Народні умільці Дубровицького району
івна (вишивка, в’язання)
Кожне село нашої рідної України має своїх умільців, якими дуже пишається. Наше невеличке Лісове також має своїх умільців. Умільці нашого села володіють рукоділлям, вишиванням, тканням, а також іншими талантами. В рядках прекрасного роману «Два кольори» згадується саме про той талант, яким володіє івна.
Катерина Панасівна - талановита вишивальниця та рукодільниця. Вона народилася 2 травня 1949 року і є корінною жителькою нашого села. Батьківський дім, в якому пройшло дитинство Катерини Панасівни знаходиться в центрі села, в сім'ї було семеро дітей. Сама ж Катерина була п'ятою дитиною. Закінчила вісім класів, чотири з яких ходила в Золотинську школу. Захоплювалась вишиванням з дитинства та не мала змоги вишивати. Тільки в сьомому класі почала займатися улюбленою справою. Спочатку вишивала хрестиком, а потім навчилася гладдю. Кількість неперевершених рушників, які створили золоті руки Катерини Панасівни не перелічити. В будинку можна побачити багато красивих і загадкових речей, які вона створювала протягом свого життя. Катерина Панасівна крім вишивання, вибивала килими. Також займалася шиттям. Шила для себе і для інших: хто попросить. Вечорами, сидячи з голкою та ниткою, вона створювала оригінальні речі.
На превеликий жаль її вироби не побували ні на одній виставці. Та за словами рукодільниці, її рушники по всьому світі. Вони є і Рівному, в Києві і в інших містах і селах. Деякі рушники вона продала, а багато пороздавала дітям і рідним, її вироби створені в основному з різних тканин та простих, вишивальних ниток. Зараз вона пенсіонерка. Та руки Катерини Панасівни не зупиняться ні на мить, але через зір вона не може вишивати, як раніше, тільки гладдю. Катерина Панасівна мріє ще багато чого втілити в життя. Діти талановитої рукодільниці також володіють вишиванням і рукоділлям. Вони продовжують шлях, який почала їх матуся.
Надіюсь, ще не одними такими умільцями буде пишатися наше село.
Скляр Софія Григорівна (вишивка, в’язання)
Софія Григорівна народилася в селі Лісовому. Своє дитинство провела в Нивецьку (Дубровицький район). Училася у Лісовому. Ще молодою дівчиною дуже любила вишивати і в'язати. Софія Григорівна дуже гарно співає. Вона була учасницею Лісівської народної хор - ланки. Неодноразово їздила на різні концерти, конкурси і навіть побувала за кордоном. З багатьох фестивалів поверталася до рідної домівки з грамотами, нагородами навіть отримала державні відзнаки.
Найголовніше, що вона чудово тче, вишиває, в'яже. Вона каже: «Щоб бути чудовою вишивальницею, то не потрібне натхнення». А вона його має. її вироби красуються по всьому світі. В її будинку багато серветок, рушників, покривал вишитих. В кімнаті дуже багато книг, кімнатних рослин, які прикрашають її будинок. Зараз вона на пенсії.
Працювала Софія Григорівна на фермі.
Бібліотекар ПШБ
Сульжик Марія Олександрівна (вишивка, в’язання)
Сульжик Марія Олександрівна народилася в квітні 1952 року в селі Сварицевичі. Коли закінчила вісім класів, то навчалася у Млинові на зоотехніка. Вишивати почала, коли ще ходила до школи. Вишивали вдома і мама і сестри. Сама малює узори для вишивання. А вишиває Марія Олександрівна гладдю і хрестиком.
Крім вишивки вона захоплюється в'язанням спицями і крючком.
Село моє, для мене ти єдине, Неначе в казці чарівне. Посеред лісу, на поляні Милує око над усе. Людей талановитих в нім багато: І вишивальниць, і майстрів. Про всіх багато можна розказати, А особливо про таких. Живе у Лісовому в нас майстриня - Марія Сульжик - руки золоті. Щодня вона у творчій праці. Ось перед вами витвори її.
Грицюк Р, В. Бібліотекар ПШБ
Сахно Володимир Миколайович (різьба по дереву)
Сахно Володимир Миколайович народився в селі Лісове, де виріс і живе. Після закінчення школи вчився у ПТУ на столяра і муляра. Але це навчання його зовсім не цікавило. Його мрія збулася. Він став чудовим майстром по різьбі з дерева. Вироби Володимира побували на виставках по всьому світі. Зараз його роботи є в Іркутську, Луцьку, Ленінграді, Пінську, Ризі, Москві. Він має невелику майстерню, тут стоїть великий стіл із різними інструментами. Дуже гарно зроблені підкови з конем та картини різних козаків, портрет В. Висоцького. Цікава ручка з ніжки молодої кози. Володимир плете кошики, робить граблі. Красуються дощечки для різання хліба, продуктів. Особливо варта уваги хатина для телевізора, та голови лосів, оленів. Він і далі у своїй творчій праці.
Кузло Віталій Мусійович (столярна справа)
Кузло Віталій Мусійович народився у 1969 році в селі Лісовому. Навчався у бісівській восьмирічній школі, яку закінчив у 1984 році. Закінчив Дубровицьке ПТУ. Потім закінчив ДТСААФ. Вчився на шофера. Служив в армії. Повернувшись додому, працював на Дубровицькій БПФ. Але більшу частину свого життя працював у СВК «Полісся» столярем, де зараз і працює. Любить майструвати. Робить для односельців вікна, двері, зводить нові оселі.
Має двох синів, яких навчає своєму умінню.
Місько Іван Юхимович (плетіння коробок, поліський діалект „кошелі”)
Іван Юхимович народився у 1942 році в селі Заморочення (з 1961 року Лісове). Навчався у Замороченській семирічній школі. Потім закінчив ДТСААФ (добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту). Вивчився на шофера. Після цього пішов в армію. Повернувшись додому, працював у Лісівському лісництві Дубровицького лісгоспзагу бензопильщиком. Його батько любив плести коробки і кошики. А Іван Юхимович, коли був малим, дивився, як батько працює і собі захопився цією справою. І зараз не перестає займатися нею. Коробки плете із сосни, а кошики - з лози. На цей час Іван Юхимович перебуває на заслуженому відпочинку (на пенсії). Має трьох синів і одну дочку. Не тільки плете для себе ці вироби, але й для односельчан, які його поважають.
Заслужений майстер народної творчості України Уляна Кот 
Древнє Полісся — край дрімучих лісів, голубих озер та річок, зелених дібров — здавна славиться як один із багатих та самобутніх регіонів України (особливо Волинська його частина), де донині збереглися прадавні легенди, звичаї, обряди та пісні, які вже майже втрачені в інших місцевостях України. Ці духовні скарби, що побутують на землі Полісся, є великим надбанням нашої національної культури.
Дубровицький район Рівненської області — показовий у відношенні збереження поліського фольклору. Значною мірою завдяки тому, що у селі Крупове живе унікальна берегиня поліського пісенного фольклору — Уляна Петрівна Кот. Першу згадку про це село знаходимо в Іпатієвському літописі, де зазначено, що воно засноване в середині XVI століття. Село славилося тим, що тут був поширений художній промисел — ткацтво. Ця традиція збереглася і до наших днів. Як зауважує сама Уляна Петрівна, «у нас в кожному домі і тчуть, і співають».
У селі Крупове, в простій поліській хатині, що стоїть біля самого лісу, 26 жовтня 1936 року народилася Уляна Кот, де проживає і нині. Із ткацьким верстатом та піснею Уляна Кот познайомилася ще в дитинстві. Ось як гарно про неї написала Наталка Позняк у своїй статті «Життя — як виспівана пісня» (Вісті Рівненщини, 3 серпня 2004 р.): «Вона пам'ятає усі пісні, що співала її мама. А та всю свою журбу за нещасну вдовину долю переливала в пісню. Часто, сидячи за ткацьким верстатом, заводила вона тужливих пісень під ритмічний перестук кросен. Уляна вбирала ті пісні, ховаючи, як найдорожчий скарб, у своєму серці. Разом із тим переймала і мамині секрети ткацтва, і потім люди, розглядаючи тоненькі поліські серпанки*, виткані руками майстрині, дивувалися: чи то пісня лягла на полотно, чи то полотно стало піснею».
Поліські серпанки Уляни Кот нині відомі в багатьох країнах світу, її рушники та сорочки зберігаються в музеях та приватних колекціях Києва, Львова, Москви, Білорусії, Польщі, Чехії, Словаччини, Канади та Америки. За свою високохудожню майстерність Уляна Кот в 1981 р. була удостоєна звання «Заслужений майстер народної творчості УРСР».
Природа щедро нагородила Уляну Петрівну чудовим голосом — альтом. М'який тембр тонко відтворює кожну мелодію пісні, глибоко розкриваючи її зміст. В 1976 — 1991 роках Уляна Кот керувала у рідному селі фольклорно-етнографічним гуртом «Берегиня», будучи одночасно його солісткою. Завдяки їй репертуар колективу нині налічує кількасот народних пісень. З 1991 по 1996 рік вона керувала дитячим гуртом «Серпанок», залюбки передаючи дітям скарби поліського пісенного фольклору. На яких лише підмостках сцени не співала Уляна Петрівна Кот! Майстерне виконання і тонке розуміння людської душі, що закладене у пісні, робили її виступи завжди успішними. Разом із своєю «Берегинею» вона стала лауреатом багатьох регіональних, всеукраїнських та міжнародних фольклорних фестивалів, телетурніру «Сонячні кларнети» та переможцем радіоконкурсу «Золоті ключі».
В 1985 р. фірма «Мелодія» (Москва) випустила великий стереодиск під назвою «Співає Уляна Кот», куди увійшло вісімнадцять народних пісень Полісся у виконанні талановитої співачки. В 1988 р. в житті Уляни Кот сталася ще одна пам'ятна подія: їй, єдиній представниці від України, довелося демонструвати свою виконавську майстерність перед слухачами, основу яких складала українська діаспора, у Вашінгтоні та Нью-Йорку. Сюди вона була запрошена для участі у фестивалі національних меншин США, який проводив Смітсонівський інститут у Вашінгтоні.
Прослухавши низку пісень у виконанні Уляни Кот, доктор мистецтвознавства ІМФЕ Софія Грица відзначила: «Прекрасна пам'ять дає можливість співачці зберегти у своїй скарбівні високовартісні і повні сюжети народних балад, сімейно-побутових і обрядових пісень, а вроджене музичне обдарування і хороший смак — інтерпретувати їх з великим почуттям і розумінням. Уляна Кот — співачка психологічних настроїв з тонким світосприйняттям».
Цю думку повністю поділяє упорядник цього пісенного збірника. На протязі років мені вдалося записати від Уляни Петрівни Кот 1000 пісень різних жанрів, більшість з яких мають місцеве походження. Кожна зустріч з Уляною Петрівною надавала мені наснагу і приносила радість. Я занурювався у чисте та глибинне джерело поліського пісенного фольклору. Записаний від Уляни Кот такий об'ємний репертуар дає мені право поставити її поруч з такими видатними носіями українського пісенного фольклору, як Явдоха Зуїха та Настя Присяжнюк (обидві із Вінничини).
Чимало пісенних перлин поліського краю, записаних від Уляни Кот, зберігається у фондах українського радіо, у Рівненському обласному центрі народної творчості, в архівах фольклорних експедицій.
В 1991 р. у видавництві «Музична Україна» (Київ) вийшов невеликий пісенник «Берегиня», в якому вміщено вісімнадцять народних пісень, записаних від Уляни Кот 1981 р. С. Шевчуком (мелодії розшифрувала Д. Січкарук). Про Уляну Кот, як майстриню з ткацтва та вишивки, а також як співачку і носія духовних пісенних скарбів написано багато: в районних, обласних та всеукраїнських періодичних виданнях. Одними із найкращих нарисів про неї є «Співає Уляна Кот» Богдана Столярчука, відомого на Рівненщині краєзнавця, а також «Життя — як виспівана пісня» Наталки Позняк.
До збірника «Ой зозулько, сива пташко» увійшло 150 пісень різних жанрів, записаних автором цих рядків з голосу Уляни Кот. Це колядки, щедрівки, веснянки, козацькі, рекрутські та вояцькі пісні, соціальне - та родинно-побутові пісні, пісні про кохання, балади та жартівливі пісні. Зауважимо, що це лише невелика частина пісенного скарбу, записаного упорядником від співачки.
Переважна більшість пісень носить сумовито-тужливий характер, що відповідає нужденному побуту, в якому довгі роки перебували поліщуки.
У збірці переважають побутові теми: важке життя на чужині, туга за рідним краєм і рідними, нещасливе кохання, родинні стосунки тощо. У піснях збережено діалектизми, характерні для регіону. Що ж стосується мелодій, то вони, хоч і не мають великого діапазону, проте дуже мелодійно-гнучкі і допомагають розкриттю змісту.
Особливо характерні у цьому відношенні балади. Всі вони звучать в мінорі, в багатьох із них використані народні лади, що придає мелодії ще більшої виразності і колоритності. До високохудожніх зразків балад належать твори про вдовину долю: «Ой в неділю пораненьку, чуть розсвіт», «Ой жила вдова при селі», «Жила собі вдовонька», «Ой жила вдова посеред села». А відома на Україні пісня-балада «Ой не ходи, Грицю», автором якої є славнозвісна Маруся Чурай, має у виконанні Уляни Кот іншу мелодію, ніж та, що зустрічається у пісенних виданнях.
Свій поліський варіант має і відома пісня-балада «Ой горе тій чайці», авторство тексту якої приписують гетьману Івану Мазепі, який мав хист до поезії. У збірнику ця пісня подана під назвою «Кричит чайка над водою». Кожен із жанрів, вміщених у нашому виданні, має свої характерні риси, починаючи від старовинних народних колядок, веснянок і закінчуючи жартівливими піснями. Повні драматизму деякі рекрутські та вояцькі пісні, що глибоко западають в душу своєю правдою життя.
Ось як співається в одній із рекрутських пісень: Сталі думать ще й гадать: Кого в солдати забрать. Заберемо багача — То багач відкупітца. Заберімо сіроту — То й не буде клопоту. Нема неньки, ні отца, А сам не одкупітца.
Упорядник має надію, що збірник пісень з голосу Уляни Кот «Ой зозулько, сива пташко» стане у пригоді всім, хто любить та вивчає культуру свого рідного краю, учням та вчителям на уроках народознавства, а також шанувальникам української народної пісні. Хочу доземно вклонитися видатній берегині пісенного фольклору Полісся Уляні Петрівні Кот за той безцінний духовний скарб, який мені вдалося записати від неї протягом років і побажати їй здоров'я, щастя та радості в житті.
Упорядник має намір продовжити видання пісень Полісся, записаних від Уляни Кот.
Ніна Рабчевська, ткаля
Село Крупове Дубровицького району, що на Рівненщині, й справді виняткове. Бо проживає у ньому близько двадцяти майстрів декоративно-прикладного мистецтва, які славляться своїми тканками, виробами з дерева, вишиванками та художніми полотнами... До того ж хіба не дивина, що крупівці й тепер на Спаса чи в інше релігійне свято поспішають до місцевого храму, вбрані у полотняні картаті плахти, ткані сорочки, оздоблені червоно-чорним геометричним орнаментом...
— У лляному серпанку ми й матір хоронили. Було їй 95 років... — каже 58-річна директорка Крупівського будинку культури, ткаля й співачка Ніна Рабчевська. – Цю легку прозору тканину з льону вона вміла виробити як ніхто інший. На виставках у Києві іноземці спочатку бачитимуть у цій тканині звичайнісіньку марлю, однак завжди пересвідчуватимуться, що то таки льон. Ми його називали лущик, або простак. (Тепер його не вирощують. Кажуть, невигідно – немає збуту). Звичайно, спершу виріб сірий, але завдяки золі ненька вміла зробити його білосніжним...
Мама Ніни Михайлівни усе життя вбиралася у лляне й дітей до того привчила. А вбрання те, розповідає ткаля, до тіла зручне, мало того, у ньому в спеку не парко, а коли мороз – не холодно.
Власного помешкання майстриня не уявляє без ткацького верстата, або, як вона його називає, кросен. Довгими осінніми та зимовими вечорами („Влітку кросна у відпустці”, — зауважує зять пані Ніни. - Авт.) із рук талановитої жінки народжуються пишні килимки, рушники, скатертини, серветки, чоловічі сорочки та жіночі костюми. Ткати, зізнається рукодільниця, — важка та виснажлива праця. Недарма народ каже, що з ткача не буде багача.
- Складний і тривалий процес – підготовка тканини до нанесення орнаменту. На відміну від лляної, коли нитки снували, навивали на воротило, тепер стають у пригоді білі нитки, з яких і тчуть полотно „в ряди”, або „просте”. А потому й за оздоблення можна братися. Воно на Поліссі переважно двох символічних кольорів – червоного та чорного, — цим і знаменитий наш край. До речі, іноземці найбільше полюбляють саме поліські мотиви.
Вироби Ніни Рабчевської виставлено чи не у всіх українських художніх салонах та за кордоном. Замовлення дотепер надходять із Москви, Санкт-Петербурга та з усіх куточків України. Найкращі представлено у Київському музеї етнографії й навіть у Франції, в Музеї Шевченка.
- Частенько й „модні” люди купують наші речі... Якось під час виставки у Чернігові особливо розкуповували тканки швейцарці, канадці та японці... Де б ми не були – усюди вирізняються з-поміж інших поліські полотна.
Не уявляє пані Ніна улюбленої роботи без української пісні. Мало того, ось уже сорок років майстриня керує фольклорно-етнографічним ансамблем „Берегиня”, хрещений батько якого – сам Василь Скуратівський. Тож ткала костюми й для учасників свого ансамблю, який щороку поспішає на мистецькі запросини до Києва. А на усі ці заходи, знай, прийде і народна артистка України Ніна Матвієнко. Як завжди, теж у тканому вбранні...
