Богдан Шиба: «Місцеве самоврядування – основа міцної держави»
Штрихи з біографії
Народився 8 січня 1962 року в селі Яструбичі Радехівського району Львівської області. Закінчив архітектурний факультет Львівського сільськогосподарського інституту за спеціальністю архітектура та планування сільських населених місць та Львівський філіал Української академії державного управління при Президентові України за спеціальністю державне управління, кваліфікація – магістр державного управління. Із квітня 2006 р. по листопад 2010 р. перебував на посаді Луцького міського голови. Член партії «Батьківщина». Обраний депутатом Луцької міської ради за партійним списком. Секретар постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, боротьби зі злочинністю, депутатської діяльності, етики та регламенту.
– Що підштовхнуло вас до рішення зайнятися політичною діяльністю?
– У школі я був відмінником, мав отримати золоту медаль. У 10 класі, коли писав випускний твір, то відступив від програми і додав туди дещо з прочитаної творчості Івана Франка. У результаті мій твір визнали націоналістичним і я мусив рік після закінчення школи відпрацювати в радгоспі робітником, щоб отримати характеристику і дозвіл вступати у вуз. Це мене серйозно зачепило, стало прикро, що переслідують за правду, захотілося щось змінити. Мабуть, я вже тоді, у 16 років, зрозумів, що політика – це моя доля, і з того часу вона мене супроводжує. Коли почалася перебудова, активізувалися національно-визвольні процеси, то я був їх активним учасником. Це було дуже непросто, ми їздили по селах за свій кошт, організовували осередки Руху, а за нами їздили КГБісти на «бобиках». Тоді я вже точно усвідомив, що не зможу жити без політичної діяльності, то мій хрест на все життя. А останній раз довелося зазнати утисків через політичні погляди в грудні минулого року, коли проти мене порушили кримінальну справу і наклали запобіжні заходи: я не мав права виступати на мітингах, не міг виїздити з Луцька. Це тривало майже два місяці, поки не скасували заборони, і тоді це було не так просто, як може видатися зараз, бо ніхто не знав, у який бік хитнуться терези. Слідчі, які займалися справою, обіцяли активістам, що років по п’ять посидимо у в’язниці, і це видавалося схожим на правду. Звичайно, було страшно, бо я ніколи не вірив, коли хтось казав, що не має страху. Таких героїв одиниці на мільйони, так звані зірвиголови, а я проста людина і переживав не так за себе, як за родину і дітей. Хоча вболівання за долю України переважують страх за своїх рідних і себе. Моя дружина і діти все розуміли, були готові до такого розвитку подій, бо знали, що цього разу боротьба буде дуже серйозною.
– Чи змінилося ваше життя після Майдану?
– Я продовжую відстоювати інтереси простих людей. Прикро, що цілі Майдану виявилося нелегко реалізувати в житті. І тут не можна говорити, що винна тільки агресія Росії. Насправді, річ не в тому: за 23 роки в Україні залишився устрій, скроєний за радянським лекалом. Наслідок цього – люди на Сході не є прихильниками Росії, вони прагнуть повернення Радянського Союзу, дешевої ковбаси, безплатних послуг, пільг, заробляти свою мізерну зарплату і не переживати ні за що, не приймати рішень. Це ностальгія за СРСР, коли не треба було думати, держава все вирішувала. Тих, хто проявляв ініціативу, оголошували спекулянтами або дисидентами, тобто вони отримували строк у тюрмі. Я думаю, більшість так званих сепаратистів усвідомлює, що ті часи не можна повернути, бо в Росії теж ніхто й нічого задарма не дає. Але вони мріють про це, бо два десятки років існує такий міф. Зараз пожинаємо наслідки того, що не змогли його зруйнувати. Невпевненість у майбутньому породжує страх. Масове безробіття, корупція і невігластво – основні причини проблем в державі, породжені внутрішньою агресією людей, які не бачать гарантій того, що завтра буде краще. Люди, які виходять і читають свої вимоги з листочка та не знають, що таке федералізація, роблять це тому, що Україна за ці роки не створила свою національно-економічну ідею, тобто не зафіксувала і не почала втілювати власні національні інтереси.
– Ви були активним учасником революційних подій, протягом тривалої політичної кар’єри працювали з багатьма політиками та чиновниками. Як ви вважаєте, нова влада готова працювати на благо громади?
– За кілька місяців люди скажуть, хто на своєму місці, а хто ні. Бо, на перший погляд, всі нові обранці – достойні, не причетні до злочинного режиму, а от наскільки вони успішні в практичній діяльності – покаже час. Зараз є одна проблема – всі говорять про війну, про укомплектування війська, але мобілізацією мають займатися військкомати, а не місцева влада. Її завдання – забезпечити людям виплату заробітної плати, розвиток економіки. Інвестиції треба вкладати в продуктивні галузі, де будуть створювати нові робочі місця, інакше ми ніколи не вийдемо з кризи. Владі зараз треба потурбуватися про ці речі, бо ж не війною єдиною жити. Якщо займатися тільки проблемами армії, то восени не буде що їсти. Через подорожчання дизпалива багато волинських фермерів не посіяли навіть тих площ, які мали торік, тобто будуть мати збитки. Гривня знецінюється, а молоко заготовляють набагато дешевше, ніж до цього. Треба розуміти, що основна війна – економічна та інформаційна, тому не треба всім воювати, хтось має займатися господарством. А люди і так підтримують військових: збирають гроші, харчі, речі, і їх не треба про це просити. Потім вони матимуть право сказати: я як міг допомагав державі у тяжкий час, а що зробили ви? І тут владі треба буде звітувати.
– Нещодавно для українських товарів відкрили європейські ринки, скасували мито. Який позитив з того буде мати Волинь?
– Волинь має значний потенціал у виробництві продовольства, є багато підприємств, які виробляють унікальну продукцію. Наприклад, екологічно чисте дитяче харчування та соки з волинської сировини, без хімічних домішок, популярні на Заході. Більша частина нашої продукції сільського господарства і переробної промисловості є конкурентоздатною, відповідає європейським стандартам, більше того, це екологічно чисті та якісні товари, якими можна годувати не тільки Європу, але й цілий світ. Це має бути одним із ключових напрямів розвитку економіки, і скасування мит відкриває нам дорогу на європейські ринки. Думаю, що не так важко буде перейти на нові стандарти, треба тільки бажання і спільна позиція, вміння відстоювати свої інтереси, користуватися правилами Світової організації торгівлі, членами якої ми є. Тому що безглуздо доводити Росії якісь стандарти, вона чинить, як заманеться, і веде серйозну економічно-фінансову війну з Україною.
– З якими проблемами до вас як до депутата міськради приходять люди?
– Подолання бюрократії, канцелярщини. Найбільше звертається дрібних бізнесменів, коли не можуть отримати якісь дозвільні документи. Вони мають проблеми на всіх етапах – починаючи з реєстрації бізнесу і закінчуючи надуманими «потрібними» довідками чи паперами. Люди втомлюються ходити від кабінету до кабінету, замість того, щоб працювати. Влада мала б потурбуватися про те, максимально розчистити дорогу малому і середньому бізнесу. Я багато років допомагаю підприємцям позбавлятися від «паразитів», які тільки збирають податі. Чому б не зняти перешкоди, аби можна було спокійно вести бізнес? Бо підприємців гноблять реєстраційні установи, податкові, пожежні, санітарні перевірки. Але ж у кризові моменти будь-яку державу витягує саме малий і середній бізнес. Це серйозна проблема – у складні часи найтяжче доводиться найменш забезпеченим, небагатим громадянам. Постає питання: як їм після цього любити Україну «не дивною любов’ю»?
– Зараз готуєте якість пропозиції на розгляд комісії?
– У нас передова комісія, дуже дієва, люди звертаються до нас, коли потрапляють у безвихідь. Тому крім планових засідань кілька разів на місяць розглядаємо звернення громадян. Це і земельні питання, і проблеми з облаштуванням і ремонтом житла, змінами меж землекористування. Вважаємо, що наша комісія має допомагати з усіма проблемами, особливо, коли людині більше немає куди йти. Крім того, вважаю, що ми достатньо ефективно і продуктивно працюємо. Ми з колегами завжди дискутуємо, на щастя, у нас практично не буває консенсусів. Кажу «на щастя», бо коли всі кивають головою і погоджуються, продуктивності не буде. А під час дискусії народжується рішення, яке, можливо, й не всім подобається, але є оптимальним і ефективним.
– Якими рішеннями, втіленими за час політичної кар’єри, пишаєтеся?
– У Луцьку є чимало позитивного, зробленого за час мого перебування на посаді міського голови. Наприклад, відремонтовані за мого наполягання вулиці й дахи, особливо у школах, садочках і багатоквартирних будинках. Коли користуюсь громадським транспортом, чую, як водії «обзивають» деякі вулиці моїм іменем. Це приємно, бо була системна робота, а не затикання дірок. Ми заробили серйозні кошти від продажу землі на аукціонах, залучили запозичення, за які мене дуже сильно критикують. Але обсяг робіт, виконаний за ці кошти, себе окупив, бо ж вартість будівництва від моменту, коли робили, до того часу, коли довелося віддавати кошти, значно зросла. Крім того, я в 2008 році заборонив ямковий ремонт доріг, бо це викидання грошей на вітер. На жаль, зараз до нього знову повернулися.
– Ви самокритична людина?
– Напевно, що так, часом навіть хворобливо самокритичний, бо те, що не зробив, не дає мені спати. Коли був міським головою, завжди казав: ми зробили більше, ніж могли, але значно менше, ніж хотіли. У мене такий характер, що докоряю собі тим, що не зміг зробити, бо ж проблем завжди набагато більше, ніж можна вирішити.
– Який досвід винесли зі спілкування з людьми?
– Недавно я перечитав нову книгу Василя Слапчука «Книга забуття», яку всім рекомендую, і там є такі слова «Людина повинна вміти слухати і вміти чути». Це зовсім різні речі. А мій найбільший досвід: без серйозного, базового місцевого самоврядування нічого доброго в країні не буде. Люди мають громадою вирішувати проблеми, брати участь у конструктивних проектах, хотіти щось змінювати. При немічних місцевих радах ніякий регіон не буде успішним. Бюджети мають формуватися з урахуванням потреб міста, селища, села, тобто знизу доверху. Наприклад, коли був податок на транспортні засоби, то ці кошти могли використовувати тільки на ремонт і утримання місцевих доріг. Станом на 2008 рік ми заробили на цьому близько 17-18 мільйонів. А потім цей податок скасували, замість ввели акциз, який відраховують до державного бюджету.
– Стартували президентські перегони. Як оцінюєте кампанію?
– Я працюю в передвиборчій кампанії, багато спілкуюся з людьми. Люди налаштовані тривожно, бояться, що вибори не відбудуться. А якщо їх не буде, то складна ситуація в державі затягнеться, бо до виборів ми точно не будемо мати спокою. А хочеться закінчення нестабільності, розвитку. Наша основна проблема – гіпермонополізованість, гіперкорумпованість та гіперолігархізованість системи. Маємо від цього очистити владу. Бо ж немає різниці, якщо до керма прийде хтось інший, але буде далі «доїти» країну. Має не просто змінитися влада, мусить змінитися вся система.
– Які маєте вподобання, хобі?
– Займаюся загартовуванням, взимку купаюся, підтримую фізичну форму за допомогою важкої атлетики – жиму штанги і гантелей у положенні лежачи. Основне хобі – книги, читаю практично всі новинки української літератури, трохи менше цікавлюся іноземною. Відвідую Львівський книжковий форум, допомагаю нашим книготорговцям і друкарям, захищаю інтереси людей, які розповсюджують українську книгу. У громадській приймальні маю шафу з книгами, які люди можуть брати почитати. Вони навіть можуть їх не віддавати, за умови, що передадуть книгу іншому. Вдома маю близько тисячі томів, постійно їх роздаю, бо місце обмежене, тож їх рівно стільки, скільки вміщають книжкові шафи. Є в моїй бібліотеці кілька старовинних видань: «Кобзар» 1906 року, «Словник української мови» Грінченка 1910 року. З улюбленого – час від часу перечитую «Кобзар», щодня беру до рук Біблію, бо я віруюча людина. Улюблені сучасні письменники – Оксана Забужко, Юрій Андрухович, дуже класно пише Сергій Жадан. Смакую поезію Ліни Костенко.
Розмовляла Тетяна КУШНЕРИК
