Всеукраїнський конкурс "Я – патріот"
"Я – патріот"
Підготувала:
Остимчук Анжела Вікторівна
Учениця 9 класу, 1994 р. н.
Судченської ЗОШ І-ІІІ ст.
Любешівського району
Волинської області
Я - патріот
Минає день - несе на крилах час,
Ще свіжий лист історії народу.
І я скажу відверто, без прикрас –
Я горда тим, що українка зроду.
Любешівщина... Край тихої замрії і пісень, де все навкруги дзюркоче та співає. Тут трави й квіти шепочуть одвічні легенди. Тут вітер торкає крилом зелені віти - і дивна музика зринає над світом. Тут тужно й проникливо квилить над берегом чайка... Це все - моє, наше. Як же влучно, дотепно, соковито мої односельці прикладали слово до слова, щоб залишити неоціненний дар нам у спадок. Як обожнювали природу, уміли розуміти і берегти її… Серед цього казкового краю, біля невеличкого озера з очеретом притулилося моє рідне село Судче, назва якого пов'язана з йменням далеких моїх предків - плем'ям ятвягів - судіїв. Мала батьківщина - це куточок раю, який буде віковою пам'яттю. А село - окраса України.. Іду його широкими вулицями і пригадую слова Дмитра Павличка:
Іду по рідному селу,
Яке то щастя - хто збагне,
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне,
Могутнє світло з хат, домів...
Я народилася у цьому селі, тут живе вся моя родина. Ще маленькою вбирала в себе той кумедний говір, яким розмовляє старенька бабуся по сусідству, захоплювалася співом тітки Марії, що живе за селом. Я не знала, де починається і світ, але знала, де починається наша річка Стохід, всі стежки-доріжки у лісі з цікавою назвою - Паляди, скільки дерев у колгоспному саду, хто найкраще може розповісти про історію мого села... Для мене Батьківщина починається з маленького і закінчується великим. І якщо вслухаємося у це слово, то відчуємо зв'язок, спільні корені зі словами батько, батьки. Для кожного з нас батьківщина - це місце свого дитинства та юності, яке зігріває кожного добром протягом усього життя.
Але не можна бути справжнім громадянином своєї країни, коли ти не усвідомлюєш свого коріння, коли ти не знаєш історії свого народу. Для мене живою історією народу є життя мого прадідуся Петра. Народився він 1914 року, жив і за пана, зазнав лиха трьох війн, відчував запах смерті не один раз, тому розуміє радість життя, знає йому ціну. Із самого дитинства мріяв про скрипку, у звуках якої відчував неповторну красу світовідчуття. Одного разу втік у найми до пана, який пообіцяв купити музичний інструмент. Своїм вчинком розтопив невмолиме серце батька. Невдовзі йому купили скрипку, про яку він так мріяв. Потім - армія, де і застала його війна. Скрипка, що зігрівала своїми звуками самотнє серце, загубилася. Та й не до неї тоді було. Пройшов дідусь Петро всю війну, аж до Німеччини. Добре пам'ятає ту мить, коли смерть заглянула йому у вічі. Залишившись один на полі бою, не злякався, вистояв, за що отримав високу нагороду - медаль «За відвагу».
Зазнала лиха і старенька мати. Більше року виглядала свого сина, чекала хоч якоїсь звістки. Заспокоїлась тим, що приснився живим і здоровим із молитовником у руці. Пізніше приніс дідусь Петро цей молитовник з війни. Його подарувала польська сім'я, до якої у війну часто навідувався, щоб поділитися своїм солдатським пайком. Добре володів дідусь польською мовою, тому й приходив вечорами, щоб поділитися найпотаємнішим - бажанням жити у мирі і злагоді.
А ще радісною була мить, коли одного разу побачив у напівзруйнованому німецькому будинку свою давню мрію - скрипку. Не один вечір, зупинившись на відпочинок, дідусь торкався смичком скрипки - і дивна музика линула над ворожим лісом, полем, приносячи теплий спомин про рідну домівку. Коли повертався додому, то приніс один-єдиний трофей - свій музичний інструмент, яким завжди звеселяв односельчан.
Кажуть, що у війни чоловіче обличчя. А для всіх нас, його правнуків, війна - це дідусеві очі. Обличчя, яке несло на собі відбиток війни, було завжди усміхнене, лагідне, добре. Очі ж у дідуся були тривожні, загадкові, таїли у собі щось незнане для нас. Інколи навіть здавалося, що вони плачуть, і ми не знали, чи то від радості, чи то від тривоги. Напевно, добре дідусь розумів ціну нашого спокійного і безтурботного життя, тому і хвилювався, коли ми бездумно чинили щось погане, вчив нас бути добрими і милосердними, вчив любити свою рідну землю, цінувати всі її багатства.
Дідусева хата стоїть зараз пусткою. Тільки вірять нащадки, що мир, за який заплачено такою дорогою ціною людських життів, покалічених доль, восторжествує на землі. Свято оберігають її, бо здається, що зникне разом з нею добро і любов до всього сущого на Землі.
Радісно підіймається сонце. Село ще спить. Тільки де-не-де спалахує вогонь у домівках. Сонце лагідно торкнулося солом'яної стріхи, зігріло теплом самотню хатинку. Трохи сумно стало, але гордість за повноцінне і щедро засіяне добром прожите життя дідуся надає сили і радості. Сонце піднімалося все вище і вище, несучи на своїх сонячних крилах мир і добро у кожну оселю.
Мені є ким пишатися. У мене велика і славна родина. Я - патріот своєї землі і знаю, що повинна прожити чесне і гарне життя, щоб мої нащадки могли згадати мене добрим словом.
