Степань – легенда жива
Світанки на Горині особливі
Прозорі роси сяють, мов кришталь.
Я тільки тут по-справжньому щасливий
Та не спинити часу плин на жаль.
Від прадідів стареньких і донині
Дивує і полонить нас завжди
Містечко невеличке на Горині,
Чарівнішого в світі не знайти.
Степаню красеню, Степаню сивий,
Казка поліська, легенда жива.
Минають століття потоком бурхливим
Давня історія – пісня жива.
Вічна мелодія – вічні слова.
Здіймаються до неба осокори,
Шепочуться з вітрами ясени.
І розливає хміль казкове море
На степанських подвір’ях щовесни.
Полісся мальовничого куточок
Дивує і полонить нас завжди.
Милує око, мов краса дівоча.
Земля ця – неповторна і свята
На милість не скупилася природа
Та щастя не було без боротьби.
Від роду переходять і до роду
Традиції найкращі, мов скарби.
І в кожному мить буття твою нетління
Незламний дух народ твій окриля.
Ніколи вже не стане на коліна
Многостраждальна степанська земля.
Петро Велесик
Поліська легенда
Чудну легенду чув я на Поліссі
Про трави, що на дикому узліссі.
Про ліки в них цілющі, як бальзам,
Які безсмертя подарують нам.
Їх лиш знайти нелегко в глушині –
чи то в лісах вони, чи то в багні.
Жив поліщук, що знав секрети трав.
Він сотні років жив і не вмирав.
Себе він так беріг, як тільки міг.
Вмирали люди, звірі і дерева,
А в нього ще й не сива голова.
Ні друзів, ні жони, ані рідні –
Навколо смертні всі земні.
Байдужим став і в серці заніміло,
І скам’яніло навіть його тіло,
Утратив лік рокам, але не чах.
Століття бігли на його очах,
Ординці край дощенту руйнували.
Міста і села із землі зникали…
І от його привели до хана.
Була у хана та й смертельна рана.
- Безсмертним ти зроби мене, безсмертним!
Ми править будем вдвох, - став хан відвертим.
І тут, немов облуда в чоловіка
Із віч упала, як біда велика.
І скроні раптом стали його білі
І втома заячала в древнім тілі.
Не мовлячи ні слова, тої ж хвилі
У ріку кинув жбан, у сині хвилі.
А в жбані тому був бальзам життя
І вічності нестримної буття.
- Ти що зробив? – вигукнув хан строго
І яничари в’яжуть вже старого.
Та пізно вже, бо серце чоловіка
Умить саме спинилося навіки.
Чарівні ліки у безодню кинув,
Щоб завойовник в лютій муці згинув.
Микола Пінчук
Легенди про походження назви селища Степань
Колись давно-давно жили собі люди. Одного разу пішли лісоруби в ліс по дрова. Зайшли вони дуже далеко і заблукали. Аж раптом дивляться: перед ними розкинувся дуже гарний степ, а неподалік протікала річка. Там вони й оселилися. Звели собі будинки й завели господарство. Згодом вони відшукали своє село й розповіли, що з ними трапилося. Людям сподобався цей степ і переселились вони туди жити. Потім поселення й назвали Степань, бо простяглось воно серед степу. Стали туди приїздити з далеких країн купці, пани, князі, гетьмани. Відоме та гарне місто Степань стало столицею удільного князівства.
Давним-давно це було. Забрів у дрімучі поліські і трясовинні болота каторжанин Степан. Довго ходив він непрохідними болотами, поки не набрів на безлісну місцину біля річки. Там і поселився.
Приручив диких кіз, свиней. У лісах водилося багато різноманітної звірини, диких бджіл, а в болотах – диких качок та гусей, у річці – риби. Так і жив каторжанин Степан.
Потім тут з’явилися ще поселенці-втікачі. Згодом і виникло поселення, яке і стало називатися Степань.
