ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
Юлія Бущак, Христина Мартинюк, Наталія Петрик
Лідерство як міждисциплінарна проблема. Психологія історичних діячів – одна з найбільш древніх і в той же час найбільш молодих сфер наукових досліджень. Люди, що внесли помітний внесок в історію, завжди викликали інтерес у своїх сучасників і нащадків. І цей інтерес ніколи не обмежувався тим, що робили ці люди на політичній і суспільній арені. Відомий діяч завжди привертає увагу саме як особистість – усім своїм психологічним, моральним і інтелектуальним образом, мотивами своїх дій, своїми успіхами і прорахунками.
Як і будь-яке явище життя, політичне лідерство має свою анатомію, у зокрема індивідуально-психологічну, суворий аналіз якої потребує відповідного понятійного апарату і припускає процедуру типологізаціі. Саме такого роду завдання в перспективі зможе вирішувати психологічна наука. І якщо вона буде вирішувати їх успішно, її досягнення в тій або іншій мірі будуть інтегруватися історичною і політичною науками, сприяючи збагаченню їхнього аналітичного інструментарію.
Головна маса досліджень політичного лідерства виконана американськими психологами і політологами. Тому даній області знань “американський акцент” притаманний більшою мірою, ніж соціальній і політичній психології в цілому. Дослідження теоретичного і методологічного характеру засновані головним чином на емпіричному матеріалі політичного життя США, улюбленим їхнім сюжетом є психо-логія американських президентів.
Чинники психології та діяльності політичного лідера. До числа ситуаційних чинників, що впливають на психологію і діяльність лідера, у першу чергу, очевидно, повинен бути віднесений характер політичного устрою і політичної культури даної країни. В умовах тоталітарного режиму діють цілком інші принципи і механізми формування політичної еліти, ніж у країнах розвинутої представницької демократії. Політична система і політична культура суспільства задають той мінімальний набір психологічних характеристик, що забезпечують сходження на вершину влади.
Потенційний національний лідер у демократичній країні повинен уміти завойовувати популярність і довіру в широких масах населення й особливо серед членів і прихильників тієї партії, яку він очолює. Тоталітарний лідер цього не потребує, йому потрібно насамперед опанувати уміння обходити й усувати суперників в ході апаратних інтриг у вищих ешелонах бюрократичної влади, створювати собі опору в номенклатурі, головним чином у верхівці партійно-державного апарату. В багатьох країнах “третього світу”, де формальний політичний плюралізм і суперництво на виборах поєднуються із силовою боротьбою політичних угруповань – військових, або конфесійних клік – для претендента на владу важливі якості, що забезпечують лідерство в “своїй” групі та її перемозі в такій боротьбі, зокрема спроможність не соромитися у виборі засобів і свобода від моральних обмежень. Ця ситуація багато в чому нагадує умови завоювання влади в античних і середньовічних містах-державах, у феодальних і абсолютних монархіях, коли там відбувалася боротьба за успадкування престолу або насильницьке усунення попередника.
У умовах представницької демократії національний лідер повинен повсякденно доводити суспільству і самому собі власні дієздатність і політичну ефективність, і саме ця необхідність, а не просте виконання ролі носія вищої влади є головною пружиною його дій. Один із яскравих прикладів – політична доля генерала де Голя, що двічі досягав і у власному самовідчутті, і в очах більшості своїх співвітчизників ореолу героїчного національного лідера і двічі за декілька років втрачав цей ореол, коли ту ж більшість переставали влаштовувати його політика і стиль керівництва. Не менш яскравий приклад із нашої власної недавньої історії – політична біографія , який похитнув основи тоталітарної системи, щоб згодом зазнати поразки від вивільнених сил певної частини номенклатури суспільства.
Значення особистості лідера неважко довести і, так би мовити, негативним способом – адже нерідко буває так, що “соціальне замовлення” не виконується, потрібна людина не з’являється в потрібний час. У більш “спокійних” і стабільних ситуаціях – наприклад на фазі поступальної еволюції і “часткових” криз (як у сучасних США й інших розвинутих країнах) – персональні якості лідерів грають менш значну роль, ніж в умовах становлення, загальної кризи і розпаду соціально-політичних систем.
У аналізі феномену політичного лідерства питання “Чому людина стає і залишається лідером?” неминуче пов’язується з іншим: “Як особистісні якості лідера впливають на історію і політику?”. Іншими словами, якщо в комплексі взаємовідносин “лідер-ситуація” (на всіх її рівнях і аспектах) очевидна роль детермінуючого ситуацій-ного компоненту, то це не повинно означати применшення активної ролі компоненту особистості. І саме цей компонент займає в даний час центральне місце в дослідженнях політичних психологів, присвячених проблемі лідерства.
Інтелектуально-пізнавальні параметри лідерства. Когнітивний “стиль” полі-тиків досліджується в американській політичній соціології за критерієм простоти і складності сприйняття ними явищ і процесів, що утворюють об’єкти їхньої фахової діяльності. “Крайніми”, протилежними типами за цим критерієм є з одного боку, політик, що мислить на основі примітивних жорстких стереотипів і нетерпимий до багатозначних суджень, з іншого боку, діяч, спроможний до уявлень і оцінок, що відбивають різноманітні аспекти явища, його суперечливість, і до формування цілісної уяви об’єкта у всієй його реальноій складності. Такого роду розходження в сприйнятті суспільної дійсності характерні для людей взагалі й утворять одну з найважливіших основ типів і різновидів соціально-політичної психології. Проте для політичних діячів вони мають особливо важливе значення, тому що прямо впливають на прийняття ними рішень, що торкаються доль цілих народів.
Діячі, що висунулися на лідерські ролі в конфронтаційних ситуаціях (війна, революція, силовий конфлікт протилежних таборів), у яких політичний ефект давали спрощені, однозначні уявлення і позиції, виявлялися менш спроможними в умовах “нормального” здійснення політичної влади.
Очевидно, що когнітивний стиль політиків багато в чому залежить від конкрет-них ситуаційних мотивів і цілей їхньої діяльності (наприклад, від того, чи є ціллю завоювання або утримання та ефективне здійснення влади), від об’єктивно зумовлених методів досягнення таких цілей, від рольових функцій, найбільшою мірою інтеріори-зованих політиками. Національний лідер, що відчуває себе насамперед керуючим уже налагодженою і справно функціонуючою системою, використовує інші політичні механізми, ніж той, що домагається її радикального реформування, або ніж “керманич”, що бачить своє завдання в згуртуванні нації проти зовнішнього ворога. Якщо ж лідер одночасно вирішує два або більше таких пріоритетних завдання, він може притримуватися різноманітних когнітивних стилів – “складних” або “простих” – у різноманітних сферах своєї діяльності (наприклад, у зовнішній і внутрішній політиці).
__________________
