Право власності на природні ресурси

ресурсів; проведення заходів щодо попередження негативного впли­ву діяльності на стан навколишнього природного середовища та при­родних ресурсів, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення; запроваджувати новітні технології, устаткування та пристрої з метою очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкідливих факторів, а також прилади контролю за кількістю і скла­дом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих фак­торів; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, екологічного аудиту об'єктів, здатних негативно впливати на стан на­вколишнього природного середовища та інше.

Немайновий характер мають обов'язки громадян щодо одержання дозволів на здійснення діяльності, спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, життя та здоров'я людей; передачі екологічно небезпечних об'єктів на екологічну експертизу та дотримання її висновків; безперешкодного надання органам екологічного контролю відомостей про характер екологічно небезпечної діяльності та повного сприяння їм при проведенні перевірок та обстежень з точки зору додержання вимог екологічного законодавства, а також виконувати їх розпорядження; здійснення первинного обліку використання природних ресурсів, викидів та скидів у навколишнє природне середовище; погодження своєї діяль­ності з іншими суб'єктами, якщо вона спроможна потенційно зашко­дити здоров'ю людини і навколишньому природному середовищу; оволодіння екологічними знаннями і практичними навичками щодо їх реалізації та інше.

Порушення встановлених у законодавстві обов'язків тягне засто­сування заходів юридичної відповідальності до винних осіб.

Розділ 4

Право власності на природні ресурси

4.1. Природні ресурси — надбання Українського народу

Згідно зі статтею 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Формально ця стаття Основного Закону країни на конституційному рівні закріпила належність всіх природних ре­сурсів виключно одному власнику — Українському народу. Якщо ке­руватися лише цією статтею без урахування інших положень Основ­ного Закону країни, то можна дійти висновку про те, що передача земельних ділянок, водних об'єктів, лісових угідь та інших об'єктів природи у приватну власність в Україні не допускається.

При оцінці положення ст. 13 Основного Закону України слід вихо­дити з того, що будь-яка конституція, в тому числі Конституція України, є політико-правовим документом, який містить не тільки правові норми, а й положення політичного та політико-правового характеру. До останніх належить і конституційне положення «зем­ля — власність Українського народу», яке можна кваліфікувати не як закріплення монополії власності на природні ресурси, їх належності одному суб'єктові, а як проголошення державою наміру встановити в інтересах Українського народу певні вимоги (обмеження) щодо на­буття та реалізації права власності на землю та інші природні об'єкти фізичними та юридичними особами, органами місцевого самовряду­вання та органами державної влади. Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст. 14 Конституції, де сказано, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», та із змісту останньої частини ст. 41, в якій пе­редбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погір­шувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні ресурси країни національним надбанням, правові межі во­лодіння, користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах України, зокрема в Законі «Про охорону навко­лишнього природного середовища», Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, інших актах природоохоронного зако­нодавства та Цивільному кодексі України.

Саме на соціально-політичне значення ст. 13 Конституції України вказує й перелік природних об'єктів, оголошених власністю Україн­ського народу. Так, в цьому переліку зазначений такий природний ре­сурс, як атмосферне повітря, яке, як відомо, не є і не може бути об'єктом права власності. Крім того, з точки зору теорії права влас­ності будь-який об'єкт, у тому числі об'єкт природи, може належати на праві власності одночасно лише одному суб'єкту[1]. А згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс, як земля, може набуватися громадянами, юридичними особами та державою. Якщо ж землю вважати ще й об'єктом права власності Українського народу в такому самому смислі, то виходить, що передана у власність громадянина земельна ділянка належить на такому самому праві ще одному власнику — Українському народу. Очевидно, що такий ду­алізм суб'єктного складу права власності на природні ресурси може призвести до відхилення від основних постулатів правового регулю­вання суспільних відносин та внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів як об'єкта права власності.

Крім того, слід взяти до уваги те, що на момент прийняття Консти­туції в Україні певна частина земельного фонду країни вже була при­ватизована, тобто передана у власність ряду фізичних та юридичних осіб. Нарешті, народ не може бути власником чи суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, оскільки він взагалі не визнається доктриною цивільного права суб'єктом цивільних пра­вовідносин. Так, згідно зі ст. 2 Цивільного кодексу (далі — ЦК) Ук­раїни[2] учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

На наш погляд, такий вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом визнання положення ст. 13 Конституції України не як норми, шо встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) Українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення природних ре­сурсів надбанням Українського народу не виключає можливості при­ватизації окремих природних об'єктів відповідно до закону.

Сучасна концепція права власності закріплена в ЦК України. Згідно з нею здійснення права власності передбачає надання його суб'єктам певних прав та покладення певних обов'язків. Так, стат­тя 319 Кодексу надає власнику права володіти, користуватися, розпо­ряджатися своїм майном на власний розсуд, а також вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. При здійсненні своїх прав та вико­нанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних за­сад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до ко­ристування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Нарешті, ст. 319 визначає, що особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко піді­йшов до визначення правового статусу власника. Залежно від об'єкта права власності його власник може бути наділений різним співвідно­шенням прав та обов'язків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників природних об'єктів публічно-правові норми мають домінувати над приватно-правовими нормами.

Слід зазначити, шо ЦК України містить ст. 324 «Право власності Українського народу». Згідно з цією статтею земля, її надра, атмо­сферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в ме­жах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання в межах, встановлених Конституцією України. Отже, спроба реалізувати в ЦК України положення ст. 13 Конституції України при­звела до внесення до Кодексу статей із суперечливим змістом. Адже кожен суб'єкт права власності має бути визнаний і суб'єктом цивільних відносин.

4.2. Поняття та зміст права власності на природні ресурси

Поняття власності на природні ресурси слід розглядати як еко­номічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну земельну територію чи ділянку як належну роду, племені чи окремому індивіду. Тобто головною ознакою власності на природні ресурси в еко­номічному аспекті є привласнення конкретної земельної території чи ділянки з усіма розташованими на них природними ресурсами відповідно первісним соціумом чи одним із членів суспільства. Отже, власність на природні ресурси як економічна категорія — це система суспільних економічних відносин щодо привласнення земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у цьому суспільстві способом ви­робництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил.

Як юридична категорія власність на природні ресурси є продуктом переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона становить результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо привласнення зе­мельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресурсами особа­ми, які юридично визнані власниками відповідних багатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресур­си. Отже, право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини на­лежності природних об'єктів визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси становить сукупність правових норм, які регу­люють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо. Правовими нормами, що утворюють зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються коло суб'єктів, які можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок на­буття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів.

У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси становить сукупність правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження відповідними об'єктами навколиш­нього природного середовища. Правомочності щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами існують ли­ше в межах правовідносин власності на земельні ділянки, водойми, лісові угіддя тощо, які у свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, водного об'єкта, ділянки лісу тощо. Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в межах таких правовідносин суб'єкту права власності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необ­межене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування чи розпорядження зазначеним об'єктом природи.

Право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн світу воно обме­жується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Не­обхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає і з Конституції (ст. 41), якою передбачено, що використан­ня власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на природні ресурси визначаються колом покладених законодавством на влас­ників відповідних природних об'єктів обов'язків щодо раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища.

Конституцією України встановлено, що реалізація права власності на землю та інші природні ресурси здійснюється виключно відпо­відно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат повноважень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні екологічних відносин, перш за все відносин земельної власності. Конституційні положення щодо права власності на землю, води, ліси, надра та інші природні ресурси деталізуються в Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра та інших поресурсових законах, які є основними законодавчими ак­тами в системі екологічного законодавства нашої держави.

Законодавство України визнає більшість природних ресурсів у ме­жах території країни об'єктом права власності, однак встановлює для них різний власнісний статус. Більшість природних ресурсів, які пе­ребувають в природному стані, є об'єктом виключного права влас­ності держави (Українського народу) і не підлягають приватизації. До таких природних ресурсів належать води, корисні копалини тощо.

Водночас у межах проведення в нашій країні земельної реформи здійснюється приватизація землі, яка обумовила необхідність прива­тизації в обмежених обсягах і деяких інших тісно пов'язаних із землею природних ресурсів, зокрема лісів та вод. Так, при передачі у приватну власність земельних ділянок сільськогосподарського при­значення разом з ними у приватну власність передаються і невеликі замкнені ділянки земель лісогосподарського призначення (до 5 га) та водного фонду (до 3 га). Однак на сучасному етапі розвитку суспільства право приватної власності на землю та інші природні ре­сурси не є абсолютним.

4.3. Форми власності на природні ресурси

До початку 1990-х років основу природоресурсного права нашої країни становив інститут права виключної власності держави на при­родні ресурси. Цей інститут передбачав належність всіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об'єкта­ми лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на при­родні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку в першій половині 90-х років кар­динального реформування системи суспільних відносин. Криза ко­мандно-адміністративної економіки, шо особливо загострилася в кінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні земельної реформи як важливого напряму економічної реформи. З 1992 р., коли була введена в дію редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала концепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулатами цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з позбавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введення в земельне законодавство інституту пра­ва приватної власності на землю, перш за все сільськогосподарського призначення; 3) надання селянинові — виробникові сільськогоспо­дарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрно­го виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби виробництва.

Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраструк­тура країн з ринковою економікою базується на двох формах влас­ності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування засад ринкової економіки, закономірно обумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в тому числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності передба­чено Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року. У статті 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою, а в статті 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Отже в Україні конституційно встановлені дві форми земельної влас­ності: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і кому­нальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. Згідно з нею в радянському праві виділялися два види власності — за­гальнонародна соціалістична власність та особиста власність грома­дян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми — державну (загальнонародну) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських ор­ганізацій. В умовах командно-адміністративної системи не було по­греби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала виявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової еко­номіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це обумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в одна­кове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього потрібні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності[3].

Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового інституту, що була реалізована в чинній Конституції України, а також у Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені законодавчі акти не став­лять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності з одного боку та правом приватної власності з іншого боку як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує єдине право власності, об'єктами якого є земля, інші природні ресурси та майно.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на зем­лю та інші природні ресурси. У земельному та лісовому законодавстві України закріплені дві основні форми власності — суспільна (публічна) та приватна. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди, а саме державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди: приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інте­ресів суспільства в цілому чи окремих його частин — територіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована насам­перед на забезпечення та обслуговування інтересів приватних осіб — громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередковується виключно суспільною (публічною) власністю на землю. Як свідчить досвід економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової економіки. І навпаки, приватна класність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечен­ня суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр і а інших природних багатств, зокрема інтересів у підвищенні ефектив­ності приватного сектора як у сільському, так і в інших галузях еко­номіки. Тому в кінцевому підсумку приватна власність на природні ре­сурси також служить суспільству, в якому реалізуються принципи рин­кової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності па природні ресурси чітко виявляється в положеннях Конституції Ук­раїни, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

4.4. Суб'єкти права власності на природні ресурси

Основні поресурсові законодавчі акти не передбачають можли­вості приватизації більшості природних об'єктів. Ті з них, які були прийняті до прийняття чинної Конституції України, зокрема Водний кодекс та Кодекс законів про надра, містять положення про виключ­не право власності держави (народу України) на відповідні природні ресурси. Поресурсові закони, прийняті після набуття чинності новим Основним Законом країни, наприклад Закон від 13 грудня 2001 р. -Про тваринний світ»[4] тощо, містять положення про можливість перебування відповідних об'єктів природи як у державній, так і в ко­мунальній власності. Так, згідно зі ст. 6 Закону «Про тваринний світ» об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або кому­нальної форми власності, є об'єктом права відповідно державної або комунальної власності.

Виключення із загального підходу до регулювання відносин влас­ності на природні ресурси містить Земельний кодекс (далі — ЗК) Ук­раїни. Відповідно до закріплених Конституцією України форм земельної власності суб'єктами права власності на природні ресурси в нашій країні Кодекс визнає державу, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичних осіб та громадян. Крім цього, в окремих ви­падках суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнародні організації.

Правовий статус кожного з видів суб'єктів права власності на природні ресурси має певні особливості. Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до публічної чи приватної сфери суспільних відносин, видами природних ресурсів як об'єктами права власності та порядком реалізації правомочностей їх власників.

Суб'єкти права державної власності на землю та інші природні ре­сурси. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава. Однак держава є складним механізмом реалізації влади в суспільстві і характеризується наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші функції держави. Відповідно до здійснюваних функцій органи державної влади поділяються на органи законодав­чої, органи виконавчої та органи судової влади. Здійснення право­мочностей власника природних ресурсів, які перебувають у держав­ній власності, покладено на органи державної виконавчої влади, а в деяких випадках і на органи місцевого самоврядування.

Право державної власності на землю згідно зі ст. 84 Земельного ко­дексу набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. Отже, суб'єктами права держав­ної власності є Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, а та­кож районні державні адміністрації.

Слід підкреслити, шо зазначені органи становлять єдину систему органів державної виконавчої влади, які перебувають в ієрархічному підпорядкуванні. Вищим органом державної виконавчої влади в Ук­раїні є Кабінет Міністрів України. Отже, Кабінет Міністрів України має право здійснювати функції суб'єкта права державної власності щодо будь-яких земель, які перебувають у державній власності. Проте в цьо­му немає потреби, оскільки Кабінет Міністрів України вирішує найбільш важливі державні питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади. Тому ЗК України розмежував їх компетенцію щодо здійснення правомочностей суб'єкта права державної власності на зем­лю. Так, згідно зі статтями 122 та 149 Кодексу районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються шляхом надання у постійне користування юридичним особам та вилученням у них зе­мельними ділянками із земель державної власності у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення вод­ного господарства, крім випадків, передбачених ч. 7 ст. 122;

is) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів тери­торіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім цього, районні, Київська та Севасто- і юльська міські державні адміністрації вправі розпоряджатися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124), у власність і ромадян (ст. 118) та продажу юридичним особам (ст. 128 Кодексу).

Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх те­риторії із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків надання земель у постійне ко­ристування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Міністрів України. Київська та Севастопольська міські дер­жавні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Рада міністрів Автономної Ре­спубліки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за їх межами для всіх по­треб, крім випадків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації та Кабінету Міністрів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається земельними ділянками із земель державної власності шляхом надання їх у постійне користування та оренду у випадках, коли такі землі: 1) явля­ють собою ріллю чи багаторічні насадження та вилучаються із постійного користування для несільськогосподарських потреб; 2) вкриті лісами першої групи площею понад 10 гектарів і вилучають­ся для інших потреб; 3) є земельними ділянками природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та вилучаються для інших потреб (ст. 149 ЗК України).

Крім цього, лише Кабінет Міністрів України, за погодженням із Верховною Радою України, має право розпоряджатися земельними ділянками особливо цінних земель, що перебувають у державній власності, шляхом вилучення та надання їх для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафто­вих і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією (ст. 150 Кодексу).

Що стосується об'єктів права державної власності на землю, то Зе­мельний кодекс України містить презумпцію перебування земель у державній власності. Згідно зі ст. 84 Кодексу у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

У зв'язку з проведенням в Україні земельної реформи, одним із на­прямів якої є приватизація земель державної власності та їх передача у комунальну власність, кількість земель, що перебувають у дер­жавній власності, зменшується.

Однак Земельним кодексом України визначений перелік земель, які не підлягають передачі в комунальну та приватну власність. Згідно зі ст. 84 Кодексу до земель державної власності, які не можуть переда­ватись у комунальну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового при­значення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істо- рико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодер­жавне значення; г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; г) земельні ділянки, які використовуються для забезпечен­ня діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної ака­демії наук України, державних галузевих академій наук; д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; е) земельні ділянки, які закріплені за державними про­фесійно-технічними навчальними закладами; є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності; ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незаверше­ного будівництва та законсервовані об'єкти.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у при­ватну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборо­ни; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико- культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу еколо­гічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім земельних ділянок лісового фонду загальною площею до 5 га, якщо гакі ділянки знаходяться у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (ст. 56); д) землі водного фонду, крім замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (ст. 59 Кодексу); е) зе­мельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів Ук­раїни, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Проте слід підкреслити, що зазначені вище землі державної влас­ності не є землями, які взагалі не можуть передаватись у комунальну чи приватну власність. Якщо на підставі прийнятих відповідно до за­кону органами державної виконавчої влади рішень цільове призна­чення таких земель зміниться, то не виключається можливість пере­дачі їх у власність територіальних громад чи навіть приватизація.

Аналогічно вирішене питання про суб'єктний склад права держав­ної власності на лісові ресурси у Лісовому кодексі (далі — ЛК) України в редакції від 8 лютого 2006 року. Статтею 7 Кодексу передба­чено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Водночас ліси можуть перебува­ти у державній, комунальній та приватній власності. А суб'єктами права власності на ліси можуть бути держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Щодо права державної власності на ліси, то згідно зі ст. 8 ЛК Ук­раїни у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право дер­жавної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Дещо інший суб'єктний склад реалізації права державної власності на водні об'єкти передбачений Водним кодексом (далі — ВК) Ук­раїни. Так, згідно зі ст. 6 Кодексу води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Вер­ховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Отже, держава здійснює свої функції через низку державних орга­нів, які належать до законодавчої та виконавчої гілок влади, а також до органів місцевого самоврядування. Відповідно до системи адмі­ністративно-територіального устрою зазначені органи поділяються на загальнодержавні, обласні та районні. Враховуючи специфіку при­родних ресурсів як об'єкта права власності держави, який характери­зується «розпорошеністю», розташуванням на різних частинах території країни, жоден з органів держави об'єктивно не може бути монопольним суб'єктом права власності держави на будь-який при­родний ресурс.

Враховуючи зазначені реалії, інститут права власності держави «сконструйований» в природоресурсному законодавстві за схемою «власник природних ресурсів — держава, суб'єкти права власності держави на природні ресурси — відповідні органи держави, а в окре­мих випадках органи місцевого самоврядування».

Суб'єкти права комунальної власності на землю та інші природні ре­сурси. Суб'єктами права комунальної власності на землю та інші при­родні ресурси є територіальні громади сіл, селищ та міст. Територіаль­на громада села, селища чи міста становить сукупність жителів відповідного населеного пункту. Згідно з Конституцією України (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється територіальною гро­мадою як безпосередньо (наприклад, шляхом прийняття рішення на зібранні жителів села), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Однак законо­давчі акти, які передбачають перебування відповідних природних ре­сурсів у комунальній власності (ЗК України та Закон «Про тваринний світ»), не містять норм щодо здійснення такої функції місцевого са­моврядування, як розпорядження землями комунальної власності, безпосередньо територіальною громадою. Здійснення повноважень суб'єкта права комунальної власності на зазначені природні ресурси покладене на органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради. Ради є суб'єктами права комунальної власності на відповідні природні ресурси і здійснюють розпорядження ними шля­хом відчуження на підставі цивільно-правових угод, передачі в постійне користування та оренду.

Найбільш повно питання права комунальної власності врегульо­вані у Земельному кодексі. Згідно зі ст. 83 Кодексу у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Отже, земельні ділянки як об'єкт комунальної власності можуть знаходитись як у межах, так і за межами населених пунктів.

Суб'єктами права комунальної власності на земельні ділянки за ме­жами населених пунктів також є відповідні сільські, селищні та міські ради.

Однак Земельний кодекс України надав територіальним громадам сіл, селищ та міст право об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними зе­мельними ділянками здійснюють районні або обласні ради. Відповідно суб'єктами права власності на такі земельні ділянки вис­тупатимуть районна чи обласна ради.

Землі комунальної власності як різновид земель публічної (суспільної) власності є об'єктом земельної реформи. Це означає, що такі землі підлягають приватизації, тобто передачі у власність грома­дян та юридичних осіб у порядку, визначеному ЗК України. Однак Кодексом встановлений цілий ряд земель комунальної власності, які не підлягають приватизації. Згідно зі ст. 83 до таких земель належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно- заповідного фонду, історіїко-культурного та оздоровчого призначен­ня, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

г) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяль­ності органів місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що законодавчі акти, прийняті до набуття чинності в 1996 р. Конституцією України, зокрема Водний кодекс, не передбачають можливості перебування природних ресурсів у кому­нальній власності. Однак прийняті вже після набуття чинності Основним Законом країни правові акти з питань регулювання зе­мельних та лісових відносин передбачають можливість виникнення права комунальної власності і на зазначені природні ресурси. Так, згідно зі ст. 9 ЛК України у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Крім того, у комунальній власності можуть пе­ребувати й інші ліси, набуті або віднесені до об'єктів комунальної власності в установленому законом порядку А суб'єктами права ко­мунальної власності на ліси є територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, тобто сільські, селищні та міські ради.

Суб'єкти права приватної власності на землю та інші природні ре­сурси. Суб'єктами права приватної власності на землю є громадяни та юридичні особи. За загальним правилом громадянин може визнава­тися суб'єктом права власності на землю, якщо він має цивільну правоздатність. Поняття цивільної правоздатності фізичної особи визначене Цивільним кодексом України. Згідно зі ст. 25 Кодексу цивільною правоздатністю визнається здатність мати цивільні права та обов'язки. До таких прав і обов'язків належать і права та обов'язки власника земельної ділянки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Отже, вже після народження фізич­на особа може стати власником земельної ділянки тощо.

Однак наявність у фізичної особи лише цивільної правоздатності дає їй можливість стати власником природного об'єкта «пасивним» чином. Це означає, що фізична особа може набути право власності на землю, наприклад, шляхом успадкування. Однак така особа не може стати власником земельної ділянки на підставі договору купівлі-про- дажу, оскільки набуття такого права потребує вчинення активних дій, які охоплюються цивільною дієздатністю. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх викону­вати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО ЦК Ук­раїни). Отже, цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідо­млює значення своїх дій та може керувати ними. Лише при наявності цивільної дієздатності фізична особа може набути право власності шляхом власних активних дій — укладення договору купівлі-продажу, міни тощо.

Що стосується набуття та реалізації права власності на землю та деякі інші природні ресурси, то такі дії може вчиняти фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття) або вступила в шлюб (ст. 34 ЦК України).

Крім того, ЗК України за обсягом наданих прав на землю поділяє фізичних осіб на громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Найбільш повним обсягом прав щодо набуття землі у власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які ЗК України дозволяє передавати у власність грома­дян. Іноземні громадяни та особи без громадянства як суб'єкти права власності на землю не мають права набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті ними у спадщину, протягом року підлягають відчуженню. А із земель несільськогосподарського призначення іно­земні громадяни та особи без громадянства можуть набувати лише землі, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, шо належать їм на праві приватної власності (ст. 81 ЗК України). Отже, іноземні громадяни та особи без громадянства є суб'єктами права власності лише на земельні ділянки, на яких розташована будівля, споруда чи інша нерухомість. До таких земель належать земельні ділянки, при­значені для житлового, дачного та гаражного будівництва, а також землі промисловості, транспорту, зв'язку тощо.

Юридичні особи як суб'єкти права приватної власності на землю мають право набувати земельні ділянки у власність для здійснення статутної діяльності. Цивільний кодекс України (ст. 81) поділяє юридичні особи на два види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. До юридичних осіб публічного права належать юридичні особи, створені розпорядчим актом Прези­дента України, органу державної влади, органу влади Автономної Ре­спубліки Крим або органу місцевого самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються юридичні особи, створені гро­мадянами та/або юридичними особами приватного права. Суб'єкта­ми права приватної власності на землю є юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права можуть володіти землею на праві постійного користування та оренди.

Крім цього, юридичні особи як суб'єкти права власності на землю поділяються на юридичні особи України та іноземні юридичні особи. За загальним правилом юридичними особами України вважаються юридичні особи, створені (зареєстровані) в Україні відповідно до її законодавства. Однак із цього правила є виключення. Згідно зі ст. 117 Господарського кодексу (далі — ГК) України[5], якщо засновниками (учасниками) створеної в Україні відповідно до її законодавства юри­дичної особи є лише іноземці (іноземні громадяни, особи без грома­дянства, іноземні юридичні особи), то така юридична особа вважається іноземною. А спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках та в порядку, встановлених Земельним кодексом України для іноземних юридичних осіб (ст. 82 ЗК України).

Поділ юридичних осіб як суб'єктів права власності на вітчизняні та іноземні має важливе правове значення. Юридичні особи України мають право набувати у власність всі види земель, які можуть перебу­вати у приватній власності, крім земельних ділянок, які надаються для задоволення особистих потреб громадян. До останніх належать: земельні ділянки, призначені для індивідуального житлового, дачно­го і гаражного будівництва та ведення особистого селянського госпо­дарства.

Земельна правосуб'єктність іноземних юридичних осіб є значно вужчою. Так, згідно зі ст. 82 ЗК України набуття ними у власність зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення не допус­кається, за винятком випадків отримання їх у спадщину. Однак землі сільськогосподарського призначення, отримані іноземними юридич­ними особами в спадщину, підлягають відчуженню протягом одного року. Що стосується земель несільськогосподарського призначення, то іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на такі землі лише з метою здійснення інвестиційної діяльності: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна.

Можливості набуття у приватну власність інших, крім землі, при­родних ресурсів, по-перше, поки істотно обмежені чинними законо­давчими актами та, по-друге, тісно пов'язані з набуттям у приватну власність земельних ділянок, на яких розташовані відповідні природні ресурси. Так, згідно зі ст. 56 ЗК України землі лісогоспо­дарського призначення можуть перебувати не тільки у державній та комунальній, а й у приватній власності. Однак цією ж статтею перед­бачено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безо­платно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділян­ки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів, якщо вони перебувають у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Водночас громадяни та юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопро­дуктивних угідь для залісення, тобто для вирощування лісу, який перебуватиме у приватній власності зазначених осіб. Землі водного фонду також можуть перебувати у державній, комунальній та при­ватній власності. Однак, як передбачено ст. 59 ЗК України, громадя­нам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 гек­тарів.

4.5. Реалізація права власності на природні ресурси

Важливим напрямом забезпечення реалізації права власності на природні ресурси є здійснення його суб'єктами наданих їм прав та ви­конання покладених на них обов'язків власників природних ресурсів. З цією метою в цивільному, природоресурсному та екологічному за­конодавствах передбачені норми, які визначають обсяг прав та обов'язків власників земель, вод, лісів, надр та інших об'єктів при­родного світу.

У цілому зазначеним законодавством сприйнята цивілістична концепція змісту права власності, згідно з якою власникові належить тріада правомочностей щодо володіння, користування та розпоряд­ження об'єктом права власності. Отже, права власника земельної ділянки чи іншого об'єкта навколишнього світу — це сукупність на­даних йому законом суб'єктивних правомочностей щодо володіння, користування відповідним природним ресурсом.

Право власника об'єкта природи щодо володіння ним становить юридично забезпечену можливість утримувати територію, на якій розташований природний ресурс, земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природними (дерева, кущі) чи рукотворними (тин, рів тощо) об'єктами з метою регулювання чи повної заборони доступу інших осіб на відповідну територію чи земельну ділянку.

Право користування об'єктом природи — це юридично надана власнику можливість безпосереднього чи через створену ним юри­дичну особу господарського та іншого використання земельних та інших природних ресурсів з метою отримання доходів та інших благ від їх корисних властивостей. Найбільш повно права власника щодо використання природного ресурсу визначені у земельному законо­давстві. Так, згідно зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки, реалізуючи надане йому законом суб'єктивне право користування нею, вправі:

1) самостійно господарювати на землі, вирощуючи сільськогоспо­дарські та інші культури, переробляючи вирощену продукцію чи здійснюючи несільськогосподарську діяльність. Виключним правом власника земельної ділянки є вибір способу її використання відповідно до цільового призначення земельної ділянки. Органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування не мають права примушу­вати власника ділянки використовувати її певним чином, доводити планові завдання чи іншим чином втручатись у здійснення ним пра­ва користування земельною ділянкою. Водночас суспільство зберегло за собою право здійснення державного, самоврядного та громадсько­го контролю за використанням та охороною земель з метою недопу­щення порушення норм земельного та іншого законодавства. Влас­ники земельних ділянок зобов'язані виконувати видані посадовими особами відповідних органів влади приписи щодо припинення пору­шення вимог законодавства у галузі використання та охорони земель чи усунення наслідків земельних правопорушень;

2) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Однак спорудження власником ділянки будівель і споруд може здійснюватися з дозволу органів державного архітектурно-будівельно- го контролю. Інакше таке спорудження вважатиметься незаконним;

3) вважати своєю власністю посіви і насадження сільськогоспо­дарських та інших культур та вироблену сільськогосподарську про­дукцію, зведені на земельній ділянці відповідно до чинного законо­давства будівлі та споруди. У земельному праві України діє пре­зумпція належності власнику земельної ділянки розташованих на ній посіві, насаджень, будівель та споруд, якщо інше передбачено вида­ним власником земельної ділянки актом чи угодою за його участю. Так, власник земельної ділянки може надати її в постійне користуван­ня чи оренду іншій особі. У разі надання органом влади земельної ділянки у постійне користування землекористувач відповідно до за­кону (ст. 95 ЗК України) та акта (рішення) власника про надання ділянки в постійне користування набуває статусу особи, на яку поши­рюється дія презумпції суб'єкта права власності на посіви, насаджен­ня, будівлі та споруди, зведені ним на отриманій у постійне користу­вання земельній ділянці. Якщо ж земельна ділянка передана в оренду, то на орендаря ділянки поширюється дія зазначеної вище презумпції, якщо в договорі оренди землі не зазначене інше;

4) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні власти- кості землі. Це право власника земельної ділянки характеризується певними особливостями. По-перше, його об'єктом є не всі, а лише розташовані на земельній ділянці корисні копалини місцевого зна­чення. їх перелік затверджений наказом Держкомгеології України від Ч червня 1994 р. «Про затвердження переліку корисних копалин Ук­раїни місцевого значення». По-друге, власники земельних ділянок мають право використовувати корисні копалини місцевого значення, ,і також торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні влас- швості землі лише для власних потреб, тобто для збудування на зе­мельній ділянці будівель та споруд, опалення житлових будинків, класного споживання води чи для напування власної худоби тощо. Використання зазначених природних ресурсів власником земельної ділянки для інших потреб (для їх продажу чи виробництва певної продукції та матеріалів з метою продажу тощо) може здійснюватися піше після отримання додаткових дозволів відповідно до чинного за­конодавства. По-третє, згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра1 право власників земельних ділянок на використання розташованих па земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть ви- юбувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копа­лини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.

Право розпорядження об'єктом природи — законодавчо закріплена можливість власника відповідної території чи земельної ділянки, на якій розташований об'єкт природи, вирішувати їх юридичну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодав­ства. Однак фактично таким правом наділені лише власники земель­них ділянок, а також окремих природних ресурсів, які можуть перебу­вати у приватній власності. Згідно зі ст. 90 ЗК України власник іемельної ділянки має право: 1) відчужувати земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; 2) передавати її в оренду; 3) передавати зе­мельну ділянку в заставу (іпотека); 4) передати земельну ділянку в спадщину шляхом складання заповіту та посвідчення його відповідно до вимог ЦК України. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 36. — Ст. 340.

Об'єктом права власності на землю є земельна ділянка. Усі землі, навіть ті, які перебувають у державній чи комунальній власності, поділені на земельні ділянки, які є об'єктом права власності та інших прав на землю. Згідно зі ст. 79 ЗК України земельна ділянка становить частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Тобто земельна ділянка — це така частина земної поверхні, яка: 1) по всьому периме­тру відмежована від решти земної поверхні лінією, що закріплюється межовими знаками встановленого зразка; 2) розміщена за певною поштовою адресою (в населеному пункті) або має інше юридично значиме позначення місця свого розташування на земній поверхні (за межами населених пунктів); 3) віднесена до певної категорії земель, має встановлене відповідно до законодавства цільове призначення та є об'єктом земельних прав громадян, юридичних осіб, територіаль­них громад чи держави.

Визначення земельної ділянки як частини земної поверхні не означає, що права власника ділянки поширюються лише на верти­кальну площину земної поверхні. Згідно зі ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхне­вий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні на­садження, які на ній знаходяться. Більше того, якщо на земельній ділянці зведена житлова, виробнича чи інша будівля чи споруда, то права власника ділянки поширюються й на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки та зайнятий будівлею чи спорудою (у висоту і на глибину).

Об'єктами права власності на інші природні ресурси, як правило, виступають частини відповідних природних об'єктів, які оточені (відмежовані) іншими природними ресурсами. Наприклад, межі ріки чи іншої водойми визначаються її місцем дотику до суші (дна та бере­гової смуги). Однак ті об'єкти природного світу, які перебувають у ви­ключній власності держави, є інтегрованим (неділимим) об'єктом права власності (наприклад надра). їх поділ на окремі частини зумов­лений необхідністю їх відокремлення не як об'єктів права власності, а як об'єктів права користування, права концесії тощо.

Отже, правова регламентація відносин власності на природні ре­сурси характеризується різним рівнем залучення природних ресурсів у сферу ринкових відносин. У цьому значенні найбільш розвинутим, внутрішньо узгодженим та послідовним є правове регулювання від­носин земельної власності. Вдосконалення власнісного статусу інших природних ресурсів здійснюватиметься відповідно до вимог часу.

Розділ 5 Право природокористування

5.1. Поняття права природокористування та його принципи

Відносини людини з природою мають різноплановий характер. Протягом всієї історії людина задовольняла свої потреби або за раху­нок використання природи, її ресурсів чи властивостей, або у взаємодії з нею. З часом форми відносин людини з природою усклад­нювалися, ставали все більш різноплановими. Для того щоб надати організованості цим відносинам, уникнути нищівної експлуатації природних ресурсів, попередити їх вичерпання і забезпечити раціо­нальне використання і відтворення, потрібна була правова регламен­тація. Право природокористування виникло у відповідь на ці потреби.

Право природокористування можна розглядати у різних ракурсах. В об'єктивному розумінні право природокористування сьогодні стано­вить правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення ефективного раціонального викори­стання людиною природних ресурсів, природних об'єктів та природ­них умов. Правові норми, які формують відповідний інститут еко­логічного права, знаходять своє опосередкування як у комплексному екологічному законодавстві (інтегровані норми), так і в поресурсно- му законодавстві (диференційовані норми). Причому масив відпо­відних норм у поресурсному (земельному, водному, лісовому, гірничо­му, фауністичному та ін.) законодавстві набагато перевищує в про­центному відношенні відповідні норми інтегрованого регулювання. Це свідчить про те, що користування різними природними ресурсами має свої суттєві особливості, що знаходять своє відображення в праві.

Право природокористування можна розглядати також у суб'єктив­ному значенні, тобто як право конкретного суб'єкта використовувати

З 8-186

[1] Слід зазначити, що об'єкт права власності може одночасно належати кільком осо­бам, які є його співвласниками. Однак співвласники виступають як один, єдиний суб'єкт права власності на конкретний об'єкт цього права.

[2] Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

[3] Принципиальные черты права собственности в Гражданском кодек­се // Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. — М., 1998. — С. 230.

[4] Офіційний вісник України. — 2002. — № 2. — Ст. 47.

[5] Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 462.