Походження націоналізму

Ідеологічний вишкіл ч.1

I. Походження націоналізму

Упадок старого порядку і старих поглядів, загальна характеристика націоналізму, народження політичних ідеольогій, інстинктовний націоналіст, розвиток українського націоналізму, нація і націоналізм

Упадок старого порядку і старих поглядів. Живемо в добі великих перемін. На наших очах падуть могутні колись держави, на наших очах ламався від віків усталений державний лад і суспільний проядок. Полум'я революції охопило було цілу Европу, великі національні рухи потрясли підвалини старого політичного ладу і повалили старі імперіялістичні держави. На місце династичного принципу на якому були побудовані старі імперії, виходить новий національний принцип і на його основі твориться ряд національних держав. Самоозначення народів стає самозрозумілим правом. Навіть малознані у світі народи піднімають збройну боротьбу і домагаються здійснення цього права для себе. Краї, у яких пробудився глибший національний рух, змагають до перебудови внутрішнього життя, до підпорядкування всіх виявів духового, політичного, суспільного і господарського життя - новим націоналістичним ідеям. Ці нові націоналістичні рухи носять в різних краях різну назву: в Італії - фашизм, у Туреччині - молодотурецький рух, в Німеччині - націонал-соціалісти, у нас - український націоналізм. Націоналізми різних країв є явищами анальогічними, бо ставлять за головний осередок своїх змагань націю, але якраз через те вони є дуже різні, бо кожна нація має своєрідні прикмети, іншу історію, інакшу суспільну структуру і інакші природні потреби. Тому кожний націоналізм самстійно шукає розв'язки всіх питань, що зв'язані зо справами його нації і лише у дуже незначній мірі може користуватися досвідом других. З другого боку повстає новий суспільний рух в Росії - большевизм, який відкидає національний принцип, спираючися на протилежнім принципі (міжнародній солодарності); творить комуністичну державу.

Враз з політичними потрясеннями, які змінили мапу Европи, відбувся не менший переворот у людських думках, у їх давньому світогляді. Історичні події, живі факти виявили неправдивість багатох поглядів і ідеалів, які давніші покоління уважали за незрушимі правди. Треба було перевести ревізії дотеперішніх поглядів, відкинути неправдиві теорії, знайти такі правди і такі ідеї, які були б згідні з життям. Перебудова світоляду на нових основах, якими стали нові ідеї, є характеристична для сучасних національних рухів. Націоналізм, як кожен молодий рух, повний життя і розгону, повний віри в справедливість своїх ідей - змагає до цілковитого знищення всіх думок, які не згідні з його наукою. Ця боротьба за світогляд, за душу і думання нового покоління, перебирає дуже часто гострі форми, бо хоч старий світ перестав вже існувати, хоч життя виявило неправдивість даних поглядів, які родилися і жили в старому світі і які не можуть відвикнути думати сарими категоріями, і які часто навіть не є свідомі цих поглядів.

Загальна характеристика націоналізму. Націоналізм, який хоче перевести далекойдучі переміни і реформи національного життя і національної думки, не є отже самим тільки політичним рухом, але явищем багато ширшим. Націоналізм - це духово-політичний рух, який хоче охопити всі прояви національного життя, проявити свойого духа в національній культурі, піднести національну етику, скріпити національні сили своєї нації. Тому в національзмі треба виразно розрізняти три площини його вияву: націоналізм як світогляд, націоналізм як етика і націоналізм як політичний рух. Ні одна з них, коли брати окремо, сама ідеологія, самі етичні форми, чи сам політичний рух не є ще націоналізмом, але одною з площин його вияву. Щойно всі площини його вияву взяті разом дають правдивий повний образ націоналізму. Тому не є націоналістом, у повного значенні цього слова цей, хто має націоналістичний світогляд і прекрасно знає його ідеольогію, а не має націоналістичної етики, ані не робить націоналістичної роботи, ані цей, хто хоч робить таку роботу, але не думає націоналістичними категоріями, ані не поступає по засадах націоналістичної моралі. Ця тенденція до всеобіймаючости, до опанування цілої душі людини і всіх її вчинків з одного боку, а охоплення без виїмку форм і виявів національного життя - з другого боку, є суттєвою прикметою націоналізму. Ні одна ділянка національного життя не є для нього байдужа, хоч в даний момент може і не підпадати під сферу його впливу. Залежно від природніх потреб нації націоналізм ставить чоловий натиск на різні ділянки національного життя, а не на поодинокі площини себевияву, бо ідеольогічно-політичний свтогляд, етичне виховання і політично-організаційні завдання мають рівну вартість, і ні одно з них не може бути надмірно розвинено коштом другого. Тільки у співрідній праці в усіх трьох напрямках націоналізм проявляє в нутрі свою повну істоту. Залежно від вимог життя націоналізм може класти головний натиск на духово-культурні справи, раз на господарські, то знов на поліпшення життя нації. В нашій дійсності найважнішими є політичні завдання, тому й український націоналізм спрямовує головні свої сили в тому напрямі не занедбуючи всіх інших проявів національного життя.

Народження політичних ідеольогій. Звідки взявся націоналізм? Щоб відповісти не це питання, треба розрізнити два повстання суспільно-політичних течій. Одні напрямки є впливом внутрішніх потреб більшого чи меншого гурта людей, повстають для оборони їх інтересів, чи здобуття означених цілей - є отже впливом природнього розвитку людської громади і діючих у її нутрі бажань і тенденцій. До цього типу належить націоналізм. Другі напрямки повстають в цей спосіб, що наперед являється теоретик, ідеольог. Його наука здобуває ступенево поклонників, які згодом лучаться з собою у політичні організації, щоб поширювати і здіснювати науки проголошені теоретиком даного руху. Класичним прикладом таких організацій і ідеольогій є партія соціалістів і комуністів. Належать туди теж і українські демократичні партії, які повстали не з потреб народних мас, але в той спосіб, що люди, які ставали приклонниками західно-европейських течій - оформлено вже ідеольогією, хотіли їх наслідувати та перещіплювати на свій грунт. Різниця між першим і другим типом народження політичних ідеольогій є така, що коли останні повстають готові в кабінетах учених і щойно пізніше знаходять приклонників, то другі зароджуються з потреб живого життя і щойно опісля оформлюються в менше або більше виразні ідеї, шукають для них теоретичного обгрунтування і світоглядового завершення. Політичні рухи цього типу є початково інстинктовні, відрухові, безпрограмомі і щойно пізніше стараються охопити свої прямування у виразні кличі та ідеї і розбудувати свою програму і ідеольогію. До повного завершення і закінчення політичної програми ніколи не доходиться, бо життя не стоїть на місці, але все змінюється і поширюються його природні потріби, і тому не можуть бути вони охоплені згори в раз на все сталі закостенілі форми. Ідеольогія, політична програма є тут доказом зрілости руху, а не його початком. В цей спосіб повстав якраз і український націоналізм.

Інстинктовний націоналіст. Вже на світанку української історії народжувалися в нас тенденції до власного, окремого життя, до повного вияву свого духа у власній державній організації, культурі, мистецтві. Ці прямування виявити народного духа в його повній формі, здійснити всі підсвідомі можливості, які дрімали в його глибинах зроджувалися не під впливом теорії, але під впливом природнього росту живого національного організму. Княжа держава заскоро упала, щоб цей інстинковний гін гатунку міг дійти до свойого оформлення. Придавлений на кілька століть, вибухає знову в козацькій добі і похапцем шукає форм свого здійснення, від упадку одної до повстання другої гетьманської держави. Виснаженний з сил безнастанною і безуспішною боротьбою довгий час не проявляється на верх, нуртує десь у глибинах народної гущі і щойно в минулому столітті пробивається на верх, спершу як літературно-культурне відродження, опісля як повне відродження націоналістичної думки. Інстинкт самозбереження гатунку, воля гатунку до росту і вияв повної сили і здібностей або інакше воля нації, що існує від тоді, від коли існує нація є джерелом, з якого зродився націоналізм. Націоналізм - як інстинктовний рух, зроджений з зову крови своєї нації - сягає своїм корінням у далекі сумерки історії, до расового прабуття півдиких племен, у яких перший раз забилося українське серце. Прийшов він на світ у ті години, коли пала перша капля крови за українську справу, коли у руках русичів піднявся вперше меч в обороні нашої землі, як землі української. До свого повного освідомлення і оформлення своїх ідей дійшов націоналізм вже в перших часах і вже в наших часах, і лише тоді про цей усвідомлений націоналізм буде мова в дальшому ході.

Розвиток українського націоналізму. Вже не як інстинктивний, але як освідомлений духовий і політичний рух з'ясовує націоналізм свою головну ідею в 1900 році. Причиною, що інстинктивний націоналізм не освідомився на самому початку націоналоного пробудження та не розвинувся у форму свідомого націоналізму було це, що на відроджений молодий ще український рух відразу почали ділати оформлені вже в той час чужі ідеї та кривили його розвиток. Модний в той час демократизм, лібералізм, соціальний у Західній Европі, москофільство - в Росії, так непереможно опанували і приголомшили українську думку, що вона справи власної нації вважла справами другорядними. Але інстинкт самозбереження гатунку прориває цю гіпнозу чужих доктрин - зразу в поезії Шевченка, опісля серед членів Української революційної партії (РУП), що діяла на східно-українських землях в 1904 році. Частина РУП, група Миколи Міхновського, ставить собі за мету боротися за Самостійну Україну, кидає клич: "Україна для українців!" і перший раз проголошує цілий ряд виразно з'ясованих націоналістчних думок. Міхновського і його групи є першим виступом свідомого українського націоналізму, як руху політичного. Не принесла вона вправді більшого успіху серед тодішньої демократії і соціялістичної суспільности, яка на природні потреби власної нації дивилася як на нереальні, фантастичні речі. Великий зрив історичного націоналізму, що проняв і охопив всіх (навіть частину соціалістів) у 1917-20 рр. та спонукав всіх думати про власну націю і будувати для себе власну державу, воскресив знову свідому націоналістичну думку і націоналістичний рух, який ширив грунт. Політична праця нового націоналістичного руху, відродженого з руїн власної держави починається в 1920 році з заложенням Української Військової Організації (УВО), яка веде революційно-терорестичну працю проти ворожої окупації. Для поширювання політичних впливів націоналізму засновується у 1923 році двотижневик "Заграва", біля якого гуртується група однодумців. Загравісти незабаром закладають окрему політичну партію під назвою: "Українська Партія Національної Роботи". Ця партія існує коротко, бо в 1924 році зливається з Трудовою Партією в УНДО. Незалежні від політичної роботи революційного націоналізму появляються у Львові публіцистичні статті і теоретичні праці Дмитра Донцова, в яких він боронить націоналістичні позиції та старається дати підстави теорії націоналізму. В 1925 році творяться в краю і на еміграції ряд гуртків націоналістичної молоді, які працюють часто незалежно від себе. В лютім 1929 року, за злуки поодиноких націоналістичних груп повстає нова політично-революційна організація: "Організація Українських Націоналістів" (ОУН) як надбудова УВО, з виразно оформленою ідеольогією і полтичною програмою. Український націоналізм, поглибивши та доповнивши свою діяльність, існує в тій формі по нинішній день, захоплюючи щораз ширші круги.

Нація і націоналізм. Український націоналізм - це рух, зроджений з внутрішніх проблем української нації, ставить собі за виключну мету служити лише потребам власної нації і довести до найвищої сили вияву всі спрямування, які від віків живуть і нуртують у нації, як окремім гатунку серед других народів. Нація для націоналізму є найвищою ідеєю, якій він підпорядковує все інше і з її становища оцінює вартість усіх речей, і з її потреби виводить всі власні політичні завдання. Людство, міжнародню класову солідарність, всесвітянські ідеї - націоналізм відкидає як речі, що лежать поза нацією, що її внутрішньо добивають і ослаблюють та цілковито, або частинно відвертають увагу від власної нації. Цим різняться націоналізм з одного боку від космополітичних напрямків, які так опанували увагу деяких українських партій, що вони або зовсім не зважають на справи власної нації, або ставлять їх на другому місці, а на першому свої власні групові цілі, з другого боку від демократично-ліберальних партій, які в своєму поступованні виходять не з дійсних потреб власної нації, але від умовних потреб, які випливають з їх теорій, запозичених від чужинців.

II. Теорія нації

Атомістична теорія нації, критика атомістичної теорії, механічне розуміння народу, переоцінювання зовнішніх прикмет, поняття нації як спільноти, нація в просторі і часі

Атомістична теорія нації. Тому, що нація є джерелом а заразом найвищою ідеєю націоналізму потрібно докладнішого вияснення поняття: що це є нація, а що націоналізм? Чим різниться одно поняття від другого? На повищі питання давали соціольоги неоднозрідні відповіді, тому повстали різні напрямки, які зменшими або....

(пропущено рядок - не читався)

головних теорій атомістичної і органічної теорії нації. По думці атомістичної теорії, нарід це велика спілка людей, зо спільними прикметами. Цими прикметами є: спільна теорія, однакові антропольогічні прикмети, спільна мова, спільна культура, релігія, однакові звичаї і обичай. Населення, яке має ці прикмети є народом. Нарід складається мов з лічі частинок-атомів, суми окремих одиниць, які живуть на данім просторі і мають ряд спільних прикмет. Тому, що ця теорія порівнює нарід з сумою атомів називається атомістичною.

Критика атомістичної теорії. Проти цього погляду органічна теорія підносить ряд закидів, які виказують цілковито її неправдивість. Між іншими - нарід не є спілкою, цебто механічоною тільки сумою одиниць, а сума зовнішніх прикмет не вичерпує правдивої істоти народу.

Механічне розуміння народу. Спілка, це свідомий добровільний зв'язок людей, що повстає на основі спільної умови і має якусь означену ціль. Тим часом нарід не повстав у той спосіб: люди не заключували між собою умови, що від якоїсь пори будуть до нього (народу) належати. Існує окрема теорія, яка твердить, що первісні держави повстали шляхом так званої суспільної умови. Народи повстали з первісних родів, які розросталися, або лучилися з другими родами в племена, які розмножувалися і більшали. Одні племена були часто у війні з другими, підбивали їх, або самі підпадали під їхню владу. З цих підбоїв творилися більше суспільні одиниці, а живучи довший час спільним життям прибирали спільні звичаї: виробляли однакову мову, побут інше, і в цей спосіб ставали народом. Нарід не є спілкою також і в тому значенні, щоб був свідомим і добровільним зв'язком людей. Ніхто не може ані свідомо, ані доброільно на основі розумового розрахунку вибирати, до якого народу йому належати. Кожна людина враз із приходом на світ родиться відразу членом цього, а не іншого народу, говорить його мовою, живе формою його побуту, прив’язується до його звичаю, обряду. ноші і щойно пізніше розрізнює, що поза людьми. які говорять і живуть так само як він. що такі самі як він, існують ще інші люди - чужинці. Почуття національної приналежності є наслідком усвідомлення факту різниці між такими як "Я" і іншими людьми, а ніколи наслідком свідомого добровільного вибору. Спілка є свобідним зв’язком, до неї можна ступити і коли не подобалось виступити, а членом народу родиться людина раз на ціле життя, і чи це їй до вподоби, чи ні, належить до нього аж до смерті (поминаючи виїмкові випадки хрунівства, цебто національної зради). Одна людина може бути членом двох і більше спілок, але не може бути рівночасно німцем і французом, українцем і поляком. Поняття народу вимагає, щоб кожна одиниця належала до нього вповні, з тілом і душею. Таким робом нарід не є механічною сумою одиниць, не є спілкою.

Переоцінювання зовнішніх прикмет. Щодо другого закиду, то, по-перше, нарід не мусить мати конечно всі вичислені повище об’єктивні (зовнішні) прикмети, щоб бути народом, по-друге, саме посідання поодиноких зовнішніх прикмет якогось народу не рішає ще про принадлежність до нього. Коли б спільні прикмети були дійсно суттєві для кожного народу і рішали, чи дана група людей є народом, то деякі народи не можна було б вважати за народи, бо бракує їм тих чи інших прикмет народу. Наприклад, народом по думці такої теорії не повинні бути ірляндці, бо не мають одної мови (говорять по англійськи), жиди (бо не мешкають на одній території), німці (бо не мають одної спільної релігії - протестантизм, католицизм), врешті, народом не був би ні один з них, бо не належить до одного антропологічного типу, але кожний з них має в своєму складі різні расово неоднорідні первні. Також і про скількість культури, звичаю, обичаю можна говорити у релятивному значенні, бо внутрі народу є великі культурні різниці, спричинені тим, що певні области даного народу були виставлені через довший час на ділання чужих, часто ще й до того сильніших культур; так само внутрі народу є менші або більші різниці в звичаях, обряді, ноші і т. п. між поодинокими племенами, значить ні одна з почище вичислених об’єктивних прикмет, крім спільної історії не є для народу суттєвою (яку конечно мусів би кожний нарід мати, щоб бути народом, або є народом, яким брак одної об’єктивної прикмети народу, або є вона дуже незначною, то проте є вони народом).

Щось, отже, іншого рішає, чи даний гурт людей є народом чи ним не є. Для ствердження непридатності атомістичної теарії не конечно виходить від народу як цілості, але досить примінити її до поодиноких одиниць, які складаються на цілість, щоб дійти до тих самих висновків, що і з народом. Напримір: українець, який виховується на чужій культурі американській і не знає своєї - по теорії атомістичній - українцем не є. Або не є італійцем той, хто охрестився в протертантській церкві, чи не знає італійської мови, а проте дуже сильно почувається приналежним до італійського народу. Можуть, отже, бути люди яким бракує цеї чи іншої об’єктивної прикмети, яку посідає їх нарід, то просто будуть вони членами, як противно, не один може мати всі зовнішні національні прикмети, знати знаменито мову, культуру, побут і т. ін., а не належати до нього, а навіть бути його завзятим ворогом.

Поняття нації як спільноти. Про приналежність до даного народу рішає не посідання, ані брак національно-об’єктивних прикмет, але це, чи хтось уважає себе за його члена чи ні, цебто його веутрішнє, суб’єктивне почуття. Внутрішне почуття взаїмної приналежності людей, що мають спільні такі чи інші об’єктивні національні прикмети, є найсуттєвішим моментом у житті народу. Об’єктивні прикмети є важні і потрібні для народу, але самі собою не мають для нього першорядного значення. Внутрішнє почуття взаїмної приналежності до народу може зроджуватись у людей зі свідомості пережиття спільної долі (історії ), прив’язання до старих звичаїв, релігійних обрядів, рідної мови і т. п. Великий вплив на скріплення національної приналежності має також почуття кровного зв’язку; в останньому випадку не важно, чи нає нарід спільні антрополочічні прикмети, чи ні, без огляду на це йогочлени можуть відчувати, що в них пливе та сама кров, і це буде більше зв’язуючим моментом, як дійсне расове споріднення без свідомості про нього. Вартість дійсно об’єктивно національних прикмет є дуже взглядно і лише тоді мають вартість, коли є внутрішньо відчуті, або усвідомлені, отже, суб’єктивно передиті. Різні причини можуть впливати на витворення почуття національної проналежності і тому раз мова, раз обряд, то знова культурні справи чи навіть часопис (лише різниця обряду і часопису є тими об’єктивними, що різнять хорватів і сербів) мають у різних історичних обставинах рішаюче значення для поодиноких народів. Об’єктивні прикмети мають значення для народу не самі собою, але тільки, оскільки скріплять почуття приналежності до народу. Нарід, це населення часто спільного походження, яке протягом віків пережило спільну долю на окремій території і має прив’язання до собою витворених своєрідних прикмет (мова, побут, культура ) і через це прив’язання відчуває взаїмне зближення, споріднення взаїмне до себе належання.

Нація в просторі і часі. Нарід, у якого зродилася охота жити власним життям, стає нацією. Нація, це вже такий нарід, у якого є бажання творити власну державу, або те бажання вже здійснив і таку державу має. Кожна нація є народом з усіма об’єктивними і суб’єктивними прикметами. Але ен кожний народ є нанацією. І то так довго, як довго йому бракує свідомого змагання до політичної самостійності. Це змагання, як вислів природньої потреби спрямовує розпорошені сили нації до одної мети, зосереджує національну енергію на одній точці: спільне напруження, боротьба, спільно пережиті успіхи і невдачі внутрішньо споюють, скріплюють і зосереджують почуття взаємної до себе приналежності, родить почуття і свідомість духової спільноти з цілим національним організмом (через порівняння нації з організмом цю теорію називають органічною).

На місце давнього: він такий самий як "Я" - приходить свідомість "МИ", психічне пересилення і поширення власного Я. Одиниця почувається підметом в нації, що внутрішньо належить до великої нерозривної цілості, відчуває з цілістю живу органічну зв’язаність. Почуття спільноти не в однаковій мірі розвиненне в усіх членів нації. В одних воно сильніше і вони зв’язок з національним організмом відчувають глибше, у других слабше. Та про число зовсім тут не ходить. Рішаючим є це, що в нації взагалі такі почування зроджуються, що вона взагалі є здібна видати з себе людей, які мають сильне і всідоме почуття національної спільноти. Вони є центром зосередження її енергії, які ділають на окружаючі їх маси: є активом нації, що складаються з різнородних одиниць, без огляду на їх становище і освіту. А що ці одиниці розсіяні по всіх шарах суспільності, мають тому можливість ділати своїм особистим впливом і на різнородне окруження, так, що національна спільнота огортає щораз ширші круги, сягаючи до найдальших її закутин в глиб народної гущі. Ступенево перетворюється в велику спільноту. Почуття спільноти будить однакові реакції у всіх її членів.

Наприклад розстріли большевиками наших селян (особисто нам незнаних) відчувається як удар, як нашу втрату а міжнародний успіх українських емігрантів в Америці будить радість в усіх українців. Національна спільнота це живий організм, якому не є байдужий бій, хоч би навіть у найменшій його частині і все викликає в людині відповідну реакцію цілості. Коли одиниці, що найсильніше відчувають своє внутрішнє споєння з національною спільнотою, коли ці, що є активом нації свідомо лучаться в окрему організаційну групу, то ця група стає осередком найвищої національної свідомості, зосередженням її освідомленої волі, вгутрішньо дуже сильно споєні спільнотою, а у відношені до широких кругів нації - провідною групою. Природній провід нації є отже організованим її активом. Нація є здібна видати з себе свій природніій провід, а при повному напнятті своїх сил створити форму, необхідну для її природнього розвитку - державу.

Держава є вислідною внутрішнього розвитку нації, її внутрішньої зрілості. А не, як твердив В. Липинський, ідеолог гетьманців у своїх "Листах до братів хліборобів", що,,, до української нації через українську державу..." ст. XY, отже по його думці так довго нема нації доки нема держави, а "нація" - це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави" ст. XY. У хвилях великого напруження усіх національних сил, всенародного зриву стає нація спільнотою у її найвищій і найдосконалішій формі. У такій формі рідко коли виступає нація в історії. Ні моменти великого духовного підйому, масового ентузіазму, який нація опановує "думка всіх перетоплює всіх в одну істоту з одною душею, думкою, бажанням. Такою спільнотою були французи коли з Марсельєзою на устах йшли на штурм Бастилії, такою спільнотою була горстка хрестоносних лицарів - опанованих жадобою добуття Божого Гробу, або перші христіяни в добі найстрашнішого їх переслідування.

Природнім змаганням нації є зєднати в собі всі елементи, що належать до її організму, не залишаючи поза собою нікого. І нація є з одного боку природній гін до соборності, до об'єднання всіх земель замешканих її членами в одну цілість, з другого боку важна для нації кожна одиниця, навіть найбільше несвідома, бо вона є для нас рідною частиною її організму. Націоналізм поширюєє поняття нації не лише в просторі, але і в часі. До національної спільноти належать не лише всі живучі зараз земляки, на яких територях вони не знаходилися б, але також і всі предки, що тут жили перед нами і ці покоління, що колись прийдуть на наше місце.

Зібравши разом все сказане про націю - дістанемо таке її очеркнення: Нація - це спільнота в яку перетворюється нарід у хвилі, коли в ньому зроджується прямування до політичної самостійності. Понятт нації охоплює цілий нарід у його історичному розвиткові (всі покоління) і в простірному розширені (всі землі).

III. З психольогії національних почувань

Патріотизм, шовінізм, націоналізм - як психічне пережиття, два стани національного розвитку та їх впливи на форми думання і відчування.

Патріотизм. З народом і нацією в'яжеться окремий рід психічних почувань: патріотизм, шовінізм і націоналізм. Тому, що ті переживання є собі близькі і споріднені, треба, щоб могли їх розрізнювати, докладніше з'ясувати собі їх суть. Патріотизм - це любов до рідного краю, рідної землі, що на ній живуть та є цієї самої народности. Розвивається він з прив'язання до рідного місця, села чи міста, в якому ми родилися і з яким тісно в'яжуться наші особисті переживання. Це прив'язання відноситься і до людей, що живуть у тому самому місці, говорять цею самою мовою, мають такий самий світогляд, звичаї, обичаї і т. п., з якими ми були в ближчому чи дальшому особистому відношені. Їх уважається за своїх, рідних, у протиставлені до мешканців сусідніх місцевостей. Це почуття поширюється при зустрічу з чужинцями. Почуття різниці між "свої" а "чужі" люди стає дуже виразний, коли між ними є мовні, релігійні звичаї чи різниці. Знання історії скріплює прив'язання і любов до людей, що пережили цю саму історичну долю і недолющо і ми, і які споріднені з ними походженням від спільних предків. Патріотизм, як любов батьківщини, хоче високо піднести свій нарід і дати йому можливості повного розвитку в культурнім, господарчім і політичнім житті.

Коли з патріотизму родиться окремий патріотичний рух, то його метою є збереження стану національного посідання, поправи політичного положення народу, його теперішньої ролі, визволення спід чужого панування. Найвищою політичною метою патріотизму є ідея національної свободи, свобідна батьківщина.

Шовінізм. Відміною патріотизму є шовінізм. Це любов батьківщини розжарена до білого. Коли патротизм можна назвати розумовою любов'ю батьківщини, то шовінізм це сліпа, пристрасна любов до всього, що рідне, і сліпа ненавість до всього, що чуже. Це, що своє вважається без застережень і без виїмків за найкраще, а чуже за зле і вороже. Шовінізм надзвичайно загострює відносини між народами, спричинює наглі і необчислені вибухи національної і расовох ненависти і відзначається великою нетерпимістю. Головною його хибою є нерозчисливість і непогамованість, цебто нездібність здисциплінування. Коли шовінізм спричинює політичні вибухи, то звичайно бувають це гострі місцеві конфлікти, які мають гарячковий, безпляновий і льокальний характер і через це кінчається невдачею.

Націоналізм - як психічне пережиття. Націоналізм - як психічне пережиття, не як ідеольогічно-політичний напрямок, є дальшим етапом патріотизму, подібно як нація, з якої він виростає, є дальшим етапом народу. Коли патріотизм є любов'ю, то націоналізм у першій мірі є хотінням, свідомою волею, жадобою влади, бажанням повного національного росту, а щойно в другу чергу є любов'ю і ненавистю. Свідоме хотіння заступає місце підсвідомого почуття. Фанатичне прив'язання до своїх ідей приходить на місце "розумової" любови патріотів і не допускає ніяких сумнівів, ніякого толєрування ворожої, чи іншої думки. Цей момент віри а твердістьі непохитність своїх прав є дуже характеристичним для націоналізму. З безсумнівної віри в свою правду родиться гін до усунення і знищення кожної іношої правди і по заступленню її своєю одинокою правдою. В цьому пункті націоналізм має в собі щось із релігійної нетерпимості, яка теж хоче примусути всіх вірити у свою правду. Своїм фанатизмом і нетолеранцією всього, що стоїть йому на дорозі, націоналізм є дещо подібним до шовінізму. Але різниться від нього поперше тим, що коли шовінізм поперше виростає не з віри в правдивість своєї ідеї, бо виразних ідей він навіть не має, лише з любови до свого і ненависти до чужого; по-друге, коли шовіністична любов є дрібничкова, т. зн. тісно звязана з хвилевими проминаючими подіями дня, які заступають перед нею образ цілості і роблять її "сліпою" цебто оцінювати правдиву вартість цього, що своє - то націоналістичний фанатизм відноситься до найвищих ідей, які охоплюють цілість потреб і бажань нації. Тому що виходять від нації в цілій її історичній перспективі націоналізм не перецінює теперішнього покоління і не жалує жертвувати його щастям для добра майбутніх віків. Націоналістична любов не є любов'ю "тепрішнього" - припадково - але "вічного" в нації. Коли патріотизм може, але не мусить стати джерелом політичного руху, націоналізм не мусть ним бути і не політичним рухом бути не може, бо нація від якої він походить є поняттям суто політичним. Власна держава є для націоналізму є необхідною і незрозумілою передумовою, яка щойно уможливлює здійснення його головних цілей. Найвищою метою націоналізму є повний розріст (експансія) всіх національних сил, які є можливі тільки у власній, відповідно устроєній державі.

Два стани національного розвитку та їх впливи на форми думання і відчування. Коли пригадуємо собі (з теорії нації) різницю поміж народом і нацією, та порівняємо націоналізм як психічне пережиття з патріотизмом і його відміою шовінізмом, то побачмо, що маємо тут до діла з двома роздоєнеми етапами: нижчим і вищим. Ці два етапи національного розвитку так вплинули на людську душу, що витворили дві різні форми думанняі відчування. Тому, що ці форми виростають з двох громадянських формацій: з народу і нації, мають тому суттєві прикмети. Тут перевага підсвідомого чуття, тут перевага свідомої волі. Як з одного боку може повстати нація, яка перше не була народом, але не кожний нарід може бути нацією, так само з другого боку нема націоналізму, який повстав би з патріотизму, але не кожен патріотизм є націоналізмом. Психічними патріотичними елементами для патріотизму є любов і ненависть, для націоналізму віра і воля. Найвищою політичною метою патріотизму є визволення батьківщини - відчути як освободження народу від тиранів і з осягненням цієї мети головне завдання патріотизму є сповнене. Націоналізм в хвилину здобуття власної держави стає щойно на дорозі своїх найтяжчих завдань: перебудови національного життя до самих основ. В політичних чинах виступає виразно різниця між патріотизмом а націоналістичними методами ділання.

Атентант Миколи Січинського був патріотичним чином, бо був актом помсти, зроблений з любови до народу в цій ціли, щоб улекшити його долю і поліпшити його тодішнє положення. був націоналістичним, бо мав на меті ті нехвилеві поліпшення, але був впливом бажань добуття потрібних матеріальних засобів необхідних в праці, що має за завдання знищити існуючий порядок до самих основ, а на його місце поставити новий, хочби навіть коштом цілого живучого в даний час покоління. У відношені до пануючого політичного ворога патріотизм є бунтарський, повстанчий, бо хоче усунути його, вважаючи, що цим фактом осягне свою мету - добро народу. Націоналізм є революційний, бо не вдоволяється самим лише усуненям ворожої влади, але хоче знищити всі наслідки невільництва, що залишаються не лиш у суспільно-господарсьих формах, але й в душах цілого покоління. Через цівласне внутрішні переміни й реформи, які націоналізм буде переводити у викривлених неволею формах національногожиття і з огляду на безпощадну боротьбузо старим світом політичних понять, пересудів і теорій не згідних з духом історії і потреб українства - націоналізм є рухом революційним, цебто перемінюючим цілість національного життя. Так на загал різняться оба етапи національного розвитку. Для виразнішого перегляду хай послужить слідующе зіставлення:

	Преший етап	Другий етап
Джерело	Нарід	Нація
Форма думання	Батьківщина	Держава
Психічне явище	Патріотизм	Націоналізм
Мотив ділання	Щастя і добробут народу	Сила і могутність нації
Головна мета	Свобода	Розріст нації (експансія)

Другий етап розвинувся з першого, коли б наперід не було першого етапу, з усіми його проблемами, то не міг би повстати другий.

IV. Фльософічні основи націоналістичного світогляду

Що таке світогляд і ідеольогія, Ідеалізм: проблематика теорії, ідеалістичні напрямки і наукове визначення націоналізму, волюнтаризм: поняття космічної волі, поняття історичного матеріялізму, історична воля джерелом вчинків, вплив ірраціональних чинників, ідея гатунку: форми буття і форми здійснення, боротьба гатунків, закінчення

Що таке світогляд і ідеольогія. Кожна людина, що живе у світі, пізнає своє окруження, життя і різні факти і явища, що відбуваються довкруги неї. Про ці всі справи виробляє вона собі ступенево свою власну гадку, свій власний погляд. Одні речі їй подобаються, одне вважає за корисне і потрібне, друге за зле і шкідливе. Погялди бувають різні, залежно від того до яких справ вони відносяться, отже існують релігійні, філософічні, політичні і т. п. погляди. Коли хочемо мати погляди на всі справи, які є в житті і у світі мусимо злучити наші подрібні погляди в ону цілість. Цілсть поглядів відповідно впорядкованих і зв'язаних у суцільний образ називається світоглядом. Світогляд не може бути дрібничковий, бо коли б він хотів охопити все, що тільки є у світі, то тих подробиць було б так багато, що серед них ми згубилися б і ані не знали б що є ажне, а що менш важне, акі не могли б мати явного образу світу. Тому для прозорости свіогляд старається вишукати лише це, що є у світі і житті найважніше і це тільки зібрати з кількох найважніших загальних твердженнях, які називаються основними засадами, або принципами. З цих основних принципів можна випровадитиряд подрібних тез (тверджень) і ідей. Получення цих подрібних тез в упорядковану цілість ( систему) зветься ідеольогією. Світогляд є поняття ширше і заключає в собі ідеольогію. Ідеольогія є поняття вущим, яка охоплює ряд вибраних найважніших ідей і поодиноких тверджень, які є або випроваджені з загальних принципів світогляду, або взяті з життя, і з цими принципами узгіджені. Найзагальніші основи засад входять в ділянку окремої науки званої фільософією. А що кожний світогляд мусить мати такі засади, тому своїм найдальшим корінням сягає у фільософію, виростає з якогось фільософічного погляду, або як кажуть у фільософічному напрямку шукає для себе фільософічного обгрунтування. Також найзагальнішою основою, на якій спирається своїми підставами націоналістичний світогляд є фільософія волюнтаризму.

Ідеалізм (проблематика теорії, ідеалістичні напрямки і наукове визначення націоналізму). Волюнтаризм є ідеалістичним напрямком, тому треба трохи спинитися над ідеалізмом, заки приступимо до обгрунтування самого волюнтаризму. Ідеалізм - це філософічний погляд, який твердить, що основою світу є нематеріальний духовий первень і що з нього складається все, що тільки є в світі. Ідеалізм або зовсім заперечує існування матерії, або коли її не заперечує, то ставить дуже перед матерією, а саму матерію... духа, в якому він здійснює свої форми. На перший погляд виглядає дещо дивно така наука, що заперечує існування матерії. В нашому щоденному досвіді стало стрічаємося з матеріяльниии предметами, які маюті якийсь вигляд, величину, твердоту, тягар. Що такі предмети існують - цего ідеалізм не заперечує, але каже, що вони є нематеріяльні, що не складаються з матерії бо матерії на. світі взагалі нема. Інший знов фільософічний погляд матеріялізм - твердить, що лише матерія є тим сталим і незмінним складником, із якого складається увесь світ і все, що в ньому існує.

Щоб докладніше зрозуміти за що цей опір ведеться, мусимо почати від цього, що знаємо про світ з нашого щоденного досвіду. За помочею-зору, слуху, дотику, смаку бачимо (пізнаємо) вигляд речей, чуємо голос людей та різні звуки, відчуваємо студінь і горяч, твердоту і м'ягкість, пізнаємо смак речей. Одним словом змислами пізнасио наше окруження. В цьому окруженню пізнаємо різні речі і надаємо їм різні назви. Одне зветься деревом,.друге каменем, третє чоловіком і т. д. Щоб за за кожним разом не вичислювати всіх тих подробиць, які ми можемо пізнати, назвемо їх коротко - предметами людського пізнання. Предметом пізнання є все це, що людина може пізнати, це є: речі (мертві і живі, люди і звірята) та явища (вогонь, буря). Предмети, що про них довідуються люди змислами звуться матеріальними у відрізненні від інших предметів пізнання, яких змислячи пізнати не можемо (пам'ять, душевні переживання), матеріяльні. предмети є тороякі, залежно від цього, в якому стаіні вони знаходяться, ділимо їх на: ціпкі (залізо, камінь, дерево), плинні (вода) і газові (пара, дим). Своїм виглядом вони нераз різняться від себе, що може здаватися, коли з різниці форми заключатимемо про різницю внутрішніх складників, що неподібні до себе предмети склада­ється з зовсім іншого матеріялу. Проте знаємо, що вода в зимі замерзає, а поставлена на вогні кипить і замінюється в пару. Лід, сніг, вода і пара - хотяй різні видом, складаються з цеї самлої субстанції (матеріалу), яка під впливом різних причин (температура) зміняє свій вигляд. Значить, що коли ділають відповідні причини, один і той сам предмет може виступати в різних видах і може змінити свою форму, раз може бути ціпкий, раз плинним, то знову газовим тілом. Це доказує, що предмети можуть різ­нитися своїм зовнішнім виглядоом (вода, пара), а проте складаються з тогп самого матеріялу - субстанції. Різниця форми зовсім не доказує, що дані предмети мусять бути збудовані з різний субстанцій. Учені фізики були цікваві довідатися, з чого властиво складаються матеріяльні предмети, тому пробували їх розложити на найдрібніші частини. Своїми дослідами дійшли до переконання, що кожний матеріяльний предмет можна механічним способом так довго розкладати на найдрібніші кусники, доки не дійдеться до такої маленької порошинки, якої вже дальше на ще меншу розложити не можна. Таку частину називаємо молєкулом. Коли молєкул піддати під ділання хемічних складників, то він під їх впливом розпливається на ще менші часточки, звані атомами. Атомів учені вже дальше розділити не могли, тому вважали їх за найменшу неподільну частинку кожної матеріі. Кожний матеріяльний предмет чи він буде ціпкий, плинний чи газовий, складається з атомів. Цілий світ збудований з атомів - казали фізики. Але чим ці атоми є? - питали фільософи. Добре, що цілий світ можна розложити на атоми, але з якого маматеріялу збудоване це все, що ми вміємо розложити на неподільні частинки, яка є субстанція світа збудована з атомів? З того, що матерія длиться на атоми, ще не виходить, що і атоми є матеріяльні. І дійсно, найновіші відкриття новочасної фізики вважали атом найменшоюдальше вже неподільною складовою частиноюкожної матерії, то найновішим фізикальним досвідом дається розбити атом на менші частини званіелектронами. І виявилося; що електрони не мають в собі нічого матеріального, але є зосередженням незнаної енергії подібної до електричної енерґії. Так отже кожен предмет, який ми називаємо матеріальним (дерево, залізо пр)в дійсности є скупченням незнаної енергії, а не матерії, бо кожен електрон, кожна найменша частинка, з якої матеріальний предмет складається є енергетичним осередком, який не має нічого спільного з матерією. Скупчення цеї енергії прибирає різні форми, яким надається назву поодиноких матеріяльних предметів.

Ідеалістичні фільософи давно перед тим відкриттяи фізики пізнали, що світ складається не з матеріяльної субстаціі, однак під цією субстанцією розуміли різні напрямки ідеалістичної фільософії. Одним цим первнем нема-теріяльним вічний і незмінний світ.

Волюнтаризм (поняття космічної волі, поняття історичного матеріялізму, історична воля джерелом вчинків, вплив ірраціональних чинників).

Ідея гатунку (форми буття і форми здійснення, боротьба гатунків).

Закінчення.