У гаю під кручею криниця,
В ній вода холодна ключова.
Часто тут дівчина смуглолиця
Про любов та молодість співа.
Навесні вона тут брала воду,
З повних відер хлюпалась вода.
Хлопці поверталися з походу,
Натягали коням повода…
А ще й донині шумить своїми розлогими вітами кремезна береза, яку ще в далекі 30-ті роки посадив біля батьківської хати в день народження його дочки Ліни, а також щоосені дарує маленькі червоненькі яблучка рудьова яблуня-раєчка, яка росте на колишньому батьківському подвір’ї поета-воїна і журналіста.
О. Говійний. Вчитель історії
Бистрицького НВК.
