МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ФІЛІЯ КРАСИЛІВСЬКОГО РАЙОННОГО НАУКОВОГО

ТОВАРИСТВА

СЕКЦІЯ ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

Трагедія голодомору в Красилівському районі і висвітлення цієї теми в засобах масової інформації

Роботу виконала:

Бендюжко Тетяна Іванівна

учениця 10 класу

Волицької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Красилівського району

Науковий керівник:

учитель історії

Процюк Марія Тимофіївна

м. Красилів, 2007 р.

Зміст

Вступ ………………………………………………………………… 2 ст.

Основна частина ……………………………………………………. 5 ст.

Розділ І. Тема голодомору рр. у засобах масової інформації. ...5 ст.

1. Перші публікації про голодомор. ………………………………5 ст.

2. Тематика і зміст публікацій про голодомор. …………………. 11 ст.

Розділ ІІ. Голодомор рр. очима свідків, жителів Красилівського району. ……………………………………………………………………… 14 ст.

1. Голодомор у селі Корчівка, Кучманівка. …………………….. 14 ст.

2. Голодомор у селі Криворудка, Заставки, Росолівці. ………… 23 ст.

3. Голодомор у селі Волиця-1. ……………………………………36 ст.

Підсумки ………………………………………………………….37 ст.

Література ……………………………………………………………………38 ст.

ВСТУП

Найглибше, що мене вразило в бабусиних розповідях – це розповідь про 1932 – 1933 роки, про запах хліба, першого хліба спеченого з урожаю 1933 року. Частування цим хлібом було святим дійством. Зібралися всі сусіди і зробили громадський обід по загиблих від голоду, по тих, хто не дочекався цього хліба. Після цих розповідей в мене зявилося непереборне відчуття обовязку покласти свою маленьку крихту на великий Алтар Пам'яті українського голокосту.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Наскільки актуальна тема голодомору? Ставити це запитання означаєзайматися святотатством. Вона актуальна завжди, як завжди актуальною є історична пам'ять будь-якого народу у білому світі, так і українського народу в тому числі. Пам'ять! Поки вона жива – буде жити народ.

Понад півстоліття трагедія голодомору років перебувала поза увагою громадськості, не кажучи вже про істориків, і лише за часів «перебудови» почала висвітлюватися на сторінках періодичних видань. Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках ХХ століття не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. З голоду пухли і вмирали чоловіки й жінки працездатного віку, часто цілими родинами. Квітучі українські села перетворювалися на цвинтарі. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстівного. Поїдали ворон і горобців, собак і котів. Збожеволілі від голоду матері пожирали своїх дітей. Похоронні команди з 2-3 чоловік вивозили жертв і заривали у землю без трун і церемоній, бувало, навіть ще конаючих живих, щоб не клопотатися завтра. І це – у тисячах українських сіл, на Правобережжі і Лівобережжі, у північному Поліссі і на степовому Півдні. Скільки сконало людей за якихось неповних два роки – сьогодні не знає ніхто. Записи в сільрадівських книгах велися абияк, часто записували тільки господаря та цифру померлих на обійсті або ж могло бути записане вуличне прізвисько. А найбільше й нічого не зазначено – людина ніби випарувалася. Державна статистика була вкрай спотворена, результати пізнішого, уже кінця 30-х років перепису – знищені! Дослідники, застосовуючи різні методики, називають і 5, і 7, і 9, і навіть за 10 мільйонів.

Коли гортаєш офіційні документи, перечитуєш газетні статті і книги, а особливо спогади тих, хто був свідком тієї трагедії і кому пощастило вижити, постає досить виразна картина цілеспрямованого і масового винищення народу, під час злочинних більшовицьких перетворень 30-х років. Перед нами наслідки реалізації Ленінсько-Сталінських ідей у життя. І до сьогодні живуть твердження, нібито причинами Голодомору були посуха і неврожай. Ця брехня не тільки культивується на побутовому рівні, вона іноді звучить і з високих трибун. Факти говорять самі за себе, 20 листопада 1932 року Раднарком України ухвалив постанову «Про заходи підсилення хлібозаготівель», якою заборонив видавати зерно на трудодні в колгоспах, що не виконали державного плану, хліб повертали з домівок навіть тих селян, які вже одержали його. Вивозилися навіть насіннєві фонди. 48 %, тобто майже половина колгоспів України, не розрахувалися з колгоспниками. Отже, мільйони селян залишилися без засобів до існування.

Постановою Раднаркому УРСР від 6 грудня 1932 року «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі» [3,71] мільйони українських селян було ізольовано в резерваціях. Такі села не одержували постачання ні продуктів харчування, ні промислових товарів, ні медичної допомоги. Тобто, були приречені владою власного народу, його мотиви, методи і наслідки для кожної неупередженої людини, знайомої з фактами й не засліпленої ідеологічними кліше сьогодні ясні і зрозумілі. Сталінський режим методично і планомірно нищив українську націю задля зміцнення і увічнення власних позицій на українській землі.

Геноцид - злочин. Непрощений злочин сталінізму, який і по сьогодні не покараний. Маємо у великій шанобі і жалобі схилити голову перед жертвами голодомору рр. судити й винести вирок сталінізму сталіністам, у яких руки по лікті в крові. Щоб у нашій історії таких сторінок ніколи більше не повторилося, історична пам'ять для прийдешніх поколінь має бути збережена, а в незалежній Україні в сучасної влади має бути політична воля для покарання винних у голокості українців. Тому кожний свідомий українець для торжества істини має внести й свою лепту.

Боже, я не свята: і недоліки маю і вади.

Як владика, карай, чи так щиро, як батько, прости,

І з народом моїм буду хрест свій і далі нести. [9, 13]

« Отже, має бути створений Національний музей-меморіал Голодомору рр. як пам'ятник і пам'ять убієнним голодом. Як обвинувальний вирок злочинному режиму. Як засторога для сучасників і нащадків: злочини проти власного народу, яку мотивацію для них не вигадали б, не мають прощення і не мають строку давності.» Я згідна з кожним словом журналіста Володимира Білика, висловленим у статті «Непрощений злочин» в Сільських вістях 25 листопада 2005 року, крім однієї тези, що це був злочин «проти власного народу». Ні, це був злочин московського більшовизму, а значить чужоземної влади, принесеної на нашу землю при допомозі штика.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. ПЕРШІ ПУБЛІКАЦІЇ ПРО ГОЛОДОМОР

ЗЛОЧИННЕ ЗАМОВЧУВАННЯ ГОЛОДУ

Сталінський режим в цілому і конкретний його виконавець, зокрема, як і конкретний злочинець, старанно приховували свої злочини і твердили на весь світ, що голоду в Україні немає. Німа трагедія цілого народу, за задумом московського більшовицького ката, мала навіки залишитися німою сторінкою української історії. При житті диктатори усіх мастей переконують себе у вічності їхньої диктатури і думки не допускають про суд історії. Жертви замовкли навічно, але совість живих не мовчить. Перебудова в СРСР почалася із гласності. А гласність повернула нам справжню історію нашого народу, ожили її сторінки, почали заповнюватися і білі плями.

У липні 1928 році об'єднаний пленум ЦВК і ЦК Компартії України обрав іора Генеральним секретарем ЦК КП(б)У (з 1934 року вже як перший секретар ЦК). Як Генеральний секретар, Косіор займався всіма справами республіки, і тому всю відповідальність за трагічне становище, що склалося зимою 1932/1933 років, у повній мірі несуть органи влади УРСР і особисто Косіор. Під час хлібозаготівель іор вимагав від обкомів партій, низових партосередків своєчасного виконання планів хлібоздачі, притягнення до суворої відповідальності місцевих керівників, які «саботували завдання партії та уряду» [4,91]. У грудні 1932 року на категоричну вимогу Кагановича (він приїхав до Харкова з відповідними дерективами Сталіна) забезпечити доставку зерна на заготівельні пункти, Косіор дав розпорядження обкомам і райкомам партії про вилучення насіннєвих фондів у колгоспах, які до того часу не виконали плану хлібозаготівель. Більше того, в офіційних виступах і публікаціях він постійно робив вигляд (подібно до Сталіна), ніби ніякого голоду в Україні не було. Боягузливо замовчували масштаби катастрофи і кількість померлих від голоду селян, сам факт тяжкої руйнівної кризи, у яку потрапило сільське господарство України в наслідок колективізації і безгосподарності.

Навпаки, у пропагандистських цілях прикрашувалися «досягнення колгоспного ладу, поширювалися гасла про «розгорнутий соціалістичний наступ», «рішучі перемоги» на селі, «історичні успіхи колгоспів» тощо. Такі твердження на фоні трагічної картини голоду викликають обурення і відразу. У доповіді на ХІІ з'їзді КП(б)У Косіор говорив: «1933 рік – вирішальний і рекордний рік. Одне з основних питань революції, які надзвичайно гостро стояли в усі її періоди – питання про хліб – тепер успішно розв'язане для і міста і для села. 1933 рік виявився вирішальним у піднесенні сільського господарства» [4,87]. Коментарі недоречні.

Вислуговуючись перед «хазяїном» з Кремля, Косіор брав активну участь у травлі тих партійців, які мали сміливість говорити про голод. На Дніпропетровщині секретар райкому Оріхівського району ін, голова райвиконкому вголос заявляли, що плани хлібозаготівлі нереальні і приведуть до голоду. Про ці факти стало відомо Сталіну, котрий, як писали газета «Правда» 16 вересня 1988 року, дав розпорядження «негайно арештувати і «нагородити їх по заслугах», тобто дати від 5 до 10 років тюремного ув'язнення» [9,3]. Розпорядження генсека було не тільки виконано, але й перевиконано. Агроном районного земельного відділу І. А. Аністрат був засуджений до розстрілу, ін, – до 10 років «позбавлення волі з утриманням у таборах окремого призначення в далеких місцевостях Союзу». А Косіор з трибуни звинувачував партійців, які хотіли відвернути від людей біду, звинувачував у всіх гріхах: «У процесі боротьби за здійснення завдання соціалістичного будівництва виявилася нова найнебезпечніша різновидність ворога – ворог з партійним квитком у кишені. Викрив це і показав усій партії товариш Сталін на прикладі Оріхівської справи і на ряді інших. Товариш Сталін показав нам фігуру ворога з партійним квитком у кишені, ворога, який перебуває у наших власних лавах і тому є найнебезпечніший ворог».

Як не старався Косіор, перед «хазяїном» вислужитися все рівно не вдалося. 24 січня 1933 року в республіку повертається . Він приїхав з великими повноваженнями: обіймаючи посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, одночасно залишався секретарем ЦК ВКП(б), всім стало зрозуміло, що Посташев приїхав «для наведення порядку». Саме в 1933 році було викрито «заколот» у сільському господарстві України і катастрофічний його стан було списано на «шкідників», «класово ворожих елементів» і «буржуазних націоналістів». Ось саме таке пояснення трагедії голоду дав журнал «Більшовик України» у 1933 році, звичайно, трагедію голоду називали лише складною ситуацією. Журнал писав: «Тов. Постишев у своєму блискучому аналізі обставин хлібозаготівель на Україні минулого року вказав як на основну причину недоглядів та помилок української парторганізації на відсутність достатньої більшовицької пильності, що класовий ворог використав у своїх контрреволюційних інтересах». У своєму «блискучому аналізі» [3,101] Постишев піде ще далі. «Прорив» у сільському господарстві республіки він зв'язав із наявністю «прихованого» націоналістичного ухилу в лавах КП(б)У. Саме з його ініціативи почнеться цькування працівників системи освіти, він особисто звів тяжкі звинувачення проти й інших. Голодомор і репресії – дві сторони людиноненависницької ідеології, яка називалась комуністичною в шкарлупі сталінізму. Перші публікації про голодомор років були досить несміливі. Більше друкувалися спогади жертв, що дивом вціліли у тих голодних жорнах смерті і зовсім мало предметом обговорення ставали причини трагедії, або зовсім не ставали.

У ті роки радянська система ще була досить сильною й впливовою й у реальному житті суспільства, і у свідомості кожної людини, щоб звинуватити її в нищенні цілої нації.

У 1988 році доктор історичних наук пише свою невеличку працю «1933: трагедія голоду». А в 1989 році цю працю друкує товариство «Знання» в серії «Теорія і практика КПРС. Історія». Праця виходить невеличкою брошуркою в 48 сторінок. Голокост років називає голодом і ні єдиного разу не визнає, що це голодомор. Звичайно, він свої погляди змінить, але у 1988 році історик переконує, що «це був голод, і не як результат сталінської політики, а як відступ від ленінської моделі розвитку сільського господарства, як результат перекручування Сталіним політики Леніна» [5,17]. Якби Сталін був слідував ленінським принципам економічної політики, то голоду, на думку Кульчицького, можна було б не допустити. Але сам факт спроби вченим наукового осмислення даної теми свідчив про інформаційний прорив у справі замовчування голодомору років. Брошура показала, що вчений визнає факт голоду і навіть на фактичному матеріалі доводить це, але не допускає, що це голодомор, а значить не визнає планомірності влади і мети.

У цій публікації, як у дзеркалі, відбиваються погляди і ставлення до загальнонаціональної трагедії 30-х років, порозгорталася на українських чорноземах.

«Перебудова», особливо її неефективність, дали можливість суспільству поступово зрозуміти нежиттєспроможність радянської моделі економічного, політичного і суспільного розвитку. Ця модель критикується все більше і більше, громадська думка приходить до розуміння того, що ленінсько-сталінський режим – це злочинний режим і в пресі голод років починають називати вже голодомором. І як не дивно, першим на весь світ назвав речі своїми іменами не українець, а американець Джеймс Мейс, який, не маючи українських генів, а лише як історик-професіонал, готуючи доповідь американському конгресові, перший відкрив очі світові на Голодомор років як факт геноциду українського народу. Ми, українці, повинні бути вдячні за це вченому. Ця благородна людина приїхала в Україну і полюбила її так, як мало хто з корінних українців на це здатен, а в розквіті творчих сил його прийняла навіки українська земля. На початку 90-х років ХХ століття широкий загал українців нарешті, доросли до розуміння того, що це не просто голодомор, а геноцид, планове масове нищення українського народу.

До цієї благородної справи долучилися подружжя Володимира Маняка і Лідії Коваленко (письменника і журналістки), які в рр. із розрізнених газетних публікацій і власних досліджень підготували книгу-меморіал «Голод-33», що її в 1990 році 30-тисячним тиражом випустило видавництво «Радянський письменник». У ній сотні свідчень тих, хто пережив Голодомор. У ті часи в числі перших масово почали публікації листів-спогадів і газета «Сільські вісті», особливо активним був журналіст Борис Хандрос, який досліджував голодомор на Вінниччині.

2. ТЕМАТИКА І ЗМІСТ ПУБЛІКАЦІЙ ПРО ГОЛОДОМОР.

До зернини-бубки дійшла

(Що там бабський плач-голосіння?)

Все мела «Червона мітла»

Не лишила жменьки насіння.

Василь Юхимович

«Тридцять третій»

Симфонія – реквієм.

Тема Голодомору років досить широко висвітлювалася в центральних засобах масової інформації. Напевно, немає такої газети чи часопису, які б не долучилися б до цієї теми. Звичайно, як і все в нас робиться: про ветеранів Великої Вітчизняної війни згадують на День Перемоги, про інвалідів – у День захисту людей похилого віку, дітей-сиріт у День захисту дітей. Так і ця тема у засобах масової інформації культивується до трагічної дати..

Центральні газети, журнали публікують узагальнені матеріали, аналізують, роблять спробу висвітлити причинно-наслідкові зв'язки. У 1992 і 1993 роках до 60-річчя великої трагедії друкувалося багато журналістських досліджень науковців. Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик «Освіта» навіть випустив спецвипуск-підручник «Голодомор: причини і наслідки». Спецвипуск-підручник №1 і №2. На початку цього підручника із вступним словом звертається тодішній міністр освіти України . Своє вступне слово він називає «Проведімо уроки державомислення. Це наше громадянське завдання. Скликати живих, небезп'амятних до тих криниць та сільських ям, куди скидали десятками й сотнями виснажені тіла наших з вами батьків і матерів, братів і сестер, дідусів і бабусь. І наскладали їх понад 7 мільйонів – єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України» [6,2]. Гарно мовлено міністром, краще не скажеш. Далі у своєму вступному слові він звертається до працівників освіти, молоді, всіх читачів – вивчати свою історію і будувати власну державу – незалежну, соборну Україну.

У спецвипуску-підручнику №1 після вступного слова Таланчука друкуються тексти лекцій Василя Марочко, кандидата історичних наук. У слові від автора історик про голодомор рр. пише: «Він посів би гідну першість серед злочинів, вчинених фашистами за роки другої світової війни. Голод – не історична минувшина. Він живе в пам'яті очевидців, жагучим болем відгукується в їхніх скронях» [6,7].

Історик робить аналіз соціально-економічного стану сільського господарства України у 20-х роках, досліджує причини голоду, вивчає голод у національних районах України і робить висновок про те, що на території України репресіями, голодом знищувалися представники всіх національностей, що проживали в Україні.

У цьому випуску публікуються дослідження Василя Мазорчука історика, члена Асоціації дослідників геноциду. У своєму слові від автора Василь Мазорчук запитує: «І завжди у роздумі над цією трагедією душу обпікає одне і теж: чи вистачить у нас сил і розуму таким стражданням запобігти»? [6,5]

Дослідник геноциду на підставі документів, свідчень очевидців, програмних засад більшовицької партії, Сталіна і його поплічників доводить, як влада знищувала «аборигенів» на європейських чорноземах з метою зробити «свободными пахотные земли для тракторной обработки, чтоб отдать три четверти выращенной пшеницы».

Надзвичайно у цьому спецвипуску-підручнику мене вразили свідчення вчителя-ветерана Олексія Кузьменка. Він розповідає як їх, вчителів, влада зробила своїми агентами по вилученню хліба і як у його сільській початковій школі навесні 1933 року залишилася із 83 хлопчиків і дівчаток тільки троє! Жах. Школа була закрита. На моє глибоке переконання, якби за роки голодомору загинуло лише цих 80 дітей, то цей режим уже потрібно навіки-вічні затаврувати як злочинний.

На сторінках №1 цього випуску кандидат медичних наук Наталя Нагорна – Персидська та Вадим Коган роблять спробу висвітлити медичний аспект цієї проблеми. Назвали вони свою публікацію «Розподільники життя і смерті». Автори на прикладі фактів і документів показують жорстоке, нелюдське ставлення державної влади через органи охорони здоров'я до власних громадян. Медики одержували інструкції від державних органів про те, як ставитися до голодуючих дітей, дорослих. Діяли розподільники по боротьбі з безпритульністю дітей і дорослих. І ось дяді і тьоті у цих розподільниках самі вирішували, кого куди відправити: назад у село помирати голодною смертю, чи у дитячий заклад, якщо ти дитина; і на роботу, якщо ти дорослий, де було хоч якесь утримання, а значить і спасіння від смерті. В дитячих закладах, відмічають медики, діти також пухли і помирали з голоду. А тих, хто не вмер, віддавали назад у село, під патронаж колгоспників і колгоспів, це тих, хто не досяг 13 років, а 13-ти річних і старших віддавали в радгоспи як працівників. Що було з цими дітьми, не важко здогадатися.

На початку випуску міністр освіти Таланчук у своєму вступному слові обіцяє, що такий газетний підручник – це лише початок, що потрібно підготувати посібники, наочність, хронікально-документальний матеріал.

Фактами, фотоматеріалами, документами підручник вражає, але він ще не відтворює загальної цілісної картини геноциду українців в їх новітній історії. По сьогоднішній день, тобто станом на 2006 рік, українці ще не мають цілісної картини українського Голокосту, і ще точаться суперечки, і ще з кожної шпарини сталіністи і неосталіністи сичать, що не було ніякого голоду.

ІІ. ГОЛОД ОЧИМА СВІДКІВ КРАСИЛІВСЬКОГО РАЙОНУ.

Український Голокост очима і устами свідків.

1. Голодомор у селах Корчівка, Кучманівка.

Записано зі слів Оцалюка Івана Деметійовича, 1922 р. народження, жителя с. Кучманівки.

Голод в 1932 – 33 роках пам’ятаю. Ще й добре пам’ятаю. Причиною голоду було те, що влада забрала весь урожай. Винен Сталін.

У людей забирали харчі, зерно свої сільські виконавці. За донесення на сусіда були винагороди у вигляді харчів. Тому бідні люди слідкували за багатшими і доносили на них. Ті, що відбирали у людей продукти, можливо, і мали якісь документи, але я їх не пам’ятаю.

Людей, які не хотіли йти в колгосп, висилали в Сибір. Наприклад, батька моєї дружини серед ночі роздяганого і босого, в холод, вели в контору ( зараз - клуб). І після розборок в конторі відправили в Сибір. А в селі залишились без догляду батька малі діти, найменшій було 4 роки.

Люди лаялись, коли до них приходили за продуктами, але до бійки не доходило, бо боялись. А що може зробити одна людина проти трьох – п'яти чоловік.

Сховати продукти можна було, але всеодно все знаходили і забирали виконавці сталінських наказів.

До хати приходили свої сільські люди, їх було від двох до п'яти чоловік. Це були молоді люди, комсомольці і колгоспні начальники. Продукти ховали під ліжками, у печі, закопували в землю. Колгоспникам давали якусь юшку, а в людей забирали все, що можна було забрати. Одяг свій рваний скидали, а одягали щось новіше, хазяїнове. Цей одяг хазяїн тримав на свято.

«П'ять колосків» - це закон, за яким давали за пару колосків 5 років тюрми. Збирати в полі колоски чи городину не дозволяли: нехай краще пропаде. Комори й поля охороняли свої сільські охоронці із колгоспників.

Люди добровільно не хотіли йти в колгосп. Їх змушували, забирали худобу, землю. Щоб не померти з голоду, деякі пішли зразу в колгосп, а деякі пізніше, а деяких і вислали.

В нас лісів великих не було, то й не було, де сховати худобину. Зерно забирали й удень, і вночі. До хати приходили по декілька разів, особливо до багатших, аж поки всього не заберуть. Коли все повимітали, їсти не було що, тоді починаючи з найбідніших і розкуркулених почали пухнути з голоду. Спочатку малі сироти тинялись по селі, а потім, їздили підводою і звозили їх до бездітних жінок і колгосп щось їм давав, якусь баланду.

Спочатку виконавці не голодували, а потім коли все витратили, то і самі почали пухнути з голоду. Я вже не знаю, як ті люди дожили до весни.

Допомогти одне одному не мали чим. А хто і десь щось там може і мав, то не ділився ні з ким.

Їли все, що могли: кропиву, молоденькі листочки дерев, ягоди достигати не встигали - їх зривали ще зеленими. Їли хрущів, жабів, сиру рибу, трупи тварин, яких вивозили з колгоспу.

В місті можна було щось виміняти, але не було за що. Людей в селі померло дуже багато, мабуть, чоловік 200, а може і більше. Вимирали цілі сім'ї. ховали людей на цвинтарі. В кого сім'я була, то ще ліпили якісь труни, а тих так закопували. Їздила підвода по селі, збирала трупи людей і скидали в одну яму. У загибелі людей винна влада і тільки влада. Це Сталін видав такі закони, а наші сільські посіпаки їх дуже виконували.

Записано зі слів Войчук Ольги Трохимівни, 1920 р. народження, жительки с. Кучманівки.

Голод рр. пам'ятаю добре. Причиною голоду була політика. Влада забирала весь врожай. Весь врожай у людей забирали виконавці, комсомольці. Тих людей, які виявляли непокору, висилали до Сибіру. Документів і зброї я не бачила.

Тим, хто працював у колгоспі, давали миску кулішу.

У нас забрали лише продукти, бо одягу гарного в нас не було. Люди в колгосп не хотіли йти. Мій батько казав, що не хоче йти в той «колєктів». Людей заставляли йти в колгосп, лякали, що заберуть все і вишлють в Сибір. Колгоспників поважали, а інших зневажали. Худобу в колгосп забирали, сховати не було де. Продукти забирали вдень і вночі. і ходили до тих пір, поки не забирали все, що можна було забрати.

Люди почали вмирати зимою, бо вже не було що їсти. Сім'я сусідів, щоб не померти з голоду, зарізала корову, але не було солі, і вони проходили до нас і міняли м'ясо на квашені буряки. Буряків у нас не забрали виконавці. А в сім'ї сусіда від голоду померло троє людей.

Дітей, які залишились без батьків, збирали в одну хату до бездітної жінки. Рідня і сусіди не допомагали нам виживати від голоду. Батько ходив у Ляхівці і міняв якийсь одяг на зерно.

Їли лободу, гнилу картоплю, сушили пирій і терли на муку. Люди їли здохлину, яку вивозили на звалище. Запамятався мені такий випадок. Було це весною, вже було тепло. Ми, діти, пасли якусь там худобу, а йшли два чоловіки і несли щось у мішках. Коли вони підійшли ближче, то я побачила на тих мішках червону піну. Значить, вони на салотопці (скотомогильнику) набрали м'яса зі здохлих тварин, а те м'ясо почало вже псуватися. Як згадаю зараз той час, то аж страшно стане. Як те м'ясо могли їсти люди?

Людей забирали на підводи (тих, хто помирав) і вивозили на цвинтар і там закопували в одну яму.

Коли я все це розказую своїм дітям і онукам, то вони не вірять, що таке могло бути і як ті люди вижили.

Записано зі слів Балан Ольги Іванівни 1928 р. н., жительки с. Корчівки Красилівського р-ну, Хмельницької обл.

- Чи пам'ятаю я голод 33- го? А хіба його можна забути? Було мені тоді 5 років. Мама померла від хвороби, батько зостався з трьома дітьми. В хаті біднота і злидні.

- Питаєте чого тоді був голод? А все звелося докупи: врожаїв не було високих і власть, певно, до такого довела. Бо ж, як і було якоїсь муки чи зерна трохи, то забирали все, не тільки харчі, може в кого були якісь рядна чи кожухи, то і їх забирали. Якщо було десь трохи гороху чи муки, то закопували в землю, щоб не знайшли, бо ж треба було якось жити. Люди пухли від голоду, помирали.

Їли все, що попадало під руки. Ловили під стріхами горобців, в той рік вродила дуже здорова лобода, то їли її, їли кропиву.

Тим, що пішли раніше в колгосп, варили баланду.

- Чи знаю я закон «п'ять колосків»? а хто його тоді не знав? За кілька колосків забирали людей в тюрму. Хто не бідував в селі? То певно, ті, хто був при власті, бо в них усе було в руках.

Дітей, що зосталися сиротами, забирали родичі до своїх сімей. Померлих від голоду хоронили на цвинтарі.

Було в селі й таке, що баба з'їла свого онука. Її забрала міліція і де вона потім поділася ніхто не знає.

Записано від Марунюк Марії Демянівни, 1928 р. народження, жительки с. Корчівки.

Причин голоду було багато: це і неврожай, і засуха та й власть постаралась.

То ми тепер знаємо, що тоді думали як би то вижити. Десь там в верхах говорилось, щоб відбирали в людей усе до зернини. Відбирали свої ж, сільські, без усяких документів. Малим був, не знаю чи були зі зброєю. Приходили по два – три чоловіки. Шукали кругом. Щоб якось прогодувати сім'ю, якусь частинку зерна чи крупи закопували в землю під шандарами. Викопували ямку, а потім замащували глиною.

Тим, хто пішов до колгоспу, давали їсти якусь баланду, горох.

Забирали не тільки хліб, забирали в кого що було.

Про закон «п'ять колосків» знаю. За один кілограм зібраних колосків давали 2 роки тюрми. Колосків в полях збирати не давали, хіба що в колгосп. Колгоспні поля, комори охраняли охраніки з оружієм.

В колгосп йшли по - різному. Одні добровільно, других заставили, а не йшли – виселяли.

Помирати з голоду почали весною. Дітей, що залишились сиротами, забирали родичі в свої сім'ї, якщо таких не було, то відправляли десь в притулок.

Мій дядько Ярон був магазинером, то часом дасть пригорщу якихось круп, то я через ліс приносив додому, то так боюсь нести, бо ж ходили голодаючі, то могли і забрати. Всяке могло бути.

Скільки людей померло від голоду в селі? Та хто його точно скаже? Багато. От і в нашій сім'ї помер брат Вася (4 роки) і сестра Маруся (1,5 року). Хоронили на цвинтарі, поминають у церкві, на проводи.

Про людоїдство в своєму селі не чув. Церква у нашому селі є.

Молодь села по розповідях знає про голод тих років. І дав би Бог, щоб вона цього не пережила, як ми.

Вважаю, що власть була винна в загибелі людей.

Записано від Іщука Якова Мусійовича, 1920 року народження жителя с. Севрюки, Красилівського р-ну, Хмельницької обл.

Знаю про голод по розповідях батьків, сусідів. Бо була на той час ще зовсім малою. Хто на той час знав, що голод був штучний? Вірили в те, що й справді був неврожай. Ніхто і думати не смів, що до такого довела власть. А місцеві глумилися ще більше.

Тих, хто не хотів йти в колгосп, вигонили з хати, висилали сім'ями. Тих, що пішли в колгосп, годували. Була столова, варили горох, баланду.

Нашу сім'ю спасала від голоду корова. Парили лободу з гречаною лускою.

Відомостей про померлих від голоду немає. Розповідали, що хоронили людей в братських могилах. Той, хто ще міг ходити, їхав селом підводою і звозив померлих на цвинтар. Падали і помирали люди на дорогах, межах.

Їли лободу, цвіт липи, вишні. Ловили горобців, голубів. Чула також про випадок людоїдства в нашому селі. Під час голоду 33 року баба з'їла онуку.

До складу Криворудської сільської ради входить три населені пункти:

Криворудка – проживає 229 чоловік, налічується 107 дворів;

Нова Криворудка – проживає108 чоловік, налічується 42 двори;

Проживають українці, приїжджих небагато, в основному приїзжають вчителі, по направленню на роботу, які довго не затримуються.

Людей помирає більше, як народжується.

Розповідь жительки Лежнюк Вікти Іванівни, .1919р. народження, с. Кучманівки Красилівського району, Хмельницької області.

Голод 1932-33 р. р. я пам'ятаю дуже добре. Мені на той час було 13 років. Врожай був добрий, вродило все, але активісти ходили по хатах і забирали все: зерно, картоплю, квасолю. Ходили без усяких документів, забирали навіть в тих, хто сплатив податки. До нас прийшов активіст Іван Крачковський і забрав у нас останній кусок мила. Люди доносили одинин на одного. Ми корову переховували на маминій батьківщині в селі Сухужинці, зараз Ізяслівського району, то люди донесли і корову забрали. Було безвластіє. Батька мого вислали в Сибір, а потім і матір забрали. А нас, шестеро дітей, зосталось на дорозі, бо хату нашу віддали активісту Колісецькому Герасиму. Забрали яму картопель, а ми жили по сусідах.

Мій старший брат Павло прийшов з армії, то почав писати в Москву, то маму випустили через рік, а через шість років віддали нам нашу хату, ми її викупили.

Був страшний голод, люди один в одного крали. Ми продукти переховували у маминих братів у Сухужинцях.

Люди їли все: ціле зерно пшениці варили, весною – молоде листя кропиви, лободи, мололи жолуді і добавляли в хліб. Хліб був чорний, гіркий і глевкий, бо ще добавляли насіння лободи.

Люди пухли з голоду, вмирали. Померлих хоронили родичі. Хрестів не ставили. Хто ставив, то ті хрести швидко крали на паливо.

Сиротами ніхто не опікувався. Жили по сусідах, родичах.

Забирали не тільки продукти, а й одяг, речі різні.

Урожай був високий, але колосків не давали збирати, закон про «п'ять колосків» знаю. Голова колгоспу посадив Гусарук Настю і Кондратюк Анастасію в тюрму, бо збирали колоски. охоронали поля активісти. Люди добровільно не хотіли йти в колгосп, то в них забирали все і вигонили з хати. Хто йшов в колгосп, то там давали їсти, активісти навіть випивали.

Людоїдства в нашому селі не було, не пам'ятаю. Винним у загибелі людей вважаю владу, а в нашому селі ще і голову колгоспу Лежнюка Магдара.

Про голод розповідаю своїм внукам і правнукам.

Розповідь жительки Камінської Лукії Федорівни,1917 р. народження, жительки с. Кучманівки Красилівського району, Хмельницької області.

Голод рр. я пам'ятаю. Урожай був великий, але людям зерна не давали, а відвозили на приймальний пункт. Обкладали великими податками. Ходили активісти і відбирали все: худобу – хто не заплатив податку, продукти, одяг, жатки, молотарки. Хто не хотів іти в колгосп – висилали в Сибір.

Приходили комсомольці і вимітали все до зернини. Доносили люди один на одного. Хто не хотів віддавати, того били, штовхали. Приховувати продукти не можна було. Був такий голова сільради Глинський (с. Смершки). Він і сім – вісім чоловік комсомольців приходили і перетрясали все в хаті і на подвір'ї. Глинського вбили, коли була волинка.

В колгоспі їсти давали, варили юшку.

Після збирання врожаю з поля визбирували колоски. За колоски садили в тюрму. В колгосп іти не хотіли, бо там не платили.

Виживали люди як могли, дуже мерли в 1933 році, допомагали один одному родичі. Їли все: лободу, кропиву, листя з дерев, що тільки розпустилось. Їли ворон, горобців, боцюнів, собак. Людоїдства не пам'ятаю.

Хоронили померлих без трун, хоронила рідня або сусіди.

2. Голодомор в селах Криворудка, Заставки, Росолівці.

Записано від Кмець Ніни Тадеївни, 1925 року народження, жителя с. Криворудки.

Був голод. Організовували колгосп, то забрали в нас клуню, коней. Мама побила голову сільради, то попередили, якщо ще таке буде, то посадять в тюрму. Батько не хотів іти в колгосп – заставили.

В нас в сім'ї було 11 дітей і всі вижили.

Був закон про «п'ять колосків». Не можна було збирати колосків, за це садовили в тюрму. Колоски збирали тільки в колгосп. Люди мерли з голоду, хоронили родичі. Вважаю, що голод був зроблений владою, щоб люди йшли в колгосп.

Записано від Вінічук Надії Федорівни, 1922 року народження, жительки с. Криворудки.

Голод 1933 року добре пам'ятаю. Урожай був, а комсомольці ходили по хатах і відбирали в людей все. Наша сім'я вижила, бо все віддали в колгосп і до нас не приходили. Пекли ми коржі з буряну, тяжко було.

Записано від Кащука Петра Володимировича, 1927 року народження, жителя с. Криворудки.

Голод пам'ятаю. Я жив в Антонінах. Було в сім'ї четверо дітей, одне померло з голоду.

Влада забирала все: зерно, речі, будівлі, коні. Мама плакала, була біда, батько спух, не міг ходити, але вижив. Пекла мама з гречаної луски пампушки. Їли здохлих тварин. Померлих хоронили родичі, хрестів не ставили.

Записано від Шевчук Ольги Андріївни, 1921 року народження, жительки с. Криворудки.

Голод дуже добре пам'ятаю. Урожай був, але його забрали активісти. Забрали зерно, речі, худобу, будівлі, з хатів виганяли. Доносили люди один на одного.

Приходили до нас забирати Солодюк Іван, Урбанський Петро Францович. Як забирали кораву, наставили на маму нагана. Канарчук Оксана була головою, то приходила забирати все. В нас брала подушки, то її били качалкою. Васільчук Сянько Прокопович забирав в нас зерно, а я сиділа на мішку і не давала, кусала його за руки, але він зерно забрав. Комору в нас опечатали, там було пів мішка сухарів. Двері з хати в нас зняли, то ми заклали соломою, но вони прийшли і її забрали. То тато заклав двері гноєм і поливав водою, щоб замерзло, а маленький прохід затуляли соломою. То вже цих дверей не руйнували. Два будинки в нас забрали. Ми всі вижили, хоч і попухлі ходили, і їли мерзлі картоплі, що на полі навесні збирали, гречану полову і так спасалися.

Випадків людоїдства в нас в селі не було.

Торгін – там обмінювали долари на рублі (тоді можна було з Америки посилки отримувати, то декому долари висилали).

Збирати колоски після збору врожаю не дозволяли. Я зі своєю сусідкою Войчук Ганною лізла плазма по полі, щоб ніхто не побачив і збирала по зернині пшеницю.

Померлих хоронила рідня, хрестів не ставили, бо не було із чого.

Записано від Осіпюка Нестора Савовича, 1921 року народження, жителя с. Криворудки.

Голод пам'ятаю. Дуже їсти постійно хотілось. В колгосп заставляли йти, хто не йшов, то забирали все. В нас забрали клуню, дрічку, корчми порозбирали.

Людей померло багато, мерли на дорозі. У нас на грядці з цибулею помер сусід. Нарвав цибулі і помер. Сніг ще не встиг ще не встигав злигнути, а ми вже збирали мерзлу картоплю і пекли пампушки.

Ніна Дорина назбирала колосків, то її судили в Антонінах, але була малолітня, то її не посадили. На ню доніс охраннік Паланюк Корній.

Прийшов до нас хлопчик Андрій Половюк, спухлий з голоду. Мама йому їсти дала, постелила спати біля печі на соломі, бо не можна було покласти, бо воші були, а він до ранку помер. Страшні часи були, не хочеться і згадувати. Записано від Люжнюка Василя Макаровича,1923 року народження, жителя с. Криворудки

Голод пам'ятаю добре. Урожай 1932 року був, але його геть весь вивезли. Причина голоду була в тому, що влада все забирала в людей. Був такий активіст Іван Крачковський, то прийде до хати і геть все забере. Ми вижили, бо в нас була корова, їли буряки. Погнилі картоплі збирали. Їли і все ховали, бо все забирали.

Розповідь жительки с. Криворудки

Красилівського району, Хмельницької області

Пташко Віри Федорівни 7.року народження

Урожай у 1932 році був гарний, але в людей усе забрали. Їздили по хатах і вимітали все, ходили активісти, ходили по кілька раз. Хто закопав щось і не знайшли, тим було легше. Особливо важко було ранньою весною. Як сніг злиг, то їли молоде листя, лободу. Землю забрали, а на городах потрібно було сіяти коноплі, бо одягнутись потрібно було. З полотна весь одяг шили.

Головою колгоспу був ійович, то люди хату палили, був дуже вредний, по три рази на день ходили активісти по хатам і забирали все. Це все робила партія і комсомол. Найдуть колоска в кишені – не запишуть трудодня, а як молотили, то найдуть в згонинах пару зернин – тюрма. Бригадира Гусарука Аврама посадили на рік в тюрму. Жінки: Гусарук Настя, Кіндратюк Аніська, Мазур Дарка вночі крали просо, то їх зловили і на рік в тюрму посадили.

Померлих, в кого нікого не було, хоронила сільська влада.

Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках ХХ століття, не знав, мабуть, жоден народ в історії людства. З голоду пухли і вмирали діти, чоловіки і жінки працездатного віку, чато-густо цілими родинами. Не обійшло це лихо і жителів с. Заставки, хоча як пригадують очевидці, прикладів людоїдства та голодної смерті в селі не було.

В 1932 році комуністи, комсомольці, активісти колгоспу ходили по дворах, забирали зерно, залишаючи селянам крихти. Тих, хто не міг здати хліб по доведеному завданню, називали саботажниками. Бувало, що окремі селяни закопували зерно, але бригада залізними палицями знаходила закопане і забирала все до зернини.

Відчувалось, що наближається біда: людям не було чим годувати худобу й самим що їсти. Зима 1932 – 1933 прийшла з великою бідою. Люди жили впроголодь, у колгоспі не було кормів для худоби, почався падіж. Пік голоду прийшовся на весну 1933 року. Із спогадів жителів с. Заставки.

Записано зі слів Стасюк Ганни, 1920 р. народження, жительки с. Заставкики: «Не було що їсти. В лісі збирали маслюків і їли, їли лободу, гречану полову поливали гомелясом і так їли. Літом, коли достигали колоски – теребили і їли зерно. За це дуже карали».

Записано зі слів Ящицького Казимира Станіславовича, 1918 р. народження, жителя с. Заставки:

« Мій дід нажав на Кульчинеччині сніп пшениці і пішов додому. Його ув’язнили на 5 років.»

Записано зі слів Ліщук Євдокії, 1921 р. народження, жительки с. Заставки:

«Їсти було нічого. Варили лободу, гичку, листя липи. Душили в порох жолуді і пекли паляниці, ловили горобців та ворон, варили юшку з кропиви. хто як міг, так і виживав, не дай Бог, ще раз кому пережити таке.»

Записано зі слів Полянчука Романа 1921 р. народження, жителя с. Заставки:

«Мені було тоді 12 років. Їсти не було що. Спасалися кропивою, паслін їли, горобців ловили, яйця воронячі їли, збирали в очереті черепашок, варили узвар з вишневих гілочок, з дикої черешні».

Ось така правда, така історія… Гірка, пекуча, печальна. Але то історія нашого села, і про неї мусять знати онуки і правнуки.

Восени 1932 року великого лиха селяни й не передбачали, врожай був не гірший ніж у попередні роки. Селяни здавали державі запланований податок. Та раптом за першим податком оголосили другий, потім третій. Почали їздити по селам спеціальні продовольчі загони й забирати все до нитки. Люди ховали зерно, картоплю в ямах, криницях, у скринях, на горищах, замазували в грубах. Та хіба вбережеш від пильного ока збирача?

І спалахнув в Україні голод, а за ним прийшла смерть. Вмирали сім'ями, кутками, вулицями. Виснажені люди падали на вулицях, під тинами. Селами їздили підводи, збирали померлих і ховали у братських могилах. Голодомор 1932 – 1933 років спричинив велику смертність населення, особливо дітей і стариків. Села обезлюднювали. Живі не мали сили ховати померлих.

Немає в Україні роду, непощербленого голодомором, немає сім'ї, чий генний код не зафіксував голодних мук, не існує людської свідомості, над якою не тяжів би тягар геноциду.

Мільйони загиблих, мільйони ненароджених, мільйони вражених голодним страхом – ось що таке український геноцид першої третини ХХ століття

У цій національній катастрофі Україна втратила від семи до десяти мільйонів хліборобів.

Чи вповні ми осягли всю трагедію голодомору?

Мало залишилося тих, хто пам'ятає штучний голод, зумовлений спеціальним режимом страти українського народу.

Не обминула ця біда й наше мальовниче село Росолівці, що розкинулось у долині річок Ікопоть і Понора. Ще залишились малочисельні свідки тієї страшної години.

ОДНОСЕЛЬЦІ ЗГАДУЮТЬ

Записано зі слів Демчук Устини Хомівни, 1905 р. народження, жительки с. Росолівці: « У мене було семеро дітей. Троє померло з голоду, а двоє дуже важко його перенесли, але вижили. На превелике щастя, двоє останіх дітей народилося тоді, як голод закінчився. Щоб якось вижити, варили листя, дубову кору, кропиву, жолуді, солому, буряки, буряни. Іноді комусь удавалось роздобути трохи хліба і порятувати своїх близьких.»

Записано зі слів Кухарук Надії Федорівни, 1920 р. народження, жительки с. Росолівці : « У мого брата під час голоду померла дружина, залишивши йому двоє маленьких діток. Він з дітьми часто ходив у ліс, де можна було найти щось поїсти. Сам він нічого не їв, а все залишав дітям. Брат помер, але діти залишились живі.»

Записано зі слів Стецюк Марії Антонівни, 1918 р. народження, жительки с. Росолівці : « Не було чого їсти, в людей пухли ноги, багато хто помер. Щоб вижити ми їли калачики, кропиву, лободу, мололи на жорнах гречану полову, замішували мелясою і пекли паляниці. Вони виходили маленькі і тоненькі, потім терли хрін і їли. Приходилось їсти сирі буряки.»

Записано зі слів Романюк Олександри Яківни, 1924 р. народження, жительки с. Росолівці : « Коли мені було 9 років, був голод, не було чого їсти. В хаті на лаві лежала мертва мати, а на печі – двоє мертвих братів. Я не знала, що робити. Потім приїхав мамин брат на підводі і закопав трупи. А я пішла до жидів няньчити дітей. Вони допомогли мені вижити.»

Записано зі слів Ткачук Наталії Степанівни, 1924 р. народження, жительки с. Росолівці: « Було мені 9 років. Мій батько Степан, не бажаючи вступити у колективне господарство, і, маючи свою худобу, вирішив так як інші заможні сеяни, що краще позбутися її, ніж віддати до колгоспу. Він зарізав молодого коня, бо наша сім'я (тато, мама і троє дітей) мала недостаток у їжі. Сусіди, почувши, що Степан зарізав коня, приходили і благали не залишати їх на згубу, а дати хоть щось. Таким чином ніяких залишків від худоби не могло і бути. Невдовзі батько помирає. Керівництво села оголошує нашу сім’ю куркулями. Рано – вранці до будинку матері вриваються місцеві органи влади, виштовхують сім'ю з хати і беруть будинок під колгоспний нагляд. Мати змогла захопити з собою ряднину, щоб укрити дітей від холодного ранку. Вона змушена була тинятися під плотами і просити кусочок хліба. Довелося мені побачити багато горя та лиха».

Записано зі слів Зозулюк Марії Йосипівни, 1920 р. народження, жительки с. Росолівці: «Тяжко було пережити той рік, добре памятаю, тому що таке лихо не можна забути. Були сиротами, без батька, який помер тоді, коли ми були ще зовсім малими. Нас доглядала старша з чотирьох сестер – Зозулюк Гапка Йосипівна. Наша мама померла, коли Гапці було 12 років, а мені 12 неділь. Допомагав батьків брат .

Почали згонити в колгоспи. Забирали все: землю, худобу, реманент, майно, навіть у нас відібрали квасолю з-під лавки, не дивились, що малі діти лишаються. Людей залишали у пустих хатах, потім їх виганяли на двір, а хати продавали. Було, вийдеш на вулицю, а з села вже чути, як продавали хатини.

Розбирали клуні, хліви, щоб колгосп будувати. Пам'ятаю, як в нас розбирали клуню, а збоку двері лежали ще нові, бо недавно збиті, то я думала хоч двері відтягнути. Я тільки до дверей, а в мене жбурнули чимось тяжким, відігнали, а двері забрали. Було багато таких хлопців – хуліганів, що залюбки робили такі вчинки. Одним з таких був Тригуба (призвіща не пам'ятаю).

Було так, що ноги пухли. Рятувала нас Гапка з коровою. Продасть якесь рядно, купить круп і зварить каші. А доводилось нам їсти і лободу, і полову мелену. Якщо десь роздобуде Гапка чи дядько Василь муки, то спечем якогось підпалка. Їли мерзлі картоплі. Люди їли черепах, чули, що навіть їли своїх дітей, але в нас в селі такого не було.

Багато людей ходили до котла за греблю. Зварить Іван Фабинюк супу, то хто рідніший, то й зачерпне черпак густішого з-під споду, а всім іншим тільки юшка з верху. Голод і біда були. Було так, що дай хоч раз вкусити, і я цілий день буду дихати.

Навесні почали іти в колгосп. Не було техніки, все руками робили. Платили по 3 копійки за трудодень та по 5 кг. вики на декілька місяців. Мусили красти з колгоспу. Ходили зимою на зернотік, а тоді зими були дуже холодні, то як всипимо за сорочку зерна, то поки його відігрієш і принесеш додому, так і до ниньки маю гулі на шиї».

Записано зі слів Гуменюк Усті, 1922 р. народження, жительки с. Росолівці: «Нас в сім'ї було четверо дітей: я, брати Іван та Грицько, найменша сестра Ганя. Мені на той час виповнилось 11 років. В нас забрали до колгоспу все майно: знаряддя праці, коней, корову, птицю, зерно, в тому числі і насіння. Але нашого зерна не вистачило до норми, яку повинні були забрати у кожному господарстві, тому моїх тата й маму не прийняли на роботу до колгоспу. Батьки вирішили сіяти своє поле для того, щоб прогодувати сім'ю. Поля в нас було 5 гектарів. Але ми не мали чим сіяти його, і тому на горищі змітали відходи пшениці, але їх нам не вистачило, щоб досіяти поле. Через те, що ми не мали змоги обробити свою землю, нашого тата забрали в тюрму і звідти він не повернувся. Ми залишились з мамою. Їсти в нас не було нічого, тому мама з сусідами ходила на колгоспне поле по колоски, за що їх били начальники, пізніше маму прийняли на роботу до радгоспу, звідки вона частенько приносила півбуханця.

В мами я була найстарша серед дітей і тому вирішила заробляти на життя. Я наймалась до голови колгоспу на роботу - пасти корови. Кожного ранку я з його дружиною Явдохою готували сніданок. Ми пекли деруни, бо в цій сім'ї також не було хліба. Післі цього я гнала корову в поле. Тітка давала мені в поле кілька дерунів і пляшку молока. По дорозі я забігала додому і лишала для сестрички молоко, якій було шість місяців, а для хлопців – кілька дерунів. Коли тітка дізналась про це, то ще давала молоко для хлопців і для Гані.

Одного разу, коли я пасла худобу, прибігає до мене брат Іван і каже, що Грицька немає в живих, бо, коли мама з Іваном пішли в поле, Гріша дуже захотів їсти і пішов до сусіда на гряки пощіпати цибульки. Коли дід побачив, то побив малого і, напхавши кропиви за сорочку, вкинув до льоху. Після того помер наш братик. Через день Грицька було закопано на цвинтарі. Ми троє залишились із мамою.

Також у роки голодомору ми їли варену гнилу картоплю, буряки, калачики, кашу із меленого зерна з половою, гарбузову кашу, конюшину, пили чай із буряків. Інколи ми їли яблука і груші, які крали мої брати в колгоспному саду і неодноразово були биті за це. Таким тяжким було життя в роки голодомору. І тому багато людей померло в цей період. В дітей пухли ноги, животи. Були такі випадки, що люди вмирали серед дороги.»

Записано зі слів Мельничука Івана Самійловича 1920 р. н. : «В 1932 році почали висилати куркулів. Спродували все, що вони мали, забирали навіть кожухи й тут же на подвір'ї господаря продавали, забирали гроші. Посідали усіх в колгосп. В 1932 році, після жнив, забирали все зерно безспірним порядком, а якщо хтось відмовлявся здавати, то висилали на заслання у Сибір. Весною1933 року почався голод. В Старокостянтинові був магазин, де за золото або срібло продавали любі продукти. Але ні золота, ні срібла не було, тому їли все, що знаходили. Адміністратори шукали заховане чи закопане зерно і забирали. Забирали снопи, а в центрі села, у парку, була молотарка і там молотили».

Із розповідей наших земляків, що пережили ті тяжкі роки, можна зробити висновки, що суцільного голоду в селі не було. Більшість населення голодувала, проте зуміла вижити. Вмирали, в основному, найслабші. Проте достовірно встановити, чи вони справді померли саме від голоду, надзвичайно важко.

Список жителів с. Росолівці, які за свідченням очевидців, вважаються померлими під час голоду 1932 – 1933 року

Бабчук Гапка і син;

Борделюки (батько, мати і двоє дітей);

Власюк Тодор Йосипович;

Гуменюк Григорій Аврамович;

Зозулюк Грицько;

Ковальчук Марко і одна дитина;

Космачевська та 3-є дітей: Галя, Варвара, Оля;

Луцьки (чоловік і дружина);

Миронюк Григор;

Наумчуки (чоловік і дружина);

Скидани (по-вуличному);

Шевчук Василина;

Франчуки Петро і Памашка;

Ящук Марія Кузьмівна;

Ящук Іван Кузьмович;

Кухарчук Марко;

Сяньки Халипихи батько;

Грицька Капусняка дочки: Гапка, Фросина, Катерина.

3. ГОЛОДОМОР У С. ВОЛИЦЯ

В с. Волиця-1 весна 1932 року була дружна, в одночасі все зазеленіло, прогнози на врожай були достатньо оптимістичні. Селяни раділи, що їхня праця не пропаде марно і родина буде з хлібом. У полі працювали з радістю і великою наполегливістю. Неправду кажуть ті, хто стверджує, що нібито в колгоспі не хотіли працювати. Селяни пам'ятали ще дуже добре голод років, тому кожний окремо і вся громада разом кожної весни надзвичайно хвилювалися: який буде травень, хоча б з дощем; яке буде літо і, основне, жнива. Так врожай в 1932 році був добрий. Але забрали усе. По селу ходила бригада на чолі із головою сільради Раушиним і уповноваженим із району і забирали все. На трудодень у колгоспі не дали нічого. Голова сказав, що все забрали по плану на вивезення сипки. Восени почали їсти буряки, капусту, моркву, квасолю. Але дуже швидко це все закінчилося. І почався голод. Бригади продовжували ходити по селу і забирали навіть лушпиння, яке ще дехто мав. Пам'ятаю, як мама у жорнах мололи бадилля від качаниння, а Раушин вибив їх ногою, виніс ці жорна на подвір'я і почав розбивати дрючком. Мама плакала, просила, а у відповідь одержала удар в голову. У грудні село голодувало. Почали їсти котів, собак, голубів, старі шкіри, підошви чобіт, хто що міг знайти. Сусідський парубок Митрофан навесні, коли пригріло сонечко, весь спухлий лежав на загаті і просив кусок хліба понюхати перед смертю. Не з'їсти, а хоча б понюхати. Помер, не дочекався хліба. По селу їздили підводою Петро Береговий, тесть Раушина, і забирали трупи. Часто забирали ще живих, щоб не їхати лишній раз. На цвинтарі хоронили в окремій ямі, якщо були живі ще родичі і могли ту яму викопати. Інколи в одну яму скидали кілька трупів. Скільки тоді померло людей, не знає ніхто. Домові книги під час війни загинули, а люди не пам'ятають. Те, що померло багато, можна судити по нашій береговій вулиці. Із 15 сімей вижило тільки шість. Влітку спасалися вже зеленню, зелепухами.

Вижили ті родини, у яких була корова, ті, хто витерпів і не зарізав її взимку 1933 року. У сельчан була одна велика мрія на всіх – відчути на смак хліб.

Свідчення записані із слів жителів с. Волиця-1

Гаврилюка Семена, 1922 р. народження,

Андрощук Євгени, 1920 р. народження,

Осаволюк Олени, 1925 р. народження.

підсумки

Зі свідчення свідків – жителів Красилівського району можна зробити багато висновків, але всі вони зводяться до одного. Голодомор років, був геноцидом проти українського народу. Всі вони розповідають, як ходили по селах бригади комуністів, комсомольців і забирали спочатку зерно, а потім все їстівне, і коли бачили що в хаті вже нічого не залишилося, а господиня в жорнах ще молола дубову кору, то конфісковували ці жорна і розбивали їх. Яке бузовінство! Селяни не мали права їсти навіть мелену дубову кору. Вони повинні померти, бо так вирішила влада. І мерли, вулицями, селами. Весна 1933 року, а особливо посівна компанія, ще лишній раз доводить висновок про геноцид. Уявіть собі, спухлі напівмертві люди сіють у полі хліб, це ті хто ще міг рухатися, лише їм давали харчовий пайок, а всім іншим ніхто нічого не давав, вони і дальше вмирали від голоду. Нарешті визнано, так це геноцид. Але гріх перед Українським Народом ніхто не спокутував.

Верховна Рада 28 листопада 2006 року прийняла Закон України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні» 1,3, яким постановила в ст.1 Голодомор 1932 – 1933 років в Україні є геноцидом українського народу. Через 74 роки після трагедії голодомор було визнано Українською державою, як геноцид. Сподіваюся, що наш політикум доросте до свідомості того, що це був геноцид Українського народу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України «Про Голодомор 1років»

28 листопада 2006 р.

2. Указ Президента України «Про відзначення в 2006 році Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій» 12 жовтня 2006 р.

3. І. Сталін, сталінізм і Україна. – К., 1990.

4. Левицький іор С. В. На шляху до правди про нього. – К., 1990.

5. 1933: трагедія голоду. - К., 1989.

6. Голодомор: причини і наслідки // Освіта – 1993 - №2 – 3 .

7. 1933: Голод: Народна книга-меморіал. – К., 1991.

8. Матеріали районної учнівської конференції 2001 рік.

9. Вінок терновий України. // Дивослово – 1999 - №9.

10. Непрощенний злочин. // Сільські вісті – листопад – 2005.

11. Голодомор в Україні. // Правда – вересень – 1988.