Відділ освіти Лозівської районної державної адміністрації
Миколаївський НВК
Всеукраїнський конкурс учнівської творчості «Об'єднаймося ж, брати мої!»
дослідження з Історії України
«Минуле, теперішнє й майбутнє України
в контексті культурного розвитку нашої держави»
Виконала:
учениця 9 класу
Сезько Олена
Вчитель історії:
Д. В. Міненко
с. Миколаївка
Існує думка, що історія – щось далеке від нас, таке, що давно минуло. Ні, історію творимо ми – повсюди і щогодинно. День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією сучасності. І з того, яким був цей день, чим він був насичений, про нас судитимуть наші нащадки. Ми ж, ті, хто живе нині, відповідальні як за минуле, так і за майбутнє. Відповідальні перед тими, хто творив підвалини нашої державності. Наша подвійна відповідальність перед тими, хто прийде після нас, адже успадкують вони не тільки наше сьогодення, а й минуле.
І цілком зрозуміло, що розробка і визначення шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтуються на історичному досвіді народу, на теорії й практиці визвольного руху, засадних настановах визначних громадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки та культури.
23 березня Україна відзначала Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва: тихо, спокійно, що ніхто й не помітив і не здогадався, що день української культури святкувалася чи відмічалася вже одинадцять разів, адже ця дата була встановлена в березні 2000 року Указом президента України № 000/2000.
Дослідники стверджують, що пращуром української культури є культура індоєвропейських предків слов'ян, культура Київської Русі – дохристиянська і християнська. Українську культуру відрізняє самобутність і первозданна чистота.
Вона розвивалася у взаєминах з культурами Заходу і Сходу, в Польсько-Литовській державі, українофобському «лоні» царської Росії. Але, не дивлячись на це, українська культура зайняла гідне місце у світовій культурі.
І це не є парадоксом історії, а закономірністю внутрішньої сили української культури, таких її визначальних галузей, як література, наука, живопис, музика.
Особливе значення у розвитку української культури є мова українського народу. І хоч як не намагалися поневолювачі заборонити українську мову, заперечувати її існування, принижувати мову і її носіїв, – народна мова сприяла становленню нової української літератури, театру, освіти, науки, техніки. І як тут не згадати слова Олеся Гончара: «Навіть така сувора наука, як кібернетика, і та знайшла в українській мові свою першодомівку, адже маємо факт унікальний – енциклопедія кібернетики вперше в світі вийшла українською мовою в Києві».
Чималу роль в житті Української держави відіграв Тарас Григорович Шевченко.
Про Тараса Григоровича можна сказати, що він за формою був поетом, а за змістом – геополітиком. Таким чином Шевченко в поетичній формі викладав геополітичні ідеї. Це в ХІХ столітті для України було надзвичайно актуально. Більш того, ні в якій іншій формі геополітичні ідеї не були доступними народові. Будь-яка спроба викласти їх в науковій формі була очевидно приречена на поразку. Т. Шевченко обрав один правильний шлях – вірші і пісні. Вони були найдоступнішими поетичній душі української нації.
Запитаємо себе, чи могла бути хоча б озвучена, я вже не кажу, усвідомлена місія української нації у ХІХ ст.? Відповідь однозначна – ні. України як незалежної держави в той час не існувало, а отже, не могло бути і її геостратегії. Але остання не виникає на порожньому місці. Її предтечею обов'язково має бути усвідомлене нацією власне минуле. Без цього, тобто минулого, у нації ніколи не буде і власного майбутнього. Приходить час і з минулого через сучасність починає проростати майбутнє. Геополітичний час неминуче кличе до дії відповідних людей. Вони і формують, озвучують, пропагують місію нації у формі стратегічних доктрин. Життя націй стає осмисленим, в неї з'являється мета. Безініціативні “народні маси”, запліднені місією стають нездоланним національним організмом. Виникає феномен нації-лідера, яка прикладом власного національного будівництва запалює людство на нові національні звершення.
Але повернемося до Тараса Шевченка. Дехто абсолютно безпідставно закидає йому, що наш Геній “длубався” у минулому України, замість того, щоб накреслити шляхи її розвитку в майбутньому. Якби Шевченко йшов таким шляхом, це нагадувало б будівництво повітряних замків, або в крайньому разі, будинку без фундаменту. І Тарас Григорович обрав єдино правильний шлях, тобто через минуле створити майбутнє. Як показав увесь подальший хід історичного процесу, це йому вдалося. “Минуле” Шевченка в ХІХ столітті для України стало сучасним, а в ХХІ столітті неминуче стане майбутнім. Уже з'явилися перші геостратегічні доктрини, які пропонують шляхи розвитку нації, формують її мету на міжнародній арені.
Тарасу Григоровичу закидають також, що у його творчості майже немає оптимізму. А інакше й бути не могло. Минуле і в принципі не може мати оптимізму. Він притаманний майже повністю майбутньому. Це часто-густо утопічна надія на краще майбутнє. Фундамент завжди є прихованою і зовсім не гарною частиною будівлі. Але без нього найчудовіший замок виявиться повністю безперспективною спорудою.
У Шевченка минуле України – це її майбутнє. На іншому тлі, в інших умовах, з інших обставин, але одночасно минуле й майбутнє. Сучасність лише мить.
У сучасному українському суспільстві високі моральні принципи, засновані на тисячолітньому духовному і культурному надбанні українського народу, на жаль, виявляються незатребуваними. Культурно творча політика України ще перебуває в стадії формування, а процес усвідомлення і проголошення доктрини національних інтересів нашої держави невиправдано довго затягнувся у часі.
Фактично український культурний простір виявився незахищеним від зовнішніх інформаційних впливів. Ситуація, що склалася, не тільки не відповідає сучасним вимогам, а й створює реальну загрозу національній безпеці та суверенітету держави. Діюче законодавство, наприклад, залишило відкритими легальні шляхи до фактично необмеженої концентрації в руках окремих, інколи ворожих, юридичних або фізичних осіб друкованих видань, усіх різновидів електронних засобів масової інформації, які гальмують і перешкоджають розвитку української культури.
Нинішнє законодавство без будь-яких обмежень дозволяє засновувати засоби масової інформації в Україні особам без громадянства та громадянам інших країн, а виконавчу владу позбавлено права вносити якісь корективи в цю справу. Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса та російськомовна книга в Україні становить переважну частину загального обсягу.
Інформаційний простір завдяки досить недосконалим законам виявився перенасиченим не українськими інформаційними потоками, ідеями та символами інших культур. Результатом цього є витіснення вітчизняних засобів масової інформації з внутрішнього ринку, нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.
Варто зазначити, що сьогодні в Україні 80% газет є приватними, які майже не користуються інформацією Національного інформагентства, віддаючи перевагу альтернативним джерелам через що, знову ж так страждає українське інформаційне поле та українська культура.
Предметом дискусій і суперечок була й залишається ситуація в телерадіопросторі України. Через недосконале законодавство переважна частина недержавних телерадіоструктур, а також і державних, не дотримуються вимог статті 9-ої Закону України «Про телебачення і радіомовлення» в частині мовлення, в якій зазначено: «Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою».
Чи зміниться щось в українському культурному просторі на двадцятому році незалежності держави?
Все залежить від нас. Якщо ми будемо домагатися не тільки «хліба» (пам’ятаєте вислів: «не хлібом єдиним»?), то можемо своїми вимогами спонукати владу звернути увагу й на українську культуру.
Кожне покоління, кожна нація пишається своїми видатними людьми. Вони – камертон свого часу, що задає тональність життя суспільства, постійно піднімають планку суспільних діянь і прагнень.
Історія, людська пам’ять – суворий та принциповий суддя великих людей, і часто такий “судовий процес” розтягується на століття. Але переосмислення, переоцінки окремих персон тільки підкреслює їхню неординарність, здатність впливати на людське співтовариство і через багато років після своєї смерті. Саме особистість, яка має яскраво виражену індивідуальність, володіє здатністю мислення, самопізнання, тісно пов’язана з певним соціальним середовищем, походженням та участю в громадській діяльності, і є об’єктом нашої уваги.
Можновладці й мислителі, полководці й літератори, ватажки народних повстань і представники духовенства, представники науки та культури любили свою Батьківщину і свій народ, прагнули бачити його щасливим, хоча далеко не кожному з них удалося втілити свої задуми в життя. Можна не погоджуватися з їхнім баченням світу, політичними поглядами, конкретними діями, проте ми маємо знати і пам’ятати їх, якщо прагнемо осягнути минуле України, адже, оволодіваючи знаннями про історію нашого народу, вчимося дбати про його прийдешнє.
Ми нерідко сваримо своїх попередників, чому вони не вибороли вільну Україну в ХVІІ чи на початку ХХ століття. А чи було це можливим навіть у принципі? Ні! Україна впродовж останніх століть знаходилась в обценьках ні теоретично, ні практично нездоланного геополітичного тиску і з боку Польщі (північний захід), з боку Росії (північний схід)і з боку Туреччини (південь). За теорією геополітики як науки, навіть двосторонній тиск не дає ніяких шансів державі і нації на незалежне існування. Не кажучи вже про тристоронній. Тому України, як незалежної держави просто не могло існувати. Однак, у ХVІІІ столітті зник геополітичний тиск з боку Туреччини. В ІІ половині ХХ століття вичерпався він і з боку Польщі. Перша ж хвиля послаблення такого тиску з боку Росії одразу ж призвела до відродження української державності. Тому вже нині необхідно закладати фундамент місії української нації, як в ХІХ столітті заклав фундамент української національної ідеї Тарас Шевченко. Чекаймо на нового Шевченка…
