Історія та сучасність української держави. європейська та євроатлантична інтеграція України

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ЄВРОПЕЙСЬКА ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ

Мета:

1. Розширити й узагальнити знання слухачів про свою Батьківщину - Україну.

2. Формувати у слухачів любов до Батьківщини, українського народу.

3. Досягти усвідомлення військовослужбовцями свого місця та ролі у захисті Вітчизни, боротьбі зі злочинністю, навчанні та вихованні особового складу на традиціях української державності.

Час: 2 години (розповідь), 2 години (бесіда)

Навчальні питання:

1. Основні етапи розвитку української державності.

2. Співробітництво України з міжнародними організаціями.

Література:

Декларація про державний суверенітет України.

Акт незалежності України.

Конституція України.

Коментар до Конституції України.

Закон України “Про внутрішні війська МВС України”.

Видрін Д., „Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз”.

“Україна. Історія”. Київ, 1992.

Полонська- “Історія України”, 1992.

“Велика історія України” (Т. І. Київ, 1993).

І

Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніколи не була незаселеною.

Історія державності українського народу зародилася і розвивається в контексті інших, не менш складних процесів - релігійного, економічного, політичного, суспільно-культурного.

З VII ст. по 30-ті роки XIII ст. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події. Це був час творення першої Української держави з центром у Києві. В ході формування державності Київська Русь виступила осередком об'єднання інших східнослов'янських народів.

Протягом усього свого існування Україна-Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед із степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатич­на діяльність на міжнародній арені, підкріплена силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, — все це сприяло тому, що Київ­ська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасни­ми найрозвинутішими країнами.

Невпинний поступ України-Русі шляхом політичного, суспільного, еко­номічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної держав­ності та права перервали й на десятиріччя загальмували процеси роздробле­ності та розпаду.

Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XIІІ − XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIII — XIV ст. на основі подальшого розвитку продуктивних сил у суспільстві (зростання політичного та економічного значення міст) і диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави. Влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства.

Роль Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той же час призупинило процес створення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи в той же час кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі як спадкоємець Кельтської держави.

Протягом другої половини XIII − першої третини XIV ст. Галицько - Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав − Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40−60-х роках XIV ст. політично роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Ли­товського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася ав­тономія Волині та Київської землі.

Протягом другої половини XIV − першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польського, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська державність утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запроваджен­ням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національно-української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

У цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Пізніше справу взяла на себе нова сила − козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують Магдебурзьке право.

Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це призвело до подальшого поси­лення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і ка­толицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство. Екс­пансія католицизму, яку здійснював через польський уряд Ватикан, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опозицію з боку православних шляхетських верств. Значно по­слабила цю опозицію зрада частини української шляхти та духовенства, яка перейшла в католицьку віру. З метою масового окатоличення українського народу Ватикан разом з урядом Речі Посполитої та верхівкою католицької Церкви, спираючись на підтримку частини православного духовенства, про­вели в Бересті у 1596 році церковну унію, яка призвела до створення уніатської Церкви.

Характерним для даного періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська панівна верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, відокремлюється в новий стан.

Таке суспільне буття пов'язувало українське населення з її східною полі­тичною і правовою культурою.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політичної свідомості української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея народження незалежної Української держави.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво, яке вступило в третій етап свого існування. На Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності.

Визвольна війна 1648 − 1654 рр. − одна з найяскравіших сторінок в історії українського народу. У ході війни Україна позбавилася польсько-шляхетського соціального, національного та релігійного поневолення.

Визвольна війна поклала початок третьому етапові формування української державності, підвалиною її відродження стала військово-адміністра­тивна система, що склалася в Запорізькій Січі. Організуючою силою Визвольної війни, головним творцем незалежної України було козацтво.

Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології україн­ської національної думки, що виходила не тільки із розуміння необхідності і творення власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Звідси спроба Богдана Хмель­ницького синтезувати ідеї козацьких традицій із соборністю Київської Русі чи Галицько-Волинського князівства. Основою відродженої української дер­жавності стала республіканська форма правління.

Створення в роки Визвольної війни 1648 − 1654 рр. Української Гетьман­ової держави є незаперечним історичним фактом, який було юридично під­тверджено Зборівським договором р., Білоцерківським договором р., березневими статтями 1654 р.

Значні зміни відбулися в суспільному ладі. Український народ здобував не тільки національну, а й особисту волю. На століття було поховано ідею кріпосного права, але повністю ліквідувати соціальний гніт не вдалося, оскіль­ки суспільство в даний історичний проміжок часу не було підготовлене до цього.

Визвольна війна 1648 − 1654 рр. закінчилася входженням України під про­текторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках із Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких вона презентувалась як незалежна самостійна держава.

Таким чином, після приєднання до Московської держави Україна досить швидко розвивається як самостійна, незалежна держава. В той же час царизм починає цілеспрямований наступ на "права та вольності" українського народу. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а згодом царські урядовці починають прямо втручатись у вибори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709 р.), утворення Малоросійської колегії (1722 – 1727 рр.), заборона обрання гетьмана.

У 70 − 80-х роках XVIII ст. в результаті політики царського уряду, спрямованої на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні було остаточно ліквідовано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полковий, військовий та адміністративно-територіальний устрій (1783 р.), закріпачено селянство (1783 р.).

У 90-х роках XVIII ст. до складу Російської імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Але й у XVIII ст., в час, коли українські землі все більш підпадають під зверхність іноземних держав, не припиняється розвиток окремих елементів української державності. Опираючись на давні демократичні традиції, розвивається місцеве самоврядування.

Продовжуються пошуки оптимальної правової системи. З цих причин тільки в XVIII ст. були три спроби кодифікації права в Україні. У 1760−1763 роках проводиться дійова судова реформа.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари у середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московської держави (пізніше Російської імперії) щодо України. Укладаючи договір 1654 року, Україна була незалежною самостійною державою. Московська держава та її спадкоємиця — Російська імперія, порушуючи, ламаючи знищуючи договір, почала розглядати Україну як сукупність звичайних адміністративних одиниць.

Приклад договору 1654 року доводить неможливість входження України в будь-які об'єднання з іншими державами без абсолютної гарантії відсутності імперських структур, хай і оновлених, її також вимагає беззастережного несприйняття умов, що обмежують державну самостійність України. Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права у Україні період, який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі. Перша половина ХІХ ст. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок з ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогос­подарської сировини, тобто засновують промислові підприємства.

Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві в Російській Імперії до 1861 року, а в Австрійській − до 1848 року були слабкими.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність все те, що становить основу державності і що в майбутньому допоможе відродженню Української держави.

В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному розвитку, в якому також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній демократичній державі.

Утворення Центральної ради слід вважати вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст.

День 29 квітня 1918 року став останнім у діяльності Центральної ради, яка віддала владу, не поступившись своїми політичними принципами і не втративши гідності. На останньому засіданні вона приймає Конституцію і обирає Президента. Україна проголошується незалежною, демократичною парламентською державою з розподілом влади на законодавчу, виконавчу, судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи.

З поваленням Центральної ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони дер­жавотворення.

До перших слід віднести рішучість, з якою будується наша держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на її соціальну політику.

До других — утопічно-соціалістичну орієнтацію керівництва Центральної ради, відсутність зворотного зв'язку з широкими народними масами.

М. Грушевський і його соратники не змогли знайти правильного шляху розвитку, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю, і долю україн­ської державності.

Тривалість періоду влади тієї чи іншої політичної сили залежить від того, наскільки вірно обрано форму правління і державний режим, наскільки міцними будуть основи соціально-економічного розвитку і як повно все це буде зведено в правові форми. Скрутно доводиться тим політикам, які приходять до влади лише у час заперечення всього того, що було досягнуто попередніми режимами. Як інший приклад цього − Директорія.

Її політичні дії щодо вибору напрямку державного будівництва привели до пародійної ситуації: Москва звинувачувала Директорію в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а західноєвропейська преса − в більшовизмі; правда знаходилась десь посередині. Але далі створення політичних і соціально-економічних гасел Директорія не пішла

Підсумовуючи період 1917−1920 рр., приходимо до висновку, що прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії призведе до становлення радянської влади на більшій частині України.

Але були і позитивні здобутки. Українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму − демократична держава, яка прийшла до цього через чільну владу (гетьманський режим).

Західноукраїнська Народна Республіка залишила помітний слід у процесі розвитку української національної державності. Вперше після Галицької доби західноукраїнський народ отримав національну незалежність. Було проведено важливі реформи у багатьох сферах державного життя.

До здобутків ЗУНР слід віднести: розділення дієвої системи центральних і місцевих інститутів управління, ретушування системи охорони здоров'я, освіти, видавничої справи, створення Української Галицької Армії.

Активною була і зовнішня політична діяльність ЗУНР. Представники республіки були в США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, Аргентині, Бразилії, де інформували владу про українську національну державу, домагаючись офіційного визнання і допомоги.

Постійні переговори між ЗУНР і УНР призвели до об'єднання обох українських держав.

Хоча ЗУНР перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, її території продовжували функціонувати відокремлено від органів влади та управління. Керівники двох українських утворень у скрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборністю і її інтересами перед власними.

Помилкою ЗУНР і УНР була переоцінка дії політичних сил як опори в боротьбі за незалежність. Політичні сили України не мали уяви, вести народ до соціалістичної чи до демократичної державності.

Але боротьба за українську державність у 1917—1920 роках не пройшла безслідно. Головним здобутком стало занесення у свідомість мас ідеї української державності. Зросла національна свідомість населення України, виросло нове покоління української інтелігенції, яке підхопило думки національно-державного будівництва.

1рр. були тяжкими для української державності. Тридцятип'яти мільйонний український народ не зміг вирватись із залізних обійм нашого "старшого брата". Українська політична еліта піддалась на утопічну ідею можливості побудови соціалізму, для чого створювала різні соціалістичні партії.

У період з кінця 1917 року та до кінця 1920 року радянська влада була встановлена в Україні.

Прихід до керівництва партією і державою Сталіна привів до остаточного формування адміністративної системи управління, до згортання непу і демократичних елементів у державно-пра­вовому житті. Керівники більшовицької партії стояли за збереження її диктатури в економічному і політичному житті. Поступово партійна влада повністю зрощується з державною, що завжди було головним елементом тоталітарного режиму.

Надії України на певну долю державної самостійності були повністю поховані.

30-ті роки стали "голгофою" українського народу. В жорнах тоталі­тарно-репресивного режиму було знищено трудову і розумову еліту народу. Генофонд української нації отримав нищівного удару. Передумовою виник­нення командно-адміністративної системи управління стали монополія більшовицької партії на владу. Відбулося повне зрощення партійної верхівки з владою державного апарату. Керівники партії одночасно займали керівні державні посади.

У 30-тіроки були знищені залишки державної самостійності України.

Друга світова війна призвела до страшних наслідків. Війна потребувала перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного часу. Ця перебудова здійснювалася у тісній відповідності зі зміна­ми, що відбувалися в державному механізмі і законодавстві Союзу РСР. Централізація держави і права, яка характерна для тоталітарного ре­жиму, особливо посилюється в роки війни. Діяльність надзвичайних органів влади, трибуналів, позасудових репресивних органів була візитною карткою командно-адміністративної системи. Будівництво казармового соціалізму продовжувалось. Але війна принесла і деякі позитивні моменти. Вперше за багатовікову історію український народ возз'єднався в єдиній державі. Пе­реможне закінчення Другої світової війни значно підвищило міжнародний авторитет України, яка стала одним із фундаторів ООН.

Друга світова війна дощенту зруйнувала все господарство України, відки­нувши її населення до первісного становища. Надії народу на демократиза­цію суспільно-політичного ладу не справдилися.

Посилюється тенденція зрощення партійного і державного апарату, що особливо яскраво проявлялося в законодавчому процесі.

Незважаючи на те, що московське керівництво послідовно проводило бо­ротьбу з українським національно-визвольним рухом, для повоєнної України ситуація не була категорично негативною. Високий міжнародний автори­тет України дозволив їй стати співзасновником ООН, а також членом інших міжнародних організацій. (26 квітня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до ООН).

З десталінізацією розпочався процес демократизації державного і суспільного життя. Але процес цей не був послідовним. З одного боку, наміри поліпшити життя людей, розширити їх права, а з іншого — посилити вплив партії, зміцнення командно-адміністративної системи управління.

Хрущова були непослідовними, не змогли змінити відносин власності, політичну систему, утопічний характер Союзу РСР, все ж вони відкривали перспективу майбутнього оновлення суспільства.

Для другої половини 60-х — першої половини 70-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партійної верхівки. Тоталітарний ре­жим прикривався доктриною, яка перед­бачала суттєву трансформацію соціальної структури радянського суспільства, роз­миття граней між різними класами і прошарками, між містом і селом.

Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка центра­лізація державного механізму, правоохоронних органів, правової системи.

Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, політично залежала від владного диктату Москви.

З середини 80-х років в СРСР розпочався незворотний процес реформування всіх сторін життя суспільства. Перші спроби реформ показали, що вони неможливі без демократизації, без перебудови політичної системи.

Перед Україною виникла реальна можливість національного і державно­го відродження. Суспільно-політичне життя в республіці активізується після жахливої катастрофи на Чорнобильській АЕС. Зросла громадська свідомість людей, які висловили відкрите недовір'я керівництву України.

Утвердження гласності та політичного плюралізму привело до ліквідації ідеологічного і політичного панування комуністичної партії. Почала втрача­ти свої позиції командно-адміністративна система управління. Одним із важ­ливих напрямків демократизації стало реформування діяльності Ради народних депутатів. Уперше за історію їх існування були проведені дійсно демо­кратичні вибори.

Зростанню національної самосвідомості сприяло прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет, яка проголосила верховенство, самостійність, неподільність влади республіки в межах її території, рівноправність у зовнішніх відносинах.

Період перебудови для республіки закінчився прийняттям 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР "Акту про державну незалежність України ", який ліквідував історичну несправедливість і розпочав новий етап в історії України і її народу.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В державно-правовому будівництві є і здобутки, і прорахунки.

Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Кон­ституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, військових і правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота по формуванню законодавства. Створення нових законодавчих актів, вне­сення змін і доповнень до чинного законодавства часто здійснювалося на неідеологічному, науковому і юридично-технічному рівні. На порядку денному стоять про­блеми загальної кодифікації права.

Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і при­крих помилок. Головне в тому, що періоди розривів у єдиному діа­лектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяжіння українського народу до національної державності.

ІІ

На сьогодні Україна − повноцінний член світової спільноти, чого не можна сказати про не таке вже й далеке минуле. Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий, самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим близьким зарубіжжям, це, з рештою включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.

Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб’єкта міжнародних відносин, відбувається за досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умов.

Основні правові норми становлення України як суб’єкта міжнародних відносин закладені в Декларації про державний суверенітет України, де є спеціальний десятий розділ “Міжнародні відносини”, в якому зазначено, що “вона як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній та спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах”.

Нині Україна є членом більш ніж 40 як міжурядових, так і неурядових міжнародних організацій.

Відтоді як досягнута незалежність, зростає авторитет України як члена багатьох універсальних міжнародних організацій, у фундації яких вона брала участь (ООН та ін.). Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Рада Європи (РЄ). Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належить співробітництву з Організацією Об'єднаних Націй. Український народ може пишатися тим, що його країна була однією з держав-засновниць цієї глобальної міжнародної організації. Свого часу, у перші 45 років існування ООН, Україна виявила чимало ініціатив у розробці міжнародних питань, перебуваючи в рамках ООН.

Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, проводить справді незалежну від окремих держав чи груп держав зовнішню політику.

З 12 травня 1954 р. Україна є членом ЮНЕСКО. За повоєнні роки вона обиралася до ряду керівних органів ЮНЕСКО та до Виконавчої Ради (1980−1985 рр.). Україна − член Міжнародного урядового комітету, Міжурядової програми з інформатики, Міжнародної Координаційної Ради програми “Людина і біосфера” (МАБ), Європейської економічної комісії ООН. У цілому Україна бере участь у діяльності більш як 60 організацій ООН (МАГАТЕ, ЮНІДО, МОП, ВПС тощо). Обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійно зростаючий авторитет України на міжнародній арені.

Україна є учасницею Співдружності Незалежних Держав, яка була створена в грудні 1991 року. Уряд нашої держави розглядає СНД як міжнародний механізм, що доповнює і координує процес створення якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, які утворилися на території колишнього СРСР, і має на меті сприяння більш успішному вирішенню проблем, що виникли внаслідок розпаду Союзу РСР. Україна стоїть на позиції насамперед економічної доцільності існування СНД, розвитку торговельно-економічних відносин між державами-учасницями Співдружності. Співробітництво в рамках СНД в усіх сферах співробітництва Україна розглядає крізь призму власних національних інтересів, при цьому усвідомлюючи своє право як незалежної держави самостійного формування позиції щодо активної та гнучкої політики в межах Співдружності, реалізації національних інтересів.

Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління, надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. Тому Україна уникатиме і в подальшому участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва, здатній перетворити СНД у наддержавну структуру. У разі набуття подібною тенденцією домінуючого характеру вона залишає за собою право переглянути своє ставлення до участі в співдружності.

У сфері економіки Україна обрала і відстоює лінію створення власної відкритої економічної системи, участі в міжрегіональних ринках, серед яких чільне місце має займати спільний ринок Співдружності Незалежних Держав як рівноправне економічне інтеграційне об'єднання. Україна стоїть на позиції, яка передбачає збалансовану господарську діяльність усіх без винятку держав-учасниць СНД, що вимагає перегляду старих і переходу до нових форм інтеграції.

У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР. Такі угоди суперечили б проголошеному Верховною Радою прагненню набути в майбутньому нейтрального статусу.

Україна не має ніяких територіальних претензій до всіх сусідніх держав, у тому числі держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися на період розпаду СРСР, вона вважає непорушними.

Виз­начною подією в політичному житті України стало прийняття до Ради Європи. Наша держава стала 37-м чле­ном цієї авторитетної організації і п'ятою серед колишніх республік СРСР (після Латвії, Литви, Естонії та Молдови).

Метою Ради Європи, згідно з договором про її утворення, є досягнення більшого ступеня узгодженості й згуртованості держав-учасниць на базі спільних принципів та ідеалів, на яких ґрунтується західна цивілізація і демократія, а також сприяння їх економічному і соціальному прогресу. Задля цього держави-учасниці мають за допомогою РЄ вступати в угоди і вживати спільні дії в економічній, соціальній, культурній, науковій, юридичній та адміністративній галузях і розвивати права людини та основні свободи. Головними органами Ради Європи є: Комітет міністрів у складі всіх міністрів закордонних справ і Парламентська Асамблея.

Щоб бути прийнятим до складу РЄ, необхідно дотримува­тися трьох найважливіших принципів: держава-кандидат має бути правовою, поважати права людини, мати в наявності плюралістичну демократію.

До набуття цього статусу Україна йшла послідовно, крок за кроком від дня проголошення своєї незалежності. Уже в грудні 1991 р., невдовзі після референдуму, який підтвер­див Акт проголошення незалежності, Міністерство закор­донних справ України звернулося до Генерального секре­таря Ради Європи з пропозицією провести переговори про визначення сфери й форм співробітництва.

Рада Європи функціонує за трьома ключовими напрямами: розвиток демократії, захист прав людини, забезпечення вер­ховенства закону. Ступивши на шлях входження до РЄ, Україна докладає чимало зусиль, щоб дотримуватися цих напрямів.

Експерти Ради Європи констатують прагнення нашої держави привести своє законодавство у відповідність до міжнародних норм і стандартів, передусім тих, що містяться в Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини, підсумкових документах ОБСЄ та кон­венціях РЄ. Водночас Україна збагачує європейське співто­вариство власним досвідом розв'язання проблем цивілізо­ваним шляхом у складному процесі трансформації суспіль­ства, досвіду якого світова практика не знає.

Отже, вступ України до Ради Європи означає розши­рення демократичного простору на схід.

Крім того, Україна, яка володіє величезним науково-технічним, інтелектуальним виробничим потенціалом, відкриває нові можливості для збагачення загальноєвро­пейської культури.

Членство у Раді Європи має принести й відчутні еко­номічні вигоди − від сприяння економічним реформам до захисту комп'ютерного зв'язку та надання певних пільг у торгово-економічній сфері.

У червні 1995 р. Україна підписала з Європейським Со­юзом двосторонню тимчасову угоду про торгівлю та питан­ня, що до неї відносяться. Цей документ став першою угодою такого типу, укладеною з новою незалежною державою. Сторони надали одна одній сприятливі умови для здійснення торгівлі. Угода відкриває можливість торгувати з усіма країнами Європи без будь-яких обмежень, зокрема текстилем, сільськогосподарською продукцією тощо.

Довгострокова мета України − стати рівноправним чле­ном ЄС, як і інших європейських структур. У середньостроковому плані − це створення зони вільної торгівлі з ЄС і набуття асоційованого членства в цьому Союзі.

Нормативно - правова база відносин України і НАТО

Початком співпраці України та НАТО прийнято вважати листопад 1992 року, коли відбувся офіційний візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера в Україну. Того ж року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі. 8 лютого 1994 року Україна, перша з пострадянських країн СНД, підписала рамкову угоду програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 14 вересня 1995 року було офіційно затверджено індивідуальну програму партнерства України з НАТО. Наступним кроком, який наближав Україну до Північноатлантичного альянсу, стало підписання Хартії про партнерство України з НАТО у Мадриді 9 липня 1997 року. Хартія представляє собою документ, на основі якого визначаються сучасні умови світової безпеки, ролі НАТО у її підтриманні, становище та значення України у процесі збереження миру, взаємовідносини України і НАТО, зобов’язання України перед країнами - членами НАТО. Вона складається із 5 розділів, кожен з яких регламентує відносини у певній сфері діяльності. “Україна та Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і її держави-члени, спираючись на зміни у середовищі безпеки в Європі, будучи переконаними, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому, беруть на себе зобов'язання у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі”.

У листопаді 1998 року було презентовано програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У документі вказувалося, що стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.

Основним документом, де розроблені практичні рекомендації щодо партнерських стосунків України і НАТО, є План дій Україна – НАТО, що ухвалений на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ у м. Прага 22 листопада 2002 року. Цей План дій було розроблено відповідно до рішення Комісії Україна−НАТО з метою поглиблення і розширення відносин Україна−НАТО. Метою цього Плану дій є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети − повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки, і для створення стратегічних рамок для існуючого і майбутнього співробітництва Україна−НАТО відповідно до Хартії.

Професори Нью-йоркського університету та Сейнер Дж. проаналізувавши основну законодавчо-правову базу взаємовідносин України з НАТО, зробили висновок про належний рівень декларованих положень та практичних розробок і рекомендацій, що повинні сприяти втіленню поставленої мети та завдань даних взаємовідносин. Проте нормативно закріплена діяльність між Україною і НАТО все ж не визначає готовність до подання заявки на вступ до цієї міжнародної структури. Відомо, що для цього держава-претендент має відповідати ряду вимог не тільки соціально-економічного характеру. Мають бути врегульовані питання щодо територіальних претензій до країн-сусідів, потрібно провести модернізацію військової техніки згідно зі стандартами НАТО. Зрозуміло, що слід враховувати економічне підгрунтя: скільки це буде коштувати для України і чи зможе вона віднайти відповідні кошти.

Водночас, певний оптимізм можуть давати результати роботи комісії Україна−НАТО і те, що президент України підтвердив, що Україна готова до співробітництва з Альянсом до тієї межі, на яку погодиться сам Альянс. Британський аналітик Джеймс Шер, який консультує НАТО з питань України, вважає, що “українській стороні не варто сподіватися на оголошення в НАТО кардинальних змін у статусі України”. Дж. Шер наголосив: “Звичайно НАТО має політику відкритих дверей, проте рішення географічного розширення, яке відбувається, потребуватиме більше стратегічних міркувань від урядів країн НАТО, ніж вони уявляли”. Можна по-різному оцінювати альянс і його рух на Схід та міру корисності для України співробітництва з НАТО, але неможливо не рахуватися з цією найпотужнішою і впливовою військово-політичною структурою.

Таким чином, відносини України з НАТО ґрунтовно закріплені в нормативно-правових документах, що дає позитивний результат у практичному співробітництві. На нашу думку, розвиток відносин з альянсом сприяє підвищенню ролі України в системі європейської безпеки, проведенню військової реформи та зміцненню демократичних перетворень у країні. У кінцевому підсумку, він сприяє зміцненню безпеки держави.

Отже, проголошуючи свою незалежність та суверенність у 1991 році, Україна, відповідно, отримала офіційне право самостійно визначати пріоритети зовнішньої політики та налагоджувати зв’язки із державами, союзами держав та міжнародними організаціями. Різносторонність міжнародного співробітництва України в рамках найвпливовіших міжнародних союзів та організацій (ЄС, НАТО, ЄЕП) відповідає геополітичному становищу України та курсу української держави на демократизацію, безпеку, розвиток економіки, освіти та культури.

Висновок

Здобувши незалежність, Україна отримала геополітичний спадок як держава між Сходом і Заходом, з винятковим положенням на перетині основних торгових шляхів, багатими природними та людськими ресурсами. Становищем на 1991 рік її геополітичний рейтинг визначався перш за все наявністю ядерної зброї, частини радянського ВПК, трансконтинентальної транспортної інфраструктури, військово-морської бази на Чорному морі та рядом інших вiйськово-стратегiчних компонентів, розташованих на її території.

Сьогодні Україну розглядають як державу, що визнала свої державні пріоритети на користь демократії, правової держави та прав людини. З точки зору геополітичного положення та значення України у своєму регіоні її на сьогодні розглядають як повноцінного суб’єкта на міжнародній арені та відводять їй важливе місце у концепціях на програмах регіонального та світового характеру. Частково Україна включена в поле iнтересiв трьох світових політичних i економічних гравців: США, деяких країн Західної Європи i Російської Федерації. Тобто, Україна знаходиться в залежностi як вiд Заходу, так i вiд Росії. Рішучий поворот у той чи інший бік може бути пов'язаний з втратами. Традиційно зміст нашої зовнішньої політики розглядається виключно як вибiр напрямку орiєнтацiї, а не вибір змісту i способу активної дiяльностi на мiжнароднiй політичній арені.

1 липня 2010 року парламент України прийняв Закон „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, яким передбачено, що Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур.

Дотримання Україною політики позаблоковості означає її неучасть у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес.