Пошукова робота за напрямом «Що ти знаєш про свого прадіда – учасника Великої Вітчизняної війни» (до 70-річчя Перемоги)

Сарненський навчально-виховний комплекс

«Школа-колегіум» ім.

Пошукова робота за напрямом

«Що ти знаєш про свого прадіда – учасника

Великої Вітчизняної війни»

(до 70-річчя Перемоги)

Автор: Шолота Софія

учениця 6-В класу

Керівник:

Вчитель української мови

та літератури

Сарни 2014

Добрий день!

Я Софія Шолота, учениця 6-В класу Сарненського НВК «Школа-колегіум» імені

Я люблю навчатися,

Вмію працювати.

Про свого прадідуся

Хочу розказати.

Спочатку завітаймо у невеличке село Кураш, що на Дубровиччині. Ця мальовнича місцевість відома завдяки аматорському народному колективу, який нещодавно відзначив свій п’ятдесятирічний ювілей. Село багате історією, звичаями та легендами, особливо обрядами та піснями.

Якщо вам доведеться мандрувати дорогами Полісся, обов’язково загляньте у наші краї. І хоч не славиться село видатними людьми, та неодмінно зачарує незрівнянною поліською природою:замилуєтесь луками і лугами, швидкоплинною Горинню, вербами над озером, що підходить до самого села, горами, порослими лісом, що тулиться до крайніх хат.

Основним заняттям селян було хліборобство, сіяли жито, ячмінь, просо, овес, гречку, садили картоплю, городину. Будували будинки, садили садки, колихали дітей, займались рибальством. Були серед чоловіків тесляри, столяри, ковалі, гончарі, вміли змайструвати воза, полагодити плуга, викопати криницю. Жінки займались домашнім господарством, пряли, шили, ткали, вишивали, разом із чоловіками обробляли поля.

В одній із багатодітних селянських родин у далекому 1922 році народився мій прадідусь Михайло, Свищевський Михайло Дмитрович (по-вуличному його називали Мішенька).

Під час Великої Вітчизняної війни забрали на фронт. Коли закінчилась війна, прадідусь Михайло повернувся в рідне село Кураш, згодом одружився на моїй прабабусі Марині.

Важко жилося молодій сім’ї. Зранку до вечора працювали на колгоспному полі; на кожну хату були відміряні ділянки: пололи, рвали ставили, слали, збирали, вантажили, терли, тіпали льон, сапали, пололи, збирали кукурудзу, копали картоплю, рвали і звозили буряки. За день заробляли трудодень, за який зважували 300-400 г жита чи ячменю.

Щоб якось вижити і прогодувати сім’ю, в якій виховували двоє донечок (старша Надійка – моя бабуся), прадідусь змушений був їхати на заробітки у східні і південні області України, працював на шахтах Донбасу.

Ніколи ніхто не запитував прадідуся про війну, та й не було часу розповідати:весь вік працював, лише, коли пішов пенсію, то на День Перемоги, 9 травня, запрошували на мітинг до обеліска полеглим односельчаном та на святковий обід, нагороджували ювілейними медалями як учасника бойових дій, так і медалями як ветерана праці.

Після війни прадідусь одержував повідомлення про представлення його до нагород, але всіх відзнак він так і не зміг отримати.

У 1996 році прадідуся не стало. Бабуся Надія Михайлівна розповідала, що в дитинстві гралася медалями, які дідусь привіз із фронту, адже іграшок купити не було за що.

Інколи, у поважному віці, прадідусь Михайло розповідав про те, як визволяли землі Прибалтики, особливо запам’яталися запеклі бої за місто Ригу. Був сапером, ішов завжди попереду, розміновував мости і дороги. Коли проходили населеними пунктами Прибалтики, люди зустрічали привітно, запитували, якої національності. Коли чули, що українець, годували, одягали, пригощали, привітно розмовляли. Із усіх національностей, найбільше не любили росіян.

Прадідусь Михайло відзначений багатьма нагородами, але особливо дорожив орденом Вітчизняної війни другого ступеня та медаллю Жукова.

Серед документів за сімома замками зберігав «Приказ Верховного Главнокомандующего Генералу армии Масленникову»

Генералу армии Еременко…

Ось перед вами копія цього важливого документа. Учетверо складений пожовтілий від часу листок, на якому відзначені війська та командири, які брали участь у визволенні міста Риги та перемогли фашистів у боях 13 жовтня 1944 року. Цей наказ був особисто вручений прадідусю його командиром, майором Востряковим.

Хочу ознайомити також з нагородами, якими був відзначений мій прадідусь (див. додатки).

Документ та нагороди зберігаються як родинні реліквії, як згадка про страшні роки війни, як пам’ять про рідну людину, що захищала свою землю від ворогів.

Я впевнена, якби мій прадідусь Михайло був живий, він розповів би мені багато про пережите у цій страшній війні, де він зі своїми побратимами крок за кроком наближав перемогу.

Мільйони захисників не повернулись додому.

Сьогодні не припиняється війна на сході України. І знову наші бійці захищають рідну землю від ворога. Ми віримо своїм захисникам, знаємо їх в обличчя. Серед них наші односельці. У зоні АТО і наш учитель Ратич Олександр Володимирович.

Ми пам’ятаємо свою історію, кожен з нас повинен знати про своїх рідних, які захищали свою землю від ворогів, чи захищають сьогодні на сході. Вони всі герої.

Я переконана, що ми, юне покоління, будемо берегти світлу пам’ять про найкращих синів і дочок нашого народу, будемо берегти і захищати Україну від ворогів. Бо ніхто і ніщо не переможе велику любов до рідної землі, не зможе вбити віковічне прагнення нашого народу до волі, свободи, світла, єдності. Слава Україні!

Додатки

Свищевський Михайло Дмитрович