Страшна правда минулого
(проблемна стаття)
Гостєва Вікторія,
студентка 3 курсу денної форми навчання
спеціальності «Видавнича справа та редагування»
Інституту філології та масових комунікацій
Університету «Україна», місто Київ
Ранок 22 червня 1941 року...
Це був звичайний ранок, і ніщо не віщувало біди, кожен займався буденними справами. Батьки моєї бабусі поїхали на ринок за покупками, а її, тоді маленьку дівчинку чотирьох років, залишили вдома наглядати за маленькими братиками, коли по радіо передали оголошення про початок війни. На ринку почалася паніка, люди почали бігати і кричати, почалася метушня. Деякі люди падали, але на них ніхто не звертав уваги, і їх затоптували. Людьми оволоділа паніка. Важко уявити собі цю картину...
Люди не знали, що їм робити і куди бігти, але розуміли, що змушені будуть прощатися зі своїми батьками, чоловіками, дідами, нареченими, які підуть захищати свою Батьківщину.
Бабуся пам’ятала той жахливий день, коли в селі з’явилися німці. Як вони почали топтати, громити, руйнувати все на своєму шляху. Наїхало багато машин, поміж хатами повикопували величезні ями, там вони маскували їх від Червоної Армії.
По хатах фашисти у людей забирали їжу, різали худобу, розважалися, як хотіли. Бабусиного молодшого братика забрали від мами і кинули між цуценят, щоб ті з ним гралися. Цуценята лазили по дитині, дряпали його, облизували, кусали. Моя бабуся хотіла заступитися за нього, але її мама не дозволяла підходити, бо її могли б убити.
Люди жили в страху кожного дня. Одного разу бабуся бачила, як їхав танк і давив людей на своєму шляху, людські тіла були понівечені, кров і тіла змішалися з землею.
Сім’ї боялися залишатися на ніч удома, бо до них могли прийти німці і перестріляти всю сім’ю. Тому люди викопували у землі ями – окопи далеко від домівок і там ночували. Туди добиралися, коли було вже темно.
Було багато снігу, бабусю її мама тягла за руку по тому снігу, а маленького братика на руках. Снігу було так багато, що бабуся загрузала по пояс. Боліли ноги, а особливо та рука, за яку тягла її мама, але мале дівча все мужньо терпіло.
Поблизу будинку моєї бабусі була церква. Коли з Букрина і Ржищева почався наступ Червоної Армії на німців, то там на дзвіниці дні і ночі сиділи вартові німці. Звідти їм усе було видно. Тому, як тільки війська Червоної Армії з’являлися на горизонті, – їх одразу знищували. Як дорого коштувала ця перемога! Як тяжко відвойовували кожен сантиметр рідної землі. Як віддано боролися діти і дорослі...
Одного разу вдалося якось одному розвіднику пройти до села. Біля села в річці жінка прала білизну. Спочатку вона злякалася, але потім підійшла до нього, і розвідник попросив, щоб вона взяла ножиці й перерізала всі кольорові дроти, якими було обвите все село. Жінка це зробила, а ножиці викинула у воду, як їй і сказав розвідник. Завдяки цій мужній жінці Червона Армія відвоювала рідне село моїх рідних.
У той час, коли в рідному селі моєї родини відбувалися воєнні дії, мій прадідусь був далеко від дому. Його забрали до війська разом із іншими чоловіками. Прадідусь відважно воював, але ніхто з рідних не знав, чи живий він, чи не поранений.
Він повернувся з війни із травмою ноги – в неї потрапили уламки бомби, і він на все життя залишився інвалідом.
Що нині мають наші ветерани?
Про них згадують тільки дев’ятого травня. Порожні слова подяки – це все, чим наша влада може віддячити цим відважним людям, які жертвували своїми життями заради нас. Вони складають копійку до копійки, щоб прожити ще один день, а більшості з них уже немає на цьому світі. Тих мізерних коштів, що їх виплачує наша держава, не вистачає навіть на ліки.
Люди поклали своє життя заради незалежної країни, вони знали, що йдуть на вірну смерть і не всі повернуться додому.
Мій прадідусь, ветеран Великої Вітчизняної війни, помер на 93-му році життя. Я завжди зі світлим сумом буду згадувати про нього. Він завжди дуже радів, коли вся сім’я збиралася за святковим столом, коли він відвідував демонстрації і зустрічав там знайомі обличчя. Він із таким захопленням розказував пригоди свого юнацького життя, але майже ніколи не розказував про війну... Він із гордістю, але й із якимось смутком в очах завжди споглядав свої медалі й одягав їх лише на 9 травня.
Я дуже сумую за своїми прадідусем і прабабусею. У дитинстві я не розуміла, що таке війна... Сьогодні я сказала б йому слова вдячності за те, що ми живемо у вільній країні і не знаємо про ці жахіття.
Український народ зробив вагомий внесок у розгром німецького нацизму. Це була священна війна за рідну землю.
Ігнорування Сталіним повідомлень щодо підготовки гітлерівської агресії, які надходили від радянських розвідників та дипломатів, призвели до того, що напад Німеччини виявився несподіваним для командування Червоної Армії. Серед причин поразки Червоної Армії на початку війни є: затримка у переозброєнні Радянських Збройних Сил новою технікою, репресії проти командного складу Червоної Армії, прорахунок Сталіна в оцінці військово-політичної ситуації і часу нападу Німеччини.
Із чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на території українських земель три роки і чотири місяці. Увесь час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення республіки. Знищення економіки, пограбування, знищення матеріальних і людських ресурсів.
Чи всі люди розуміють значущість тієї справи, яку робили ветерани? Адже вони робили це заради нас, заради нашого майбутнього, заради нашої свободи, а ми так легковажно ставимося до них. Чому люди не поважають ветеранів і згадують про них лише на 9 травня або перед виборами, що стало досить актуальною фішкою передвиборчих компаній? Чому люди такі бездушні? Адже ветеранів залишилося дуже мало. Їм потрібна наша увага, турбота та фізична допомога за той подвиг, що здійснили, переживши страшні роки війни, мужньо витримали розруху, невтомно працювали над відновленням країни.
Наше завдання – допомогти сивочолим чоловікам і жінками. Адже зайвого вони не просять, і немає такої ціни, якою б дійсно можна було б оцінити їхні заслуги перед Батьківщиною...
